Ігор Гургула. Притчі

Ігор Гургула

93

Гранчак

Вони зустрілися на одному столику. Місця було обмаль, тому довелося знайомитись без посередників.

-А я тебе знаю! – вигукнула кругла склянка.

Була вона не тільки ідеально круглою, але й пихатою, пишаючись своєю гладкістю та блискучістю.

– Ти гранчак! Отой, що колись був присутній скрізь і всюди, і не давав нам, круглим склянкам, проходу! Тепер усе перемінилось! Тепер скрізь ми!

Мені ти нецікава! – відповів гранчак.

– Що? Нахаба! Заздриш?

– Я? Заздрю? Кому – тобі?! Скажи, і який то предмет заздрості? От ми, склянки з ограненими краями… Так, нас ще гранчаками прозивають. Ми маємо свою історію. Нас ще знамениті художники доби Ренесансу на своїх картинах зображали. А згодом на склозаводі у Гусь-Хрустальному нас поставили на масове серійне виробництво за дизайном знаменитої Віри Мухіної. І відтоді де ми тільки не побували! В окопах усеможливих війн та фронтів, у пивбарах і на базарах, у автоматах з газованою водою. Ми – міцні горішки! Падаючи на підлогу з метрової висоти – не розбиваємось! Нас описали у різноманітних енциклопедіях, довідниках, а тепер – у Вікіпедії, в Гуглі та просто Інтернеті. Хто не відає, що об’ємом ми у 250 мілілітрів, і маємо ми 16 граней. Та ми присутні в усіх фільмах, на картинах художників, у творах письменників. А що ви?

– Ну, ми… – і кругла склянка притихла. А й справді, чим знаменитий їхній «рід»? – Ми ось що! Ми ідеально круглі! Отак!

– Ха! – відреагував гранчак. – У тім ваша проблема. Ви круглі, і справді у тому – майже ідеальні. Такі ідеальні, що й зачепитися нізащо! Тому ви й не цікаві нікому! Хто візьметься ідеалізувати кругле, слизьке і незручне в користуванні… Нас же… А втім… Про що мова?

І гранчак опинився у правиці одного гарного чоловіка. Чоловік з любов’ю та лагідністю погладив його, перебираючи шорсткі грані на його поверхні.

– Наливай! – скомандував чоловік.

– Тобі скільки? – поцікавився колега.

Чоловік забарився з відповіддю.

-По вінця! – прошепотів гранчак.

-Ти що – країв не бачиш?! – знайшовся чоловік.

І справді… Вочевидь, у колеги щось зі зором….

Обонато

Пан був дуже пихатим. Гординя кипіла в ньому наче бражка у самогонному апараті. Пан мандрував Африкою з такою ж впевненістю, як ото на землях власної англійської ферми. У пана є мета – вивчати тубільців, ставлячи на них різноманітні експерименти. Ось і цього разу прибулець демонстрував зібраним у гурт неграм корзину з фруктами. Велика така корзина, наповнена добірними спілими фруктами. Пан велів поставити кошика під розлогою пальмою, затим звернувся до дітей місцевого племені:

– Дивіться! – вигукнув дивний пан. – Ось фрукти! Їх багато! Вони дістануться тому, хто першим добіжить до цієї пальми. Зрозуміло?! Добре! Тоді розпочинайте…

Діти відійшли на вказану паном відстань. Коли білий дядько зробив їм знак розпочинати забіг, вони міцно зчепилися руками і побігли усі вкупі разом, не випереджуючи нікого, як і не залишаючи жодного позаду. Так гуртом, взявшись за руки, дістались цілі і отримали заповідного кошика з фруктами.

Подиву англійського пана не було меж. Такого він не те, що не очікував! Таке він бачить уперше у своєму житті. А передивився і надивився він на багато що….

– Чому вони так вчинили? Бігли разом, взявшись за руки! – дивувався «дослідник»

– Обонато! – дружно і весело відповіли африканці.

