* * *
У крижаній купелі,
Та зовсім не в біді —
Черемхи і жерделі
У прибутній воді.
Вночі вода зашерхне,
Але не в цьому суть:
Жерделі і черемхи
Усе одно цвітуть.
Іловайськ
Це ще крутіші, ще новіші Крути,
До муки коридор, не до вінців:
Чеченці дорізають і якути
Поранених, безпомічних бійців.
«Забути б…» — стогнуть комиші й цикути
Калюжі, що не сохнуть, хоч умри.
А десь парад, вигадливі салюти
І шелехкі, як легіт, прапори.
Та інше постає синам і неньці,
Не треба смолоскипів чи гінців:
Якути дорізають і чеченці
Поранених, безпомічних бійців!
Останній спалах жовтої ракети,
Чорніють бетеери, мов кроти.
…Лиш москалі дострілюють шляхетно —
Бо рідні, не двоюрідні брати.
* * *
А як це розкажеш словами?..
За чарку, за бійку хапавсь.
Бувало, заходив до храму,
Бувало, і храму сахавсь.
А ви — про ліричні оздоби?..
Усе як не фальш, то наїв!
Чорнобиль, Чорнобиль, Чорнобиль
З’їда його донечку, з’їв…
* * *
Не загине, сказано, не вмре.
Та давно ні думи, ані пісні
І когутський несмак так і пре
Навіть у найтонших іроністів.
Що не гетьман, то чужіш іще
Треба пошукать зі смолоскипом,
А вони ж за будь-яким кущем
Не перестають із тебе кпити.
А вони ж міняють, беручи
Все на зуб, — уже й праотче слово.
І тому-бо в скринях дукачі
Їхніх. А в твоїй — одна полова.
Вій її і думай, що живеш,
Не продав ні цінності, ні смисли.
Кришталева чара? Срібна креш?
Так, меди були. Одначе — скисли.
* * *
Господарі країни
Від усмішок цвітуть.
А десь твоя раїна
Уже не сум, а лють.
Хилитися не хоче…
І віриш ти в одне —
Що виломиться з ночі,
Як шабля спалахне!
* * *
У нього син «артилерист»
І ніби на Донбасі.
Дружина — от же в баби хист! —
При касі, як на трасі.
А він — аж цілий прокурор,
А пса в них звати Лордом…
Посіють вам голодомор —
І всім кагалом за бугор,
В благословенний Лондон.
* * *
Вабить місяця вуглинку
Мерехтливий чар копра,
Не струмує кров-калинка
З-попід лівого ребра.
Ще нікого не розп’ято,
«Град», мов тисяча списів,
Десь дрімає в копах вати,
У безпам’ятстві степів.
* * *
Місце б на задвірках,
В мишачій норі.
Чом же їхня зірка
Сяє угорі?
Путівна, єдина —
Справжня булава?
Ні, таки поліно
В хмари з рукава…
* * *
У моїм Айдарі, не у Темзі,
Не в Дунаї —
бідні, хить-бо, хить! —
Очерету пересохлі пензлі
У стрімку спинаються блакить.
— Що ви намалюєте, крім себе
Та цієї збляклої води?
— Небо, песимісте, тільки небо,
Де немає жодної біди!
* * *
Сліди підборів на столі,
Мент у господі —
То він виймав тебе з петлі.
А хто доводив?
Я здогадаюсь, не кричи
З-за того пругу,
Де нам виковують мечі
Чи райдуг дуги.
Нестятий твій шумує сад,
Росте в безмежжя.
…А довели — країна зрад
І мент оцей же.
Колобок
Як сонце — обійде ведмедя,
І вовка, і будь-кого ще,
Та лиш не підступну міледі —
Цей писок рудий за кущем.
Та лиш не епоху облесну —
Брехливий у пащі вогонь…
О рідне усе, о чудесне,
Нікого у світ не вигонь!
В печах ще не жевріли зорі,
Ще вічність не чула про мить —
І дідове з бабою горе
Згорнулось і солодко спить.
* * *
Вистачить кленів тамтешніх,
Вистачить пнів і сорок,
Щоб запливали у верші
Зграйки віршів і зірок.
Щоб ти виплутував кожен
Зливок любові й видінь,
Дякував повівам Божим,
Танув під ними, як тінь…
* * *
Марева чи вибухи на трасі?
…І усе згадається за мить.
І рука, відтята у Донбасі,
Наче ціла, гостро заболить.
Як ти звідти вирвався, на кого
Обміняло сите вороння?
