ПОЛУМ’ЯНА ЛІРИКА: КНИЖКИ – УСІ У ЗАКЛАДКАХ
(про збірки Світлани Короненко «Дебора» і «Містерії»)*)
Сьогодні пишеться і видається багато поезії. Традиційно наша культура дуже поетична – недарма славетної пам’яті «сьомий неокласик» Ігор Качуровський раніше писав мені, що Ісландія – острів поетів, але там здебільшого творять чоловіки, а у нас в Україні – навпаки, більше поетес. З огляду на сучасну видавничу справу і спілкування з усіма, хто служить Аполлону і музам, спостерігається певний баланс, є поезія і чоловіча, і жіноча. Насправді ж література – завжди література, без поділу на Марс і Венеру. Головне – щоб поезія читалася на одному подиху, але й примушувала знову повернутися до неї, як до справжньої літератури, викликала яскраві враження – і спонукала думати. Це можна сказати про книги Світлани Короненко «Дебора» (2018) і «Містерії» (2019). З одного боку, ці збірки розходяться на цитати (от і зараз у мене ці книги всі у закладках, бо як читачу та аналітику імпонують багато віршів), з іншого – ці тексти щільні не лише лексично, а й завдяки філософському змісту, тому до них хочеться не раз повертатися, осмислюючи твори вже комплексно.
Наша українська (і зарубіжна) авдиторія вже знає – у тому числі завдяки «Літературній Україні» – цю плідну та самобутню письменницю, чия творчість має багато серйозних нагород, від літературної премій до орденів Української Православної Церкви. Про пані Світлану можна прочитати у пресі, ознайомитися з її відео, вірші цієї поетеси перекладені та видані білоруською, німецькою та іншими мовами, покладені на музику. Вона має багато титулів – від членства у НСПУ до багаторічної посади літописця у Міжнародному конкурсі з української мови імені Петра Яцика. За освітою Світлана Короненко – радіожурналістка. Цей фах допомагає їй активно і по-діловому ставитися до виявлення та просування талантів (адже головне – вчасно помітити митця та «розговорити» його), пані Світлана вміє об’єднувати поетів і допомагати їм бути почутими. Уже не вперше наше постнеокласичне гроно завдяки цій письменниці виступає у «Літературній Україні» та в інших проєктах – буквально у минулому числі (№27-28) ми знову постали «Під знаком Рівнодення». Також вельми приємно, що цього року в нашому Київському літературно-меморіальному музеї Максима Рильського відбувся ювілейний вечір пані Світлани, якраз на день народження поетеси – 16 липня (детальніше про подію – на ФБ КЛМмМР і у «Літературній Україні», №27-28, репортаж Ірини Ткаченко).
Для справжньої глибокої творчості має бути темперамент – і це помітно у віршах Світлани Короненко. Ця поезія то задумлива, то подеколи іронічна, але завжди принципова. Також відчувається, що у ліричної героїні (та самої авторки) ще не витрачений запас переживань, їй ще що сказати далі, у майбутніх книгах.
Світлана Короненко – приклад гамбурзького рахунку в нашій літературі. Як розповідає сама письменниця, вона виросла у робочій сім’ї, не пов’язаній із писанням. Безперечно, важливо, щоб хист вчасно помітили і підтримали. Спочатку майбутня письменниця вступила – знову ж таки об’єктивно – на журналістику до Київського державного університету імені Т. Г. Шевченка (сьогодні це Київський національний університет імені Тараса Шевченка), а під час навчання її вірші схвалили Іван Драч, Микола Вінграновський та багато інших уже тоді відомих поетів. Це закономірно, що Світлану Короненко підтримали саме шістдесятники: закон справедливості, бо свого часу їх – коли це було немодно – підтримував і вітав Максим Рильський (і саме це покоління стало першими відвідувачами нашого Музею у 1968 р.!). А ще цікаво, що альма-матер поетеси була пов’язана з неокласиками – і потім плекала наступні таланти. На неокласичних засадах творять власну поезію та перекладають наші сучасники: Андрій Содомора, Максим Стріха та ін.
Пані Світлана допомагає іншим талантам, продовжуючи цим неокласичну «вервечку». Це підтверджує, що тільки справжній поет і лише сильна людина здатні просувати інших. Сьогодні ж ми (яких називають постнеокласиками) то стихійно, то свідомо об’єднуємось у нове гроно, репрезентуючи себе: Світлана Короненко, Олена О’Лір, Надія Гаврилюк, Наталка Науменко, Люцина Хворост, Лариса Вировець, Олесь Одрін та інші (у тому числі авторка цих рядків).
