Володимир Гетьман. Український степ колись і тепер

544

Люблю тебе, гіркий мій степе,

Солончаки та полини!

Борис Мозолевський

Пейзажна гармонія степу і відблиск зірок на нічному небі, незрима присутність Чумацького шляху, терпкий запах гіркого полину і духмяного чебрецю кличе тих, кого на все життя полонила безмежна велич простору і принишкла загадковість минулих подій. Тут на дикому коні гарцювала козацька воля, блискавками проносились вершники, ламались довгі списи і стогнали схрещені мечі, падали у високу траву пощерблені шаблі…

Український Степ прадавня і свята земля, сива історія якої заглиблюється на цілі тисячоліття. Український етнос укорінюється до витоків світової цивілізації, що ведуть до легендарних першодержав – Аратти (6200 років до н.е.), Оріяни (середина 2 тис. до н. е.), Артанії (VII –VIII ст. н. е.) і, вже пізніше (ХVI –ХVIII ст. н. е,) першої козацької республіки – Запорозької Січі. Велика енергетична сила таїться у цій землі…

Починаючи з трипільських, а то й давніших – індо-арійських часів, тут закладалися основи менталітету українців. На безкраїх степових просторах відбувався розвиток культури, побуту і світогляду наших пращурів, народився волелюбний дух українського народу, його самосвідомість. Територію степу у межах сучасної України в історичний (зафіксований на сторінках письмових пам’яток) час населяли кіммерійці, прадавні слов’яни, тиверці, уличі, здіймали пилюку кінськими копитами скіфи, сармати, гуни, половці… Природу степу вони обожнювали, магічно одухотворювали.

Словами відомого публіциста М. Надєждіна “Північне Причорномор’я (та Приазов’яавт.) сміливо витримає суперництво з найбільш класичними країнами земної кулі і в деяких відношеннях утримає за собою першість. Північна околиця Чорноморського басейну, цей величезний пустельний простір напоєний пам’яттю всіх віків, витоптаний слідами всіх народів.

Яскраву сторінку в історії українських степів вписано лицарями середньовіччя – запорожцями. У ХV- ХVІІІ ст.ст. на теренах від Дністра до Дону розміщувалися вольності Низового війська Запорізького, розділені на вісім адміністративних одиниць – паланок. Створення козацьких зимівників поклало початок постійному заселенню степу.

Духовну велич степу українське козацтво оспівало у своїх піснях, думах, легендах. Там, у степу пам’ять про подвиг і славу, як найвищі цінності запорізького товариства, навік спочиває у високих, насипаних козацькими шапками, курганах і могилах.

За байраком байрак,

А там степ та могила.

Із могили козак

Встає сивий, похилий…

Співа, сумно співає:

Нас тут триста як скло!

Товариства лягло!…

(Тарас Шевченко).

Словами історичної правди та філософської істини скажемо: окремі часові відтинки нашої минувшини “затамували подих” у високих козацьких могилах і скіфських курганах, відмічені шрамами на кам’яних статуях, завмерли у німих поглядах половецьких баб… Там одвічна тінь пробуджених від сну племен. Очима кам’яного ідола дивляться перетерті у порох жорнами історії насельники цих степів – люди ямної і катакомбної культур, індо-арії….

На думку спливають поетичні рядки з вірша доктора географічних наук Володимира Пащенка (1975 р., тоді ще аспіранта) “Камінна баба”:

Серед степу окликом – могила,

В тій могилі томляться віки,

В тій могилі скам’яніла сила

Змореної вічністю руки.

Мрійна далечінь українського степу заворожує… Степові природні ландшафти (треба говорити – сьогодні вже віртуальні, умовні), створюючи неповторну пейзажну палітру, поєднують у собі красу неозорих межиріч, загадковий спокій байрачних лісів, весняний розлив розважливих річок, дзвінкий мелодійний спів журбанів у високості…

Багате природне різноманіття українських степових ландшафтів формувалося впродовж довгої геологічної історії, що вимірюється мільйонами років. Географічна наука (палеогеографія) утворенню степових ландшафтів виділяє проміжок часу тривалістю приблизно 35-5 млн. років (тут уже 2-3 мільйони років не приймається до уваги). Включаються геологічні епохи від олігоцену до пліоцену. Інакше – географи знають: кінець палеогену – неоген. Тобто, це непомірно великий (для осягнення розумом звичайної людини, тривалість життя якої 70-80 років) проміжок часу. Але за такий відтинок історії природа витворила неповторну красу тих рослин і тварин, які наповнюють ландшафт Степу. За таке довголіття можна було витворити надзвичайно багате, як ми зараз кажемо, біотичне і ландшафтне різноманіття. І, забігаючи наперед, за якісь десятки років (наприкінці ХІХ ст.) люди спромоглися таку красу переорати.

