Цього року ми відзначаємо 120-літній ювілей одного з фундаторів і класиків сучасної української літератури Олександра Івановича Копиленка. Вже оця перша фраза може спричинити неабияке заворушення у професійному середовищі. По-перше, в ній не вистачає визначення «радянський». Ще двадцять років тому, у столітній ювілей письменника, це слово не викликало б жодних емоцій, адже вся українська література 20 століття вважалася «радянською».
Однак за минулі десятиліття географія української літератури значно змінилася. Широкий читацький загал відкрив для себе багато імен, які раніше були відомі лише фахівцям. Виявилося, що українська культура і література, як її різновид, існувала й розвивалася не лише в межах самої України, а й по всьому світі. В цій новій системі координат неминуче виникає потреба переосмислення тих уявлень, які здавалися непорушними. І «радянськість» Копиленка є одним з таких важливих для нашого часу питань.
Ну і чи був він справжнім «фундатором», чи можна вважати Копиленка «класиком» української літератури 20 століття – це також питання, якщо не дискусійне, то світоглядне. Якщо оцінювати речі за гамбурзьким рахунком, беручи до уваги лише суть та істину, то на шальки терезів слід покласти не регалії, премії, ордени, посади і відзнаки, а талант і його реалізацію. За цими критеріями Копиленко – не лише фундатор і класик, а величезний талант, твори якого не втратили своєї привабливості й актуальності й досі.
Якщо ж оцінювати письменника за тими нагородами й відзнаками, що він їх отримав від української радянської держави, то тут Копиленко безнадійно програє. Ні, в нього не було жодного ордену, він не удостоївся Шевченківської премії, він не обіймав жодних великих посад. Може саме тому його ретельно «забувають» у літературних переліках і викреслили зі шкільного курсу літератури. Однак він залишився у шкільних підручниках з української мови, бо жодне сучасне граматичне чи лексичне правило не обходиться без прикладів саме з його творів.
Чи вкладається творчий доробок письменника в поняття «радянський»? Якщо взяти до уваги, що перед тим як видати своє перше оповідання, Копиленко встиг повоювати у складі полку ім. Костя Гордієнка Армії УНР, а потім змалював хаос і жах братовбивчої громадянської війни у своїх повістях початку 20-х років «Кара-Круча» і «Буйний хміль», то він був не «радянський», а справжній український письменник. Цю тезу підтверджує і його роман «Визволення» (1930), де окреслено багато з тих кричущих проблем, яких мало хто наважувався торкатися. Тут і питання партійної номенклатури, що повністю зрадила інтереси народу, зберігаючи лише свої привілеї, і існування цих привілеїв, які відокремлювали людський загал від самопроголошених партійних керманичів, і доля науково-технічної інтелігенції, що якраз поставала на ноги, прагнучи індустріальної розбудови України, не кажучи вже про проблему морального вибору, яку не вирішено й досі.
«Визволення» — це один з перших урбаністичних романів української літератури, яка здебільшого залишалася селянською. Причому, якщо Валеріан Підмогильний у своєму романі «Місто», що вважається першим урбаністичним романом в українській літературі, порушував через київську міську перспективу суто особисті проблеми формування й пробудження себе як творчої особистості, то Копиленко у своєму творі намагається зобразити індустріальне місто (Харків), що динамічно розвивається в новій реальності сучасного буття. Не дивно, що «Визволення» вийшло друком лише один раз, зазнало нищівної критики офіційних джерел і потім у радянські часи не тільки не перевидавалося, а й було забуто на довгі 60 років.
Лише на 90-річчя письменника роман знову вийшов друком разом з повістю «Буйний хміль». У цьому виданні було використано оригінальні ілюстрації Анатоля Петрицького з першодруку, а також вміщено репродукцію портрета Олександра Копиленка роботи митця. Відомо, що Анатолій Петрицький створив у 20-ті роки цілу галерею портретів видатних представників української культури. На жаль, значна частина цих портретів загинула під час пожежі в майстерні художника, включаючи й портрет Копиленка. Збереглася лише його репродукція. Однак і на ній видно, що художник геніально вловив трагічну суть особистості письменника, який, попри створюваний ним імідж веселого розбишаки й бабія, був насправді людиною досить замкненою, дуже вдумливою і спостережливою, позбавленою будь-якої наївності. Звідси й трагізм образу, зафіксований на портреті. До речі, Петрицький та Копиленко залишалися друзями все життя, так само, як і їхні сини – Анатолій Петрицький-молодший та Любим Копиленко.
