Ігор Гургула. Рудий з зеленими очима

Ігор Гургула

87
Ернст Фукс

Історія про закоханого Поета, Дівчину-красуню і друзів-звірят

 

Один Поет покохав Дівчину, що загалом є річчю природною, адже усі Поети постійно закохуються, бо така вже їхня натура.

Дівчина, схоже з усього, не кохала Поета, що також часто трапляється. У даному випадку вона навіть не здогадувалась про його існування. Так вважав Поет. Хоч, як зясувалось згодом, він дуже помилявся у цьому.

Можливо… Можливо, коли б Поет набрався таки відваги і знайшов простіший спосіб познайомитися з Дівчиною, то цілком ймовірно вона б відповіла йому взаємністю. І було б тоді у них усе, але не було б цієї історії. Бо ж знано, коли б Лаура вийшла за Поета, то чи писав би він сонети?

Отож, Поет, який кохає! Дівчина, яка не відповідає йому взаємністю! Звірята, які дружать з Поетом! Більше того – вони вільно спілкуються, розуміючи один одного, бо мова Поета така близька до мови тих, хто є нашими меншими братами. А що це за «родичі», коли вони не здатні до спілкування?

Діялось те у стародавньому місті, де ходять трамваї! Де старі будинки стережуть вікові таємниці, де бруківка, вимощена ще двісті років тому, після дощу блистить правдивим сріблом. А що дощі у Місті часті, то і срібла тут порозливано так багато, що його можна черпати пригорщами і нести , куди заманеться.

Вважалося, що у Місті живуть тільки собаки та кішки. Аж ні! Звісно, собак та кішок найбільше. Проте, у густій кроні кожного дерева неодмінно затаїлось якесь пташа. У підвалах улюблювали собі покої миші та щурі. І навіть кротики десь поза гаражами та іншими спорудами малої архітектури, на галявинах скверів,у парках риють свої нірки. Правда, вони мусять бути завше дуже обачними, бо скрізь нишпорять оті бузувіри собаки, які тільки мріють, аби вхопити невдатного кротика, що задрімав собі після безсонної трудової ночі на гірці з розпушеної глини, яку сам власноруч і насипав, риючи свіжий хід-лаз. Така вже їхня натура – рити! А собача – хапати усе, що погано лежить!

Що ж, кожному своє!

А нашому Поету – кохання!

О, що то за почуття! Кохання… Ні хвилини, жодної миті на спокій! Серце калатає у грудях, кров бє молоточком в скроні, думка шаленіє! І вже ніщо не миле на цім білім світі! Тільки вона! Побачити, зустрітися поглядами, заговорити, отримати взамін щиру посмішку…

Хто не кохав – той і не жив зовсім! Так вважає Поет! Так вважаємо і ми, хоч наш досвід іноді гіркіший, а іноді – кумедніший, аніж той, який дістався Поетові!

Що ж, у кожного своє кохання!

Очевидно одне: ніхто з-поміж нас, також закоханих, не володіє даром отак запросто спілкуватися з тваринами. Молодчинка, Поете! Ти кмітливий і тямущий! Ти зумів скористатися прерогативою, даною тобі небом.

Найперше Поет звернувся до Синички. Вона уже кілька років поспіль, можна сказати – здавен, живе у кроні старої липи.

– Синичко! Синичко! Агов! – не дуже голосно, аби не почули посторонні, покликав Поет. Він дбав про конспірацію. Особливо слід остерігатись котів, які, знано –бо, залюбки полюють на синичок.

– Синичко!

– Чого тобі? Цвінь – цвінь! – обізвалася Синичка.

Поет почав пильно роздивлятись. Там, куди сягав його зір – нічого не видно. От диво! Голос пташки чути, а її самої не видно. Ото хитруня! І розумниця!

-Синичко! Маю до тебе прохання! Піднімись до вікна, що на третьому поверсі. Там ти побачиш її. Роздивись пильненько, що вона поробляє?

– Яка вона на вигляд?

– Найкрасивіша! Найвродливіша!

