Денис Нарбут. Загублений поет

646

ХМАРИ
Ранковим полум’ям без диму і вогню
Палають хмари, що самі собі як попіл,
Немов химери, поєднавши страх і спокій,
Віддавши стан єства прозорому вбранню.
Вони шукають свій безпечний небокрай,
Де наче пір’я білі зграї лебедині
В обіймах крил єднають душі у родини,
Де небо синє-синє, мов казковий рай.
Настане день та сонце променем ясним
Розвіє сум і хмари знов свої вітрила
Розгорнуть, наче білий птах здіймає крила
І полетять у вирій денної краси…
Допоки знов не стануть попелом рясним.

ЯСНИЙ РАНОК /акровірш/
Липневим солодом багряного світанку
Юрмляться хмари – кучеряві та смішні,
Бадьорим співом пташенята спозаранку
Лящать під вікнами, виводячи пісні.
Юнацьким шляхом ясний ранішній серпанок
Траву шовкову сонну ніжно сповива,
Етюди теплих почуттів малює ранок
Барвисто граючись, неначе наостанок
Ефіром дня холодні ночі проводжа.

СМАРАГДОВІ ЗОРІ
В небесному чистому морі,
Де хмари закінчили путь,
Повисли смарагдові зорі,
Повисли й ніяк не впадуть.
Яскраві, прозорі, чудові,
Мов скарб срібнокосих ночей.
Як личать вони до любові
Твоїх незрівнянних очей!

ОМАНА КОХАННЯ
Я шукаю тебе серед квітів пахучих,
В різнобарвних садках, де дзвенять солов’ї,
Я шукаю тебе і бажаю відчути
Подих ніжного серця й долоні твої.
Опромінений сяйвом, сліпим і пекучим,
Я без тебе не знаю, куди далі йти,
Я шукаю тебе й намагаюсь почути
Стукіт рідного серця — кохання сліди.
Тільки ти вдалині та між нами пів неба,
Як омана очей, світле марево снів,
Я мов листя осіннє блукаю без тебе
Серед бур невгамовних й самотніх дощів.
Опромінений сяйвом, сліпим і пекучим,
Я шукаю тебе серед квітів пахучих…

ПІВДЕННИЙ БУГ
Південний Буг – бурхлива даль,
До неба припадає,
Тече в душі моїй печаль
І серце омиває.
Важким камінням на душі
Рядки лягають тихо,
В руках листи, а в них – вірші,
Юнацтва ніби втіха.
Невпинний буревій років
Об хвилі брила точить,
І втома виснажених днів,
Мов сплеском росить очі.
Південний Буг, невтомний Буг,
Місткий, мов небосхили.
Скажи мені, мій любий друг,
Відкіль береш ти сили?

ДО ТЕБЕ
Мій подих злітає у синю блакить,
Мов дим, розчиняється вітром,
Здіймається, квітне і знову летить,
Мов птах самотою розбитий.
Тернистим шляхом, повз берізки гнучкі,
Крізь верби й високі тополі,
Летить над водою, в сліпу далечінь,
Мов птах із полону на волю.
До тебе летить, але вітер німий
Всі сили його відіймає –
Якби ж то ти знала, як важко мені,
Коли тебе поруч немає.

БУТИ ТАМ, ДЕ БУДЕШ ТИ!
Грайливий вітер море хвилями лоскоче,
У піні буйних почуттів лунає сміх.
Я заглядаю у твої чарівні очі
І ніжним дотиком торкаюсь губ твоїх.
З палкими променями сонячного неба
Душа злетівши, не боїться висоти,
Нічого кращого мені в житті не треба
За щастя бути тільки там, де будеш ти!

ПОДИХ ТВІЙ…
А подих твій мені рідніший, ніж весна!
Немов ковток останнього повітря
В спекотний день ласкавим, ніжним вітром
На крилах щастя мене вгору підніма.
І кожен день, і кожен час я бачу все –
Твого серденька втомленого миті
І світлу посмішку теплом зігріту,
Що наче сонечко нас до небес несе.
А подих твій мені рідніший над усе!

ЗОРЕПАД
Нехай твої бажання, кохана, збуваються
не з падаючою зіркою на небосхилі,
а з багатотисячним яскравим зорепадом!
Любов у серці оселила
Невтомну пристрасть теплоти,
Нагій душі вдягнула крила,
Піднявши в безмір висоти.
І з оксамитового неба
Зірками встеленого вщент,
Лишила падати до тебе
Багряно-зоряним дощем.
Летівши я, неначе вітер
Торкався крилами зірок,
До тебе, кращої на світі,
Спішив зі швидкістю думок.
Польотом з прірви небокраю,
До тебе линути я рад.
Твої бажання хай здійсняє
Мого кохання зорепад!

