Наталія Поліщук. Місто застиглого часу

Наталія Поліщук

101
Salvador Dalí. Afternoon on the Outskirts of European History, 1936. Oil on wood, 46 x 66 cm.

Зі збірки «Метафор-мози» (Збірка метаформ). – Хмельницький: Видавець ФОП Цюпак А.А., 2016 р. – 164 ст.

* * *

Оливкове світло ліхтаря.

Здаля

видніється

кінець вузької вулиці.

Притулиться

до ніг

бродячий пес,

він від самотності

у лапи змерз,

втім, як і ти

цієї дощової осені,

з якої вже нема доріг назад,

лише оцей вечірній променад…

* * *

Смакую дощ. Він пахне мені медом,

тим спасівським, який несла бабуся

до церкви вдосвіта і небом,

яке, хоч де не помолюся,

всміхнеться сонячним промінням,

врятує душу, як прозріння,

або запалить у глибинах,

яскраві зорі, мов перлини.

Смакую дощ. Як завжди з апетитом,

як мамин борщ і, як слова ласкаві.

А Всесвіт пересіює крізь сито

тим часом люд земний. Небавом

дощ перестане і поволі стихне

його сумна й волога, свіжа пісня.

Дощ перестане, та з душі не зникне,

а йтиме ще, йтиме там й опісля…

Смакує дощ моя маленька доня,

малює пальцями тендітними на склі

веселих зайчиків й спросоння

світ пізнає: «У нього ж голубі

великі очі, ті, що бачать небо!»

НА СПАСА

Ніч серпнева

пахне яблуками.

Ближче до неба –

там за яворами

зоряні східці.

Видно й звідси

мільйони крил

і руки, що знають

велич див.

Це – Син («…мій улюблений, Його слухайте!»).

Ніч достигає,

ледь чутно зітхають

у кошику

спасівські яблука.

* * *

Самотній вітрячок на сірому даху –

раб вітру і дощу.

І вже засипав снігопад

рожеву мрію вітрячка – летіти в сад

кульбабкою, а може листям,

а може віршем білим, чистим…

Самотній вітрячок на сірому даху…

Ти звідти краще бачиш небо.?!

* * *

Обірваний дзвінок на слові «ти»…

Важкі гудки

і сотні кілометрів,

які, долаючи, вже легше вмерти.

Так доля обкрадає всіх:

у когось – дотик, в когось – сміх,

а в когось – погляд рідно-теплий,

зелений, сірий, синьо-темний…

С

Сип сміхом солодким.

Скинь сіре сумне сьогодні.

Спитай своє серце світле: «Се справжнє свято?»

Скаже сповідально серце: «Співай! Се справжнє щастя – кохати взаємно!»

* * *

Твої тюльпани фіолетові та білі

мене у ранок цей зігріли.

Така доречна вічливість, вагома,

років змітає пил і втому.

«Дует квітковий» – музика Деліба

і чашка кави,

і сторінка біла…

МІСТО ЗАСТИГЛОГО ЧАСУ

Місто маленьких кав’ярень

і провінційної нудьги,

де мрії вмирають,

щойно ти

їх випустиш птахами в небо.

Безпечний спокій,

впевненість у тому,

що тут не прорости нікому.

Тепло ілюзій,

що повільно тане,

як тануть колись гарні хмари.

В старих дворах

постійно сонних,

в облущених віконних

рамах

застиглий

час…

* * *

Я говорю вві сні,

я розказую наше життя.

Не одні кораблі

на дні

мого серця топились.

Не одні літаки

крізь кватирку летіли до хати.

Я прокинулась,

чуєш!

Бо боялась тебе розказати!

* * *

Наш сину, ти – маленька бджілка!

Як тільки сонечко встає і кілька

промінчиків ласкавих, білих,

торкнуться щічок розімлілих,

розплющуються милі оченята

і вже шукають маму й тата,

шукають поглядів знайомих

очей, що зі слідами втоми,

всю ніч не спали над дитям,

але щасливі і життям

пожертвували б ради того,

щоб сина їхнього малого

минала чорна та лиха година.

Наш сину, ти – маленька бджілка!

