ПОЕТИЧНИЙ ФЕСТИВАЛЬ «ГОЛОСІЇВСЬКА ОСІНЬ» ІМЕНІ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО-2020
Валерій Гужва
***
Відпусти мені, доле, колишні гріхи,
сороміцький той пафос, плебейську покору –
хоч на все те упали голімих років порохи,
все одно ти прости, що співав підголоском у хорі,
що хотів буть солістом, та ти мене уберегла,
присоромила, мабуть. За те шлю доземні поклони.
Як покинуте поле ковтає трава ковила,
так тьмяніють в кіотах і гаснуть несправжні ікони.
Можна, звісно, списати гріхи на фанфарні часи
і втішатися тим, що прозрів, та, одначе, запізно.
Не минути нікому й ніколи гіркої яси
за сліпе поклоніння якійсь паперовій вітчизні.
Дорога Україно, помилуй мене і прости,
не почуєш мене – понесу ту довічну покару,
тільки, прошу, хоч трохи твоєї трави підмости
на майбутні дубові жорсткі перекошені мари.
Ти не слухай, Вкраїно, облесні слова про любов
віршотворців новітніх, і щирих, і талановитих.
Забуваються вірші, цвістиме століттями кров
тих безсмертних, які з небуття повернули ім’я твоє світу.
Світлана Короненко
***
Леонідові Первомайському
Нічого не зміниш. Життя собі йде, як дощ:
Підстав парасолю, комір легкий підніми.
Чи йдеш із любовних слів, чи з поминальних прощ —
Людина завжди самотня поміж юрми.
Не плач. Все одно ці дощі позмивають туш
І зблякне незмивна помада, і з грошей залишиться пшик.
І сукню модерну у магазині не руш,
І не ведися на цей проминальний шик.
Нічого не зміниш. Не спиниш цей вічний плин —
Твоя парасоля квола і ноги мокрі.
І кажуть, що подих у цього дощу – полин,
І блискавок погляд вогненний, як охра.
І кажуть: кінчається все і кінчається навіть вірш,
І навіть рима може зависнути, як сльоза,
І вірш твій буде, можливо, краще, а, може, гірш…
Хто перевірить це і на яких терезах?
І навіть, коли зазирнеш вже туди, де край
Осінньої тиші, і де ніхто не говорить в риму,
Ти — наче темний натхненний важкий самурай —
Викличи із небуття субстанцію цю золоту і незриму.
Тут стільки вірних у неї і віруючих диваків!
Тут цілий гурт підхопити може вогненну хвилю.
Незрима ж субстанція завжди чекає лиш одинаків,
Котрі їй ревно служать душею і тілом.
Вона звідтіля приходить, куди немає доріг,
Звідтіль, де пахне морем, вогнем і любовним болем.
Від неї ще жоден не врятував оберіг.
Невідворотно вона приходить, як доля.
Її не покличеш і не призначиш стріч,
І не обнімеш її, як подругу чи кохану.
Вона собі вільна уже багато сторіч:
Приходить, коли захоче, і завжди неждано.
У неї багато імен і чудних голосів,
У неї волосся важке і шовкове, як тиша.
Вона, наче квітка вогненна в солодкій росі,
Кожного разу усе химерніша і чудніша.
І ти приходиш від неї – впевнена і чудна,
Неначе можеш усе повторить, що вона нашептала
Між тихих мороків, де немає ні неба, ні дна,
Де тільки вогонь і вода, небесна і тала.
Ніхто не знає, якою буває вона,
Ота незрима тайна і благословенна.
Вона приходить, як щастя або як важка вина,
І випустить може тебе із обіймів уже блаженним.
Але коли прийде твій темний останній час,
Хай цокне гарячим копитом і срібно сяйне очима
Той дивний коник, вогненний коник Пегас,
Що ним кермує субстанція та незрима.
