Роман Коваль. Жінки у Визвольній війні: історії, біографії, спогади

69
OLYMPUS DIGITAL CAMERA

Вийшла друком книжка Романа Коваля “Жінки у Визвольній війні: історії, біографії, спогади. 1917 – 1930”. Пропонуємо передмову автора

У 1937 р. графік Павло Ковжун у статті “Українська жінка в огні революції” висловив здивування, що за 20 літ так мало зроблено, щоб зберегти спогади про події 1917 – 1920-х років. А вони ж, хоч і яскраві, помалу забуваються. “Ми зробимо величезну кривду наступним поколінням, коли не передамо їм того, що ми бачили, що ми пережили, що ми знаємо про ті часи й події”, – писав колишній працівник Інформбюро Сірої дивізії Павло Ковжун.

Особливо великої кривди завдано жінкам-революціонеркам, жінкам-воячкам, таке враження, що вони не брали участі “в найбільшому національному і соціальному зриві” нашого народу. А українська жінка “умирала на полі бою, вмирала в льохах денікінських контррозвідок, в льохах чрезвичайок. Щоб історія зберегла імена тих геройок, треба вже працювати, треба вже збирати дані про них, не гаючи ні хвилини. Треба найменші подробиці збирати і записувати, просити про спогади учасниць Визвольного руху, які з багатьох причин цього не роблять і не зроблять без спонукання їх до цього”.

За наступні півстоліття зроблено ще менше. Звичайно, катастрофічну роль тут відіграли Друга світова війна, поразка в ній України, Голодомор 1946 – 1947 рр., продовження страшних російських репресій, які брехливо-делікатно називають сталінськими… Багато українців назавжди пропало, а з ними і пам’ять про Визвольну боротьбу, мільйони ж українців, нажахані апокаліптичним терором, на десятиліття міцно стулили вуста. Й не передали нам той скарб знань про найкращих, який мусили передати.

І за 30 років нашої державності небагато зроблено в цій ділянці. Як не соромно визнати, але ця книжка, по суті, є першою спробою зібрати і систематизувати нариси і спомини про славні імена наших козачок та сестер милосердя, які вміли і воювати, і гоїти рани.

От образ ангела з рушницею. Цитую уривок із розповіді “Сестра-вояк Тіна Пекарчук”: “Перехід річки був важкий, «мости понищені, треба брати брід, не знаючи, де його шукати, та маючи ворога за берегом. За рікою ліс, ворог захований, обстрілює нас, – описувала бій Тіна. – Шукаючи охорони, ми посунулись у напрямі невисокого валу над берегом. Слабо він міг нас охоронити, але ми мусіли стерегтись якомога нових пошкоджень, бо санітарної служби, ліків і перев’язочного матеріялу у нас не було. Я вже була в уніформі і, хоч ще видужувала [від тифу], ішла в передній лінії. Як оце ми лежали поза тим невисоким валом, обидва мої найближчі товариші-сусіди були поранені пострілами». Той, що був праворуч, дістав кулі в руку і ногу, а той, що зліва, – в обидві ноги. Кожен боявся потрапити ворогові в руки, бо знали, яка доля чекає в російському полоні. Не дивно, що вояк із перебитими ногами, який уже не міг ворухнутися, «прямо кричав, благаючи розпучливо, щоб його винести з лінії. Ніхто не голосився охотником, бо вставати – це значило йти під обстріл». Хоч і квола, Тіна зрозуміла, що мусить винести товариша. Спершу запитала, чи усвідомлює він, що, як тільки вона підніме його, він може бути ще раз поранений, а може, і вбитий. Він рішуче відповів, що воліє смерть, ніж вороже знущання. Як тільки Тіна підняла вояка на спину, він дістав ще раз кулю, але власним тілом охоронив свою рятівницю. Напружуючи останні сили, Тіна витягнула пораненого на гору, «там і звалилася». Обслуга гармат, побачивши це, одразу кинулася допомагати. Вони потягли пораненого далі. А Тіна «довго ще не могла звестися, бо була тим зусиллям дуже вичерпана. Підвелася щойно тоді, коли прийшов наказ переходити Збруч». Йшла, точніше, з трудом брела, бо і їй «прострілили ногу, хоч [і] неглибоко»”.

Слава Богу, що ім’я героїні Тіни Пекарчук збережено для нащадків! Але як відновити біографію козачки, яка виявила стільки хоробрості й тепла в бою богданівців під Лубнами в березні 1918 року?