Як тільки виростеш, як тільки

промінчики ласкаві, білі

торкнуться щічок розімлілих

твого маленького дитятка,

згадай нас, сину,

маму й тата!

Зі збірки «Час квітів» (Вірші з історіями) 2018 р. – Хмельницький: Видавець ФОП Цюпак А.А., 2018 р. – 168 ст.

* * *

Розлетілися кульбабки у пошуках літа,

як мильні бульбашки

у пошуках усмішки.

Солодкий гомін уже й на пасіці.

І, справді, літа-ти хочеться,

грати в класики,

їсти немиті черешні й суниці,

доки сонце продовжує лити

свої золоті дощі.

Осінь більярд зіграє яблуками –

в лунки землі зажене геть усі.

Уже й не згадати, як кульбабками

летіли ми в літо, щасливі, малі…

* * *

Дасть Бог, буде теплий серпень,

жоржинові світанки запашні.

Медами сповнені, щасливі

стоятимуть надворі дні.

У час цей приведу за руку

двох доньок я у літній сад:

«Беріть цей серпень, як дарунок,

бо швидко осінь.., листопад…»

Вони мої блакитноокі квіти,

народжені від щирої любові,

не знають ще: яка та ціна літа,

лише одного, лиш одного..!

ЩО ТАКЕ ЩАСТЯ?

Бабусине вигріте життям –

слово,

наче яблуко у печі.

На дні

років уже та хата,

яка, бува, ще й досі сниться,

з вишитими подушками

і монотонним голосом машинки «Зінґер»,

і лебедями на вікнах

на білосніжній ваті…

Нема. Тепер є фейсбук, твітер,

сотні друзів у контактах.

Сотні…

«Ти ж знаєш, що все проминає –

сонце встає, сонце сідає…

Ось викопаємо ще раз картоплю,

а там і зима…»

Чи знала вона,

що таке щастя..?

НАТЮРМОРТ ІЗ ЯБЛУКАМИ

Папір. Слово.

Яблука.., аж пахне ними хата,

розбрелися по столі, покотились.

Червонощокі пещені близнята –

ці яблука мені в дитинстві снились,

з казок тоді прийшли у щедру осінь.

Вони – живі. Здається, доторкнуся

і хвостики ворушаться малі.

Між ними причаїлась й тепла груша,

яку знайшла я вчора на землі

в саду осіннім, де сховався вітер.

І поглядають яблука на вікна,

в яких гілля старої яблуні,

немов би кажуть: «Забери нас звідси!

Ми ще погріємося, ще побавимось…

Чому нас, мамо, рано так покинула?»

На скатертині білій у клітинку –

червоні яблука, мов шахи.

Це вересень і жовтень в поєдинку

зійшлися. Дощового завтра

чимало знову їх нападає в траву…

Яблука…

* * *

О, Боже, як я люблю осінь!

Пастельну і тиху-тиху,

що пролітає крилатим листочком

і диха

ранковими туманами

з густими настоями-травами,

з присмаком солодкого диму…

Осінь хронічна, осінь хтонічна,

осінь віч-на-вічна!

* * *

Старий, старий на хвилях гойдається човен,

вигріває на сонці просмолені часом боки.

Він любить, коли купаються зорі

й прилітають напитися птахи води.

Він же бранець, давно і надійно прикутий,

до край берега товстим ланцюгом,

наче пес до своєї казенної буди,

який прагне погнатись услід за котом.

О, його не жаліють невтомні, нефритові хвилі,

наганяючи спогади терпко-сумні.

Де ви, дні мої, молоді і щасливі..?

Восени, як летітиме ген покручене листя,

мов на світло мушки мрійливі, нічні,

то й у човен нападає… Жовта тиша.

Колисатиме він їх, немов би своїх

діток добрий, терплячий і люблячий батько.

* * *

Боюся знов знайти твій номер,

бо знаю, що таки подзвоню,

аби почути той, знайомий,

осінній, теплий, низький голос.

«Ну що, як справи? Що нового?

О, час так проминає швидко…»

«Все як в усіх. І осінь знову…

Хоча ми, певно, уже звикли…»

Це те, чого, на жаль, не скажемо

ні я, ні ти, ні листопад.

