Президент Ліги українських меценатів про контекст та програми конкурсу імені Петра Яцика
Нинішній конкурс має драматичний сюжет – тріумфально розпочавшися вперше в Києві (читачам нагадаю, що кожен мовний марафон брав старт щораз в іншому обласному центрі), успішно підійшовши до свого завершення, — зупинився – карантин перешкодив зібрати журі й визначити переможців. Такою лишається ситуація й на сьогодні. Як плануєте виходити з неї?
Ми звернулися до міносвіти з листом, в котрому пропонували провести засідання журі у 5 аудиторіях Інституту філології столичного університету ім.Шевченка. В цьому нам охоче пішов на зустріч його ректор Леонід Губерський. А ще ми пропонували міносвіти як виняток сформувати журі тільки з киян. В положенні про конкурс, котре підписане керівництвом Ліги українських меценатом та міносвіти, зареєстроване в мінюсті, зазначено, що в журі делегують своїх представників області. Але, враховуючи вимоги карантину, ми вирішили, що люди не повинні ризикувати, добираючись різним транспортом до столиці, а також живучи тут кілька днів у гуртожитках. Позиція міносвіти, принаймні тодішньої виконувачки обов’язки міністра освіти, була і дивна, і неконструктивна. В своєму листі вона по-менторськи пояснила нам (а лист підписало кількадесят високотитулованих людей!), що не можна порушувати навіть букву положення, а тому міносвіти не дає згоди на запропонований варіант формування журі. До речі, зважаючи на коронавірус, у масштабах всієї держави були прийняті поправки юридичного характеру. Органи влади відмовилися від непорушно регламентованих сценаріїв своєї діяльності. А тут Ліга і міносвіти самі приймали положення і мали всі права внести туди таку поправку, котра не перекреслює і не заперечує положення, а тільки достосовує його до особливостей нашої нинішньої ситуації. Сторінку конкурсу в ФБ бомбардують своїми запитаннями з усіх куточків України: чому немає результатів конкурсу? Чому досі не визначено переможців та призерів його? Доводиться знову й знову пояснювати: цю справу торпедувало міносвіти. Хто скаже, що така безглузда позиція освітянського відомства сприяє його авторитету? Нам пропонують: призначте самі журі і дайте результати конкурсу. Але виконавчу дирекцію Ліги українських меценатів стримує положення. Там зазначено, що журі формують виконавча дирекція Ліги та міносвіти, і воно стає легітимним, затверджене спеціальним наказом міністра. Ми звернулися зі своєю проблемою до Президента. Щойно одержали відповідь з президентського офісу, в якій повідомляється, що наш лист переслано до кабінету міністрів. Отож, змушені чекати на відповідь звідти. Принагідно скажу, що конкурс цей супроводжують колізії такого характеру на різних його етапах і в різні роки. То недоброї пам’яті міністр Табачник з усіх сил намагався закопати патріотичний мовний марафон, то деякі недалекі керівники обласних масштабів пробували змаргіналізувати його в своїх областях (але принагідно скажу, що добрий десяток голів обласних рад та адміністрацій дуже прихильно поставилися до мовного турніру й особисто брали участь у його відкриттях та закриттях); бували й агресивні спроби привнести в конкурс корупційні схеми. Організатори марафону неоднораз ставали жертвами атак численних адептів «русского мира», які повсюдно сіють інформаційні віруси в Україні.
Отже, патова ситуація?
Ні. Я впевнений, що ми знайдемо їй компромісний розв’язок. З міносвіти вже прозвучала пропозиція про те, щоб журі зібралося у вересні. У нас немає резону заперечувати – нам головне, щоб нарешті було підсумовано результати мовного марафону і визначено імена всіх тих, хто заслуговує на нагороди. Ми готові до трьох сценаріїв закриття конкурсу. Перший. Якщо і надалі будуть карантинні обмеження, котрі суворо регламентують кількість людей, що можуть бути присутні в тому чи тому приміщенні, томи проведемо офіційне закриття конкурсу, як завжди, в столичному театрі імені Івана Франка, але в залі його будуть тільки переможці, представники ЗМІ та організатори конкурсу. В театрі нині йдуть спектаклі з обмеженою кількістю глядачів у залі. Виходячи з цього регулюватимемо також кількість людей у залі, щоб не перейти дозволену інструкцією цифру. Другий. Якщо проводимо врочистості закриття конкурсу і вручення премій його переможцям та призерам з числа тільки киян, скажімо, на території Музею Шевченка або Музею Рильського, де спеціально для цього будуть створені відповідні умови. Всім іногороднім, хто виборов премію, кошти будуть переслані на їхні адреси. А дипломи та цінні подарунки для них перешлемо обласним департаментам освіти, котрі вирішать, коли і за яких нагод вручити їх «іменинникам». І третій сценарій. На той випадок, якщо умови карантину стануть жорсткішими і не дозволятимуть нам провести дійство навіть того масштабу, котрий запланований у другому варіанті. Закриття конкурсу проводиться в режимі онлайн. Ми повідомляємо через усі доступні засоби інформації імена переможців та призерів і пересилаємо їм виборені ними фінансові нагороди.