Я був так захоплений своєю працею коло кулемета, що нічого не бачив, крім цілі – вітряків [де засіли більшовицькі кулеметники], – згадував богданівець Степан Самійленко. – Але в перерві між однією кулеметною стрічкою і другою оглянувся навкруги і побачив, що на сіножать, де лежать наші поранені, заїхала фура. Кіньми правила якась жінка, вбрана у вояцьку шинель. Вона по черзі під’їжджала до поранених, і то під великим вогнем, а тоді допомагала їм залізти на фуру, а то й просто втягала на віз. Ми просто остовпіли. Ми, вояки, лежали за укриттям і вчасно не забрали своїх поранених через великий вогонь, а тепер це робить жінка! (…) Після бою знайшли ту жінку, що під обстрілом збирала поранених на фуру. То була медична сестра нашого полку, прізвища якої не пам’ятаю. Вона була студенткою-медичкою з Києва. Як мені розповіли, під час боїв у Києві вона увесь час була з богданівцями і піклувалася пораненими найбільше там, де через кулі й носа не можна було висунути.

Дівчино, – казали ми їй, – що ти робиш? Та ж на тебе смерть чигає кожної хвилини…

А вона посміхається:

В такім випадку і вмерти варто. Відразу б на небо взяли за Україну”.

Як жаль, що ми вже ніколи не дізнаємось імені цієї прекрасної козачки!

Завдяки Костеві Завальнюку збереглося ім’я фастівської просвітянки Євгени Вовкової, яка влаштувала катастрофу більшовицьких потягів. “Потужний вибух струснув околиці. З чорними клубами диму відлетіли до пекла російські душі. Розлючені більшовики одразу ж кинулися шукати винуватця. За чверть години всі шляхи та виходи біля станції були вже перекриті червоноармійцями. Зрозумівши, що через ворожий кордон не прорватись, Євгена витягла револьвер. Постріл обірвав молоде українське життя”.

А ось, здавалось би, малий епізод із життя героїчної Марії Бесарабенко-Трейко. У 1921 р. вона була зв’язковою Повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника, зокрема до волинського отамана Петра Филоненка. Наприкінці червня 1921 р. в с. Барашах (тепер Ємільчинського р-ну Житомирської обл. – Ред.) Филоненко і Марія несподівано зіткнулися з “місцевим начальником «продналогу»”, який собі на лихо вирішив перевірити документи. “Не встиг Филоненко дістати посвідку, як Марія двома пострілами вбила нахабу”.

6 березня 1918 р. під час пекельного бою за Глухів, “серед цього жахливого пекла, гуку, тріскоту являється дві сестриці-жалібниці – студентка Ніна Крагавицька і семинаристка Соня Ярошинська (…) підбігають до ранених, виймають ґазові перев’язки, перев’язують рани та серед найбільшої небезпеки пораються аж до пізньої ночі”. Вбили їх більшовики…

Ще одна героїня – санітарний шеф Козацького загону ім. Ґонти Ірина Шмігельська-Климкевич. “Найбільшу радість мала п. Ірина, коли приходив приказ наступати, – стверджував поручник Степан Шах. – І вона ні одного, мабуть, наступу не пропустила. Раз навіть під Яновом попала у польський полон, але поляки відпустили її на просьбу ранених польських жовнірів, яких вона також перев’язувала на полі битви”.

В одному тільки бою (біля шосе Жовква – Куликів) Ірина зі своєю подругою Марійкою Махніцькою надала допомогу 30 пораненим воякам Галицької армії! І організувала їхнє транспортування до польового шпиталю. А боїв тих було безліч. “Щоби згадати про бої, в яких п. Шмігельська брала участь, – засвідчував Степан Шах, – то згадати годиться у хронольогічнім порядку таки після місцевостей: Бруховичі (тут і далі правильно: Брюховичі. – Ред.), Лиса Гора (між Бруховичами а Голоском), Куликів, Нове Село, Ярина, Страдче, Великополе, Гартфельд, Речичани, Каменобрід, відтак у маю [1919 р.] під Белзом, опісля, під час відвороту, – коло місцевостей Плугів, Нуще, Обарінці, Бзовиця, Іванівка, Теребовля, Чортків, Вигнанка й в усіх боях за Збручем. На Україні брала участь при здобуттю Винниці, Калинівки, Бердичева, Київа і т. д.”.

І хто знає про українську героїню Ірину Шмігельську, і чи вшановано її пам’ять? Чи віддано шану Марічці Махніцькій? Подвиг їх не тільки не оцінено, їх забуто, зневажено нашим безпам’ятством!

У час відступу з-під Києва до однієї з частин Галицької армії приєдналася дівчина.

