Петро Шкраб’юк. Таїна Любомира Сеника

Петро Шкраб’юк

57

…та його творча молодість у 90 літ

1

Як зараз, перед очима – картина:

Львів. 26 червня 2000 року. Дзеркальна зала університету імені Франка. Вшанування ювілею Любомира Сеника. Зала виповнена вщерть… Дехто стоїть… Сам Любомир Тадейович буйночубий (таким є і досі), усміхнений. Адже йому тільки… сімдесят! Він сидить за столом поряд з головуючим, як тепер модно казати – модератором. Перед ним – стосик щойно виданого (Париж–Львів–Цвікау) роман “Ізійди, сатано!”, який удостоєний Міжнародної літературної премії Богдана Нестора Лепкого.

Цей роман двадцять літ пролежав у “шухляді”. 1995 року його опублікував журнал “Дзвін”. 1998 року Сеник видав окремою книжкою свої новели та повість “Загін смерті” під спільною назвою “На червоному полі”. Під час Помаранчової революції Роман Дідула і я відвідали в Києві Євгена Сверстюка, і приємно було побачити цю Сеникову книжку на журнальному столику біля стелажа (вочевидь, вона надихнула вчорашнього політв’язня і мислителя назвати свою книжку “На полі чести”, 2018).

У рік ювілею Сеник подав роман “Ізійди, сатано!” на конкурс літературно-мистецького часопису українців Европи “Зерна”, що його очолював лікар і письменник Ігор Трач, який проживає в Німеччині. Твір львівського автора журі визнало як такий, що “поповнив скарбницю української національної літератури”. Його преміювали і, згідно з умовами конкурсу, видали осібною книжкою.

Відтоді почалася невпинна творча хода Любомира Тадейовича. Упродовж двадцяти післяювілейних літ наш автор написав і видав двадцять шість (!) книг прози, поезії й наукових студій.

У прозі Сеник виступає як тонкий осмислювач нашого героїчного минулого, зокрема ОУН й УПА (про що свідчать згадані вище книги), а також як… містик. Його готичні новели, які увійшли до наступної книжки з романтичною назвою “Трамонтана” (2003), відтак “У просторі розп’яття”, –буквально зачаровують своєю несподіваною тематикою, граціозним стилем, добірною молою. Як, скажімо, “Загадкова історія” (яка нагадала мені “Наташу” Валентина Распутіна) чи цикл “Час за порогом”.

Для Сеника минувшина і сьогодення – єдині. Як єдині світ земний і небесний. Він осмислює розмаїті події буття, задумується над сутністю людини, навіть вибудовує прийдешнє – і пише світлий фантастичний роман “Райський світ” (2017), опісля – його продовження “Озонна блискавиця” (2018), а також “Провінція ІКС” (поки що в рукописі). Від цих фентезі неможливо відірватися. Бо то світ, за яким ми тужимо; яким він повинен бути – якби ми жили за Господніми Заповідями.

У своїй прозі Сеник зовсім не є одноманітним. Він освоює різні форми і жанри. Нерідко під назвою твору зазначає: це “новела-спогад”, “новела в новелі”, “новела-інвектива”, “новела-детектив”, “візія”; вдається до такого жанру як притча. Його персонажі говорять від свого імені, як наша небуденна сучасниця Олеся; а з нею її сердечний друг і, нарешті, сам автор під власним іменем – Любомир. (“Сьома брама”, 2007 – роман оригінальний, композиційно та стилістично вишуканий).

х х х

Поезія… Там, вміститися в рамках прози Сеникові замало. На початку 2009 року, коли ми розмовляли в його тісній і вузькій кімнатці-кабінеті, всуціль заставленій – аж до стелі – стелажами з книгами, він прочитав мені рядки:

У невідоме птах летить,

За синім обрієм розтане,

За тим, за берегом незнаним,

Душа для вічности постане,

Хоч днесь , лиш незворотна мить.

“Чий це вірш?” – запитав я. “А ви хіба не здогадуєтесь!”

