Поетичний фестиваль “Голосіївька осінь”

400

ПОЕТИЧНИЙ ФЕСТИВАЛЬ «ГОЛОСІЇВСЬКА ОСІНЬ» ІМЕНІ МАКСИМА РИЛЬСЬКОГО-2020

Валерій Гужва

***

Відпусти мені, доле, колишні гріхи,

сороміцький той пафос, плебейську покору –

хоч на все те упали голімих років порохи,

все одно ти прости, що співав підголоском у хорі,

що хотів буть солістом, та ти мене уберегла,

присоромила, мабуть. За те шлю доземні поклони.

Як покинуте поле ковтає трава ковила,

так тьмяніють в кіотах і гаснуть несправжні ікони.

Можна, звісно, списати гріхи на фанфарні часи

і втішатися тим, що прозрів, та, одначе, запізно.

Не минути нікому й ніколи гіркої яси

за сліпе поклоніння якійсь паперовій вітчизні.

Дорога Україно, помилуй мене і прости,

не почуєш мене – понесу ту довічну покару,

тільки, прошу, хоч трохи твоєї трави підмости

на майбутні дубові жорсткі перекошені мари.

Ти не слухай, Вкраїно, облесні слова про любов

віршотворців новітніх, і щирих, і талановитих.

Забуваються вірші, цвістиме століттями кров

тих безсмертних, які з небуття повернули ім’я твоє світу.

Світлана Короненко

***

Леонідові Первомайському

Нічого не зміниш. Життя собі йде, як дощ:

Підстав парасолю, комір легкий підніми.

Чи йдеш із любовних слів, чи з поминальних прощ

Людина завжди самотня поміж юрми.

Не плач. Все одно ці дощі позмивають туш

І зблякне незмивна помада, і з грошей залишиться пшик.

І сукню модерну у магазині не руш,

І не ведися на цей проминальний шик.

Нічого не зміниш. Не спиниш цей вічний плин

Твоя парасоля квола і ноги мокрі.

І кажуть, що подих у цього дощу – полин,

І блискавок погляд вогненний, як охра.

І кажуть: кінчається все і кінчається навіть вірш,

І навіть рима може зависнути, як сльоза,

І вірш твій буде, можливо, краще, а, може, гірш

Хто перевірить це і на яких терезах?

І навіть, коли зазирнеш вже туди, де край

Осінньої тиші, і де ніхто не говорить в риму,

Ти наче темний натхненний важкий самурай

Викличи із небуття субстанцію цю золоту і незриму.

Тут стільки вірних у неї і віруючих диваків!

Тут цілий гурт підхопити може вогненну хвилю.

Незрима ж субстанція завжди чекає лиш одинаків,

Котрі їй ревно служать душею і тілом.

Вона звідтіля приходить, куди немає доріг,

Звідтіль, де пахне морем, вогнем і любовним болем.

Від неї ще жоден не врятував оберіг.

Невідворотно вона приходить, як доля.

Її не покличеш і не призначиш стріч,

І не обнімеш її, як подругу чи кохану.

Вона собі вільна уже багато сторіч:

Приходить, коли захоче, і завжди неждано.

У неї багато імен і чудних голосів,

У неї волосся важке і шовкове, як тиша.

Вона, наче квітка вогненна в солодкій росі,

Кожного разу усе химерніша і чудніша.

І ти приходиш від неї – впевнена і чудна,

Неначе можеш усе повторить, що вона нашептала

Між тихих мороків, де немає ні неба, ні дна,

Де тільки вогонь і вода, небесна і тала.

Ніхто не знає, якою буває вона,

Ота незрима тайна і благословенна.

Вона приходить, як щастя або як важка вина,

І випустить може тебе із обіймів уже блаженним.

Але коли прийде твій темний останній час,

Хай цокне гарячим копитом і срібно сяйне очима

Той дивний коник, вогненний коник Пегас,

Що ним кермує субстанція та незрима.