А відкриття 21-го буде?
Буде. Не зважаючи ні на що. Тут також маємо три аналогічні названим попереду сценаріям. Залежно від тих обставин, у яких опиниться Україна через пандемію коронавірусу. Ми не можемо зупинити конкурс. Бо зупинити це майже загубити його. Якщо ми вистояли тоді, коли мовному марафону фактично було винесено смертний вирок, то маємо вистояти і нині.
Мова знову стає темою інформаційної війни. Чи Ви це відчуваєте?
Звичайно. Здається мені, що те відчуває кожна притомна людина. Може, «овочі» не відчувають і не розуміють, бо ж вони уражені і дезорієнтовані інформаційним вірусом. Все зрозуміло, коли проти мови борються проросійські елементи, котрі мертвою хваткою тримають Україну в ситуації постколоніальної, а отже неповноцінної держави. Але маємо глухий опір навіть і від деяких українських людей, які повчають нас: чого ви носитеся з цією мовою?! Треба спочатку піднять економіку, а тоді вже дозволити собі таку розкіш як боротьба за українську мову. Ця логіка нагадує таку ситуацію: людина нездужає, маючи кілька захворювань, а її пропонується оздоровлювати, лікуючи котрийсь один орган і цілковито ігноруючи решту. Абсолютно хибний шлях. Треба комплексно лікувати весь організм. Інколи здається, що в таких людей, які вважають себе великими розумниками, одна півкуля мозку не взаємодіє з другою. Хто ж заважає усім нам – і з вами включно – боротися за економічне піднесення? І чому боротьба за економіку має виключати боротьбу за мову? Тут немає ніяких альтернатив чи дилем. Державне будівництво включає в себе і національне будівництво. Власне, нарізно в них важче досягти успіху. Тільки поєднавши те і те. Я неоднораз наводив цей приклад: нормальна мовна ситуація завжди є в тих країнах, які мають сильну економіку (США, Японія, Англія, Франція, Німеччина, Польща…). Окремо тут я повинен сказати про те, що не тільки в нашому суспільстві, а це загалом проблема багатьох країн, — розмивання ієрархії фундаментальних цінностей, котрі є своєрідним фундаментом націй і держав. З одного боку це неминучий вплив тотальної глобалізації, котра змушує країни свідомо делегувати всяким понаддержавним структурам частину свого суверенітету, а в Україні, на жаль, успішно донищується інформаційний суверенітет. Цю роботу виконують інформаційні вірусмейкери, завербовані на службу Кремлем. Вони вносять в голови бездумних «овочів» усякі підступні ідейки і сіють дезорієнтацію та соціальну депресію.
Тому не тільки у вороже налаштованих до України індивідів маємо таке брутально агресивне заперечення самого права на повноцінне існування державної мови. Опір зміцненню її юридичного статусу та фактичної реальності. Наші «овочі», не здатні тверезо розуміти державні реалії та ієрархію національних цінностей, котрі мають надзвичайне значення для унітарної національної держави, часто мимоволі підпрягаються до цих антиукраїнських елементів, котрі легко ними маніпулюють. І тоді дехто навіть щиро сумнівається в тому, що біле – це біле, а чорне – це чорне. І наш конкурс, і чимало важливих державотворчих та націєтворчих проектів зазнають підступних інформаційних атак. Це теж реалії гібридної війни. Контужені зловорожою інформацією, мов «Отче наш», повторюють: «Мову на хліб не намажеш!», підміняючи роль і значення мови в існуванні нації. Доводиться відповідати «в лоб»: мова не для того, щоб її їсти, мова – для того, щоб у ній повноцінно існувала нація і для того, щоб держава була не тільки національно, а й інтелектуально повноцінною. Бо ж якщо німці, голландці, британці, індуси, нігерійці, замбійці, греки, шведи, проживши в Україні 2-3 роки, демонструють добре знання української мови, котру вони тут швидко вивчили, то це найкращий приклад для тих розумово лінивих, яким або непосильно вивчити державну мову, бо вони, бачте, звикли до російської, або їм «какая разніца?» І не рівняються вони на людей цивілізованого світу, які легко переходять з мови на мову, демонструючи свою інтелектуальну повноцінність.
Апологети двомовності часто покликаються на приклад Канади чи Швейцарії, де, бачте, на законодавчому рівні співіснують кілька мов.