На обрії іржаві баржі

і стара набережна, і назад

не повернути вже нічого,

навіть, голос…

МОЯ МОЛИТВА

«Якщо ви не переміните серця свої

і не станете, як діти,

не ввійдете в Царство Небесне!»

Євангеліє від Матвія, 18:3

Блаженна густа тиша

в соборі в пообідню пору.

Лише знадвору

щебечуть жваві горобці.

У храмі – таця із дарами,

ще пахне ладаном

і молитвами,

на килимах – застиглі сльози свіч.

А я дивлюсь Йому у вічі.

Лики строгі, мовчазні

змусять на коліна впасти

і сонця стріли – промінці,

що крізь барвисті вітражі,

мов янголи, летять до храму.

«Мій Боже, за невинні душі

молюсь за всіх хворих дітей,

що у важкій своїй недузі

мріють лише про одне:

жити, дихати, радіти

величі Твого творіння!

Господи, нехай зійде

крихітне, живе насіння

в добру і щасливу пору!»

У храмі тиша.

Лише знадвору

щебечуть жваві горобці…

* * *

Мене проковтнув величезний сом –

лускатий крутивус. Всередині його блукаю

і тій мандрівці немає кінця, ані краю…

Сом повернув на дно – у підземелля річки.

Дністер ховає безліч таємниць.

Як врятувати мені душу звідти –

себе впізнати в безлічі облич?

Невдовзі сома проковтне ще більший сом.

А то був – сон. Тільки химерний сон?

* * *

Ми – сніжинки, летимо і танемо.

Такий короткий наш політ…

А влітку не згадають навіть,

що був якось лапатий сніг…

Але разом ми – білі янголи,

за руки взявшись, раптом с-танемо

пухкою ковдрою для Матері…

Ми – сніжинки, що вміли любити…

З нового, неопублікованого, з майбутньої збірки «На глибині»

* * *

Бувають дні, коли хочеться їхати…
Скласти думки у маленьку валізку.
Бути зі світом трохи на відстані…
Помандрувати в якесь старе місто.
Купити квиток, роздивляючись номер,
вірити в те, що він стане щасливим.
Слухати ретро у ретроавтобусі,
ігнорувати нудних пасажирів.
Зняти готель з вікнами в дворик.
Чашечку часу випити теплу.
А ввечері віршів улюблений томик
читати при лампі. Втеча до себе…
Вранці гуляти вузькими провулками,
віддатися мріям солодким, як тістечка.
Всміхнутися лише на двадцять пропущених…
Бувають же дні, що хочеться їхати…

* * *
Вересневе море неспокійне.
Восени у ньому більше солі…
Гойдає яхти – нездійсненні мрії.
Пірнає, мов дельфін, у нього
червоне сонце.

Їдуть сюди ті, хто шукає літа.
В офлайн. Коли не хочеться додому.
Мандруючи, як птахи перелітні
на південь.
Лиш голос свій узявши із собою.

Під звук прибою
подрімати на піску.
Надвечір душу загорнуть в рожеву хмару. 

І осягнути неба глибину…
І що було в житті таки не марним…

Вересневе море білих чайок.
Дні грядуть з лінивими дощами.
«
Засмага гарна!» – перегодом скажуть,

друзі, що, на жаль, із нами
тільки онлайн.

* * *

Дощ у Венеції – весняний ренесанс… 

Піснями-хвилями відлунюють канали.

Цей дощ іде крізь час, іде крізь нас, 

змиває маски на своєму маскараді.

Закохані порушують дрес-код:

без парасольок мокнуть аж до нитки. 

Для них цілунок неба – дощ, 

їм би в гондолі тільки плисти, плисти.

Ну а самотні в затишних кав’ярнях,

мов равлики, сховалися в собі.

Портрети їх сумні в віконних рамах,

стікають сльози крапельки по склі. 

Якби ж вічно голодні голуби

зерна дощу цього подзьобали до крихти, 

ми б знову повернулися туди

у венеційський травень теплий, тихий…

ЗНАК МОВЧАННЯ

Ми знаємо за якими словами знак мовчання.

Їх дуже важко думати.

Розумієш, це, як зима занадто рання,

як чорна рілля із замерзлими смугами.