Валерій Корнєєв

***

Вірші — парфуми духів

Чортів і серафимів

Пташиний спів рапсодів

Та інших хошимінів

Щоб приховати сутність

Імінів та іпритів

Вони вдають присутність

Імамів та іфритів

Благоухають вірші

Цибулею з пачулі

Благовіщають звище

Боги такі незчулі

Про наміри плодитись

У хайку і сонеті

Не може не піддатись

На те ніхто на світі

І полігамні боги

І політеістичні

Збігаються в гареми

Матеріалістичні

Такі вони премудрі

Такі вони принадні

Ці вірші многотрудні

І водночас безладні

Розлитії безжально

В книжкове скло флаконів

Поети ж — просто залози

Для божих феромонів

Лариса Петрова

ТИША

Останньою лишаюсь з могікан,

Адже в добу нахабну і чванливу

Усе ще сподіваюся на диво,

На час, коли розвіється обман.

Реліктовий прадавній екземпляр,

Анахронізм сучасної епохи –

Пристосуватися не можу й трохи

До феєрверків і гучних фанфар.

У закутки ховаюсь мовчазні,

В цілющу і таку жадану тишу,

Бо тільки в ній на повні груди дишу

Й не чую осоружної брехні.

Плету своїх наївних мрій узор

І відчуваю захват і блаженство.

Оберіга душевне благоденство

Благословенний тиші омофор.

Валентина Давиденко

ЛІТО

Прання тонких тканин. Хоч крої досконалі,

їх сутність – від хмарин! Ще м’ята лугова,

суцвіття зірочок, листок в діагоналі,

а далі – акварель, прозора і жива!

А далі – тріпочи, вервечко мотузяна!

З хмарин і пелерин, та крилець золотих –

вітрила наших мрій, їх линви в нотнім стані,

і музика сама зринає поміж них.

А хто ж їх стереже у затінку шовковиць,

й де заздрісниця та, що викаже мене?

То – сонячна габа, тонка, як сіть шовкова,

що обів’є плече й над литкою майне.

Бо хтось же має все розсипати у трелі,

цвіт заповітних мрій, хоча б уявний слід:

пранням тонких тканин, осонням акварелі,

з мінливістю тонів і чистим блиском сліз.

Олександр ВЕРТІЛЬ

* * *

Підуть сиві дощі, облягаючи душу, як обрій,
Позмивають-заллють всі невдачі, обрАзи, жалі.
Посвітліє тоді на землі неповторній і добрій,
Бо немає ніде і не буде такої землі.
Вони йтимуть туди, де чекають вологі тумани,
Обійматимуть все, що зустрінуть у власній сльоті,-
І розчиняться в них мовчазні незворушні кургани,
Що здавен височать крізь літа і роки золоті.
А опісля дощів прийдуть діти – малі дощенята,
Щоб зібрать-повести у дорогу
уже онучат.
І настане тоді наймокріше, у крапельках свято –
Лопотючих калюж і на сонці обвітрених п’ят.
Кружелятиме світ посвітлілий від променів сивих,
Заштрихований весь у лінійки прямі і косі.
І розчиниться дощ по-земному густий і красивий,
Щоб піти молодим у високій небесній росі.

Ольга Башкірова

КИЇВСЬКИЙ НАЇВ

Вливається протяг у ветху кватирку,

А промені кволі й скісні.

Поділ захаращений, наче квартирка,

Де каву ти вариш мені —

Зітхаєш і вариш,

Сумуєш і мариш —

У ці непереливки-дні.

А як починалось для нас, меломанів,

Міське березневе тепло!

Поділ і Узвіз, позолочені бані,

На столику свічку і жовті тюльпани

Із космосу видно було —

Всім ангелам видно було.

Крамничка внизу — бакалія і фрукти.

А далі не треба гуляти.

У цю Карантинну, в цю сонячну бухту

Лихі не вдеруться пірати.

Не склалось з весною,

Не склалось з ремонтом,

Не склалось з Евксинським омріяним Понтом.

Життя — то стрімка течія.

Самотність у чаті, жахіття в лептопі.

Єдина константа — і та в Конотопі —

Розділені відстанню два наші спаяні «я».

