Лідія Кульбак. Карантин

Лідія Кульбак.

59

Літукраїнцям, невтомним Лицарям

в борні за рідне Слово.

Авторка

Ховаюся за стінами саману,

а сутінковий зір прикутий до вікна,

так нібито когось не дочекаюсь,

але ховаюсь.

Мені моє вікно – мій щит, моє дупло, від грабу

подвійна рама, дзеркальне скло,

і той,кого я буцімто чекаю,

давним-давно гуляє під вікном –

невидимий, нежданий, безіменний.

Прийшов по мене. З порожнім чемоданом. Фраєр

(якщо з китайської – фундаментальний фраєр,

японською – бай –бай,

німецькою – капут).

Я з невидимцями у піжмурки не граюсь,

не родичаюсь всує,

як не зітру його на порошок,

либонь сама зітрусь, та спершу подратую –

подейкують, що Він боїться кофеїну і никотину:

парує чорна кава і раз за разом,

набита никотином до відказу,

свистить цигарка і крилата фраза,

а була б кебета і трохи грошенят,

купила б я ракету і не один заряд,

та це не мій бюджет. І вже

подейкують, що саме ця ракета

в числі його регалій, диявольський клейнод,

пузата, сита мама, розгнівана на світ –

на вбогий світовий народ.

Сказала мама: «Кличе Чорний Ворон

на змагання – хто з вас чорніший,

хто страшніший ворог.

Без перемоги не вертайся», – сказала мама.

Він повернувся!

Ховаюся в дупло за стінами саману.

Надовго.

Прокинувся нарешті телефон: новини, вісті,

цвітуть каштани, всі на місці,

і ті, хто не на місті – теж на місці,

відкрито пляжі, закрито школи,

в пекарні ворота в тісті і ледве дихає друкарня.

А хліб насущний і духовний хліб –

життя основа, безцінний дар від Бога,

не тлінний і карантину не підвільний,

тож піднесім цей дар на рушниках в Зеніт!

Так чи як?

«І так і ні», – відказують мені боги земні.

Квітень-червень, 2020р.

Leave a Reply