“– Піду з вами, – тільки й ска­зала.

А коли всі допитували, хто вона, відкіля, то мовчала мов камінь. Тільки ми й знали, що трьох її братів пішло з Петлюрою, батько ще у японській війні погиб, а во­на – мов билина в полі.

Буду вам помагати чим за­хочете. Біля хорих буду заходи­тись, про ворога розвідувати буду, усе, що прикажете”.

Читайте про неї у спогаді Марії Бездольної “Сестра Мара”.

В складі [Буковинського] куріня брала участь в усіх боях на передовій проти большевиків і денікінців” буковинка Марія Ілюк (Жихович). “Поранена в ногу і відправлена до Кам’янецького шпиталя”. Поранили в бою й Олену Шувалову-Липовецьку, сестру-жалібницю Армії УНР. А Олена Мельничук як сестра-жалібниця була під Крутами у січні 1918 року.

Ось свідчення подільської повстанки Тетяни Михайлівської-Цимбал: “Закатували [росіяни] й біб­ліотекарку з «Просвіти» – молоденьку гарненьку Ні­ну Камінську. Розстріляли кревну пані Будньої – Олександру Будню – і її товаришку з Кубані Сіму Бачинську”…

А от повідомлення Української телеграфічної агенції: “5 червня, під час бою з ворогами у села Великі Волковці (Вовківці. – Ред.), був ранений кулею від рушниці козак кулеметної команди Харківського слобідського полку, котрий в дійсності – панночка. Родом вона з м. Ізюма, скінчила там гімназію і під час повстання вступила під видом козака до Слобідського харківського полку. Весь час несла вона всі бойові труди, служила нарівні зі всіма козаками”.

А козак полку Чорних запорожців Марко? Та це ж Марія Стовбуненко-Заїченко! Освіту здобувала в Парижі в школі Св. Серця, потім у Пруссії, Австро-Угорщині та знову в Парижі. А стала воячкою отамана Дмитра Соколовського. Воювала і в кінному полку Чорних запорожців як “козак Марко”. А коли опинилася на еміграції, разом із чоловіком Олександром на початку 1920-х, попри скрутні матеріальні обставини, навчалася у Краківській академії мистецтв. Дуже хотіла стати скульптором.

Харитина Пекарчук (Ізбицька) теж пішла до війська як козак. До Українського маршового батальйону 34-го запасного полку її записали як Степана Книшенка. “Далеко не всім було відомо, що я дівчина, – оповідала Тіна. – Чоловіки спершу були насторожені, але труднощів ніяких не робили, а в скорому часі стали моїми найкращими друзями. Тоді вже не кликали мене Степаном, тільки Тіною, тому й тим іменням по сьогоднішний день дорожу. Правда, декому з нових довелося інколи заїхати поза вуха, але в цілому проблем не бувало. Осталися тільки найкращі спогади, бо як хтось і пригадав коли-небудь, що я жінка, тоді виявляв більше оглядності й уваги, здержував других від брудної мови, приняв заувагу, а навіть і кару від мене, бо знав, що я обстоюю тільки правду”.

У боротьбі за Українську державу полька Харитина Пекарчук переродилася на українку, “гайдамачку” (її власна оцінка). Вона, козачка кінної сотні Мазепинського полку, свою національність завжди подавала як українську, а віру – як православну.

А про білоруску Марину Нестеренко чули?

Сестра-жалібниця, підпільниця, перекладачка Надзвичайної української місії при Головному управлінні Генерального штабу Армії УНР, учителька. Народилася в сім’ї князя Олексія Оболенського. Її батько був противником царського абсолютизму, сповідував ліберально-демократичні погляди. Лютнева революція застала Марину Нестеренко в Києві. Під її впливом вона стала українською патріоткою. Вважала, що в цьому немає нічого дивного, адже російські княжі роди здебільшого з України, з Києва, це все нащадки київського князя Володимира Мономаха. “Я тільки вернулася до свого краю і народу, з якого вийшли мої предки”.

Марина Нестеренко “виховала для України двох синів”, а як людина була “щирої вдачі та доброго серця”, прямодушна, проста, рішуча, безстрашна і незалежна. “Любила в людях правдивість, ненавиділа всяке плазунство, безхребетність, безхарактерність”. До кінця залишилася українкою, не втратила бадьорого оптимізму. Вона “з чистого ідеалізму возлюбила Україну, за неї боролась і жила вірою, що прийде час волі українського народу”.