– Це само собою зрозуміло для закоханого! – пташино посміхнулася Синичка. – Але там, у кімнаті, вона може бути не одна. Я ж не хочу помилитися.

– Яка ти дотепниця!

– Просто я живу на світі вже давно. Сьоме літо! Надивилась різного.

Поет детально описав зовнішність Дівчини, у котру закоханий.

– Добре, жди! Я полетіла!

– Лети! Лети! Чекаю тебе!

Синичка повернулась через якихось десять хвилин. Подумаєш – десять хвилин! Якихось 600 секунд! Та Поетові видалось, що проминула ціла вічність. То правда, що закохані не звертають жодної уваги на його величність Час! Вони його попросту не помічають! Який там ще час? Як вона?! Ото тема…

Отож:

-Як вона?

– Нічого! П’є чай, дивиться телевізор! І гладить кота.

– У неї є кіт?

– Уяви собі! Такий рудий зі злющими очима. То він минулої весни ганявся за мною. Я його відразу упізнала! Котяра! Одним словом…

– І що ще?

– Та нічого такого особливого! Перед тим вона ще підстригала нігті на своїх ногах. Мушу сказати – то доволі незручно. Треба дуже нахилятися. Але вона зграбна! Без зовнішніх зусиль дісталась до кожного пальчика. Але то таке! То наше – жіноче! Тоді деталі знати ні до чого!

-Чому?

– Бо коли б ви усе бачили, чим займаються дівчата – то ще не відомо, чи ви би так за ними уповали і так прагнули їх. Бувай, Поете!

– Бувай, Синичко! Дякую!

Але чи розчула вона його слова? Крона старої липи відганяла пусткою.

Наступної днини, ближче до сутінків, Поет знову біля знайомого будинку. О, якими нестерпно довгими видалися години вичікування вечора, коли вона повертається додому не то з праці, не то з навчання. Бо він достеменно не знає, чим вона насправді займається?

Який немилосердний пан Хронос до закоханих! Стрілка секундоміра наче застигла, не рухається на циферблаті. Що вже казати про її подруг-напарниць – стрілку хвилин та стрілку годин! Здається, ті взагалі замертвіли.

Нарешті – пополудні! Нарешті сонце скочується звично за баню святого Юра! Нарешті перекупки біля ринку «Добробут» згортають свій крам, аби піти додому, перебути тривожну нічку і завтра зі східсонцем зайняти свої «бойові пости» на ринку. А за «Добробутом», якщо взяти ліворуч – є вулиця, а на ній – будинок, число – 3. І там живе – вона! Поряд – кінотеатр, у якому давно вже не крутять кіно. Зате у покинутих приміщеннях, вкритих щедро пластами пилюки, незле мається павукам та мишам. А ще десь у темних дальніх закутках в’ють свої гнізда-сідалища щурі. Тільки вони потайні і недовірливі. Ні з ким не йдуть на контакт, ні з ким не спілкуються і нічого спільного не бажають мати особливо з людьми. Навіть з таким щирим і відвертим, з таким, що знає їхню мову, як ото наш Поет.

– Мишко, агов!

Поет перед тим привітався з кроною старої липи, та Синичка йому не відповіла. Певно, заклопотана дуже, бо загалом – не відповідати на привітання є ознакою не вельми доброї вихованості.

– Мишко…

У напіврозбитій шибці, геть запиленій та захляпаній висохлою вже багнюкою, появилась гостренька мордочка. То була вона! І звати її – просто Мишка. Як і його – просто Поет! А пташку – Синичка… І так далі. Навіщо вигадувати ще якісь додаткові імена, коли і так усе зрозуміло? Там, де чути мову сердець, насправді імена не мають жодного значення.

– Мишко!

– Привіт! – пропищала Мишка.

– Привіт! – зрадів Поет.

– Кажи, що треба, бо у мене обмаль часу. У мене малеча! Їсти просять.

– О, ти знову стала матірю! Вітаю!

– Вже втретє за сезон! Ніякого особистого життя! Усе – дітям!

– Щаслива ти!

-Чого б це?

– Дітей маєш! У них – щастя!