Он воно — сідає на дорогу,
Інваліда іншого спиня…
* * *
З Білолуцька сіверко засвище,
Танки загримлять із Новопскова.
— Тихше, — скаже мати, — доню, тихше! —
Й сяде у кутку із нею знову.
Молоко перегорить у грудях,
Страх оступить змалечку дитину:
— Танки, переплавтеся на груддя!
Сіверко, не шарпай горобину!
* * *
Йде до того, що правду — в закови,
Що синам її — лиш стусани.
Ще атовців засудять портнови,
Ще бурятам дадуть ордени:
— Бо із ними нам жити у спілці,
А оці — і собі вороги,
Все б нас вішали, дикі, на гілці,
Витинали до пня й до ноги…
* * *
Якомусь монстрові — раби,
Та чорноті — не почет.
І сиві-сиві голуби
Про білий день туркочуть.
І ковила пряде про мир
Свою шовкову повість.
І кожен з тих тобі кумир,
Хто має іще
совість.
* * *
Тікайте, старче і юначе,
Бо це в реалі, не в кіно,
Бо срібних куль на всіх не стачить —
На всіх, що в двері й у вікно…
* * *
Колючки — не квіт — акації,
Смерк терновий з-під повік.
Хтось на самоізоляції
Місяць, ти — мов цілий вік.
Порожняк ганяють обстріли —
Ні туди і ні сюди…
Сивий Бог заходить з костуром,
Просить хліба і води.
* * *
Мов скнара, тепер забирає,
У цвинтарну скриню склада.
А стільки давала розмаю,
Іскрилась яким водограєм,
Не горе була, не біда!
Вітчизно моя сонцелика,
Що сталося? Ти ж не така…
Скрадаєшся, щулишся дико,
Тому прикриваєш повіки,
А цей — вже у черзі чека.
* * *
Не спокуситися знову
Тим полином на межі,
Сонечком, що вечорово
Геть відплива на баржі,
Змієм, що кличе побідно
Битись на вистиглий тік,
Ані Айдаром, що ніби
Стіксом не стане повік.
* * *
Насіння стає все чорнішим
В червонім нутрі кавуна,
Де кінні завмерли і піші
Медово —
війна є війна.
Світ репне, згниє і зотліє,
Солодкий —
по вуха в крові…
І тільки гіркуще насіння
Чорнітиме в сизій траві.
* * *
Неба нікому не треба,
Небо потрібне усім.
Кожному хочеться в небо —
Як не у тишу, то в грім.
Ти тепер знаєш, як стебла
Скручують в дроті своїм.
Неба нікому не треба,
Небо потрібне усім.
Встанеш. Окоп та кулеба.
Дим, наче батьківський дім.
Неба нікому не треба,
Небо потрібне усім.
* * *
Коли шумить негода,
Дощ дріботить у шкло,
А в нас нема народу,
Є тільки люте зло, —
Тоді іди у мряку,
У блискавки, у грім
І здохни, як собака…
Або не здайся їм!
* * *
Моє Макондо — Рогове моє,
Сто літ минуло. Що павук снує?
Чому зозуля змовкла у гаю?
Хто материзну оживить мою?
Вона мені не відчаєм була,
А раннім сонцем на краю села.
Її врятую подумки хоч я?
Шептатиму: «Моїй, мою, моя…»
Не доторкнися до її колось,
Вселенське і насмішкувате Щось!
Не виривай із коренем роди,
Не переводь на звалище руди.
Не доправляй у вугільні пласти, —
Тебе нема, видінням зникло ти…
Сто літ минуло. Що павук снує?
Там все було — а отже, вічно є.
* * *
На тому боці тихе стадо
І ледве чути пастухів.
На цьому боці гамір аду
І крил немає у птахів.
І ніг нема у тих, що поле,
Сто раз міноване, пройшли,
Лягли снопами до стодоли,
В ріллі лишили постоли.
* * *
Нічого особливого —
Такий же сніг, як скрізь,
Над яблунями, сливами,
Над ризами беріз.
І над криниць кадилами,
Над спинами хаток.
Нічого особливого
Там, де живе мій Бог.
* * *
Тупість і зажерливість хижацька,
Витоптані паростки надій.
Думали, не пихне і не жахне,
З крадієм домовиться крадій.
Та шапки літають над полями,
Кролики дають капусті лад.
Овиду бульдозер всіх до ями
Позсува,
такий же нелюд-кат,
Як і ви, затяті, безголові,
Як і ви, до крику дорогі,
Язиком облизані, у мові
Скупані —
і в приярку, в діброві
В пелюшки закутані тугі.