Який то справжній, дикий степ? Він співає і жайворонком, і стогне грозою. У ньому вовки виють по яругах, вистежуючи здобич. Весною і на початку літа квітуче різноманіття степових краєвидів чарує. Веселкові барви хвилями котяться ген за обрій. Земля вкрита пухнастими ковдрами з ковили.

Уявляєте, злива у степу!? – Не те, що мрячить, дощик на Поліссі. На відміну від північних районів, де переважає протягом року циклональна погода, у степу маємо антициклональний тип кліматичних умов. Влітку сонячно і сухо, але з інтенсивними зливами. Взимку бувають сильні морози (у заповідних “Кам’яних Могилах” температура падала до – 36˚ С) і завірюхи. Пам’ятаєте, в яку хуртовину (за трилогією Михайла Старицького “Богдан Хмельницький”) добирався у грудні 1647 року майбутній гетьман на Запорізьку Січ.

Так от – літній спекотний день. Легкий подих гуляй-вітру. Від нього хвилюється сріблясте від сивих “султанів”, блідо зелене море пірчастих ковил. Безмежжя простору! Не видно навіть горизонту. Тут земля не сходиться з небом. Уява малює численні табуни джейранів, сайгаків, … степових скакунів – тарпанів. Гаряче, пекуче сонце гонить їх до прохолоди байраку у балці чи до невеликої річки.

Враз на обрії появляються спочатку ледь помітні, а з часом чорні дощові хмари. Повітря, напоєне тривожним ароматом гіркого полину і духмяного чебрецю, тремтить від напруги. Раптом його прорізують гострі половецькі стріли. Небо миготить від спалахів. Довжелезні хвости блискавок, неначе поламані списи, наповнюють простір. Грізно гуркоче сердитий Перун. З його грудей виноситься драконівське шипіння. Земля здригається від стогону. Все перемішалось, повітря тремтить від напруги, хилиться додолу травостій. Десь блискавка, вдарившись з гулом об суху, розжарену землю, спричинює пожежу. Зринає заграва, палахкотить вогонь, куриться і здіймається дим. Мить – і як з відра полило на спраглу землю зливним дощем. Немов батогами періщить він по обличчю, мокрому тілу, обгортаючи його водяною ковдрою. Відкривай рот і пий воду прямо з неба. Але недовго триває ідилія. Немов занавіскою закривається дійство у природі, дощ припиняється.

Загалом, у степу все значно величніше, грандіозніше, чим деінде в Україні. Існує субмеридіональна закономірність природних змін з півночі на південь. Взяти, приміром, наші села. На Півночі, в лісовій зоні вони невеликі (250-500 чол.), там багато хуторів. У лісостепу сільські поселення середні (500-1500 чол.) і вже великі, розкидисті у степу (населення досягає кількох тисяч чоловік). Також з півночі на південь понижується рівень ґрунтових вод. Якщо на Поліссі – копнув і вже вода, колодязі неглибокі, то в степу – дивишся у криницю і дна не видно – 30 м!

Степ складає 25019,9 тис га, або 41,5 % території України. З цієї площі на орні землі припадає 15555,2 тис га. Загалом, на ріллю перетворено 62,2 % степової зони. Справжнього, повноцінного (заповідного) степу залишилось менше відсотка! території України.

Степова природна зона в контексті глобальних змін планети, зокрема клімату, сьогодні корінним чином трансформована. За останні 20 років середня річна температура зросла на 1,7° С. Намітився природний процес всихання степу, перетворення його у напівпустелю. В останні десятиліття відбулося зміщення ландшафтних зон (внаслідок потепління) на північ на 100 – 150 км (так званий “наступ степу на ліс”). В екологічному відношенні (за корінною рослинністю) –справжній (різнотравно-типчаково-ковиловий і типчаково-ковиловий) степ стає сухим (полиново-злаковим).