Валерій Корнєєв
***
Вірші — парфуми духів
Чортів і серафимів
Пташиний спів рапсодів
Та інших хошимінів
Щоб приховати сутність
Імінів та іпритів
Вони вдають присутність
Імамів та іфритів
Благоухають вірші
Цибулею з пачулі
Благовіщають звище
Боги такі незчулі
Про наміри плодитись
У хайку і сонеті
Не може не піддатись
На те ніхто на світі
І полігамні боги
І політеістичні
Збігаються в гареми
Матеріалістичні
Такі вони премудрі
Такі вони принадні
Ці вірші многотрудні
І водночас безладні
Розлитії безжально
В книжкове скло флаконів
Поети ж — просто залози
Для божих феромонів
Лариса Петрова
ТИША
Останньою лишаюсь з могікан,
Адже в добу нахабну і чванливу
Усе ще сподіваюся на диво,
На час, коли розвіється обман.
Реліктовий прадавній екземпляр,
Анахронізм сучасної епохи –
Пристосуватися не можу й трохи
До феєрверків і гучних фанфар.
У закутки ховаюсь мовчазні,
В цілющу і таку жадану тишу,
Бо тільки в ній на повні груди дишу
Й не чую осоружної брехні.
Плету своїх наївних мрій узор
І відчуваю захват і блаженство.
Оберіга душевне благоденство
Благословенний тиші омофор.
Валентина Давиденко
ЛІТО
Прання тонких тканин. Хоч крої досконалі,
їх сутність – від хмарин! Ще м’ята лугова,
суцвіття зірочок, листок в діагоналі,
а далі – акварель, прозора і жива!
А далі – тріпочи, вервечко мотузяна!
З хмарин і пелерин, та крилець золотих –
вітрила наших мрій, їх линви в нотнім стані,
і музика сама зринає поміж них.
А хто ж їх стереже у затінку шовковиць,
й де заздрісниця та, що викаже мене?
То — сонячна габа, тонка, як сіть шовкова,
що обів’є плече й над литкою майне.
Бо хтось же має все розсипати у трелі,
цвіт заповітних мрій, хоча б уявний слід:
пранням тонких тканин, осонням акварелі,
з мінливістю тонів і чистим блиском сліз.
Олександр ВЕРТІЛЬ
* * *
Підуть сиві дощі, облягаючи душу, як обрій,
Позмивають-заллють всі невдачі, обрАзи, жалі.
Посвітліє тоді на землі неповторній і добрій,
Бо немає ніде і не буде такої землі.
Вони йтимуть туди, де чекають вологі тумани,
Обійматимуть все, що зустрінуть у власній сльоті,-
І розчиняться в них мовчазні незворушні кургани,
Що здавен височать крізь літа і роки золоті.
А опісля дощів прийдуть діти — малі дощенята,
Щоб зібрать-повести у дорогу
уже онучат.
І настане тоді наймокріше, у крапельках свято —
Лопотючих калюж і на сонці обвітрених п’ят.
Кружелятиме світ посвітлілий від променів сивих,
Заштрихований весь у лінійки прямі і косі.
І розчиниться дощ по-земному густий і красивий,
Щоб піти молодим у високій небесній росі.
Ольга Башкірова
КИЇВСЬКИЙ НАЇВ
Вливається протяг у ветху кватирку,
А промені кволі й скісні.
Поділ захаращений, наче квартирка,
Де каву ти вариш мені —
Зітхаєш і вариш,
Сумуєш і мариш —
У ці непереливки-дні.
А як починалось для нас, меломанів,
Міське березневе тепло!
Поділ і Узвіз, позолочені бані,
На столику свічку і жовті тюльпани
Із космосу видно було —
Всім ангелам видно було.
…Крамничка внизу — бакалія і фрукти.
А далі не треба гуляти.
У цю Карантинну, в цю сонячну бухту
Лихі не вдеруться пірати.
Не склалось з весною,
Не склалось з ремонтом,
Не склалось з Евксинським омріяним Понтом.
Життя — то стрімка течія.
Самотність у чаті, жахіття в лептопі.
Єдина константа — і та в Конотопі —
Розділені відстанню два наші спаяні «я».
Лишається тільки в кватирку палити,
Як бабця — вдова бригадира.