– Я так не вважаю. Побув би ти на моєму місці хоч з годину з тією голотою.Але годі мріяти! Кажи…

– Мишко…

І Поет оповів, як у будинку №3 на третьому поверсі…

– Там, де дубові двері, фарбовані на жовто? Знаю! Ух, противний запах від тієї фарби!

-Там! Там!..

Якось він прокрадався за нею в назирці. І, стоячи у вестибулі, бо піднятись вслід за нею поверхами вище не насмілився. Він чув, як скрипнули вхідні двері, задеренчав у вузькій лунці ключ. Він ще встиг помітити – двері фарбовані на жовто.

– Добре! – сказала Мишка. – Вважай, тобі дуже поталанило! Я ту квартиру знаю, хоч і оминаю її десятою дорогою. Там живе котище! Рудий такий і зі злющими зеленими очима. Але тобі таланить уже вдруге. На ніч той котяра виходить на гульки. То я дочекаюсь, поки він вислизне з квартири , а сама заберуся туди. Там у мене своя потайна нірка. Отож, я побігла, а ти, тим часом, зганяй у гастроном та придбай моїм діткам різних круп, зерна, насіння всякого та сиру! Та не скупись. Семеро їх у мене!

Поет і зрадів такому дорученню! Не потрібно вже у розпуці та смутку час убивати, скорчившись на лавці у скверику. Перебігаючи через вулицю, а вже сутеніло, запримітив наче якась тінь шмигонула від вхідних дверей будинку номер три. І мала та тінь рудий окрас. А ще – поблиск чогось зеленого.

Вперед, Мишко! – прошепотів Поет. – Шлях вільний!

Він усе придбав, що було йому велено. І тепер з нетерпінням вичікував біля запилюженого віконця з надбитою шибкою. Де вона? Чому так довго? Що трапилось? Не барися, Мишко! Поет не взяв до уваги, що ніжки у мишей які – куценькі! І миші не здатні за одну мить долати певні відстані.. Та ще й такі, що пов’язані з ризиком..

Аж нарешті! Он за шибкою її мордочка!

– Приніс? – перше, що спитала Мишка.

– Приніс, приніс… Ось! – він демонструє покупки.

Гаразд! Засовуй у розбите віконце. Я згодом усе це попрячу.

– Ну, що там? Як вона?

– Маєш смак! Мушу тобі сказати… Голос у неї дзвінкий-дзвінкий… Любить співати! Увімкнула музику і танцює собі. Сама з собою і для себе. Отак! Дівчата часто таке практикують. Вони тонкошкіріші, аніж ви. Вам би тільки добитися свого, а малечу виховувати та годувати? Отаке і у нас – мишей. Навіть не знаю, хто батько отих моїх виплодків. І нікому того не треба знати, бо вам тільки одне на умі. А ми, матері – відповідальні і відданні до остатку.

– Добре! Добре! Про це – згодом. Що ще ти бачила і чула?

– Розмовляла по телефону.

– З ким? З мужчиною? – враз насупився Поет.

– З подругою! Обмовляли план на завтрашній день. Мають зустрітися. Ідуть у кіно, а затим – на піцу.

– Он як! – вигукнув Поет. – А в яке кіно? Де? І куди на піцу?

– Того не почула! Говорили на загал – кіно, піца…

– Без назв?

– Без…

– От діла! І що мені тепер робити?

– Слухай, а мені по чім знати? Я своє виконала!

– Й справді! Дякую, Мишко!

– Бувай!

– Привіт діточкам!

– Ой, краще не нагадуй! – важко зітхнула Мишка.- – Мені ні кіно, ні піца не світять. Сім хвостів! Отакої…

І вона зникла.

Він зостався один у тяжкій задумі. Як йому бути? У місті діє добрих два десятки кінотеатрів і понад сто пі церій. Де, у який час вони з подругою появляться у кіно, а затим – на піці?

Вмостився у зажурі на лавочці все у тому ж скверику, де липа та синичка.

– Чого так зажурився? – почув голос.

– Хто це?

Голос линув десь зблизька. Наче ото хтось приліг на траву та промовляє собі.