Декілька століть назад степ був безкраїм як море. У ньому можна було без належного досвіду пропасти безслідно. І навіть втопитися!, провалившись у “медову” яму диких степових бджіл.

Доля степового ландшафту трагічна. Його історична та біосферна роль нами неусвідомлена і залишається непізнаною. Степ як природна екосистема та екологічна ніша живої матерії на грані зникнення. Жодна з природних зон за останні 150 років не зазнала таких катастрофічних змін як степова. До загибелі останніх островків біотичного різноманіття степу – один лише крок. Якщо не залишиться їх у степових заповідниках, бачитимемо степ тільки на картинах і фотографіях. Приміром, як у цивілізованій Європі чи Америці – там степів давно вже нема. Але яка душа в германців? – Формувалась вона як відображення горбистих і прохолодних лісів. А широка козацька натура українців без широких степових просторів просто існувати не може.

Відбуваються якісь неймовірно глибокі і (важко повірити!) незворотні трансформації як фізичної так і духовно-філософської субстанції Степу (архетипів, за К.Г. Юнгом). Тільки люди, обдаровані даром божого провидіння, науковці зі світобаченням гуманіста-патріота по-справжньому розуміють суть спустошливих процесів на теренах природної колиски українського етносу – Степу. На очах – злам і перебудова корінної (ландшафтної) структури степового біома і, водночас, генетичного коду українця.

Втім, навіть у новому, третьому (2009 р.), виданні Червоної книги (рослин – 826, тварин – 542) більшість червонокнижних рослин і тварин є степовими видами. Факт – Червона книга України стала їх гарно оформленою “надмогильною плитою”.

Створюється якась парадоксальна ситуація. Науковці, люди вчені, здавалося б цвіт нації, інтелектуальна еліта демонструють зразки споживацького життя. Де потуги, щоб у нас була не за формою, а змістом Українська держава, справді народна влада, моральне відношення до природи, зокрема заповідної Степу.

Зона степу України перетворена (починаючи з “пшеничної гарячки” ХІХ ст.) на сільськогосподарський регіон. Природна трав’яниста рослинність, окрім заповідних територій, залишилась тільки на так званих незатребуваних угіддях (збої, “пустирі”, стрімкі схили балок, кам’янисті відслонення, солончаки, солонці тощо). Решта Степу на сьогодні – рілля, промислові об’єкти, населені пункти, дороги, комунікації тощо.

З історичних, літературних джерел відомо, що на початках нашої ери ліси займали близько половини теперішньої України, а степи більше одної третини. Тобто за площею степовий біом був другим після лісу. Якщо брати разом площу зони степу (у теперішніх межах) і лучних степів у зоні лісостепу та значне зведення лісів внаслідок вирубування, то на кінець ХVІІІ ст. степові ландшафти складали більшість українських земель. Однак, за останні дві тисячі років площа лісів скоротилася в 3, а степів – більш ніж у 50 разів (до 0,63%).

Відтак, степи як найбільш трансформований біом потребують особливої охорони. Наразі, спостерігаємо вкрай низьке розуміння “степового питання” у нашій державі. Увага, яка приділяється лісу і степу державою, не однакова. По-правді, ми не маємо і “профільного” степового господарства.

Лісовий біом забезпечений, як говориться, господарською підтримкою, законодавчими документами, діяльністю науково-дослідних і навчальних закладі (є лісівничі професії). Нині лісистість у нас доходить, кажуть, 16,8%. Хоча це не багато. Ондечки в Європі вона більше 20%. Так що, може, на часі – ввести показник степистості? – Степи дали найродючіші у світі ґрунти – чорноземи, головне багатство України. Сьогодні вони складають 60% площі її орних земель.

Однак, погляньмо до чого призводить і вже призвело надмірне, тотальне антропогенне використання степових ландшафтів (в нас і на північноамериканському континенті). Таке використання, зокрема їх розорювання, зумовило цілу низку негативних наслідків, які зробили природні комплекси ерозійно чутливими, екологічно розбалансованими.