Спостережлива й уважна до деталей вдача письменника допомогла йому у започаткуванні (так, само у започаткуванні) зовсім нового жанру — української літератури для підлітків. Наприкінці 1930-х років з’являється його дилогія «Дуже добре. Десятикласники» і одразу стає справжнім бестселером не лише на Україні, а в усіх республіках СРСР, і перекладається багатьма мовами світу. Що такого було в тій книжці, що вона на довгі десятиліття стала однією з найулюбленіших для молоді? Моя мама зачитала її майже до дірок, як вона читала романи Дюма чи Жуль Верна, ще не знаючи, що доля закине її на Україну і вона стане дружиною сина письменника. Мама й підказала мені, що захоплювало її та ціле її покоління в цьому шкільному романі. Це не було нудне офіціозне зображення передової молоді у передовій і першій в світі пролетарській державі. Незважаючи на неабиякий ідеологічний тиск (не забуваймо, що твір з’явився у самий розпал великого терору), Копиленкові вдалося уникнути пропагандистської тріскотні й торкнутися живих, болючих, актуальних для молоді в будь-які часи тем. Це і перша любов, і негаразди в родині, і подружня зрада, й стосунки між підлітками, шкільні проблеми, труднощі з обранням майбутнього шляху і навіть вади тодішньої системи шкільної освіти. А за цим усім – велике місто як повноцінний дійовий персонаж, на тлі якого й розгораються всі події дилогії.
Оце поєднання камерності зображуваних сюжетних ліній та масштабності куліси, де вони прописані, і створює неповторну привабливість твору, робить його унікальним. Додайте до цього майстерність письменника у володінні живим сучасним словом, його віртуозність без примхливої химерності в зображенні деталей, повну відсутність хуторянства й провінційності – і ви зрозумієте, чому «Дуже добре. Десятикласники» й досі залишаються неперевершеним твором української літератури для підлітків. Зрозуміло також, чому ця книжка вперто не включається в жодні переліки рекомендованої української літератури для дітей.
Справа в тім, що своїм романом Олександр Копиленко примудрився розлютити не одне покоління шкільних робітників, «шкрабів», як їх тоді називали. Він писав про те, що завжди залишалося за межами офіційної шкільної ідеології – про любов і дружбу, про благородство й вірність слову, по моральні засади, що залишаються незмінними попри всі революції.
Любов’ю й добротою просякнутий також цикл оповідань Копиленка про тварин «Як вони поживають» (1961). Будучи біологом за освітою, він добре знав природу рідного краю, багато часу проводив за містом, був завзятий рибалка й мисливець. Вдома в Олександра Івановича завжди «виховувалися», як він казав, різні птахи й тварини – від їжаків до собак. Тому й матеріалу для оповідань йому не бракувало. Цим коротким замальовкам притаманна кришталева прозорість і бездоганний літературний смак. Вони ніби просякнуті сонцем навіть тоді, коли дія відбувається у погану погоду. Свої оповідання про братів наших менших він писав усе життя, однак повна їх збірка вийшла друком вже по смерті письменника, хоча й була ним підготовлена. Після цього Копиленка почали називати українським Сетон-Томпсоном, Біанкі, Пришвіним. Однак правильніше було б, навпаки, назвати Сетон-Томпсона канадським Копиленком, настільки самобутні й самодостатні ці твори письменника.
Олександр Копиленко був надзвичайно обдарована людина. Він знався не лише на природі, а й на мистецтві й літературі. Мав вишукану домашню бібліотеку й колекцію Межигірського фаянсу й російської порцеляни, причому збирати її йому довелося двічі. Під час німецької окупації всі скарби з дому Копиленків було розграбовано сусідами, що залишалися в Києві. По війні письменник зустрічав інколи свої речі в інших людей, переважно торговців на Євбазі, однак ніколи не наполягав на їх поверненні – надто порядна і делікатна він був людина. Не привіз він і жодних трофеїв з переможеної Німеччини, хоча був у Берліні в травні 1945 року. В родині зберігається лише маленька філіжанка до кави, з якої він пив за перемогу.
А от трофейним автомобілем марки «Мерседес» з дерев’яною підлогою вулицями Києва їздив. Цього автомобіля він отримав замість того, що його реквізували для потреб фронту на початку війни. Адже Копиленко був одним з перших автомобілістів українській столиці. Інші письменники також мали машини, але ними опікувалися наймані водії, «шофери», як тоді казали, а Олександр Іванович сам опанував цю непросту науку. Таких водіїв, як він, було зовсім небагато. Та й взагалі – вулицею Леніна (нині Б. Хмельницького), де мешкав письменник у славнозвісному будинку «Роліт», вдень проїздили, може, дві машини, одна з яких належала письменникові. Певна, що якби йому судилося дожити до наших днів, він неодмінно би став комп’ютерним генієм, на відміну від онука, Олександра Копиленка-молодшого, який хоч і є дійсним членом Національної академії наук та лауреатом Державної премії України в галузі науки і техніки, зовсім не успадкував дідової схильності до технічного прогресу.
Завершуючи цей невеликий нарис, хочу додати, що родина Копиленків вже понад сто років «без ґвалту й крику» зорює непросту ниву української культури, не очікуючи від цього жодних винагород чи просто навіть подяки. А тим, хто скептично ставиться до ролі книжки, особливо дитячої, в сучасному світі, раджу завітати до Бібліотеки імені О. Копиленка міста Києва і поспілкуватися там з маленькими читачами, які чимало вам розкажуть, у тому числі, й про твори їхнього улюбленого письменника!
Марія Копиленко
Заслужений журналіст України
Leave a Reply