* * *
Поменше тієї й цієї мури
У мозок бери свій відчаєний.
За шахи, здавалося б, сіли майстри,
Та хлопцями грають в «Чапаєва».
У того спиртяга в баклазі, а цей
Сигарою пихка й прицмокує.
І гонору прірва, і купа рацей,
Стерв’ятника ж клекіт — над хлопцями…
* * *
Мова рідна, а вони — не дуже.
Мова добре ставилась до нас,
В перефаріоненій калюжі
Не збиралась випрати Донбас.
В мові й нині сонячно і втішно,
Нею хоч молитва, хоч матюк,
Доки артналіт корчує вишні,
Скавулить в породі, наче плуг…
* * *
Усіх вважав живими,
Писав, як про живих,
А їх пішло за димом
Десятки — ножових,
А їх пішло, шабельних,
На поклик чийсь чи зойк,
Як сонць — у ночі темні,
П’яніші за бузок,
За ці от фіолети
Фіалок у дворі…
І тільки крапля Лети
Загусла на пері.
* * *
Пам’яті поета
Не ворушив би кістки
У похованнях таємних,
Жив би ще довгі роки
Серед приємних і чемних.
Лив би крицеві рядки
Поміж м’яких і нешпетних.
Ні, ворохобив кістки
У похованнях секретних!..
* * *
Оцей полин і дзвін високий
Світил нічних люблю, любив!
А ти узяв і випив соки,
Косою гострою убив.
І вже вовіки не повернеш
До цих долин, до полину.
…А він в усіх безодень жерла
Гуде: — Не бійся! Поверну.
* * *
— Де свої геноцидять своїх,
Там прикластись і зайдам не гріх.
— І вони вже спішать на підмогу,
Ті — прямцем,
ці — тихіше, з-за рогу…
* * *
Толерантніш гибій, Україно,
Бо забанять, наче у ФБ,
Бо умить із патоки на сіно
Хазяї переведуть тебе.
Чай заварюй з конюшини й м’яти,
Згадуй те, чого і не було:
Воля молода і не розп’ята,
Дивовижно сонячне чоло.
* * *
Сам і клен, і лист на гілці,
Звук і пломінь у руці, —
Знову грає на сопілці
Не цариці, а вівці.
Острогозьк пливе повз нього,
Харків, дим і перегній.
В річці Білій миє ноги,
Білій-білій, крейдяній.
Пастушам лишає в полі,
Кленом, вогнища стовпцем…
Стільки світла, стільки волі
Під його святим вінцем!
Вся премудрість і вся сила
В звуці, в райдузі, в руці,
В тучі, що повзе, як брила,
Й раптом — тоне у ріці.
Інтерв’ю в Донецьку
Підкочує сучич до діда без маски,
Змарнілого, наче з підвалу.
А вірус вирує, а дійсність — не казка,
А в зайшлого — монстрові жвали.
Це він тут прожовує силу і втому,
Ригає й затоптує грузько…
— Ты русский? — запитує дід. І потому:
— Иди-ка ты на х.й,
русский!
* * *
Сім років не був у Криму
І, видно, не буду ніколи.
Бо звідти одразу в тюрму,
Айдари мої і Хороли.
Бо стільки написано про
Пуйла і його пуйленяток,
Що тиха Затока й Дніпро
Найбільшим лишаються святом.
…Оздоба — вінки, не вінці! —
Найкраща для Третього Риму,
Де, мов Демосфени, співці
Тримають в ротах камінці,
Привезені з нашого Криму…
Лошатко
Забули плуг і жатку,
Понівечили сад.
Метається лошатко
Між танків і гармат.
Ох, душечко, не буде тут
Ні щастя, ні вівса.
А вчитись Бога гудити —
Не доблесть, не яса.
* * *
Сагайдак вгорі та стріли,
Що у темряву вп’ялись.
«Не витягуй з мене жили,
Не січи на клапті, вись!
Ще тобі я послугую,
Це на мить я лід-сльота…»
Ні, видать, благання всує —
І шматує, і глита.
«Бо для духу, не для тіла
Жити маєш на землі!» —
Сито знов захихотіла
Й захропіла десь в імлі.
…Сагайдак вгорі, та стріли,
Та заюшені шаблі.
* * *
Рвуть свої на шматки,
Рвуть на клапті чужинці.
Ми окрайки таки
І тому — українці.