Ми відчуваємо, як усередині нас ще падає листя,

ще поглядів теплих гріють промінці.

Ми ще теперішні, ще не колишні,

ми ще ті, миті…

Але вже тиша западає, наче темрява

і знак мовчання обриває всі мости,

Я стаю голим і самотнім деревом,

зацвівши снігом посеред зими…

* * *

Прибережних ресторанів голоси,

оманливе веселе світло,

яке чомусь в душі не світить.

Й тікаєш усе далі до води,

шукаєш, наче риба, глибини,

бо люди стали, мов човни,

ховають суть в собі –

міцні і довгі риболовні сіті.

* * *

Я чую китів сумні голоси

у лабіринтах води –

пізнати таїну глибини

кличуть вони мене, кличуть…

І я вже ступаю у синю безодню,

оманливо-теплу, у серці – холодну

і відчуваю, як дихають зябра,

але ти за руку хапаєш, кажучи: «Завтра

такий прекрасний сонця схід…»

* * *

Дими весняні над Гречанами

в’ють сірі гнізда на дахах.

Готичними шпилями, давніми

костел вростає в небеса.

Зимові вечори вагонами

від нас за обрій відійдуть

по часу ржавих, довгих коліях.

Проявиться в усьому суть.

Як стара фарба, злізе сніг.

Полущиться остання крига.

Дощів дзвінкий, дитячий сміх

піде луною по всіх ринвах.

І парк полегшено зітхне,

забуде сни свої морозні.

Весна в блакитному пройде,

услід їй озирнеться кожен.

Як спецій, прянощів індійських

зеленотрав’я аромат.

Прикрасять квіти Олімпійську.

життя всміхнеться, наче сад…

* Гречани мікрорайон м. Хмельницького

* Олімпійська зупинка мікрорайону, вздовж якої часто продають квіти, є й однойменна вул. Олімпійська.

* * *

І знову входиш в це вікно,

як у пейзаж в ошатній рамі.

Там пензель просить ще чогось –

два силуети в задзеркаллі.

І притуляєшся до скла,

одна між осені-пустелі.

Листочком промайне сльоза,

допише день оцей пастельний.

І знову чайник зашипить,

верне в обов’язки і побут.

Надвечір дощ заморосить,

а рідний і коханий образ

назавжди зникне вдалині…

* * *

Не порівнюй мене з дзвінкими

і прозорими потічками.

Я – глибока ріка з крутими

і скелястими берегами.

В мілководді себе не побачиш,

не пірнеш аж до дна з головою,

не наловиш хмаринок купчастих

у болоті повитім ряскою.

Лише зміст утамовує спрагу

й емоційні народжує хвилі.

Не будуй у душі своїй дамби,

бо стихії підкорюють сильні…

* * *

Не хочу бути з тими, хто мовчить…
Не можу бути з тими, хто сміється…
Як може знищити майбутнє мить,
яка для когось марною здається… 

Як можна з відчаю зламати все,
піддавшись простій втомі чи зневірі,
допоки серце правди не збагне,
не побіжить мороз по загрубілій шкірі.

«Сон розуму породжує чудовиськ…»
Мовчання, гидко, потакає злу…
А де ж ота непримиренна совість?
Чи буде ще сміятися кому?

ПЕЧИВО З ПРОРОЦТВОМ

(Іронічне)

Зваб мене римами й віденським тортиком,
піснею із вершковим морозивом,
зваб компліментом чи жестом галантним,
чи просто еспресо таким ароматним..,
парфумом п’янким із мускусними нотами,
планом утечі раніше з роботи,
голосом тихим, каштановим поглядом,
цілунком у шию, «мурашковим» дотиком,
безсонням у дощ, зорепадом у полі,
дзвінком, щоби аж спітніли долоні…
бо знаємо точно – не уникнути долі,
де вже занотоване наше побачення –
у цукровому печиві з передбаченням…

МОРСЬКА АБСТРАКЦІЯ

Цього тихого, карамельного заходу,

коли сонце стікає каскадом із неба

і трохи скрапує з пальців,

і трохи лине з очей,

в оце золоте надвечір’я,

розмішане ложкою вітру,

посидьмо ще трохи на пляжі.

Монологи неримованих чайок.