І кроки її, й аромати, і квіти
Ще й досі живуть у квартирі.
А ти й метикуй — чи кутки освятити,
Чи просто зірвати шпалери,
Бо бабця прикута до грішного світу,
Як раб — до своєї галери.
Ти кажеш їй: «Ба, ну кого ти лякаєш?
І сукні, і спогади струхли».
А вранці зітхаєш і знов замітаєш
Розсипану пудру на кухні.
Цей пудрений запах, цей запах старечий —
Такий недоречний для раю.
Похилені плечі,
І смуток надвечір,
Як трюмна вода, прибуває.
О, краще рубатися на абордажі,
Ніж нидіти в трюмі квартири!
Та в небі крилаті куратори наші,
Які наділяють по вірі, —
Крізь цю маячню й каламуть передбачень,
Крізь шал сподівань і тривог —
Я вірю, що бачать,
Напевне що бачать —
Заварену каву — на двох.
27 березня 2020 р.
Лариса Вировець
* * *
Не переплисти тебе ніколи,
озеро моє ти світанкове.
Тепле, наче мамині обійми,
радість несподівана і біль мій.
Озеро — холодне і прозоре,
Де щоночі небо губить зорі.
Небо ти моє, ясне, ласкаве,
з сонцем і меткими ластівками,
небо, повне вітру та облуди,
що до краю виповнило груди.
З хмарами, безжурно золотими,
з чорними, що блискавки нестимуть,
що дарують мжичку, мряку, зливу…
Дощику мій щедрий, я щаслива.
Змий із довгих днів наліт рутини,
в лісі розчеши дубам чуприни.
Лісе мій! Укрий мене від світу,
отаку: усміхнену, зігріту.
Уділи грибів своїх і ягід,
простір дай натхненню та уяві.
Щебечи до ночі, як востаннє,
грай і заколисуй до світання!
Озеро моє, моє ти Небо,
Дощику мій пізній, мій жовтневий,
Лісе мій, життя моє, мій Світе,
я тебе не зможу розлюбити.
Наталія Науменко
СТАНЦІЯ КИЇВСЬКОГО МЕТРО «ЗОЛОТІ ВОРОТА»
З нагоди 60-річчя
Київського метрополітену
Був довгим шлях до Золотих воріт —
Через ліси, пороги, перевали,
Їх обрис строгий, мов дереворит,
На синім небі дзвони малювали.
…Та корогви давно не майорять.
Відгомоніла слава та осанна:
Вже крізь ворота йде не княжа рать,
А Київ сам прямує в несказанне…
Кав’ярня літня. Райдужний фонтан.
Каштанове сімейство карооке.
А там, внизу, — підземний океан,
Шалений ритм міського караоке!
Гуркоче грім… Невже раптовий шторм?
Та це не грім, що нам несе негоду, —
То пристають до мармуру платформ
Блакитні лодії із Заходу та Сходу.
«На Театральну!» Сплети підземель,
Шумлять людські потоки водограєм,
І електричка — вже не корабель,
А зореліт у космосі безкраїм.
Але… спиніться. Це ж бо дух Русі! —
Князі та храми в обрисах мозаїк,
Адже це їм, їх величі й красі,
Сповідувався віршами прозаїк.
Над суєтною плинністю подій
Вони ведуть нас у ході врочистій —
Звитяжець Юрій, Володимир, Кий,
І образ Одигітрії пречистий —
У місто-храм, святого Слова світ,
Де вулиці — вірші, а дзвони — титла;
Так, довгий шлях до Золотих воріт,
Із глибини минувшини — до світла.
Олександр Одрін
ЮЛІУС РЬОНТҐЕН. ЧЕТВЕРИЙ
ФОРТЕПІАННИЙ КОНЦЕРТ. Larghetto espressivo
Не кваплячись, спадають на траву,
На листя теплі краплі. Спокій, тиша
В вечірнім парку. Обрій все темніший.
І мариться, що я у ніч пливу.