Поет почав туди-сюди озиратись. Хто це? Звідки він чує той голос? Аж ось нарешті! Кротик! Також його давній знайомий. Він щойно під землею пробив собі хід, а зайвий грунт уладив у вигляді такої собі гірки-пірамідки.

– Чого такий сумний? – замість привітання розпочав Кротик.

– Та от…

І Поет вилив усе, що тримав на серці.

– Ситуація! – обізвався Кротик, терпеливо вислухавши некоротку оповідку Поета. – Що тут скажеш? Ми, кротики, хоч і не дуже зрячі, зате серцем чуємо. І бачимо якраз те, що людині зась. Ось що тобі скажу. Завтра вранці твоя красуня неодмінно перетелефонує своїй подрузі, аби підтвердити вечірню домовленість.

– Ти впевнений у цьому?

– Люди завше так роблять. Я ж навчений читати по губах. Тому заберусь на підвіконник, заховаюсь за водогінною трубою і буду пильно вивчати її міміку, зчитуючи слова. Можливо, прозвучить назва кінотеатру чи піцерії..

– Ти зумієш?

– Нам, кротам, це запросто! То тільки ви, люди, вважаєте нас темними і відсталими . – Та ніхто так не вважає!

– Знаю, знаю… Не заперечуй..

– Ой, я такий вдячний!

– Не поспішай з вдячністю! А втім, з тебе кіло пшениці. Якраз мені на зиму вистачить. Тільки гляди, щоб була добірною і не в’ялою. Від в’ялої мені сильно живіть пучить. Пукаю дуже! А це у нас, у закритому підземному приміщенні, не бажано. Сам розумієш…

– Гаразд! Добре! Скільки, кажеш? Кіло? Без проблем! Два кіло, десять…

– Десять не треба! Ми, кроти, раціональні! У звіриному світі не прийнято брати понад міру. Завше стільки, скільки потрібно. Захланність і зажерливість – то ваша, людей особливість… Але не перебивай мене! Дай – докажу! Так от – вивідаю усе, що зможу, тільки щоб той котяра не завадив і не зіпсував усю мою роботу. Бо той Рудий полюбляє на підвіконнику покуняти. Як я тоді впораюсь зі твоїм завданням? Себто – проханням, бо керувати мною ти не можеш. Ми – рівноправні. Але зараз не про це. Так от – котяра здатен зчинити ґвалт! І мені доведеться швиденько звідтіля забиратись. А це ж третій поверх. А я тобі не синичка, літати не вмію. Я кріт!

Не знано, чи Поетові здалося, а чи й насправді так було, але у густій кроні старої липи після цих слів Крота хтось невдоволено відфиркувався…

– Словом! – продовжував далі спокійним тоном Кріт. – Ти приходи сюди завтра на десяту годину. Я чекатиму! Ага – пшеницю не забудь!

– Не забуду!

– Кілограм – не більше!

– Добре!

Ніч минула у тривозі. Ранок видався довгим-предовгим. Ох, вже той час! Повзе, наче бичачі упряжки, якими колись везли сіль з Криму. Нарешті присувається потрібна година. Усе! Можна збиратись і вибігати з хати. Скверик, лавка, десята година… А де Кріт?

– Там, де йому і належить бути! Я тут! – обізвався з-під землі знайомий голос.

А ось і він – господар того самого голосу. Що це з ним? Увесь обідраний! На грудях, нижче – на животі якісь застиглі цятки крові.

– Не звертай уваги! То наслідок вільного польоту всередині водогінної труби. Не втримався, втратив рівновагу і полетів! А там, усередині труби, скрізь стирчить не припасована бляха. Такі ви люди – майстри! Не майстри – халтурники! Що, не можна було позчищати ту бляху на стиках? Ми, кроти, не знаємо, що таке неякісно виконана робота. Та коли б ми так само халтурно рили свої нори, то вони би вже давно нам стали могилами.

– Добре, добре, Кротику милий! Іншим разом будеш обурюватись, скільки тобі заманеться! Іншим разом я тебе уважно і у деталях вислухаю історію твого падіння..