Землеробство в степовій зоні України зумовило цілу низку негативів. Зруйнована дернина, яка здатна затримувати сніг та воду і захищати грунт від морозів (разом зі снігом) і вітру (пилових бур). Грунт втрачає зернисту структуру (властиву чорнозему). Спостерігається біологічне (гумусне) збіднення. Адже надземна рослинна маса після збору врожаю не залишається, а вивозиться з поля без належної компенсації гноєм. До розорювання в потужних українських чорноземах було до 10% гумусу, зараз наполовину менше. Як наслідок – зменшення їх природної стійкості та родючості.

Внаслідок переорювання також зникають так звані степові блюдця (форми суфозійно-просадкової морфоскульптури рельєфу). Споконвік у Степу вони були природними акумуляторами талих і дощових вод.

Оголення” степу від буйної рослинності (різнотравно-злакової) посилило випаровування з поверхні грунту і в певній мірі збіднення водних джерел. Це зумовило зменшення загальних запасів вологи. Відбулося зниження і так низького (порівняно з більш північними територіями) рівня ґрунтових вод.

Втративши таку природну “ковдру”, степ вночі став більше вихолоджуватися, тобто втрачати отримане за день сонячне тепло. Щоправда, культурна рослинність дещо згладжує зазначені закономірності. Однак вона не замінює природної рослинності – щільної степової дернини.

Звичним явищем природного режиму степу стало бурхливе і коротке весняне (повінь) та літньо-осіннє (дощові паводки) водопілля.

На сьогодні у степовій зоні встановився, якщо можна так сказати, несприятливий вітровий режим як влітку (шквали), так і взимку (хуртовини). Приміром, в Одеській області спостерігається найбільше в Україні шквалів – понад 6 на рік. У Херсонській області і Криму їх трохи менше (4-6). А що таке шквал? – Різке, раптове збільшення швидкості вітру, який до того ж часто змінює напрям. Найчастіше він спостерігається під час гроз і злив. Сильний вітер ламає дерева, знищує сільськогосподарські культури, руйнує будівлі. Можливі людські жертви.

Справжнім лихом стали пилові чорні бурі у розораному Степу? – Вони виникають також від сильних вітрів, під час посух. Вітер здуває грунт. Особливо навесні, коли відсутній рослинний покрив. Так, у квітні 1928 р. пилова буря охопила увесь степ. Було винесено 15 млн. тонн найбільш родючого грунту і занесено аж до Польщі і Румунії.

Зазвичай, таким негативам шукають протидію. Зокрема, замість плуга використовують плоскорізи, тобто проводять оранку без перекиду верхнього шару грунту. Однак, на загальному фоні деструктивних змін степового ландшафту цей позитив істотно не позначається.

Корінне перетворення степового ландшафту призвело у ХХ ст. до різкого скорочення і загалом перебудови біорізноманіття. Назавжди втрачено окремі біологічні види. Де тарпани, сайгаки, степові орли, степовий тетерук і дерихвіст, чорний та білокрилий жайворонки, чайка степова та інші творіння божої Природи. Водночас почалося активне освоєння антропогенного ландшафту видами лісового, водно-болотного та урбанізованого комплексів. В агроценозах склалися оптимальні умови, а штучні водно-болотні угіддя, ліси і лісосмуги сприяли різкому збільшенню окремих видів (грак, сорока тощо).

Міські парки освоїли не властиві раніше степам види. Штучні ліси і лісосмуги, що досягли середньовікового, пристигаючого, стиглого вікових класів, активно заселяються новими видами (більше 30) – вовк, яструб великий, припутень тощо. Чагарникові зарості лісосмуг сприяли появі та розселенню кропив’янок (сіра, садова, рябогруда), соловейка, тернового (жулан) та чорнолобого сорокопудів.

Тобто фрагментація колишніх природних степових та створення на їх місці антропогенно-трансформованих ландшафтів (як і людського життя загалом) веде до збільшення мозаїчності, дискретності і водночас – втрати цілісності, системності, образності їх сприйняття. Інакше кажучи – відбувається (на очах одного-двох поколінь) втрата Степу як матеріального, реального об’єкта, так і духовного, ідеального образу.