Така нечасто випадає мить:
Розбігся натовп, все навкруг примарне
У дощовій імлі, лише ліхтарне
В калюжах жовте світло мерехтить.
Звучить, як крапля падає на лист,
Мелодія чарівна, трохи тьмяна,
Немов на дощовому фортеп’яно
Larghetto грає хмарний піаніст.
Нікуди не піду. Не пропущу
Ні ноти. І на лавочці обдертій
Сиджу під кленом, наче на концерті,
Вслухаючись у музику дощу.
9–11.08.2018
Олена О’Лір
ЛЮЦИНІ ХВОРОСТ
Quod hodie non est, id cras erit
Чого нема сьогодні, те буде завтра (лат.)
Постане місто — мрія осяйна:
Палаци в квітах, колонади й бані —
На острові у морі-океані,
Який не зринув ще з морського дна.
І корабель покажеться на грані
Води і неба, хоч ніхто не зна,
Коли зросте з насіння, мов стіна,
Ліс, що на щогли піде дерев’яні.
Надією б надія не була,
Якби бодай немислимо мала
Підстава у житті її живила.
…І прийде день: серед небесних стель
З орбіт зійшовши, стрінуться світила
Й до Острова пристане Корабель.
11.12.2019
Люцина Хворост
ОЛЕНІ О’ЛІР
Постане місто — мрія осяйна…
<…>
Й до Острова пристане Корабель.
Олена О’Лір
Я бачу місто — мрію золоту:
і храми, і майдани велелюдні;
і корабель іде, як день майбутній,
і ось уже швартується в порту.
Весела веремія на борту,
і салютують з пристані присутні;
і чути спів, і чути звуки лютні —
я можу повторити пісню ту…
Невже це все — лиш марева приблудні,
лиш сон, який наринув ополудні?
Невже мене обманюють чуття?
…А втім, яке ж пласке без них життя —
без світлих мрій, що нам скрашають будні;
пробачмо ж їм, якщо вони незбутні.
11.12.2019
Ксенія Пухонська
* * *
Ця рана ще ятритиметься вік:
Порожній простір хати із казками,
Намолені півсни під образами,
На образах — півБог, півЧоловік…
Горить вогонь від свічки у вікні —
Маленький свідок відсвіту живого.
У пам’яті лиш руки і тривоги,
І тихі очі з прощенням на дні.
А цілий вік згорнувся у кутку,
Він ще сопе, допоки пам’ятаю,
Тих, хто пішли до вмоленого раю,
Він ще живий, допоки я живу…
І сотні слів, немовлених колись,
Знайдуть мене між світом і порогом,
Коли піду в нові свої дороги,
Коли не стане сили підвестись.
Ця рана ще болітиме, докіль
Останній спогад розкажу внучатам —
Про цю казками виповнену хату,
Про молитви, до дзвінкоту тонкі.
Ця рана ще ятритиметься. Стіг
Століття тому скошеного сіна
Запахне словом у різдвяних сінях
Того, хто в ньому світ мені зберіг.
Ольга Смольницька
З неопублікованих віршів
Із «Варшавського циклу»
V
У парку Łazenki Królewski
…А може, в хащі олень промайне –
Недарма ж непригладжені алеї,
Де плющ послався просто по землі,
Смарагдовий і виклично упертий,
Убором огортаючи усе, –
А може, тут і олень промайне.
Романтика балад у гості йде,
Пожвавлена, мов келих зі смарагду,
Що вихилиш ти радо на цій учті,
А потім у звитязі розіб’єш –
Цей келих моху, й любо сісти тут:
Це вдалі для поезії ліси.
А бачиш: в’ється стежечка згори?
І спуститься із неї, може, фавн,
Чи нам оповідатиме сатир
Минуле, прикрашаючи слова
Мелодією… так, ось чути гру!
Не вірячи, хитаєш головою,
Погрожуючи пальцем жартома
Тому, хто любить бесіди фривольні.
О зелень! Хай би не зірвався дощ!..