– Обонато?! Що воно таке? –продовжував дивуватися заїжджий пан.

– З нашої мови перекладається наступним чином : «Я існую, бо ми існуємо…»

І додали :

– Хіба можливо, щоб один був щасливий, якщо усі інші сумні?..

 

Граф

Титул «графа» продавався багатьом. Не буду стверджувати, що усім охочим, проте графів розплодилось у місті більше, аніж бездомних псів. Титул мав свою ціну, як і більшість речей цього світу. П’ятсот доларів! Викладаєш п’ять зелених папірців номіналом у «сто» кожна – і ти граф! Титул барона обходився дешевше. У триста зелених. Але що таке барон проти графа? Та ще й з такою незначною різницею у ціні! До триста додав два папірчики – і маєш! Граф є граф! Барон – пфе. До того ж – баром тхне… Ні, тут скупитися не варто! І не скупились…

-Граф Булижницький!

-Га?! Як звучить! Отож … А один недовірок морщить чоло :

-Граф?! Булижницький граф?! Але ж він селянський син!?

Так, селянський! Хіба не видно?! І що з того?! Тепер ось – граф! І, а це головне, його діти отримають батьківський титул у спадок. Діти і онуки…. Усі графи! І так піде далі по нащадках. А ви думали! Не випадково його прізвище з натяком на шляхетне походження – Булижницький! О! Не якийсь там вам «булижник» чи «камінь»! Булижницький – то вже панське! То вже шляхта!

Булижницький таки хизувався, що є графом. Дехто йому навіть підігрував, розраховуючи взамін на щедре пригощання. Граф Булижницький не скупився.

Та трапилось недобре. Існує на світі хвороба, названа на честь її відкривача лікарем Алоїсом Айцгеймером. То коли у людини всихається мозок і, зрозуміло, при цьому втрачається пам’ять. Вчепилась ця болячка і Булижницького. Бач, байдуже їй, хворобі, що чоловік є графом. А Булижницький, захворівши, забувся не тільки, що він граф, а що й просто Булижницький.

А втім.

– О, граф!

– Це ви про кого?

– Ну, ви ж граф Булижницький?

– Булижницький? Хто то такий?

-Та це ж ви?

– Правда? Цікаво… А я то думаю – кого ви маєте на увазі?

І Булижницький дивиться на вас. А погляд його усе дитиніє. А чи бувають графами діти?

Графами?

Ви про кого?

Знаєте, дожити б гідно просто Булижницьким…

 

Чия оса?

У відчинене вікно потягу «Відул-Сирет –Бухарест» залетіла оса. Сталося це акурат тоді, коли потяг перебував на «нічиїй» буферній території. Себто на полі розмежування поміж двома державами, так би мовити – між двома прикордонними стовпами.

Комаха кружляла над головами пасажирів, видаючи злюче дзижчання.

-Чия оса?!

-Українська?!

-Румунська?!

Запитання без відповіді. Бо хто міг з певністю сказати, з території якої держави навідалась до вагону потягу ця смугасто-жовта комаха.

А якщо вона відважиться вжалити, то кого звинувачувати? З кого спитати? Румунів? Українців?

У вагоні доходило ледь не до паніки. Прибути до місця призначення з підпухлою щокою нікому не хотілося.

– Чия оса?! Це ж міжнародний скандал!

– Оси не бувають румунські чи українські… – стиха промовив один хлопчик.

Той юний пасажир з вигляду мав років з десять. Він походив з Мармарощини і розмовляв мішаною мовою, вживаючи водночас українські, румунські слова з щедрим доповненням їхньої мармароської говірки. Тому зрозуміти хлопця було нелегко. А коли нарешті допетрали, про що він говорить – дорослі дядьки та тітки спершу роти повідкривали від подиву – яка розумна дитина!, а потім схвально захитали головами.