Пінка лазурового американо.

Аж доки все сонце у море

не перелл’ється, як я у тебе,

аж доки ми вдвох не потонемо

у теплих сутінках

на узбережжі Азовського моря.

* * *

З китів варили мило… В чани

скидали туші їх шматками,

парфуми додавали – океаном,

щоб пахло мило те…

А віддавало – сумними криками

і голосами з темних глибин,

що аж мороз по шкірі бив.

Зявлялись звідкілясь, сіріли

китів примари і пірнали

в людське життя... Були і білі

серед них…

Уже давно з цих велетнів не роблять мила…

Завод на узбережжі той закрили –

прогрес таки бере своє,

та чанів жерло ще гуде,

полює на вітри крилаті,

шукає океану запах,

як той голодний звір, що хоче жерти –

моторошна машина смерті…

ШТОРМ

Дике, голодне ревіння хвиль

з пінистими білими гривами.

У сонячний штиль

дрімають ледачо вони над рифами,

та в шторм прокидається у них жага темно-хижа

і, як впольовану здобич, лижуть вони, лижуть

теплий піщаний берег

О, без зусиль, вони б упіймали

та розтерзали

душі наші..!

Підступне шипіння вітрів

роздвоєно-язике,

звиваючись біля вітрил,

шукають вони собі місце сите.

У серце заповзли б слизькі та холодні.

Пильнуй, моряче, сьогодні

шторм…

Поезія для дітей

* * *

Уявіть собі пеньочок

Під яким росте грибочок —

Сперся він на одну ніжку

Й задрімав, сердешний, трішки.

Уявіть, як ліс шумить,

Листям тихо шелестить,

А грибочок, цссс, спить.

Вітер йому сни казкові

Та пісні пташок чудові

Навіває… Ш-ш-ш, ша-а-а,

Трави ніжко колиха.

Добре, радісно й пеньочку

У зеленім холодочку.

І заснув би він також,

Та почнеться скоро дощ…

КОНИК

Учора коника спіймала я в траві.
Він сюркотав так солодко про літо,
Цвірчав: «Чи знаєш ти, що зорі золоті, 
Як падають, то сходять диво-квітами? 
Чи знаєш ти, що сонячний промінчик
Найтонша в світі цім струна?
Живим є кожен мовчазний камінчик…»

«Цвіркунчику, ти ж знаєш звідкіля?»  
Я дивувалась, слухала, питала, 
А вітер нас по-дружньому вкривав 
Прозорим і пахучим покривалом,
І час для нас майстерно зупиняв. 

«Бо я частиночка природи, з нею
Дивлюсь у безкінечне синє небо…
Живу в траві, втім бачу увесь світ! 
Живу до осені, та ніби сотню літ! 
І ти відчуй, як б’ють земні джерела, 
Як любо ліс гойда своє гілля.
В твоїй душі, як в дзеркалі планета! 
Ось, бачиш, там скраєчку я..!»  
Мов свічечка, світивсь розумний коник
Своєю піснею надвечір серед трав. 
Що мав початись літній дощик, 
Мені й про це манюсінький сказав…

ДРІБЕН ДОЩИК

Веселковий в літню пору,

Сонячно-солодкий дощик

Витряс хмароньку прозору,

Підкрутив Дружкові хвостик,

Травам всім роздав намисто,

Вимив Мурчикові вуса.

Стало скрізь і свіжо, й чисто.

Вибігли Тарас, Даруся

Міряти хутчіш калюжі!

Як приємно і як гарно,

Радісно ловити дощик!

«Ще на небо тобі рано,

Побудь з нами ще хоч трошки!»

Мокрого проха Даринка,

Ручками збира краплинки.

Тоді дощ і собі взувся

В чобітки, взяв парасолю:

«Будуть яблучка і груші,

Буде щастя кольорове!

А над вмитим, вбраним світом

Сяє хай моя веселка,

Хай ростуть здорові діти!»

Мовив дощик дрібно, тепло.

ДОЩОВЕ СОНЕЧКО

Дощове сонце стрибнуло в калюжу,

Розсіялось краплинами живими,

Зійшло травичкою м’якою

І з хвостиками золотими

Пустило зайчиків в гаї зелені,

Зібрало з квітів різні кольори,

Дитячий сміх у міх і пісеньки-потішки.