Оце і є маніпуляції та спекуляції. Бо Канада – це держава емігрантів, яка складалася шляхом компромісів такого характеру: початкове державне утворення Канади мало мовою спілкування англійську, на котру врешті погодилися всі, хто населяли цю територію. А далі до цієї території приєдналася так звана Нова Франція, тобто нинішній Квебек. І тоді було ухвалено компромісне рішення: поряд з англійською в статусі, який передбачають державній мові, буде й французька. Швейцарія ж утворилася з об’єднання різних за національностями країв і регіонів і це феномен західної демократії. Здавалось би, це еклектичне утворення, приречене на етнічні та мовні війни, послуговується кількома мовами, котрі анітрохи не антигонізуються в державі. Україну, коли ми говоримо про мовну ситуацію, коректно порівнювати з такими державами, як, скажімо, Німеччина, Франція, Італія, Іспанія, Польща. Україна – це передовсім держава українського народу, який несе відповідальність за всі національні меншини, котрі населяють державу, забезпечує їм задоволення головних національних потреб, але, цілком природно, не може дозволити, щоб котрась із нацменшин домінувала над українськими національними цінностями. Тому другої державної мови в Україні можуть вимагати або агенти «русского мира», або домежно зросійщені малороси, цілковито позбавлені національних сентиментів та належної освіти, котра б забезпечила їм належний інтелектуальний рівень, що допоміг би вивчити мову свого народу.
У ЗМІ дедалі частіше зустрічається такий діагноз нашому суспільству: «мовна шизофренія». Як Ви до цього ставитеся?
Хоч і як прикро це чути, але мусимо визнати: підстави для того є. Хочу сподіватися, що це не сама мовна шизофренія, а загроза її. Але я бачу, що українську мову дедалі більше чути від освіченої людини, з якою я пов`язую сподівання на поліпшення всієї загальноукраїнської ситуації. І – мовної також. Майбутнє нашого суспільства – за інтелектуально повноцінними людьми, а не за зомбованими «овочами»-жертвами токсичного зомбоящика. Зовсім не така Україна сьогодні, якою вона в ідеалі нам уявляється, але в ній бачимо обнадійливі паростки, котрі стануть виразніше помітні завтра. Є світлі юні голови, які розуміють, що іншої України в нас у запасі немає – треба давати раду цій. І я переконаний, що ми нарешті опритомніємо всім суспільством (принаймні його здоровим, не вірусоінфікованим ядром) – і почнемо рішуче вирівнювати нашу ситуацію.
Свого часу (коли я була прес-секретарем Ліги, бачила, як складається громадський актив, що відповідально опікується цим важливим проектом, котрий став винятково популярним і престижним мовним марафоном, що сприяє націєтворенню. Чи лишилися з вами всі ті, з ким ви стартували в цьому проекті?
На жаль, декого вже немає серед живих. Скажімо, переможців та призерів першого і другого конкурсів вітав член його опікунської ради – класик нашої літератури Павло Загребельний, до якого тоді стояла черга за автографом. Немає нині й послідовного оборонця мови професора Анатолія Погрібного, який був членом наглядової ради конкурсу від самісінького його початку. В Криму впродовж понад десятиліття мали ми головою журі тамтешнього конкурсу відомого поета Данила Кононенка, з яким попрощалися його рідні, друзі і шанувальники. У Луцьку нашим уповноваженим представником був видатний письменник Іван Корсак, який послідовно опікувався мовним турніром впродовж півтора десятиліття. На жаль, сьогодні Іван Феодосійович вже не з нами. При цій нагоді не говоритиму про тих, хто спочатку прийшов до нас, прагнучи заробити на цій справі якісь фінанси чи «еполети», не зрозумівши, що цей проект абсолютно благодійницькі і гроші в нім одержують лише переможці й призери конкурсу. А всі члени опікунської та наглядової рад працюють на волонтерській основі. Тут я маю нагоду подякувати видатній мовознавиці, докторові філології, професорці Львівської політехніки Ірині Фаріон, яка незмінно очолює наглядову раду конкурсу, а також є фундаторкою премії імені Олени Пчілки, котру щороку вручає на сцені столичного театру ім.І.Франка. Мої подячні слова також директору інституту української мови, доктору філології Павлові Гриценку – постійному голові журі мовного марафону. Як на мене, то це – найкращий варіант: на чолі журі – очільник авторитетної в усіх мовних питаннях інституції. До речі, Павло Юхимович чимало допомагає нам і в суто організаційних питаннях.
Не обмину при цій нагоді фундацію імені Івана Багряного (США) – колективного члена Ліги й мецената мовного марафону, а також Союз Українок Австралії, чиї численні премії одержують наші конкурсанти, і, мені здається, ті, хто їх одержав, уже є в усіх областях України. І не тільки України – наш мовний турнір невипадково називається Міжнародним, бо ж участь у ньому охоче беруть і представники світової української діаспори.
Отже, скоро Ви скажете: 20-й конкурс в нас вже позаду. Бо ж для того, щоб це сказати, лишилися якісь формальності, котрі, вірю, будуть залагоджені. Думати саме так дає всі підстави історія мовного марафону, в якій було так багато колізій, що стали смугою випробувань конкурсу на міцність. Але марафон ніхто не зупинив і не знищив. А що далі?
Далі – 21-й.
Де він братиме старт?
Ми приймемо про це колегіальне рішення на зборах Ліги й погодимо його з міносвіти. І лише після цього про те повідомимо.
Розмову записала Світлана Короненко
Leave a Reply