Світлана Короненко належить до покоління вісімдесятників – це не раз багатьма відзначалося. Її поезія розвивається та (що приємно) не застигла на колишньому рівні, тобто це і явище української літератури ХХ ст., і сучасний процес. Від виваженої, карбованої (ніби в античному дусі – про це зазначатиметься далі) лірики поетеса перейшла до римованої лірики.
У ранніх інтерв’ю та на найновішій музейній презентації згадувалася творча павза Світлани Короненко, після якої поетка знову порадувала читачів новими віршами, пишучи регулярно і у новому стилі (перейшовши з верлібру на римовану поезію). Як розповідала сама письменниця, відповіді на питання щодо причини перерви не дасть ніхто: «Є така містична річ, яку люди називають натхненням» (про це є і її диптих «Як він приходить, вірш?»). Це і є незбагненна «музика нічия, музика вітру», яку треба вміти почути. Наказати собі писати художні твори неможливо. Особливо поезію. Якщо наука або публіцистика вимагають методичності та самодисципліни, то вірші – ірраціональна стихія. Якщо поет не відчуває у собі голосу, він має накопичувати враження, сублімувати – і тоді народжується справжній твір. Якщо немає чого сказати – слід мовчати. Інакше вийде як у безсмертних цитатах із Ільфа і Петрова – про Гаврилу, який то пошту розносив, то булку «испекал». Творчість не терпить імітації. Нам відомі й інші приклади творчих перерв: Іван Драч, Ігор Калинець… У митця потім настає відродження – але коли, залежить не від нього. Нові збірки пані Світлани – приклад того, що ця поезія саме творилася, а не продукувалася. Душа визріла настільки, що змогла майстерно явити себе у найвищому віршовому пілотажі, тому може цілком справедливо зазначити про себе: «Я ці вірші несу, як розбиту і дуже коштовну єгипетську вазу» – але насправді ця ваза цілісна. Розбитість може здаватися самому поету, але вірші як результат уже являють приклад сублімації.
Ці мальовничі поезії такі завдяки потужному несвідомому поетеси, яка бере краще від народних традицій – недарма Михайло Слабошпицький порівняв цю лірику з картинами Катерини Білокур. До речі, творчість поетеси часто пов’язана з побаченими картинами і взагалі тяжіє до синкретизму.
Багато хто зазначає про камерність, скромність і абсолютну відсутність епатажу в постаті авторки. Справжній митець – заглиблений і не марнує сил на самопіар та самовиспівування. Задача літератора – творити. Тут уже задача інших створювати поету славу, організовувати його заходи і видання, щоб читачі більше знали про талант.
У цієї поетеси цікаве та сприятливе для творчості коріння, оскільки і у віршах, і в інтерв’ю пані Світлана розповідає, що є по матері білорускою, і у родині вживалися білоруські слова. Осмислення власного походження, білоруської генетичної спадщини, спогадів про гостювання у родичів та саму білоруську мову спостерігаються у книгах (підписаних у дар нашому Музею). Помітне гостре чуття справедливості у письменниці, бо пані Світлана обстоює права української та білоруської мов, співпрацює з білоруськими діячами, тобто зміцнює свою додаткову силу – потужний струмінь, який дозволив розвинутись українському таланту лірика. Це міцне коріння. Напевно, одна з розгадок – національне несвідоме, якого не можна підробити. Українсько-білоруське коріння поетеси виявляється у глибокому несвідомому, яке органічно подано у віршах, присвячених дитинству або у поезіях на демонологічну тематику (теж своєрідні спогади, міфологічна свідомість), де, зокрема, оригінально змальовуються образи відьом, упирів, мавок та ін. Цікава чорна символіка – у вірші «Бісерини і буси, чорного неба шовк» – наприклад: «Скла венеційського згусток, темний антикваріат, / Наче з музейних пусток виткався чорний агат. // Чорний на чорнім мізинку в срібній оправі шунгіт, / І – не терпка вуглинка, і – не пекельний слід». Гірська порода шунгіт виринає у цьому вірші неочікувано, для контрасту – у срібній оправі. Усе це особливо цікаво, оскільки у багатьох віршах цих збірок інша кольорова гама – теплі або навіть гарячі тони, наприклад, про осінь: «Грона гарячих намист, грона калини до чаю. / Вітер як вічний статист на сходах мене зустрічає. / Темно-червоні хвости, темно-бордові вуалі / Кинуто вже на мости в прощальному ритуалі». Вірші Світлани Короненко – це черлень і золото, чорнене срібло і білі тони – від магнолій до снігів. І хоча ці твори змальовують різні пори року, для мене вони асоціюються передусім із сонячним літом.