Хмаринки кличуть: «Соню, йди!

Пора на небо!» А у сонця щічки

У полуничному ням-нямі джемі…

БАБИН БАРСИК

Бабин Барсикяк борсук:

Бурчить у буді та до рук

Не біжить. Не буде дружби.

Бідний, лапки склав докупи.

Може, песик занедужав?

Чи на волю хоче дуже?

Бабця каже: «Бреше він

Цілу ніч ганяв котів…»

КАПОСНА ОСА

Дарцю вжалила оса,

Зла, смугастенька оця.

Звідки ж знати тій осі,

Як цукерки зникли всі..?

* * *

Цілую тебе, літо, в щічки,

Оті солодкі, полуничні.

Не сумуй, не плач дощами

Нумо приятелювати з нами!

Гайнемо на самокатах

Прудкий вітер обганяти,

Наїмось стручків гороху,

Підростемо разом трохи,

Не дарма ж Котигорошко

Зміг і змія побороти..!

Бо й тобі вже, певно, скоро

Доведеться йти у школу!

ЧАРІВНА КРИНИЧКА

Уже не видно того журавля,

Хоча відерце вигляда

Його своїм одним,

порожнім оком.

І хоч цямрина ще міцна,

Виблискує у ній вода жива

Й чекає рік за роком

на подорожнього…

Криничка та забута між полів,

Бо журавель у вирій полетів…

* * *

Віршенятка підросли,

Вже не влазять в сторінки,

Кажуть: «Хочемо у книгу!

Треба нас скоріше видать!»

Та сказав серйозно автор:

«Е, роботи ще багато!

Перевірмо вашу риму,

Розмір, ритм, ще одну зиму

Підождіть! Ще не готові

Вам малюнки кольорові.

Треба ще і те, і се,

Бо малятко розгорне

Книжечку барвисту з вами,

Прочитає йому мама.

Як будете недолугі —

Не знайдете собі друзів.

Помалюють вам рядочки,

На полиці чи в куточку

Лишать — вкриєтеся пилом.

А повинні стати дивом!

Свіжі, добрі та крилаті,

Легко, щоб запам’ятати!

Дітки, щоб з вами зростали

Й самі трішки віршували.

Бо поезія — це праця,

Серця це струна гаряча

І натхнення, і краса,

Й мудрість кожного рядка!»

СЕСТРИЧКИ

Хвостики, а чи косички

Заплете сестра сестричці.

Втішить, ніжно пригорне:

«Юб’ю, каже, я тебе!

А «цуцерку» добру хочеш?

А животик полоскочеш?

«В гості», а чи «в магазин»

Ми пограємося з ким..?»

Усміхається і небо,

Якщо є така у тебе

Рідна душенька, сестра…

ЗІРОЧКАМ

Донечкам

Спіть, зірочки, бо вам ще на цім небосхилі

Долати пітьму, допоки є світло і сили.

Лише не впадіть, бо гідність це є висота!

Вдень часто, на жаль, забувають про крихітні зорі.

Най світить комусь і лампа його золота,

Вона не замінить перлин у небесному морі!

НАСТАНОВА СИНОВІ

У тебе вже росте постійний зуб

І чуб козацький позначає тімя.

Міцній, синочку, наче справжній дуб,

Адже у тебе сильне, славне імя.

Люби свій край, вростай у нього глибше,

Сягай корінням, щоби вітер не зламав.

Бо тих по світу, хлопчику, розсипить,

Хто нарід свій цурався чи не знав.

Був мудрим, мова — то розкішна крона.

Не піддавайсь облуді та брехні.

Побачиш, розростеться гай дубовий

І щебетатиме, радітиме весні!

Достаток, гроші — не усе то щастя

І друзі — часто вороги…

В любові й вірі ти не помиляйся!

Зумій у серці диво зберегти!

НАСТАНОВА ДОНЕЧЦІ

Мені щастило, доню, на людей,

Таких міцних, наче гранітні брили,

На мудреців, яких катма тепер,

Які були, мов давні місця сили.

Те світло розуму прекрасне, золоте,

Вело крізь темінь, квіточко, мене.

