Яна-Івона Грицан. SEX

Любовні пісні для Андре

підійди

плоть до плоті

відточені пристрастю

 

ми б могли народжувати попелястих метеликів

на морському дні

аж поки

не загубимо себе

у циклічності місяця

ми б могли розмовляти про високі бомонди паризької доби

пронизані запахом свободи й меланхолії

аж поки

наше безсуб’єктне мовчання не стане надміру минущим

надміру істотним.

як багато ми б могли

……………..

 

слова поєднуються у відвертій пульсації

слова набирають ясніших обрисів кімнати

забракованої на світло

де я занімілими пальцями пестила твоє волосся

а ти співав мені про кохання

яке вигадали люди

у невмінні винайти щось краще

підійди

плоть до плоті

відточені пристрастю

я маю тобі щось сказати.

 

фрагменти закоханого

я – неподільний безвідмовний атопічний суб’єкт

я – воднораз батько дитя й мати

я – тінь Ніколі Був’є:

мене занадто багато і напрочуд мало

я – іншоземний об’єкт

чиї потреби змістились до погідь земляного тіла

я – чуттєво принагідна рвана й фрагментарна мова

навіть н-е-п-р-и-с-т-о-й-н-а

з погляду тієї ж навіженої оголеності душі/тіла

не відаю

в якій частині «я» перебуває espirit

і де знаходиться пронизаний ціанідом ніж.

я – безтілесне коло уявних друзів і комах

у крилах лимонниць я переношу свої збіднілі коди

весь гамуз банальностей за Маларме

всю почуттєву й еліптичну тишу наших долонь

весь терор краси твого обличчя.

і моє «ледве»-писання зводиться суто до батьківських функцій

я прикинусь твоєю королівською пристрастю

стану одним з-поміж кондорів

пошматуюсь

зсублімуюсь

в напрямку карпатських гір

чи окупованих теренів

твого кохання.

SEX

вона сказала
я народилась у Лотосі
подібно Венері

він відповів
твоя шкіра нагадує мені Джайнський печерний храм

вона сказала
вранці мій хвіст виблискує
в полудень я знімаю свою шкіру
наче величезна змія

він
підносить їй кулон повен місячного світла
плід у її утробі сміється

вона
піднеси до моїх губ келих повен битого скла
і мої кості стануть більші від снігу

він
бурмоче шаманські прокляття
посилає її до біса до Будди до Шиви
зачекай!

вона
злизує кров з його плеч
наче латаючи рану грубим швейцарським ножем

і Вішну в гонг відбиває сьому
і вони обоє пускаються в такт
наче індіанці племені черокі

босими ногами в карб
обличчям і губами до Будди.

 

Любов найбільший літератор

прип’яті фіолетовою стрічкою

малюємо парк атракцій для немовлят

які навчились розмовляти лише пошепки

(може аби не розбудити нас)

ідентичних

безсуб’єктних

зламаних

мов їдке око

наскрізь пронизане бенгальським вогнем

десь розсипані скріпки

м’які на дотик

мов залізо

цівка помаранчевої сльози

стікає з пернатого рота олівця

слухаю як кепкують гнійні розриви

вздовж ліжок немовлят

закушую мочку фломастера

кажеш не можеш погамувати сяйва

що скользить в мені

непідвласному дії пластику

здригаєшся сміхом

у моєму неквапному лоні

Любов найбільший літератор.

 

вірш про споживання

коли я споживаю сонячне світло
подібно багаторукій рослині
коли я споживаю дим сигарет
смоли і усе таке інше

коли я споживаю еквадорські банани в присутності гір
коли я читаю тобі еклезіаста на ніч

хребтом відчуваю еклектику твоєї шкіри
стегном летючим у незворотність
стронцієм у позанадчасність.

скажи мені як співвідносяться гострий біль і м’яка вода
тихе падіння і шумна близькість
любов що перебуває в стані стагнації
і дощі що йдуть в Римі ?

вони повсюди
серед пір року
в артикуляціях Альп
в розлитих розчинах діетиллюбові
у пластах пам’яті та її властивостях
у тихому позанадчассі

серед твоєї шкіри.

адансонія гранадидьє співає

це було наче

концептуальне втілення фатуму

у всіх його тілесностях

і кільканадцятьох перевтіленнях духу

вищого за я і ми.

це було наче

адансонія грандидьє співає

а корабельні канати обплутують усі чотири руки

мого химерного і безборонного тіла

сильніше моїх натягнутих нервів

боже.

втрачені кораблі

понівечені кров’ю з торфом

поспішно відпливають

греби дитино греби

віднайдеш ще втрачену гавань

адансоніє

твоє серце ще заб’ється

від останнього подиху солоного моря.

дитино хто обрізав твої крила?

Бог ще не вигадав весла.

Митець не повинен закохуватись у іншого Митця

ти всього лиш

дитя із вищих сфер

що коронуєш мене вінцем із зір

запалених Сонцем

 

ти всього лиш

той хто приймає подобу чоловіка

коли я кличу до тебе

наскрізь пронизаний сльозою Едему

 

ти всього лиш

інший Митець

перед яким я вкотре оголюю свій біль

просякнутий свіжою кров’ю останнього праведника

 

крізь

нерозчахнуті повіки Всесвіту

 

залишайся

 

розкошуй

 

Митець

не повинен

закохуватись у іншого Митця

 

Всесвіт

не повинен

викрешувати Нас

із тамованих останків пристрасті.

Яна-Івона Грицан

 

З досьє “ЛУ”

Яна (Івона) Грицан – поетка, перекладачка, журналістка-фрілансерка. Народилась 1998 року в місті Новояворівськ. Навчалась на факультеті журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка. Працювала незалежним кореспондентом у часописі «Яворівщина», пізніше – редактором стрічки новин на громадському порталі Varta. Перекладає з англійської.

Вірші публікувались у журналі актуальних літературних практик «Контекст», в онлайн арт-дайджесті Soloneba. Є автором збірки віршів «Фрагменти закоханого» (2020 р.)

Творче кредо: «Митець не має іншого вибору, як робити те, що робить, — малювати картини, в ролі клоуна блукати по країні з гастролями, виконувати пісні та вирубувати з мармуру або граніту щось «вічне». Митець схожий на жінку, яка не вміє більше нічого, як тільки кохати…» (Генріх Белль. Очима клоуна.)