Українізувалась і полька з Вінниці Юзефа, у заміжжі Лисогор. Вона, учасниця Другого зимового походу, врятувала від полону важко пораненого чоловіка, полковника Степана Лисогора, та кількох козаків. Юзефа (або Йосипина) вміло організувала оборону від переслідування будьонівців після трагічного бою під с. Малими Міньками і, врешті, на санках відірвалася від погоні. “Я тримала в руці револьвер, – пізніше оповідала Йосипина, – з наведеним курком. Прийняла тверде рішення, що ні мене, ні чоловіка большевики в свої руки не дістануть”.

Німкеня Тереза Алмазова (Кохель) в автобіографії зазначала: “Спочатку революції я спочувала визвольному руху українського народу, скерованого проти окупантів большевиків та взагалі проти росіян, а тому в квітні місяці 1920 року, довідавшись, що Український Чорноморський полк мусить повстати проти влади большевицької, я вступила в цей полк сестрою жалібницею”. У заяві до ректорату подєбрадської академії Тереза висловлювала радість, що “чим могла допомагала українському народові в його визвольній боротьбі”.

Німкеня Генрієтта Ган була зв’язковою Повстансько-партизанського штабу Юрка Тютюнника. Її квартира в Боярці використовувалась кур’єрами ППШ на шляху до Києва. Під час неправедного суду вона заявила, що мстилася за чоловіка, якого большевики розстріляли, що і зараз непримиренно ставиться до окупаційної влади. Генрієтта Ган “заявила, що вона німка, але батьківщиною вважає Україну”. У судовому засіданні кинула в обличчя суддям: Як чужинці можуть судити українців на Україні?!”

Галина Журба за батьком була полькою. Її мама, хоч і українського роду, спольщилася. Справжньою вчителькою української мови та народних звичаїв для неї стала проста сільська дівчина Тетяна. В автобiографiчнiй повiстi “Далекий свiт” Галина Журба напише про генетичний зв’язок “польського панства” з українськими прапрадiдiвськими традицiями, що будить у серцях голос кровi. “Хоч продали свою нацiональнiсть, пополячившись заради маєткiв, кар’єри, – писала Галина Журба, – кров, раса лишились українськi. Та не тiльки раса, але й вдача, родовi традицiї. Польського в них було тiльки, що мова та римо-католицтво. Смiялись, спiвали, сварилися та плакали по-українськи”.

Галина Журба стала українською письменницею, а в січні 1918 р., за свідченням Павла Ковжуна, “була в боях коло «Арсеналу» в Києві, нехтуючи життям, носила мішки динаміту для українських частин”.

Наприкінці передмови хочу нагадати її до нас послання. “Героїчність – це не чеснота, – писала Галина Журба. – Це вдача, як буйність чорнозему, як співочий голос, як почуття правди. Життя дано людині для здійснення її приреченості. Для змагань і перемагань. Життя як смолоскип, що запалює і згоряє саможертовним полум’ям на жертовнику Батьківщини і Волі”.

Як тут не згадати вірш однієї з героїнь нашої книги Олени Теліги, яка народилася під Москвою, виростала в сім’ї “справжнього” російського професора, у російському середовищі. І тільки в Подєбрадах, під животворним впливом старшин Армії УНР Михайла Теліги, Леоніда Мосендза, юного Василя Куриленка та самого українського середовища подєбрадської академії, вона зрозуміла, хто є насправді. І ось її слова, звернені до нас, чоловіків:

Гойдайте ж кличний дзвін! Крешіть вогонь із кремнів!

Ми ж, радістю життя вас напоївши вщерть,

Без металевих слів і без зітхань даремних

По ваших же слідах підемо хоч на смерть!

Читаючи ці слова, згадую сестру милосердя полку ім. Максима Залізняка Віру Пшеничко, яка під час Першого зимового походу не тільки йшла слідом за героями-козаками, а й сама поривала їх до бою. Не раз у критичну мить сідала вона на коня, “добувала шаблю, розпускала коси й зверталася до козаків: «Хлопці! А ну, хто з нас баба – я чи ви?! За мною! В атаку!» і своїм завзяттям поривала перемучених вояків до шаленого зусилля й до перемоги”.

Ось такі наші жінки українські.

Саме таких любимо, шануємо і звеличуємо.

І хочемо до них хоч трошки дотягнутися.

Безмежна подяка Їм і вічна любов!

Висловлюю сердечну подяку Владиславові Карпенку та Юрію Юзичу за те, що допомогли повернути у свідомість українського народу сотні кращих його дочок, які вміли і воювати, і гоїти рани. Козачкам слава!

Роман КОВАЛЬ

Leave a Reply