А оса тим часом ще покружляла якусь хвилину під дахом вагону, добряче на останок полякала одну дебелу тітоньку, яка і без жала оси виглядала доволі «укушеною», і вилетіла у розчинене вікно, покинувши незрозумілий замкнений простір, з незбагненними запахами, на вільні простори. Оса шугнула поміж трав. Там на жодній стеблині не було маркування, якій державі вона належить….

Собор за деревами

Він стоїть на високому пагорбі і його видно здалеку. Видно із мого вікна. Щоранку з ним вітаюсь. Собор єдиний, що вцілів ще від княжих часів. Волею долі йому призначено вікувати тут, на високому пагорбі, дивуючи і надихаючи водночас тих, хто усвідомлює його вагу та значимість. Своїм виглядом собор нагадує давньоруського воїна, вдягнутого у лати, зі шоломом на голові, готового негайно до бою. І справді його купол-баня дивовижно нагадує шолом, сама споруда витягнута і своєю архітектурною стрункістю скидається на людське тіло. Таки воїн у латах. Не вгадати, чим він озброєний, але ж для того дана нам уява, аби додумати….

Собор наче магнітом притягує погляди. Його добре видно з вікон мого робочого кабінету. Ми спілкуємось, подекуди звіряюсь йому у найпотаємнішому.

Так тривало роками. Аж ось сусід вирішив вздовж дороги висадити дерева. Справа начебто потрібна, бо дерева – то завжди добре. А тут вони ще й захищають від пронизливих вітрів, які дмуть від Дністра. І усе б нічого, поки молоді деревця ще були зовсім юними, тонкими станом і з благенькою чуприною-кроною. Але ось дерева також «подорослішали». У них з’явились густі, з лапастим листям гілляки. Стоять вони шеренгою, наче солдати, одне побіля одного – листя зелене, соковите таке, його обціловує сонце, обдмухує вітерець, вмивають рясні дощі. Усе гаразд! Ростіть собі, дерева!

Але що це? Вони затулили мені собор, мою святиню! Нема, зовсім не видно храму за низькими густими кронами дерев. Як не вихиляйся, як не зазирай, яку «точку» обсервування не обирай – усе намарно. Зелена пелена, листяна завіса постала перед нами. Вона надійно затулила собою мій собор. Спершу я перебував у відчаї. Що маю робити? Взяти сокиру і глухої ночі піти та й вирубати «пролом»?! Рівно настільки, щоб знову побачити його…

Що робити? Як бути? Як діяти? А ніяк! А нічого! У житті трапляється, що важливо вичекати і витримати необхідну часову паузу. Так і цього разу. Поміркував я собі: за кілька років дерева підростуть, підтягнуться вгору їхні крона, нанизані на стрункі тонкі стовбури, і знову мені відкриється світ. У проміжку між стовбурами уже дорослих дерев, дивись, і постане знову мій собор.

А заким-що – не лінуйся! Переступи межу, обійди тих молодих кучерявих нахаб – і ось він перед твоїми очима!

Низько вклоняюсь тобі, Пантелеймоне! До землі віддаю тобі шану! Ти також долучився до того, що з мене виріс той, ким я є! Кажу без пафосу і трибунності. Та ну їх – тих крикунів. У мене свій патріотизм – тихий, до сердечного болю і зі сльозами на очах.

Здраствуй, воїне Галицької Русі! Здоровенький будь нам на наступну тисячу років! Ми ж тихцем споглядатимемо на твою велич і радітимемо, що ти є! За твоєї присутності вбережено корінь нашого роду, православну віру, мову і звичаї. Славне минуле княжого краю наче благословило нас на подвиг.

З тобою, соборе, ми зростали усвідомленими княжичами! Стан духу, почерпнутий від княжих криниць, формував характер, виховував особистість.

Підростайте хутчіш деревцята! Піднімайте до хмар свої зелено-кучеряві голови. А мені від того – подвійна радість! Дерева стали високими і відкрився знову вид на собор. Бо як без спілкування з батьком? Без споглядання цієї могутньої постави воїна?!