Для поетичного «арсеналу» авторки годиться все – головне, як це подати. У вірші «Іриси» ці золоті весняні квіти описані як військо, що поляже; бойова символіка (імовірно, ще й тому, що ірис нагадує меч, і у деяких традиціях він навіть і означає меч) розгортається далі у вірші: згадуються Єремія Вишневецький і «ще молодий» предок поетеси. Чи такий образ: «Старий відзігорний тюльпан здивовано став серед снігу». Тюльпан – теж бойовий символ (хоча поетка, мабуть, спеціально не замислюється над цим, її творчість легко ллється на слух). Або у вірші, присвяченому Івану Малковичу, обіграється символ старого вина, в якому «обвітрений дурман». Узагалі справжнє мистецтво викликає ілюзію, нібито конкретний твір писався (малювався…) легко, але майстерність митця якраз полягає у тому, щоб реципієнт не побачив ремісничої праці.
У збірці «Дебора» і однойменній поемі обіграно тему війни. Ця тема й далі простежується у творчості Світлани Короненко. Є вірші, в яких авторка для підсилення ефекту вживає знижену лексику (не переходячи межі), поєднуючи її з високою, і завдяки цьому твір звучить природно: «Хто там хоче, аби ми здохли і щоб душі нам відлетіли?». Цей же вірш («Ох, як ходить ця свічка, неначе трава польова…») завершується вічними образами – цього разу із Ібсена: «І блукає полями якийсь божевільний Пер Гюнт, / І у Сольвейг сльоза, наче скалка, в захриплому горлі». Як відомо, ібсенівський Пер Ґюнт не воював (хоча його невгамовна енергія стала б у пригоді на фронті), а Сольвейґ таки дочекалася Пера, тобто у драмі – вистражданий happy end. Але тут відкритий фінал. У поетеси – уже сучасні герої. Факт, що будь-якої доби Пер Ґюнт блукає, а Сольвейґ на нього чекає. Завдяки дібраним словам ці герої як алюзії показані індивідуально.
І, звичайно, не можна оминути відомої сьогодні запально-іронічної «Чоловічої пісні» з рефреном «Пий вино!» (як панацею від усіх злигоднів), що змінюється на «Кинь вино!» (у годину війни та взагалі небезпеки). Цей вірш лаконічний, витриманий у фольклорних – і знову ж таки сучасних традиціях. Він закликає до мужності й не терпить компромісів, адже ворога треба вбити. Фактично цей вірш визначає межі, де рідна хата (і земля) чоловіків – і де чужинець, який зазіхає на Батьківщину героїв. Фінальні рядки звучать як гасла: «І лише коли твій ворог / Буде за твоїм порогом – / Пий вино! // І лише коли твій ворог / Мертвий за твоїм порогом – / Пий вино!».
Зазначу, що книга «Містерії» мудро упорядкована, бо на початку авторка поставила римовану лірику, а друга половина збірки – білі вірші та верлібри: «Кому що подобається…».
