Маріо Варґас Льйоса. Роль критики

Маріо Варґас Льйоса

158

Я відкрив для себе Едмунда Вілсона в 1966 році, коли з Парижа переїхав до Лондона. Заняття спочатку в Лондонському університеті королеви Марії, а згодом у Королівському коледжі не займали у мене багато часу, і я міг кілька разів на тиждень проводити пообіддя у прегарному читальному залі Британської бібліотеки, яка тоді ще була в Британському музеї. Щонеділі конче треба було читати двох критиків: Сіріла Конноллі, автора книжок «Enemies of Promise» і «The Unquiet Grave», чия колонка подекуди розповідала про літературу, але частіше про живопис і політику, і Кеннета Тайнена, театральна критика якого була дивом гумору, дотепів, зухвалості і культури загалом. Справа Тайнена дуже підходить для того, аби нагадати про лицемірство тогочасної Великої Британії. Тайнен був неймовірно популярний, доки не стало відомо, що він мазохіст і що в порозумінню з дівчиною-садисткою знімав квартирку в центрі Лондона, в якій вона раз чи двічі на тиждень шмагала його (і, гадаю, давала арніку). Те, що вони це робили, значило небагато; інша річ – що про це стало відомо. Тайнен зник з газет після успіху музичного ревю “О, Калькутта!” (він казав, що це англійський переклад французької фрази «O quel cul t’as!» [“О, яка в тебе гарна дупа”, – Z]), і про нього перестали говорити. Він подався до Сполучених Штатів, де помер, забутий усіма. Та його незабутня театральна критика і досі тут – чекає, коли її опублікує якийсь сміливий видавець.

Едмунд Вілсон залишається відомим і, сподіваюся, його продовжують читати, бо він був найбільшим літературним критиком до і після Другої світової війни, і не тільки в Сполучених Штатах. Я щойно втретє перечитав його книжку “На Фінляндський вокзал”, і знову був вражений елегантністю його прози та його величезною культурою та інтелектом у цій книжці, де викладено соціалістичну ідею і породжені нею безумства і подвиги: від історії, коли Мішле в примітці внизу сторінки знаходить ім’я Віко і починає вчити італійську мову, і до прибуття Леніна на Фінляндський вокзал у Санкт-Петербурзі, щоб очолити російську революцію.

Критика буває двох видів. Одна університетська, наближена до філології – її завданням, серед іншого, є доконечне визначення оригінальних творів такими, якими вони були написані; і критика газет та журналів – про нещодавню видавничу продукцію, яка впорядковує і проливає світло на той заплутаний і розмаїтий ліс, що ним є видавнича пропозиція, в якій ми, читачі, завжди трохи блудимо. У наш час вони обидві перебувають у занепаді, і не через відсутність критиків, а через брак читачів, які дивляться багато телепередач і читають мало книжок, тому й збиваються з пуття в наш час, коли розваги вбивають ідеї, а отже і книжки, і понад усе ставлять кінофільми, серіали і соціальні мережі, де превалюють зображення.

Едмунд Вілсон, який народився 1895-го і помер 1972 року, вчився у Прінстонському університеті, був однокашником і другом Скотта Фіцджеральда, але завжди відмовлявся викладати в університеті й писати той тип наукової критики, яку читають лише колеги – а іноді не читають і вони. Його вабила широка публіка, якій він являвся у своїх надзвичайних щотижневих колонках – спочатку в «Нью Репаблік», згодом у «Нью-Йоркері» і нарешті в «The New York Review of Books». Потім він зазвичай об’єднував їх у книжки, які ніколи не втрачали актуальності. І не думайте, що він писав лише про сучасних авторів. Я пригадую як один з найкращих його есеїв розлоге дослідження, яке він присвятив Діккенсу. Його здібності до вивчення мов, живих чи мертвих, були такими винятковими, що кажуть, коли «Нью-Йоркер» дав йому завдання написати про манускрипти Мертвого моря, він попросив кілька тижнів відпустки, аби перед тим вивчити класичний іврит. Я пригадую, як на сторінках зниклого «Evergreen» читав його полеміку з Набоковим щодо зробленого останнім перекладу «Євгенія Онєгіна», роману у віршах Пушкіна, в якій передусім йшлося про внутрішню силу і секрети російської мови.