Траплялись люди добрі, чесні, щирі,

Що біля них — як в затінку дерев.

Вони любити і прощати вчили,

І завше вдосконалювать себе.

З ними легке і тепле спілкування,

Коли слова засіюють думки,

І від лихих, підступних гоїть рани

Оце важливо, доню, берегти.

Не замикатися удома чи в смартфоні,

У заздрості, у гордощах своїх.

Людей нема без єдності й любові!

Справжніх цінуй, бо мало, мало їх…

КОЛИ НАЙКРАЩЕ СПИТЬСЯ?

Діткам на вушко

Добре спиться в дощ осінній,

Наче песику на сіні,

Що сховав під себе лапки.

Скачуть капітошки-краплі

По дахах і по листочках…

І у сон приходить дощик…

Будить краплею по носі,

Хто заснув в пахучім стосі.

Добре спиться в сніжну зиму.

Димар в’є клубочки диму.

Тепло в ковдрочці, як в нірці.

У той час малює квіти

Морозець на тонкій шибці.

Сон муркоче, наче киця.

Навесні ж не йде дрімота,

Хоч тягни її за вуха.

Вишньоцвітна ніч коротка.

Місяць соловейка слуха…

Чи ж лічити пелюстки?

Соньку, сончику, прийди!

І тихенько їжачком,

Мов у сад, крадеться сон…

Файно ніжитись між трав.

Сонечко блука по тілу.

Сон у полудень напав

Засопіло смачно літо.

Сам заглянув в полуниці,

У горох і до криниці…

А вже й осінь літу сниться…

Тепло спиться біля мами,

Огорнеш її руками…

Мужньо спиться біля тата

Сон лоскоче бородатий.

З дідусем гучно хропеться,

В бабці казочка плететься.

З братом і коло сестрички

Затишно, як в рукавичці.

Зручно спиться на бочку,

Горілиць, у гамаку…

Небо зорі сипить, сипить…

Солодко в дитинстві спиться…

* * *

Як гарно сплять маленькі діти,

Мов лисенята біля лиски-мами.

Сплять пухкі ручки, прудкі ніжки

І тільки щічки палахтять рум’яні.

О, це не сірі сни, тривожні —

Не вміють спати так дорослі,

Щоби наснивсь рожевий слон!

Аби хоч «носом клюнути» —

Мріють вони і щоби телефон

Без звуку, і блаженна тиша…

Хай рівне дихання колише,

Лише — сон. Хррр…

* * *

Мерзне котик взимку в лапки,

Нявчить, проситься до хатки.

Каже бабця: «Ну, ходи!

Лиш тихесенько сиди!»

Шмигонув під стіл той кіт

На столі ж стоїть обід!

А за мить вже, наче гість,

Кіт собі сметанку їсть.

«Геть, угледіла бабуся.

Ач який, мене не слухав!»

Тікав котик, згубив смужки.

Ой, сметанка до пампушки!

Вилетів скоріш на двір

І ще довго лапки грів…

З досьє “ЛУ”

Поліщук Наталія Валеріївна – письменниця, дослідниця літератури, журналістка. Нар. 25 вересня 1985 р. у с. Чернелівка Красилівського р-н. Хмельницької обл. У 2007 р. закінчила Інститут філології КНУ ім. Т. Шевченка.

З 2007 р. – редактор радіомовлення Філії ПАТ «НСТУ» «Хмельницької регіональної дирекції «UA:Поділля». З 2008 по 2013 рр. працювала викладачем кафедри української філології ХНУ. Редагувала і газету цього вищого навчального закладу.

Авторка двох книг поезій: «Метафор-мози» (2016 р.) та «Час квітів» (2018 р.), а також збірки казок та оповідань для дітей «Добрі діти» (2019 р.) Членкиня НСПУ з 2019 р. Публікувалася в міжнародних та всеукраїнських друкованих виданнях. Авторка наукових статей із питань літератури, а також кількох навчальних програм.

Багатодітна мама. З 2012 р. мешкає у м. Хмельницькому.

Зараз працює над збіркою поезії та прози для дітей «Уявіть собі» і третьою збіркою поезій «На глибині». Пише оповідання й новели.

Leave a Reply