Кажучи про форму, можна погодитися з висловами інших літературознавців і письменників: Світлана Короненко звертається до гекзаметру (наприклад, вірш «Фантасмагорія владних південних очей…» за картиною чеського сюрреаліста Яна Зрзавого «Клеопатра»; влучний підсумок: «Цезаря ж знову немає, хоч він ще живий, / Й Рим ще стоїть, потому він стоятиме довго…») або пише вірші розміром, наближеним до нього (як тут не згадати неокласиків). Так, несвідомо поетеса обирає саме таку ритміку. Раніше це спостерігалось у білих віршах пані Світлани, а коли авторка остаточно обрала римовану поезію, то деякі твори нагадують гекзаметр – але заримований. Так само складна форма – дистихи. Цікаві експерименти – з дистихами на одну риму (проаналізовано Оленою О’Лір). Чому поетка обирає саме таку форму? Тут не лише знання версифікації (адже суто теорія ще не запорука справжнього шедевру – треба душі, натхнення і такої «дрібнички» як таланту), а й знову несвідомий потяг, який зміцнений у культурі. Так, на одну риму нам лишилися віртуозні кансони, сирвенти, балади й інші твори провансальських трубадурів; подібний вибір римування був у кельтів та іберійців; зрештою, схожий принцип у тюркських мовах… Усі перелічені твори – гармонійні та вишукані. Але річ у тім, що у цих текстах так дозволяли римувати мовні ресурси – скажімо, дієслова на одну готову флексію. У нашій мові це складніше. Світлана Короненко шукає точних і водночас оригінальних рим, тому її дистихи звучать природно, це спостережливі та жваві монологи. Біль, пережитий і описаний у цих творах, так само природний. Михайло Слабошпицький слушно зазначив, що у текстах цієї поетеси «є дорогоцінна натуральність. Сіль у неї солона, горе – гірке, кров – це кров, страждання – це страждання без вимучених лабораторних викрутасів, яких так багато в сучасній поезії… Але – що дорогоцінно – з усього цього виростає, мов дерево, сильна й розлога метафора…».
Зазначу, що поетку надихає як класичний живопис, так і авангардний (уже згадуваний Ян Зрзави); аналогічно у словесності; один із таких «маніфестів – вірш «І пропливе не кельнерка – диво з очима…», де знайомляться Пабло Пікассо і Ґійом Аполлінер: «Я Пікассо. Малюю… / – Сусіда по столику: – Аполлінер. Пишу…». Цей вірш заслуговує на мистецтвознавчий аналіз, бо у тексті – складні роздуми про формування кубізму та сприйняття нового стилю. По-друге, феномен поетеси, яка випустила першу збірку в 18 років, так само заслуговує на порівняння – ще Іван Драч назвав тодішню студентку «українським Артюром Рембо» (а також із французьким символістом, який став знаменитим у 15 років, можна порівняти юного Максима Рильського – завдяки збірці 1910 р. «На білих островах»). Микола Сулима завдяки докладному текстологічному аналізу порівняв ці вірші з українським бароко – наприклад, Іваном Величковським. Олена О’Лір зіставила шлях поетеси від білого вірша і верлібру до римованої поезії з аналогічним явищем у Хорхе Луїса Борхеса й навела навіть інтермедіальний аналіз, процитувавши Ежена Делакруа: «Мистець повинен ненастанно вивчати техніку свого мистецтва, аби не думати про неї у хвилини творчости». Адже те ж саме можна сказати не лише про художника, а й про митця взагалі.
Творчість Світлани Короненко тяжіє до притчевості, схованої за іронією або «камуфлюванням» під наукову фантастику. Це доводить вірш «Щодо генної інженерії», замаскований під сенсацію: «Виведено новий вид тварин – / вовкозаєць…» (і далі іронічно описується непристосованість такого гібриду). Питання: навіщо потрібен такий нежиттєздатний мутант? Чи суто для експерименту? Відповідь: «…він зможе бути охоронцем / зайцеві у лісі від вовків. / Звичайно, після належного / дресирування». І логічно, що наприкінці сказано про «перші експерименти / з зародком людським… / Тихо зойкнуло серце». Згадуються Герберт Веллс, булгаковське «Собаче серце», фантастика Олександра Бєляєва та взагалі експерименти ХХ ст. – у творах і наяву (деякі, на щастя, так і не втілились у життя). Отже, тенденція зрозуміла (і такі експерименти тривають) – але подано блискуче. Це вірш-попередження.
Звичайно, хочеться сказати ще більше про твори поетеси. Але я певна, що багато літературознавців і просто читачів одгукнуться на ці тексти. А поки що підсумую: прочитані вірші авторки – Поезія. Спостережлива, здатна побачити інше у буднях.
Справжній талант слід визнавати за життя. Нагороди та інші відзнаки Світлани Короненко заслужені, але для їхнього здобуття поетеса вклала копітку працю – і не тільки шліфуванням своєї лірики, а й духовною напругою (не секрет, скільки енергії потребує творчість і як буває важко знаходити для неї час з-поміж невідкладних буденних справ). Це працелюбний талант, який треба помічати і підтримувати.
Ольга Смольницька,
кандидат філософських наук,
старший науковий співробітник
Київського літературно-меморіального музею Максима Рильського,
науковець, письменниця, перекладачка,
членкиня НСПУ
Leave a Reply