Хто відкрив так зване «втрачене покоління» великих американських романістів, серед яких фігурували Дос Пассос, Гемінґвей, чудовий Фолкнер і Фіцджеральд? Едмунд Вілсон, який у своїх статтях та есеях просував і розбирав великі знахідки, нові техніки і манери письма північноамериканського літературного генія, не кажучи про те, що саме вони як ніхто скористалися уроками «Улісса» Джойса.

Великі критики завжди супроводжували великі літературні революції, і, наприклад, у Латинській Америці без таких критиків, як уругвайці Анхель Рама і Емір Родріґес Монегаль, перуанець Хосе Міґель Ов’єдо та інших не було би так званого «буму роману». Тож не дивно, що у Франції Сент-Бев, а в Росії Віссаріон Бєлінський супроводжували найбільш творчий і амбіційний період їхніх літературних революцій і запровадили в них порядок і певну ієрархію. Завданням критики є не тільки відкривати особистий талант певних поетів, письменників і драматургів; воно також полягає в тому, аби виявляти зв’язки між тими літературними вимислами і суспільною та політичною реальністю, яку вони виражають, видозмінюючи її, і те, що є в них одкровенням, відкриттям і, звісно, скаргою і протестом.

Я переконаний, що добра література завжди є підривною, як і цензори та інквізитори, які впродовж трьох колоніальних сторіч забороняли публікацію романів в іспано-американських колоніях – під тим претекстом, що ці безглузді книжки (вони мали на думці лицарські романи) могли змусити індіанців думати, що це і є життя, реальність, а тому розладнати і звести нанівець євангелізацію. Звісно, була велика контрабанда романів, і, мабуть, було запаморочливо у ті часи читати всі ті заборонені книжки. Та якщо контрабанда дозволяла читання романів, заборона їх видавати застосовувалася строго. Упродовж трьох сторіч романів у Латинській Америці не публікували. Перший, “Облізлий папуга”, вийшов у Мексиці тільки 1816 року, під час війни за незалежність.

Ті інквізитори і цензори, які думали, що романи є підривними, мали рацію – хоча не мали її, забороняючий їх. Романи завжди виражають невдоволення, ілюзію іншої реальності – з добрих чи злих мотивів. Наприклад, маркіз де Сад ненавидів світ такий, яким він був у його час, бо той не дозволяв таким, як він, збоченцям удовольняти їхні смаки, і його довгі й такі нудні дискурси просять одного: необмеженої свободи для сластолюбства і насильства проти ближнього. Чого не приймають добрі романи – то це дійсності такою, як вона є. У цьому сенсі вони є постійними двигунами суспільних змін. Тому, гадаю, суспільством добрих читачів важче маніпулювати й обманювати його сильним цього світу. Це не є очевидним у демократіях, бо свобода, схоже, зменшує чи анулює підривну силу романів; та коли свобода зникає, романи стають бойовою зброєю, підпільною силою, яка виступає супроти статусу кво, розмиваючи його у непомітні й розмаїті способи – попри дуже строгі системи цензури, які намагаються цьому завадити. Поезія і театр не завжди є провідниками того прихованого невдоволення, яке завжди знаходить вихід у романі, тобто легше пристосовуються до середовища, конформізму і покори. На все це повинні вказувати і пояснювати добрі критики, як усе своє життя це робив Едмунд Вілсон.

 

Mario Vargas LLosa
La función de la crítica

El País, 2.08.2020
Зреферувала Галина Грабовська

Джерело: Збруч

 

Leave a Reply