Лишається тільки в кватирку палити,

Як бабця — вдова бригадира.

І кроки її, й аромати, і квіти

Ще й досі живуть у квартирі.

А ти й метикуй — чи кутки освятити,

Чи просто зірвати шпалери,

Бо бабця прикута до грішного світу,

Як раб — до своєї галери.

Ти кажеш їй: «Ба, ну кого ти лякаєш?

І сукні, і спогади струхли».

А вранці зітхаєш і знов замітаєш

Розсипану пудру на кухні.

Цей пудрений запах, цей запах старечий —

Такий недоречний для раю.

Похилені плечі,

І смуток надвечір,

Як трюмна вода, прибуває.

О, краще рубатися на абордажі,

Ніж нидіти в трюмі квартири!

Та в небі крилаті куратори наші,

Які наділяють по вірі, —

Крізь цю маячню й каламуть передбачень,

Крізь шал сподівань і тривог —

Я вірю, що бачать,

Напевне що бачать —

Заварену каву — на двох.

27 березня 2020 р.

Лариса Вировець

* * *

Не переплисти тебе ніколи,
озеро моє ти світанкове.

Тепле, наче мамині обійми,
радість несподівана і біль мій.
Озеро — холодне і прозоре,
Де щоночі небо губить зорі.

Небо ти моє, ясне, ласкаве,
з сонцем і меткими ластівками,
небо, повне вітру та облуди,
що до краю виповнило груди.
З хмарами, безжурно золотими,
з чорними, що блискавки нестимуть,
що дарують мжичку, мряку, зливу…

Дощику мій щедрий, я щаслива.
Змий із довгих днів наліт рутини,
в лісі розчеши дубам чуприни.

Лісе мій! Укрий мене від світу,
отаку: усміхнену, зігріту.
Уділи грибів своїх і ягід,
простір дай натхненню та уяві.
Щебечи до ночі, як востаннє,
грай і заколисуй до світання!

Озеро моє, моє ти Небо,
Дощику мій пізній, мій жовтневий,
Лісе мій, життя моє, мій Світе,
я тебе не зможу розлюбити.

Наталія Науменко

СТАНЦІЯ КИЇВСЬКОГО МЕТРО «ЗОЛОТІ ВОРОТА»

З нагоди 60-річчя

Київського метрополітену

Був довгим шлях до Золотих воріт —

Через ліси, пороги, перевали,

Їх обрис строгий, мов дереворит,

На синім небі дзвони малювали.

Та корогви давно не майорять.

Відгомоніла слава та осанна:

Вже крізь ворота йде не княжа рать,

А Київ сам прямує в несказанне…

Кав’ярня літня. Райдужний фонтан.

Каштанове сімейство карооке.

А там, внизу, — підземний океан,

Шалений ритм міського караоке!

Гуркоче грім… Невже раптовий шторм?

Та це не грім, що нам несе негоду, —

То пристають до мармуру платформ

Блакитні лодії із Заходу та Сходу.

«На Театральну!» Сплети підземель,

Шумлять людські потоки водограєм,

І електричка — вже не корабель,

А зореліт у космосі безкраїм.

Але… спиніться. Це ж бо дух Русі! —

Князі та храми в обрисах мозаїк,

Адже це їм, їх величі й красі,

Сповідувався віршами прозаїк.

Над суєтною плинністю подій

Вони ведуть нас у ході врочистій —

Звитяжець Юрій, Володимир, Кий,

І образ Одигітрії пречистий —

У місто-храм, святого Слова світ,

Де вулиці — вірші, а дзвони — титла;

Так, довгий шлях до Золотих воріт,

Із глибини минувшини — до світла.

Олександр Одрін

ЮЛІУС РЬОНТҐЕН. ЧЕТВЕРИЙ

ФОРТЕПІАННИЙ КОНЦЕРТ. Larghetto espressivo

Не кваплячись, спадають на траву,

На листя теплі краплі. Спокій, тиша

В вечірнім парку. Обрій все темніший.

І мариться, що я у ніч пливу.