* * *
У дріб’язку по брови,
Бо мускули душі
То горлиці, то сови —
Не з неба голиші.
Мишата зі стодоли,
Моргливі міражі,
А не орли й соколи
В піке й на віражі.
…Мишата?! А не хріну
Тобі, бридка маро?
Здмухну тебе, як піну,
Вмочу в огонь перо.
Точити годі сіно,
Палити лігва — це
Моє із праколіна.
До скону, до загину —
Розгніване лице!
* * *
Нам наливалося по вінця,
Та зиску мало корчмарю —
І вже «австрійські» українці
Стають з «російськими» на прю.
І Цур-вайнах з бурятом Пеком
Про кров розказують одне:
— До Відня, може, і далеко,
Але до Львова — дохлюпне!
* * *
Поету не треба сюжету,
Аби аж по шкірі мороз.
Не ставте і ви на вендету,
Не ставтесь до люті всерйоз.
Всерйоз — це гармонія тільки,
Це тиха, мов квітка, сльоза.
А в решті — ні коми, ні титли,
А решта — в бур’ян заповза…
Безум
У безхмарному кепиві синьому
Діатезний яріє жовток.
І фашисти своїми вакцинами
Холостять українських діток.
Мало, бач, що уже половиноньки
Золотого народу нема
І квітуча колись Українонька
Чорна-чорна блука, мов пітьма.
* * *
В Айдарі щук стріляли,
Несли — текло з плеча
Срібляне, яре, шале,
Подібне до меча.
Ущухла стрілянина,
Тих полисків катма.
І, вмерзла по коліна,
Стоїть в ріці зима.
* * *
А діток, навіщо, бандити,
У безвість замежну і тиш?
Запізно прощення просити,
Бо вже — сам себе не простиш.
Тиняєшся — чорна вуглина,
Ніяк на золу не згориш.
І щось промовляє дитина
Крізь безвість замежну і тиш.
* * *
Цей гетьман попелить і далеч сиву,
І майбуття доводить до печей.
Аж булава вже плавиться од гніву,
Але йому долоню не пече.
І звідки він, з яких пустель-вагранок,
Чому буй-мир стирає на пісок?
Чому несе юга йому на ґанок
Мільйон голів — освячених пасок…
* * *
— Воно не так обидно,
Якщо чужак гнобить,
Вважа тебе за бидло
Навік, а не на мить.
А от свого паскуду
Немає сил терпіть —
У зашморг, як Іуду,
В пекельний чан, у кліть!
А виживе — возити,
Мов дику дивину,
З повіту до повіту,
Показувати, кпити —
Й не правити ціну.
* * *
Не зірвано з грози підків,
Та вже закінчується серпень.
Вбивати ладні з двох боків,
А посередині — лиш терплять.
Вином напоєно сватів,
Хрести поновлено на церкві.
Вбивати ладні з двох боків,
А посередині — лиш терплять.
У лісополосах — суків,
Та більше рук-гілок не мертвих.
Вбивати ладні з двох боків,
А посередині — лиш терплять.
* * *
— Не бійся раш або піндосій,
Обух стали, гостри кайло! —
А в голові одне і досі:
«Невже, невже і цей брехло?!
Невже і цей, і цей з підступних,
Страшних всесвітніх заволок?..»
А він уже іде по трупах
І в пику чвирка тобі:
— Лох!
* * *
Покаянні листи до Івана,
До ріки у пустелі, гори,
До Чумацького Шляху, де рану
Гоять роси й м’які прапори.
Покаянні листи до Предтечі,
До ґерлиґи грози, до степів,
Де гурти заблукали овечі,
А тим більше — твій ранішній спів.
Покаянні листи від поета,
Мов чубатої пташки в лужку, —
Щоб напитись дали не із Лети,
Не з калюж на залізнім току…
* * *
Марев тих надворі — як у морі.
Мов сирена, бузина співа.
Люди, ніби привиди, прозорі —
Кожного в безодні неозорій
Соняшна пороша прошива.
Як туди не вийти й не пропасти,
Пак — незнаного себе знайти!
На пастьбі Господній — біла паства,
Відступа і зовсім тане гаспид,
Втягують замріяні світи.
* * *
Все починається з трави
Й кінчається травою.
Вона ще встане із багви,
Розгорне притч сувої.
А тут уже не треба притч,
Плитких словес не треба…
Та хоч яка низота й ніч,
З трави почнеться небо.
Олексій Ковалевський
м. Харків
Leave a Reply