– Мого падіння? Ти маєш на увазі конретний випадок, чи абстрагуєшся?

– Кажу – потім. Завтра чи післязавтра про все, що завгодно – поговоримо! І навіть про необрізані краї бляхи всередині водогону. Зараз про інше…

– Ну, звісно! Що тобі до того, що я ледь не вбився!? Тобі кохання подавай! Знаєш, ми за своїми кротихами так не побиваємось. У нас усе раціонально! Навесні раз-два зійшлися. Туди-сюди… І ти вже батько! А далі – не наша справа. Я навіть не знаю, скількох дітей маю…

– Кротику! – аж підстрибнув на лавці Поет. – Про головне говори! Кінотеатр… Піцерія…

– Знаю, знаю…

– Що ти знаєш?! Назва?!

– Про кіно не йшлося. А ось піцерія. Розібрав! Ми, кроти…

– Доволі! Ви, кроти – навчені читати по губах! Це ти мені вже оповідав. Піцерія! Як вона називається?

– Піцерія! Вгадав! Але не усе слово! Котяра! Розумієш? Я ж попереджав! Він як визвіриться на мене. І головою об шибку. Нас розділяло віконне скло. Усього тонке скло. Так от, Рудий так гримнувся об шибку, що ледь вікно не розбив. Тут у мене і спрацював інстинкт. Я шуснув у водогінну трубу. А далі – ти знаєш. Себто – бачиш! Дивись, як потерпають інші через чиюсь закоханість.

І Кріт почав демонструвати порізи на животику.

– Назва піцерії!? – Поет ледь не зійшов на крик.

– Кому що, а курці –просо! – ображено прошамкав Кротик.

– До чого тут курка?

– Вами, людьми, і придумана. Ти мав би її знати.

Курей Поет якраз і недолюблював. Мова їхня якась примітивна і не завжди зрозуміла. Дурні кури – одним словом.

– Кротику, ближче до теми!

– Гаразд, гаразд… Можна і ближче! Слухай сюди! Якраз розмовляла по телефону. Я ж тобі казав. Я ж передбачливий! І чув я таке:. Власне, не чув, а зчитав з її вуст. Ми, кроти…

– До теми!

– Ага! Так я і кажу… «Зустрінемось у Че…» Її слова! А далі – котяра! І все! Плівка, як кажуть – обірвалась.

– Плівка? Яка ще плівка?

– Ну, ти й недотепа! Це також взяте з вашої «людської» мудрості. «Кіна не буде!» – чув такий вислів?

– Допустимо – чув!

– Ото з тієї ж серії. Котяра, кажу, дуже вже ревниво прореагував на мою присутність на балконі. Словом, «плівка» скінчилась…

– Зрозуміло.

– Яке щастя! Нарешті ти утямив!

– Отже, піца «Че..»? – Поет не реагував на дотепи Кротика.

– Саме так! Вус віддаю на відтинання!

– Залиш собі.

-Залишаю! А пшениця?!

-Ой, ледь не забув! Тримай! Рівно кілограм! – простягує пакет.

– Не кілограм! Дев’ятсот грамів! – уточнив Кротик.

– Що?

– Недоважують – ось що! Ви, люди, і не на таке вдатні.

-Добре! З мене, виходить, ще сто грам. Донесу – обіцяю!

– Вірю, але не потрібно! Я і без того надто ризикую. Ото спілкуюсь з тобою – пильність втрачаю. А вона для нас, кротів, найперше! Вважай – питання життя! Тому бувай!

– Дякую, Кротику!

З нірки почулось якесь нерозбірливе похропування.

Гм! Піца «Че…»! Че.. Че… Че… І лускає себе по чолу. Ну, звісно – «Челентано»! Як він відразу не здогадався? Ота, що в центрі міста на розі вулиць Галицької і Кафедральної. З виходом на площу Ринок. Мда, знамените місце! Смачнюча там піца! Між іншим – його улюблена.

