Студії перекладу: Йозеф Рот, Вірджинія Вулф, Альфред Теннісон, Алджернон Свінберн

349

Піврокувід жовтня 2019-го до травня 2020-го – працювали організовані НСПУ Всеукраїнські студії художнього перекладу “Драгоман”.
Зацікавлені мистецтвом перекладу студенти київських ВНЗ відвідували цю школу, інші, – а це молодь з понад двадцяти навчальних закладів України – слухали лекції дистанційно.
Лекторами
студійна засадах інтелектуального меценатства – виступили майстри перекладацької справи та фахівці з теорії перекладу: Віталій Радчук, Сергій Борщевський, Іван Бондаренко, Олег Жупанський, Олена О’Лір, Ольга Демиденко, Олесь Кульчинський, Євгенія Кононенко, Ганна Матковська… Частина лекторів працювала і в журі Всеукраїнського конкурсу художнього перекладу – ним у травні було завершено роботу студій.

Заохотити майбутніх тлумачів, відзначивши найкращі роботи книжковими нагородами, погодились провідні видавництва перекладної літератури: Видавництво Жупанського, “Астролябія”, Видавництво Анетти Антоненко, а також Видавничий дім “Києво-Могилянська Академія” та журнал “Однокласник”.

Пропонуємо вашій увазі кілька робіт успішних випускників “Драгомана”.

Оксана Кротюк,

координаторка та ініціатор Всеукраїнських студій

художнього перекладу “Драгоман”.

Йозеф Рот

З німецької мови переклала Ірина Пінчук,

студентка Інституту філології

КНУ імені Тараса Шевченка.

ВЕСНА У МІСТІ

Березневими днями середмістя розквітає багатством неймовірних ніжно прозорих, дорогоцінних тканин, ціни на які, правда, можуть ошелешити, та купці так просто не здаються, готові торгуватися. До полудня де-не-де вже можна побачити відчиненні прилавки. Ось один із продавців забарвлює вітрини весняними новинками. Пан директор стоїть біля привітного швейцара, золоті ґудзики якого виблискують так, ніби промінці сонця на квітці, яка тільки-но розпустилась. Гостроносе взуття швейцара випромінює цілу палітру такого світла, що, здається, можна навіть підпалити цигарку. Сонце, як сумлінний працівник, перетнувши вісь неба і зайнявши свою найвищу позицію, пускає на землю легкий теплий туман ароматного блиску.
Раптово у закутках вулиць з’являються
 квіткарки із висячими садами поперед себе, зачаровуючи перехожих примулами, фіалками, анемонами та підсніжниками. У повітря, як зимовий спогад, вривається розігрітий аромат каштанів, що їх місцеві кулінари смажать просто неба. На головах панянок з’являються блідуваті капелюхи, серед їхніх ошатних спідниць мимохіть визирають шовкові панчохи. Із шкільних воріт, з якими час від часу грається протяг, виривається ціла купа дітей – ніби пара з труби, з якої взяло та зірвало кран. Пару дівчаток з нотними папками швидко чимчикують вулицею, встигаєш помітити лише їхні світлі та темні заплетені “колоски”.
Уздовж осяяних сонцем вуличних стін, як гриби після дощу, з’являються жебраки. Таке верем’я їм тільки на руку, мимоволі здається, що вони попередньо уклали угоду із законодавцями погоди. Велика машина з водяними гребенями, така собі зрошувальна система, проїжджає вуличною бруківкою, пан в уніформі розбризкує воду із довгого резинового рукава прямо на голови перехожих. Зовсім як в кіно. Ось це вона, весна, коли у садах, на деревах, вже перші бруньки, а
 діти галасують у своїх колясках.
Та є інша сторона цієї чудової пори, там, по інший бік. Занедбані вулиці, вкриті струпами та ранами. Шибки вікон, заклеєні картонними шматками і брудним ганчір’ям. На сонці вони жахають ще більше. Це вулиці високих зарплат і ще більшої бідності. Великі, могутні будинки, і долі, зруйновані цією кам’яною силою, насилають на світ неминуче нещастя.
А вікна як очі, багато очей, як у злих божеств; варто лише вийти на вулицю, як можна відчути на собі їхній лиховісний погляд. Усі перехожі — з цього будинку; інших, крім них, тут немає. Вони носять з собою запилений, вологий запах недолі. Декілька дітей нишпорять в купі відходів. Хмара пилу обгортає їх… Вони знаходять, сортують, підбирають буквально все: трамвайний квиток, поштові книжечки, кісточки, бляшанки. Це той випадок, коли малеча стає живими смітником.
 Це вже весна?
Увечері наче коні з возами дров промчаться вулицею: дрова на спинах людей. Дівчинка на розі вулиці вже чекає на це, точніше, на нагоду вдягти новий костюм. Дерева у маленьких садках вражає якась напасть, а їхні бруньки – то лише ілюзія. Ці садки схожі на клініки для хворих, дуже хворих кущів. То це весна? Зовсім інша весна…