І далі – зізнання про вірші, які прилітали до нього ще в дитинстві.

Однак час аж ніяк не відповідав незалежній творчості… І аж тепер, утвердивши себе в художній прозі, Любомир Сеник повернувся до поезії. На відміну від його виваженої, часто-густо акварельної прози, його лірика експресивна, болісна, поривна. І так само глибока. Поетичних збірок у Сеника-поета вийшло вже вийшла шість. Одна з них – “Тремтлива далечінь” (2010) – це суцільні класичні сонети, і їх у книжці – близько двохсот…

Характерно те, що останні книжки Сеник видає із зазначенням: “обкладинка і графіка автора”. Так, Любомир Тадейович ще раз здивував, але вже як художник. Це – після художньої прози й поезії – третя грань його високопродуктивного таланту.

Є і четверта грань. Це наукова діяльність. Насамперед літературознавство, літературна критика. 1964 року наш ювіляр захистив кандидатську, а 1995-го – докторську дисертації. Видав ряд досліджень: про роман “Вальдшнепи” Миколи Хвильового (1994) та український роман 20-х років (“Роман опору”, 2002), про ліричну драму Івана Франка “Зів’яле листя” (2007). Цього ж 2007 року оприлюднив збірку статей та есеїв державницького спрямування “DE REBUS PUBLICIS”, за яку отримав премію ім. В’ячеслава Чорновола.

Низку цих видань невдовзі продовжили “Доба розстріляного відродження” – книга вибраних наукових праць обсягом понад 400 сторінок, монографія “Національна ідея від “Руської Трійці” до вісниківства”, праця “Слово і Чин”. Усього їх, наукових і художніх видань, – 33. І це при тому, що Любомир Сеник активний у громадсько-політичному житті. З травня 1990-го понад рік очолював Львівську крайову організацію Народного Руху України. Саме на його головування припало ГКЧП у Москві. Пригадую, зустрів зосередженого Сеника біля головної пошти, і він сказав: “Ми готові до найгіршого сценарію… але – я певний – нічого в них не вийде”.

2

Звідки такий пристрасний патріотизм? Звідти така жага творити? Це, можна сказати, закладено і генетично, і обставинами доби. Любомир Тадейович народився біля Зборова, в Чернихові. Це питомо українське село над річкою Серет. На протилежному березі височів палац графа Потоцького: його білі стіни й далі величаво відбивалися в хиткій течії ріки…

У родині переповідали романтичну історію. Мамин дід Косовський (ім’я, здається, Володимир) брав часть у польському повстанні 1863 року. А після невдачі сховався від розгніваного царя в Галичині. І став управителем маєтків Потоцького. Був такий вродливий, моцний та красномовний, що дочка графа Анна, всупереч волі волі батька, одружилася з ним – і зразу ж стала бідною: старий Потоцький позбавив її спадщини. Проте чоловіка Анна не покинула. Подружжя дало життя двом донькам і синові Петрові.

Петро Косовський мав мав трьох хлопців та дівчинку Михайлину – майбутню матір Любомира. І всім дав освіту. Михайлина закінчила Фреблівські (педагогічні) курси. Виховувала дітей в захоронці у Львові. Захворівши, повернулась до рідного села, де й познайомилась з новим учителем – Тадеєм Сеником, колишнім воїном Української Галицької Армії, шанованим за правдолюбство в усьому повіті.

Любомир пам’ятає і школу у звичайній сільській хаті, і те, як вересневі поля 1939 року толочили зірчасті танки, а мати, плачучи, кидала в полум’я дорогоцінні українські часописи й книжки з батькової бібліотеки… Не забув, як зловіще гавкали і вили пси, коли вивозили людей в Сибір, а ще – як “перші совіти” в липні 1941-го безладно відкочувалися на схід, залишаючи по тюрмах гори трупів…

Неперебутні враження від повстанців. На евакуації в Синяві вони мешкали в одній хаті з красивою жінкою та поставним чоловіком, не знаючи, що це – полковник УПА Павлишин (його зв’язковою стала двоюрідна сестра Сеника Наталка). Вдома до батька вночі навідувались гості з лісу – його вчорашні учні , і разом з учительками-східнячками тихо співали українських пісень.