Після обіду Поет кілька годин провів на лавочці, не зводячи погляду з вхідних дверей улюбленого закладу. Розрахунок його був простим. Зайняті люди на піцу чи ще десь там кудись до обіду не ходять. Вони навчаються або працюють. А пополудні – будь ласка! Тільки питання години. Тому він ось від 14.00 невідступно маячить тут. Прийде! Вона прийде! Мусить прийти! Домовлялись же двічі по телефону. Звірята не могли помилитися. А звірята ніколи не обманюють. У них не те, що у людей… У них навіть поняття такого не існує – обманути…

Час спливав. Довкруж шугали у повітрі різні мухи. Їхню мову він також розуміє. Мухи дивувались, чого так довго на одному місці сидить отой двоногий? Інша річ,. коли б він вже вмер. О, тоді і мухам якась пожива та користь! А так – живий для мух він не цікавий.

Ех, дурні мухи! Та пішли ви… Аж ось… Невже? Вона! Струсив для певності головою! Протер очі! Не мариться? Не міраж ото? Ні, таки вона! Що він сліпий? Він одразу її упізнав! Але чому вона одна без подруги? Зрештою, то вже немає жодного значення! Так воно ж і краще! Але що це? Вона оминає вхідні двері піцерії і прямує прямісінько до нього. Чи це йому сниться? Але який сон! Он день, сонце, мухи… Ущипни себе! Ущипнув! І що? Вона вже поруч! Наблизилась майже впритул. Стоїть і посміхається. Гарнюща ж яка!

– Привіт! – сказала вона.

Поет озирнувся. Це з ким вона вітається? Певно, ота міфічна подруга десь за його спиною наближається. Але ні. Нікого! Тільки бомж з двома капелюхами. У один капелюх просить милостиню, а інший – у нього на голові.

Він встав. Ні – зірвався на рівні ноги!

– Ви… ви…- почав заїкатися. – Ви до мене? Ви зі мною… Вітаєтесь?

– А з ким же іще?

– Але ми… Ми не знайомі зовсім!

– Ой, не вдавай з себе незнайку! Мені усе відомо! Я про все знаю. Як ти Синичку посилав до мого вікна. Затим – Мишку і отого невдатного Кротика. До речі, як він? Не дуже побився?

– Нічого, живий!

– От і добре! А то я переживала. Мені як котик оповів…

– Котик? Отой рудий зі злими зеленими очима?

– Він! А хто ж іще? І очі у нього зовсім не злі, а розумні, хоч і зелені….

– Оце так! А я був певен, що усе, що відбувається зі мною – повна таємниця.

– Так не буває! Якщо двоє налаштовані на одну хвилю, то усе, що відає один – стає набутком ще для когось.

– То ми на одній хвилі?

– Якщо нам двом дано розуміти мову тварин – то як ти собі гадаєш?

– Он як! Ти також? Звісно… звісно… Яка несподіванка! А де подруга? – враз згадав Поет.

– Її не буде!

– Не буде? Он як? Прихворіла чи що?

– Та не існує жодної подруги! То все була гра! Гра для тебе і тих, кого ти посилав на вивідини.

Він стояв збентежений і не знав, як йому бути далі?

– Слухай! Як здорово, що замість подруги у тебе є я!- сказав Поет.

 – Не заперечую!

Пояснювати щось, у чомусь переконувати чи щось доказувати – не мало сенсу! І без того усе зрозуміло. Поміж сотень мільйонів вони нарешті відшукали одне одного. Вони – двоє, кому дано рідкісний дар розуміти мову матінки Природи.

– Ходімо!

– Залюбки!

 – Знаєш, ця піцерія…

 – І моя також улюблена!

 – Ти що – читаєш мої думки?

 – Ні! То все кіт!

 – Виходить, тварини мудріші за нас?

 – У деяких випадках – річ очевидна!

 – Тоді давай навчимо ще когось мові тварин.

 – Гарна ідея! Може, від того людство стане добрішим.

 – Так думаєш?

 – Так бажається!

– А-а.. Це різні речі! Але давай спершу про нас. Розкажи, звідки у тебе такий мудрий кіт?..

Leave a Reply