Добридень, мій галицький княжий краю!

Моя столице!

Вічне джерело мого натхнення…

Сенс життя

-У чому сенс нашого життя? – спитала ти.

-У стяжанні Духа святого!відповів без роздумувань я.

-Поясни.- наполягала ти.

– Дух Святий як Праведність. Чим більше Він над людиною – тим більше шансів на спасіння. Так, у всякому випадку, вважав Серафим Боровський. А він, здається, знав про що говорить.

– Як це виглядає на практиці? – не вгавала ти.

– Жити і працювати чесно. Так як цього вимагає від нас Небо. Дотримуватись Божих заповідей. Не грішити.

– Надто абстрактно і загально.

– Гаразд. Зараз спробую конкретизувати. От, приміром, людині випала доля бути кухарем. Кухарем – і не більше. Щодня треба готувати для когось їжу, на світанку вставати з ліжка, аби встигнути наготувати сніданків. А потім – обіди, за ними – вечері. І так щодня, щомісяця, роками… Перед очима стоять уже борщі. Борщі – і більш нічого. Людина не музикант, не художник, не співак, не дизайнер і навіть не модний шеф-кухар якогось «просунутого» ресторану. Звичайний кухар рядової та посередньої кафешки. Словом – не геній, а тому сподіватися такій особі на безсмертя власного імені не доводиться. Але борщі… Смачні, гарячі, корисні… Борщі – доля. І добре. І нічого страшного у тому немає. А навпаки, адже йдеться про людську вдячність. Тільки ось у чому так би мовити «родзинка»! Цю роботу людина повинна виконувати старанно, чесно і без зловживань. От і все! Звісно, непогано, коли усе робиться з молитвою, зі смирінням… Коли є час, хотіння і потреба у відвідуванні храму, ставати до сповіді, отримувати причастя і щиро розкаюватись у прогрішеннях. Така участь мільярдів з-поміж землян. Вони як тінь проходять Планетою. І гаразд, коли життя їхнє минає під омофором Добра, у протидії Злу. Тоді Дух Святий виливає свою Благодать, і втішений ангел-хоронитель з радістю віднесе душу праведника у райські сади Вічної Благодаті. Так я розумію старця Серафима. Зрештою, сама логіка, аналіз нашого буття підказує саме такий сценарій людського існування.

Ти довго відмовчувалась.

-Чому мовчиш?

-Міркую!

-І що?

-Здається, ти маєш рацію.

е я! Дух Святий! Ну, і ще – преподобний святий Серафим.

Ти розсміялася тим сміхом, коли ти повністю погоджувалась з почутим …

 

Їхав містом автобус

Їхав містом автобус. Звичайна маршрутка №53! Автобус курсував на чималій віддалі – від Рогатки аж до Сихівського мікрорайону. А це два протилежні пункти міста, і між ними лежало понад двадцять кілометрів.

Маршрутка №53 розпочинала свій шлях на вулиці Санта-Барбара, проїжджала проспектом Червоної Калини, далі через міст опинялася у масиві Новий Львів, де вулицями Панаса Мирного та Івана Франка наближалася до центру. Тут попри Стрийський базар долала відтинок вулиці Шота Руставелі, знову опинялась на вулиці Івана Франка, Митна площа, Винниченка, ринок «Добробут», вулиця Городоцька, скрут на проспект Чорновола, Липинського, автовокзал №2 і Топольнею добиралась до Рогатки. Там здійснювала розворот, перепочивала якийсь час – і знову в дорогу строго вивіреним маршрутом.