Цікава історія освоєння північноамериканських прерій. Енергійні європейці їх так видозмінили, що по сей день американці не можуть привести степ до стану якщо не первинного, корінного, то хоча б відносно, умовно корінного.

Здається, ситуація невиправна, безнадійно незворотна. При всіх сучасних технологіях і технічних засобах не можна вернути того ландшафту прерій, який застали переселенці 300 років тому. Тоді вони привезли з Європи у первісні прерії коней, які стали здичавілими мустангами (в художній літературі – романтичними скакунами, пегасами) і зараз повністю винищені. Вселили у північноамериканський степ європейських корів, ослів, яких тут не було, розвели мулів, схрестивши кобилу й осла. Головне – винищили місцевих, корінних жителів – індіанців. І яких людей! – чесних (їм такі були не потрібні), витривалих, хоробрих. Прізвищ вбивць історія не знає, а імена відчайдушних індіанських вождів їй відомі: мужній Херонімо – вождь апачів, сміливий Понтіак – вождь алгонкінського племені оттавів, від яких пішла назва канадської столиці, мудрий Оцеола – вождь семинолів і проводир повстання у Флориді, Гострий Ніс – вождь арапахів і багато інших яскравих особистостей історичного минулого Америки.

В американських преріях, які тяглися широкою субмеридіональною смугою від річки Ріо-Гранде на півдні до лісів Канади, тоді паслися величезні стада бізонів. Ліку не було. Ніхто їх не вбивав, хіба що деколи нищили епізоотії та сірі американські вовки. Індіанці жили якомога ближче до річок, а доставляти вбитого бізона у віддаленому степу просто не було чим. Не було в них коней, але розуму та винахідливості хватало. Так от пізніше ці дотепні і пронирливі індіанці не тільки загнуздали коня, а й навчилися краще за європейців їздити на ньому верхи. Ще змалечку, з чотирьох літ привчали вони дітей до їзди на конях. А також, що теж важливо, індіанці перейняли у завойовників вогнестрільну зброю.

Якщо індіанці, маючи вже коней і зброю, вбивали бізонів тільки заради їжі, і при тому ощадливо, то “новоспечені” американці – задля особистого задоволення і комерції (шкури вивозили в Європу). Коли провели через прерії трансконтинентальну залізну дорогу (з Нью-Йорка до Сан-Франциско), пихаті (і, звісно, багаті) пасажири стріляли в бізонів прямо з вікна вагону. Коли потяг зупинявся, вбивали бізонів сотнями. Відрізали тільки язики, щоб підсмажити як делікатес. Індіанці сіу виступали проти цього безрозсудного винищення безневинних тварин і їх повбивали. Бізонів стало так мало, що в диких преріях їх рідко зустрічали. Це було в 70-х роках ХІХ ст. під час так званої “індіанської війни”.

Замість бізонів у преріях розвели овець. Все було б непогано, та їх стали поїдати шакали (північноамериканські койоти). Прийшлось перейти до великої рогатої худоби. Водночас розвелись у великій кількості ховрахи, які інтенсивно поїдали траву, що залишилася від бізонів. Пасовища скорочувалися. Тоді на місцях випасу худоби, де колись буяли прерії, зайнялися землеробством.

На розораних просторах степового ландшафту почалися пилові бурі. Першою така буря була в 30-х роках ХХ ст. Західний вітер з Кордільєр заніс піском і дрібним пилом чи не всі сади й поля Східної Америки.

Природа заставила серйозно зайнятися відновленням ландшафту, зокрема грунту. Проходили роки, десятиліття, перш ніж США з метою перетворення в головного експортера продовольства планети не тільки взяли під свій прямий контроль виробництво і збут сільськогосподарської продукції, але вперше була прийнята конкретна програма захисту земель від ерозії. У 1985 р. був прийнятий Закон “Про продовольчу безпеку США”. Він зобов’язав усі господарства представити Міністерству сільського господарства США свої плани грунтозахисних заходів на 1990-1095 рр. У кінці 1989 р. такі плани були затверджені. Вони охопили 90 % деградованих земель. Закон зобов’язував усі господарства здійснювати на своїх територіях ґрунтозахисні заходи. Якщо такі заходи не здійснювалися, фермер позбавлявся державних субсидій.