А далі йде стежиною згори
Заклятий дух із читаних балад –
Це кельтський фейрі, що побачиш ти
Одна, лиш ти – і вам так любо вдвох.
Чи папороть смарагдиться і тут? –
Не знаю. Та ступаю далі я.
О, як перемішалися світи
Слов’янський, галльський – і Еллада, й Рим!
Тут власні міфи. Парк – у сóбі міф,
По-своєму розказаний тобі,
І це оповідатиме сатир,
Що стрілися з ним біля джерела
(Не любить він непроханих гостей,
Не здатних рідні символи узріть, –
Та парковий тобі зрадіє страж).
Усе – мистецтво. В цьому і секрет.
Вчувайся: фейрі явлені тобі
У темені смарагдовій лісів.
Підтверджуючи, олень промайне.
* Звичайно, у цьому парку немає оленів та інших тварин, на яких полюють, зате є вивірки, павичі, свійські качки, крижні. Скульптури сатирів та інших античних героїв там є, але цей вірш радше не опис місця, а фантазія.
2.02.2020, Варшава – 15.02.2020 (Стрітення), Буча
Інна Снарська
Беларусі
Па беламу – трава, па чорнаму – няволя.
Галосіць удава савою ў чыстым полі.
Па чорнаму – снягі пярыны сцеляць душам,
Дзе волаты ляглі, там і сірот задушаць.
А пушчы хараство спяліць птушыны вырай,
Лятучае яство успомніць сны пра крылы,
Успомніць даўніх дзён жывую таямніцу:
Хто ў вышыні анёл, той на зямлі – крыніца.
А прашчур скажа нам: “Не будзі яко черві…”
І херувім, як храм, асвяціць шлях вячэрні.
Білорусі
По білому – трава, по чорному – неволя.
Голосить удова совою в чистім полі.
По чорному – сніги перини стелять душам,
Де велети лягли, і сиріт там задушать.
А в лісовій красі пташа гніздо гойдає,
Душа, що спить в ясі, крилаті сни згадає.
Згадає давніх днів живую таємницю:
Хто ангел в вишині, той на землі – криниця.
А пращур скаже нам: “Не буді яко черви…”
І херувим, як храм, шляхи осяє темні.
З білоруської переклала Наталка Фурса
Надія Гаврилюк
* * *
Серпнева рань, серпнева рань,
Іще одну життєву грань
Небесна вись, блакитна вись,
Що стала на віки колись
Моєю долею,
Гукає, манить і п’янить своїми мріями,
І знову вогником надій зоріє ніжний погляд мій
Під віями.
Серпнева рань, надій герань,
Іще одна життєва грань
Позаду.
Блакитна вись, не відвернись, пробач
За зраду.
Надія Гармазій
* * *
Це я…
Та, що її ти вдихнув
з монотонності схрещених вулиць… Це – я…
Та, що її, як Мойсей, ти, обрівши, знайшов
і назáвжди, і вперше…
Це я – що живе в потаємних листах
і тікає пришвидшено з площі…
Це я – я та пісня,
яку ти про іншу напишеш…
Це я – та, що степу колише мовчання
сумне й небезпечне.
І до бою веде тих, хто можуть програти,
але не здадуться ніколи…
Це я. Та, що диханням сонним
твій всесвіт відроджує знову.
Це я – у волоссі якої твої розчинились цілунки…
Це я, що її ти вчуваєш у кожній закоханій жінці.
Це я – що проллється дощем
на розпечену землю спроквола…
І та, що назавжди вінцем тобі стала терновим…
Це – я…
Світлана Штатська ( Гресь)
***
Голі руки сірих сокорин
Вплуталися пальцями у небо.
Я тебе відштовхую від себе,
Видираю із дрібних шпарин.
Дивні, довгі тіні ліхтарів
Перезріло падають під ноги.
Стану білим кольором дороги,
Прочитаю кроки бунтарів.
Ти прийдеш, шукатимеш а-у-у-у,
Де ти, де? Мовчатимуть обійстя.
Я, напевно, знову оживу −
Тільки перевтілення не бійся.
Leave a Reply