Ото і усе, що можна було б написати з життя автобуса маршруту №53. Але тієї днини, яку ми маємо на увазі, у одному з автобусів згаданого маршруту відірвалась вихлопна труба. Товста така, наче анаконда. Відірвалась тільки з одного боку – від самого кінця. Іншим кінцем, прикріпленим до двигуна, труба трималась, здається, міцно і надійно. Той же кінець, що кріпився до кронштейну задньої панелі автобуса, геть упав на асфальт і волочився ним. Звісно, водій знав про поломку. А оскільки вона трапилась на середині шляху десь на скруті на вулицю Шота Руставелі, то належало дістатися кінцевого пункту призначення, щоб не створювати незручностей пасажирам. Отак зі скреготом та на невисокій швидкості рухався містом автобус.

І що ж?

Якийсь дядько з поліетиленовим пакетом у руках наздоганяє автобус. Він щось гукає та пальцем показує на трубу.

-Знаю! – посміхаючись, киває йому водій.

На перехресті вулиць, зупинившись на «червоне», колега з іншого автобуса кричить :

-Труба!

-Дякую, Петре! Знаю…

За Стрийським базаром обганяє крутелик на «Лексусі». Сигналить несамовито.

-Та знаю! – відмахується водій.

На зупинці біля Польського консульства бабуся зі собачкою. Бач і вона розуміється на техніці!

-Спасибі, пані – бачив…

Огрядний дядько за кермом зустрічного легковика подає сигнали. Тут у відповідь йому посилається тільки вдячна посмішка.

Гурт військовиків – труба! Двоє дівчат – німо вказують пещеними руками, де на кожному пальчику по перстенику. Жіночка з візком, у якому немовля – труба! Дідусь з палкою – палкою туди, де обірвано. Студенти з подивом, але без видимого реагування! Бомж байдуже блимнув оком. О. йому би цей шмат заліза! Брухт би на пляшку виміняв. Туристи спостерігають, гурт молодих негрів, що якраз прибули на черговий Всесвітній конгрес свідків Єгови, з подивом застигли на місці, перекупки на розі ринку «Добробут» роблять свої коментарі…

Їхав містом автобус з напіввідірваною вихлопною трубою. Звичайний автобус одного з міських маршрутів. Номер йому 53! І не знав автобус, не відав досі водій автобуса, несподіванкою виявилось і для пасажирів автобуса, що, зясовується, у їхньому місті живуть ще небайдужі люди, котрим чужа труба не до фені…

Гіпатія Олександрійська

Хтось колись та щось чув про існування Александрійської бібліотеки. То от у наші дні, якби постав такий заклад, або, крий Боже, згинув – ніхто б не відволікся від свого смартфону. А тоді, понад дві тисячі років тому, коли під одним дахом зібрано понад 700 тисяч сувоїв – хіба це не диво?!

І була Александрійська бібліотека найбільшою і найвідомішою книгозбірненою античного світу, колекцією вікової мудрості,, найбільшим полісом архівів та протобібліотек! Там зберігалися загальнодоступні фонди і навчальна література. І працювала у Александрійській бібліотеці дивовижна жінка – Гіпатія Александрійська, дочка відомого грецького вченого Теона. Гіпатія прославилась, а діялось то у 370-415 роках нашої ери, своєю ерудицією у математиці та астрономії. При тім вражала усіх своєю скромністю. Небагато з її спадщини дійшло до наших днів. Бібліотеку, як відомо, було по-варварськи знищено мусульманами. Та дійшов до нас ось цей вислів Гіпатії : «Мислити неправильно краще, ніж не думати зовсім. Зберігай своє право на думку».

А ще була вона жінкою надзвичайної вроди. Не дивно, що у неї закохався один юнак. Та закоханість була настільки атрофована в уявленні хлопця, що він почав вважати Гіпатію за богиню. Про це, звісно, довідалась сама Гіпатія. Одного разу вона підійшла до того хлопця і кинула йому на коліна білу хустику, просякнуту червоним.

– Що це? – звів погляд подивований юнак.

– Я чула, що ти вважаєш мене за богиню?! Так ось – це моя менструальна кров. Як бачиш – я звичайна жінка.

Leave a Reply