Така нечасто випадає мить:

Розбігся натовп, все навкруг примарне

У дощовій імлі, лише ліхтарне

В калюжах жовте світло мерехтить.

Звучить, як крапля падає на лист,

Мелодія чарівна, трохи тьмяна,

Немов на дощовому фортеп’яно

Larghetto грає хмарний піаніст.

Нікуди не піду. Не пропущу

Ні ноти. І на лавочці обдертій

Сиджу під кленом, наче на концерті,

Вслухаючись у музику дощу.

9–11.08.2018

Олена О’Лір

ЛЮЦИНІ ХВОРОСТ

Quod hodie non est, id cras erit

Чого нема сьогодні, те буде завтра (лат.)

Постане місто — мрія осяйна:

Палаци в квітах, колонади й бані —

На острові у морі-океані,

Який не зринув ще з морського дна.

І корабель покажеться на грані

Води і неба, хоч ніхто не зна,

Коли зросте з насіння, мов стіна,

Ліс, що на щогли піде дерев’яні.

Надією б надія не була,

Якби бодай немислимо мала

Підстава у житті її живила.

І прийде день: серед небесних стель

З орбіт зійшовши, стрінуться світила

Й до Острова пристане Корабель.

11.12.2019

Люцина Хворост

ОЛЕНІ О’ЛІР

Постане місто — мрія осяйна…

<…>

Й до Острова пристане Корабель.

Олена О’Лір

Я бачу місто — мрію золоту:

і храми, і майдани велелюдні;

і корабель іде, як день майбутній,

і ось уже швартується в порту.

 

Весела веремія на борту,

і салютують з пристані присутні;

і чути спів, і чути звуки лютні —

я можу повторити пісню ту…

 

Невже це все — лиш марева приблудні,

лиш сон, який наринув ополудні?

Невже мене обманюють чуття?

 

А втім, яке ж пласке без них життя —

без світлих мрій, що нам скрашають будні;

пробачмо ж їм, якщо вони незбутні.

11.12.2019

Ксенія Пухонська

* * *

Ця рана ще ятритиметься вік:

Порожній простір хати із казками,

Намолені півсни під образами,

На образах — півБог, півЧоловік…

Горить вогонь від свічки у вікні —

Маленький свідок відсвіту живого.

У пам’яті лиш руки і тривоги,

І тихі очі з прощенням на дні.

А цілий вік згорнувся у кутку,

Він ще сопе, допоки пам’ятаю,

Тих, хто пішли до вмоленого раю,

Він ще живий, допоки я живу…

І сотні слів, немовлених колись,

Знайдуть мене між світом і порогом,

Коли піду в нові свої дороги,

Коли не стане сили підвестись.

Ця рана ще болітиме, докіль

Останній спогад розкажу внучатам —

Про цю казками виповнену хату,

Про молитви, до дзвінкоту тонкі.

Ця рана ще ятритиметься. Стіг

Століття тому скошеного сіна

Запахне словом у різдвяних сінях

Того, хто в ньому світ мені зберіг.

Ольга Смольницька

З неопублікованих віршів

Із «Варшавського циклу»

V

У парку Łazenki Królewski

…А може, в хащі олень промайне –

Недарма ж непригладжені алеї,

Де плющ послався просто по землі,

Смарагдовий і виклично упертий,

Убором огортаючи усе, –

А може, тут і олень промайне.

Романтика балад у гості йде,

Пожвавлена, мов келих зі смарагду,

Що вихилиш ти радо на цій учті,

А потім у звитязі розіб’єш –

Цей келих моху, й любо сісти тут:

Це вдалі для поезії ліси.

А бачиш: в’ється стежечка згори?

І спуститься із неї, може, фавн,

Чи нам оповідатиме сатир

Минуле, прикрашаючи слова

Мелодією… так, ось чути гру!

Не вірячи, хитаєш головою,

Погрожуючи пальцем жартома

Тому, хто любить бесіди фривольні.

О зелень! Хай би не зірвався дощ!..