 

Вірджинія Вулф
З англійської мови переклав Дмитро Скідан,

студент факультету лінгвістики
НТУУ «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського».

ДІМ ПРИВИДІВ. ЗАХОВАНИЙ СКАРБ

Коли б ви не прокинулись, було чути клацання дверей. Вони ходили з кімнати до кімнати, рука в руку, тут піднімаючись, туди зазираючи, щось усвідомлюючи – примарне подружжя.

«Його ми залишили тут», – мовила вона. А він зауважив: «Але також і тут!» «Він нагорі», – пробурмотіла вона. «Та й у саду», – прошепотів він. «Тихше, – вони перервали розмову, – ми можемо їх розбудити».

Проте не ви порушили наш сон. Ні. Можна було б сказати: «Вони шукають його, заглядають по всіх закутках», – і прочитати ще сторінку, дві. «Нарешті вони знайшли його», – можна було б упевнитися, зупинившись у кінці рядка. А потім, втомившись читати, підвестися і побачити на власні очі: геть порожній будинок, розчинені двері; лише лісові голуби вдоволено воркочуть, та з молотильного току долинає гул. «Для чого я сюди прийшла? Що хотіла знайти?» Мої руки були порожніми. «Можливо, воно зверху?» На горищі були яблука. А там, внизу, стояв вічно незворушний сад, лиш на траві чомусь лежала книга.

Але вони знайшли його у вітальні. Не те, що їх можна було помітити. Віконне скло віддзеркалювало яблука, віддзеркалювало троянди; в ньому все листя зеленіло. Якби вони рушили до вітальні, яблуко б лише повернулось жовтим боком. Але за мить, якби прочинилися двері, розсипались би по підлозі, розвісилися б на стінах, звисали б зі стелі – і що? Мої руки були порожніми. По килиму промайнула тінь дрозда; із глибинних джерел тиші виринуло воркотіння лісового голуба. «Зберіг, зберіг, зберіг», – м’яко бився пульс дому. «Скарб захований. Кімната…» – пульс обірвався. Невже то було захованим скарбом?

Через мить згасло світло. Значить, надворі у саду? Але дерева сплели темряву для блукаючого променя сонця. Такий яскравий, такий нечастий промінь, що я шукала, поринав під землю і невпинно горів за склом. Смерть була цим склом; смерть була між нами; спочатку прийшла до жінки, сотні років тому, покинула будинок, запечатала всі вікна; кімнати померкнули. Він залишив його, залишив її, пішов на північ, пішов на схід, бачив зорі південного неба, шукав будинок, знайшов його, закиненим серед пагорбів на півдні Англії. «Зберіг, зберіг, зберіг, – радісно бився пульс дому. – Скарб ваш».

Серед алеї завиває вітер. Зі сторони в сторону хитаються дерева. У дощових потоках і бризках розливається місячне сяйво. Лише помірно струменить з вікна промінь світильника. Непорушно та спокійно палає свічка. Блукаючи по дому, відчиняючи вікна, шепочучись, щоб не турбувати нас, пара привидів шукає свою втіху.