В Україні також давно вже гостро стоїть проблема розробки і прийняття подібного нормативно-правового документа, наприклад, Степового кодексу, який би на законодавчому рівні детально зрегулював відносини, пов’язані зі збереженням, охороною та використанням Степу. Треба признати, що степ як зональний тип ландшафту не має юридичного статусу. Замість нього існують землі сільськогосподарського призначення і пов’язана з ними юриспруденція.

Степ (у виробничій сфері), асоціюється з малопродуктивними, деградованими землями. Водночас ці землі є місцями зростання та оселення більш як 30 % рідкісних видів флори і фауни України! Переважно такі землі належать до земель запасу, тобто не надані у власність і користування громадян чи юридичних осіб. Ними розпоряджаються органи місцевого самоврядування.

Також не існує в Україні фахової науково-дослідної установи – Інституту степу. Щоправда, до 1933 року Степовий інститут існував, поки його не об’єднали з ліквідованим заповідником “Асканія-Нова” та зональною вівчарською станцією. Окрім суто наукових (теоретичних) і прикладних питань, такий інститут брав би участь у розробці відповідного законодавчого поля, сприяв державній політиці щодо “степового питання”.

До слова, науково-дослідний інститут степу нині функціонує в Росії (м. Оренбург). Тут, на неозорих, безкраїх просторах Заволжя (Прикаспійських степів), степові біогеоценози збережені краще, але вони на відміну від наших більш континентальні, сухіші (ксерофітні). Далі на схід сухостепові ландшафти субширотною смугою заходять у Північний Казахстан. У тих місцях ще гніздиться та ж дрохва, або дудак (Otis tarda), для якої у нас, в Україні, вже втрачена екологічна ніша.

Насамкінець. Можливість нетрадиційного “спілкування” (усамітнення зі степом) залишають нам сьогодні заповідні окрайці степового півдня України. Їх унікальна природа містить високий морально-духовний та інтелектуально-гуманістичний потенціал. Меланхолія степового пейзажу виховує, збагачує: людина вбирає в себе неповторні враження від споглядання божественної краси.

Окремими невеличкими контурами географічної мапи розкидані на просторах Степу ділянки Українського степового природного заповідника (УСПЗ) – степової перлини України. Заснований він 22 липня 1961 року шляхом об’єднання чотирьох степових заповідників: “Хомутівський степ”, “Кам’яні могили”, “Михайлівська цілина” і “Стрільцівський степ” (у 1968 році передано до складу Луганського природного заповідника). У 1988 році було організоване відділення УСПЗ – “Крейдяна флора”. Указом Президента України від 19 серпня 2008 р. „Про розширення території Українського степового природного заповідника” створено відділення „Кальміуське”. Тобто це заповідник кластерного (роз’єднаного) типу. Адміністрація УСПЗ знаходиться у Хомутівському відділенні – с. Самсонове Тельманівського району Донецької області.

На базі відділення “Михайлівська цілина” (202,48 га) – єдиної в Україні ділянки барвистого злаково-різнотравного лучного степу, що знаходиться на відрогах Середньоросійської височини, Указом Президента України від 11 грудня 2009 р. у межах Лебединського та Недригайлівського районів Сумської області створено природний заповідник “Михайлівська цілина” загальною площею 882,9 га.

Окрім Українського степового природного заповідника, до скарбниці національної природної спадшини також належать: всесвітньо відомий біосферний заповідник “Асканія-Нова” ім. Ф.Е. Фальц-Фейна, Луганський природний заповідник (відділення “Стрільцівький степ”, “Провальський степ”), природний заповідник “Єланецький степ”.

P. S. Нагадаємо, Україна несе міжнародну відповідальність за збереження степів. Адже західніше її території, в Європі, в силу природних (фізико-географічних) умов степи майже не представлені (хіба – що в Угорщині, Середньо-Дунайська низовина).

 Володимир Гетьман

Державна екологічна академія післядипломної освіти та управління

Міністерства захисту довкілля а природних ресурсів України,

кафедра заповідної справи та рекреаційної діяльності,

доцент, кандидат географічних наук

Leave a Reply