ПОКЛИЧ
Прошу, поклич мене! Поклич у далечінь,
Де ніжні хмари горнуть зорі світанкові,
Де є роздолля почуттів і світ любові –
Прозорий світ відвертих слів і розумінь.
Поклич у Всесвіт, де немає серцю меж,
Де нескінченність – путь любові та кохання,
Й двох пташенят веселих радісне плекання,
Які кружляють в синяві небесних веж.
Прошу, поклич мене! Поклич у спомин днів,
Поклич туди, куди несли тебе вітрила,
Коли своїм серденьком ти моє зустріла,
В місця, де ллється пташенят веселих спів.
Прошу, поклич мене! Я так цього хотів…

КОЛИСКА ЛЮБОВІ
Із колиски ласкавого серця матусі,
І долоней турботливих батькових рук,
Що давали життя кожній ніжній пелюстці,
Ти здійнялась з дитинства в життєвую путь.
Крізь роки і дороги, гладкі і тернисті,
Де співають тополі й осики сурмлять,
Твої юні крилята в цей день урочистий
Відпускають тебе в самостійне життя.
Ти немов на вітрилах, злітаєш в безодню
Світлих променів ранніх, сузір’ів ясних,
Для матусі і тата ти гордість сьогодні,
Справжня квітка чарівна любові й краси.
Але знай, що життя – не завжди нагорода,
Кожен день колисає нестриману мить,
Радість може звернутись на горькії сльози,
Захід в серці тобі обернеться на схід.
Та ти все ж не сумуй, якщо біль стисне груди,
Лиш поклич – і до тебе одразу ж прийдуть
Материнська усмішка і батькові руки
І на крилах своїх тебе вмить пригорнуть.
Та якщо ти злетиш до небес неокрайних,
Той, хто любить тебе, буде поруч завжди,
Моє серце для тебе, повір, не зів’яне,
Буде там лиш літать, де літатимеш ти.

ЗАГУБЛЕНИЙ ПОЕТ
Мені шкода, що так давно віршів своїх
Я не писав тобі і не пишу ще досі,
В коханні, знаю, не буває вихідних,
І всі слова мої – не виправдання зовсім.
Я не забув, що значить рима і сонет,
Про ямб, катрени і терцет я вчив ще в школі,
Мабуть, я просто вже загублений поет…
Чи я поетом взагалі не був ніколи?!
Та все ж пробач, що написати вірш не встиг,
І на ходу тобі тепер експромт складаю,
В мого кохання не буває вихідних,
Тому й без слів скажу, як я тебе кохаю!

СВІТ – НАВПАКИ
У неба очі вогниками гасли,
На морі човен розвертав вітри,
На площах тишею палали гасла,
Кущі полину буйно поросли.
У полі вітер завмирав у танці,
Годинник в темряві шукав сліди,
Я засинав, але лише уранці.
Світ — навпаки, коли не поруч ти!

ВІЧНА УКРАЇНО
Як згадаю скільки горя
На твоїй дорозі –
Біль у грудях серце коле,
А на очах сльози.
Та без хліба і без солі,
Без верби й калини
Нема щастя, нема долі
В рідній Україні.
Будемо завжди кохати
Тебе, Україно!
Ти для нас рідная мати,
Вічна і єдина!

ГОЛУБ МИРУ
В безмежну блакить, ніби подиху мить,
Здійнявся невтомлений вирій,
Аж серце болить – то мій голуб летить,
Шукати забутого миру.
Не кличте його, не лякайте дарма,
Брехливим вогнем кулемета,
Бо там, де тепла і любові нема,
Ніколи його не знайде́те.

ЛЮБЛЮ ТЕБЕ, МОЯ КРАЇНО!
Лугам квітучим і шовковим,
Де спить малечею трава,
Пташкам співучим, світанковим –
Летять віршів моїх слова.
Нехай летять, як вітер в полі,
Мов сонце, ллються через край,
Нехай співає все навколо
Під різнобарвний водограй.
Люблю тебе, моя країно,
Бо як же можна не любить –
Зростила ти поета-сина,
Подарувавши щастя мить!

 

З досьє “ЛУ”

Денис Нарбут. Народився 13 березня 1985 року в м.Армянськ (АР Крим, Україна). Після смерті батька, переїхав з матір’ю та братом в м.Вознесенськ, Миколаївська обл.
Публікуватися почав з 16 років у друкованих газетах, книгахзбірниках, альманахах у м.Вознесенськ та м.Миколаїв та інтернетпорталах України.
Закінчив Київський національний університет імені Т. Г. Шевченка. Професійна діяльність – дизайнер комп’ютерної графіки.

Leave a Reply