1949 року Любомир вступив на історико-філологічний факультет Львівського педінституту (був такий вуз) – і того ж року його приневолили піти на похорон комуністичного писаки Галана. Похорон зусібіч був обставлений похмурими карателями. А далі – диплом, вчителювання, аспірантура в тому ж педінституті, по її закінченні – смуга безробіття.

Річ у тім, що Сеник складав поривні строфи про Україну, підпілля, борню з ворогом – і через неуважність того, кому позичив зошит для читання, вірші опинилися в КГБ… Ось тоді і виникли ускладнення. За кілька років п’ять разів змінював роботу, власне – це чинив не він, а спецслужби. На щастя, політична “відлига” була в розповні, і 1964-го його прийняли до Інституту суспільних наук у відділ літератури, яким завідував Степан Щурат – син славного поета й академіка. Цей відділ комуністичні ідеологи вважали “кублом націоналізму” – і на початку 70-х ліквідували. Частину співробітників перевели у відділ атеїзму, серед них і Сеника.

У ту невідрадну пору я й заприятелював з Любомиром Тадейовичем, бо зразу відчув, що він – “свій”. І ми вже говорили не натяками, а відкрито про насущні проблеми й болі. Свою національну позицію Сеник підтвердив одруженням з націоналісткою Володимирою Кобрин, яка дев’ять літ поневірялась у ГУЛАГу за те, що створила на Перемишлянщині мережу юнацьких груп ОУН-УПА, була в місті станичною і брала участь у бойових діях УПА. Саме Володимира Володимирівна – з відома Любомира – передала за кордон машинопис збірки Василя Голобородька “Летюче віконце”, яка 1970 побачила світ у Брюсселі, а насправді – в Парижі. (Машинопис Сеникам передав Ігор Калинець).

х х х

Уже десять літ Володимири немає на землі. Вона спочиває на Полі почесних поховань Личаківського цвинтаря. Любомир Тадейович готує книгу її спогадів “Листок на дорозі”. Радіє, що має двох обдарованих доньок: Аріядну, яка є сімейним лікарем, та Оленку – викладачку музики в училищі ім. Станіслава Людкевича. Радіє також, що має двох внуків і двох правнуків.

Поза тим він і далі осяяний новими задумами, ідеями, сюжетами. Мріє дожити до ста літ. Бо місію свою до кінця ще не виконав. От хіба що ноги підводять, а спиратись на паличку якось незвично…

З другого боку, печально й те, що важко з виданням і популяризацією творчості, болісно відчувається брак вдумливих читачів і відгуків. Але ті, хто познайомився бодай з одним твором Сеника, стають його шанувальниками назавжди. Як-от читачі “найсвіжіші”: доктор філософії Богдан Дячишин, аспірантка Уляна Свередюк; як друзі з кафедри української літератури ім. Михайла Возняка Франкового університету, котрі 2012 року на пошану свого професора Сеника видали обширний збірник “Таємниця слова”.

Серед шанувальників і автор цих рядків, присвячених ювілярові:

Невже намарно серце б’ється?

Невже в не впустять в рідний храм?

Кричи, кричи – і відгукнеться.

І стукай, стукай – втворять нам.

Все в Бога зважено… Раптово

Прийде зневіра. А проте

Пишім, творім – і наше слово

Впаде на камінь… й зацвіте.

І воно, це слово, воістину духмяне та правдиве, наснажене благодаттю Всевишнього. І цвіте для тисяч наших краян. Бо в ньому органічна любов до отчої землі, немеркнуча пам’ять про її подвижників і героїв, віра в її подальший незмильний шлях…

У цьому і вся таїна життя й творчості Любомира Сеника.

Петро Шкраб’юк

м. Львів

Leave a Reply