А далі йде стежиною згори

Заклятий дух із читаних балад –

Це кельтський фейрі, що побачиш ти

Одна, лиш ти – і вам так любо вдвох.

Чи папороть смарагдиться і тут? –

Не знаю. Та ступаю далі я.

О, як перемішалися світи

Слов’янський, галльський – і Еллада, й Рим!

Тут власні міфи. Парк – у сóбі міф,

По-своєму розказаний тобі,

І це оповідатиме сатир,

Що стрілися з ним біля джерела

(Не любить він непроханих гостей,

Не здатних рідні символи узріть, –

Та парковий тобі зрадіє страж).

Усе – мистецтво. В цьому і секрет.

Вчувайся: фейрі явлені тобі

У темені смарагдовій лісів.

Підтверджуючи, олень промайне.

* Звичайно, у цьому парку немає оленів та інших тварин, на яких полюють, зате є вивірки, павичі, свійські качки, крижні. Скульптури сатирів та інших античних героїв там є, але цей вірш радше не опис місця, а фантазія.

2.02.2020, Варшава – 15.02.2020 (Стрітення), Буча

Інна Снарська

Беларусі


Па беламу – трава, па чорнаму – няволя.
Галосіць удава савою ў чыстым полі.
 
Па чорнаму – снягі пярыны сцеляць душам,
Дзе волаты ляглі, там і сірот задушаць.

А пушчы хараство спяліць птушыны вырай,
Лятучае яство успомніць сны пра крылы,
Успомніць даўніх дзён жывую таямніцу:
Хто ў вышыні анёл, той на зямлі – крыніца.

А прашчур скажа нам: “Не будзі яко черві…”
І херувім, як храм, асвяціць шлях вячэрні.

Білорусі


По білому – трава, по чорному – неволя.
Голосить удова совою в чистім полі.
По чорному – сніги перини стелять душам,
Де велети лягли, і сиріт там задушать.

А в лісовій красі пташа гніздо гойдає,
Душа, що спить в ясі, крилаті сни згадає.
Згадає давніх днів живую таємницю:
Хто ангел в вишині, той на землі – криниця.

А пращур скаже нам: “Не буді яко черви…”
І херувим, як храм, шляхи осяє темні.

З білоруської переклала Наталка Фурса

Надія Гаврилюк

* * *

Серпнева рань, серпнева рань,

Іще одну життєву грань

Подолано.

Небесна вись, блакитна вись,

Що стала на віки колись

Моєю долею,

Гукає, манить і п’янить своїми мріями,

І знову вогником надій зоріє ніжний погляд мій

Під віями.

Серпнева рань, надій герань,

Іще одна життєва грань

Позаду.

Блакитна вись, не відвернись, пробач

За зраду.

Надія Гармазій

* * *

Це я…

Та, що її ти вдихнув

з монотонності схрещених вулиць… Це – я…

Та, що її, як Мойсей, ти, обрівши, знайшов

і назáвжди, і вперше…

Це я – що живе в потаємних листах

і тікає пришвидшено з площі…

Це я – я та пісня,

яку ти про іншу напишеш…

Це я – та, що степу колише мовчання

сумне й небезпечне.

І до бою веде тих, хто можуть програти,

але не здадуться ніколи…

Це я. Та, що диханням сонним

твій всесвіт відроджує знову.

Це я – у волоссі якої твої розчинились цілунки…

Це я, що її ти вчуваєш у кожній закоханій жінці.

Це я – що проллється дощем

на розпечену землю спроквола…

І та, що назавжди вінцем тобі стала терновим…

Це – я…

Світлана Штатська  ( Гресь)

***

Голі руки сірих сокорин

Вплуталися пальцями у небо.

Я тебе відштовхую від себе,

Видираю із дрібних шпарин.

Дивні, довгі тіні ліхтарів

Перезріло падають під ноги.

Стану білим кольором дороги,

Прочитаю кроки бунтарів.

Ти прийдеш, шукатимеш а-у-у-у,

Де ти, де? Мовчатимуть обійстя.

Я, напевно, знову оживу −

Тільки перевтілення не бійся.

Leave a Reply