«Ми спали отут», – згадує вона. А він примовляє: «Безліч поцілунків». – «Ранкова прогулянка…» – «Срібло поміж дерев…» – «Нагорі…» – «У саду…» – «Коли приходило літо…» – «У зимовий снігопад…» Без упину, наче пульс серця, десь віддалено зачиняються двері.

Вони наближаються; зупиняються на порозі. Стихає вітер, у траву спадає срібло дощу. В наших очах темніє; позаду нас не чути жодних кроків; нам не видно жінки, вбраної у тьмяний саван. Його руки затуляють ліхтар. «Поглянь, – шепоче він. – Солодкий сон. Любов на їх устах».

Схилившись, тримаючи над нами срібний ліхтар, вони невідривно придивляються. Непорушно стоять. Безперестанку дме вітер; легко коливається полум’я. І підлогу, і стіну перетинають нестримні промені місяця та, пересікаючись, освітлюють нахилені обличчя; задумливі обличчя; обличчя, що розглядають сплячих та шукають свою приховану втіху.

«Зберіг, зберіг, зберіг», – гідно б’ється серце дому. «Довгі роки… – зітхає він. – Ти знайшов мене знов». «Тут, – бурмоче вона, – спочиваючи; читаючи в саду; сміючись; перекочучи на горищі яблука. Свій скарб ми залишили тут…» Падаючи, їхнє світло змушує мене розплющити очі. «Зберіг, зберіг, зберіг», – нестримно б’ється пульс дому. Прокинувшись, я кричу: «Чи не це ваш захований скарб? Світло в серці».

Альфред Теннісон
З англійської мови переклала Тетяна Кінащук,

студентка 3 курсу кафедри комунікативної лінгвістики та перекладу Чернівецького національного університету імені Юрія Федьковича.

 

І ОСЬ ЇЇ ВОЇН ЛЕЖИТЬ БЕЗДИХАННО…

І ось її воїн лежить бездиханно…

Ні зойку, стоїть непорушно вона.

Пустити б сльозу їй, такій безталанній,

Бо ж з’їсть її заживо туга німа.

А потім хвалу проспівали герою:

Достойний любові він буде повік,

Борець він відважний, за друга – горою!”

Вона ж, ніби скована, й далі стоїть.

Аж раптом хтось з місця піднявся помалу,

Впритул до небіжчика вмить підійшов,

З обличчя мерця він забрав покривало…

Однак ні сльозини в очах її й знов.

На няню стару її очі упали,

А та на колінах гойдала дитя.

І сльози, мов злива осіння, помчали:

Дитинонько люба, ти — моє життя!”


Жак Превер

З французької мови переклала Олександра Петрова,

випускниця факультету лінгвістики

НТУУ «Київський політехнічний інститут імені Ігоря Сікорського»


ШКОЛА МИСТЕЦТВ

(уривок)

З солом’яного плетеного коробка

Батько дістає крихітний паперовий клубок

І кладе його

У чашу з водою

І перед зацікавленими очима дітей

Розпускається вмить

Різнобарвна,

Велична японська квітка лотос

І охоплені цим дивом діти змовкають

Ніколи в їхній пам’яті

Не зів’яне ця квітка

Несподівана квітка, що

Лиш за хвилину розпустилась для них

Перед їхніми очима

 

 

Алджернон Чарлз Свінберн
З англійської мови переклала Софія Мацькович,

студентка Інституту філології

Київського національного університету імені Тараса Шевченка

КОТОВІ

Благородний, любий друже,

Ну ж бо

Підійди до мене, зиркни

На глянсовану сторінку.

Твої очі мов цитрини,

В них заховане проміння.

З правіків усі котячі

Наче

Іскра, ринули, шмигали,

Хоч не мали крил, чимдалі,

Пружними були; і світло

Розтікалося в повітрі.

А нащадків їх і досі

Носять

Власні лапи, й хоч не в лісі –

Неприборкані вони ще.

Підійди, створіння вільне,

Подаруй тепло людині.

Leave a Reply