Герман Гессе. Останній гравець у бісер

349

Герман ГЕССЕ

Де тисячі вогнів горять крізь холод хвиль…

Герман Гессе відомий нам, як чудовий майстер прози, котрий вважав, що “для різних людей є різні шляхи до Бога”.

Але був у Гессе ще один шлях, який менше відомий українському читачеві – ПОЕЗІЯ. Поезія пристрасна, глибока, мудра, що торкається людського серця легко й трепетно, як улюблений ним поетичний образ метелика.

Ми раді подати читачеві добірку віршів з різних періодів його непростого життя, які відбивають складні й сокровенні стани людського Духа.

Колись у “Вині з кульбаб” Рей Бредбері запропонував гарний рецепт, можна вважати, й для цього знайомства з поезією Германа Гессе.

“Візьми літо до рук, налий літо до келиха — до найкрихітнішого, звичайно, з якого лише й зробиш єдиний терпкий ковток – і по жилах твоїх замість лютої зими заструмить спекотне літо…” Відчуймо це!

Перекладачі Юрій Буряк (Київ) та Віталій Герман (Нюрнберг)

ЗІЗНАННЯ

До твоєї гри, мій світе,
Я причетний добровільно;
В інших – цілі, жони, діти,
А моє життя дозвільне.

Буде все мені здаватись
Рівним, що чуттями звалось,
Чимсь Безмежним, Одноактним,
Що в житті мене й тримало.

І таке письмо для мене
Й по життю винагорода,
Адже Вічне й Достеменне
Це і є моя природа.


21.1.1918


НАД КНИГОЮ
ДАВНЬОГО ФІЛОСОФА


Було ще вчора нам це за взірець –
Плоди століть, думок гранистих вибір.
Та раптом воно зблякло й нанівець
Зійшло, мов нотний лист, з якого витер


Ключі й дієзи хтось; мов щез нараз
Магічний центр тяжіння із будови
І – врозсип – обернулося на прах
Те, що являло вічности основи.


Отак, бува, обличчя дороге,
Що тішило нам зір, змарніє в зморшках
І світла невгасимого вогнем
Засяє й затремтить жалем тривожно.


Так сприйняттям і почуття високе,
Ледь вловне ще, розбитись може вмить –
Неначебто давно вже бачить око,
Що згниле все, зав’яле і смердить.


Тоді й злітає понад смутку паділ
Не знівечений, зболений, з безодні
Дух, що, як стовп із полум’я на спаді,
Безсмертям обертається Господнім.


24/25 11.1936

НА СОН ГРЯДУЩИЙ

Що ж, втомився я за день,
ледве стримуюся – прагну
приязнь звізд і ночі дзеньк,
як дитя, прийнять без страху.

Руки, зроблене лишіть,
лобе, викинь, що намислив.
Відчуття мої в цю мить
в благостині сонній виснуть.

І душа, звільнившись пут,
хоче лету, прагне волі,
щоб між зорями, ось тут,
не стояти на приколі.


Липень 1911

ГОРИ ВНОЧІ

Загасло озеро,
Спить очерет,
Крізь сон шепоче;
Украй понівечені, й на
Узгір’ях не вмирають гори,
В них зріє бунт.
Глибокий вдих, тримають ряд.
Притиснуті, стоять пліч-о-пліч:
Із глибу вдих.
Заряджені пригніченою міццю,
Тамують у собі виснажливий протест.


Червень 1905

ПОВЧАННЯ

Більш або менш, о хлопчику мій милий,
людські слова кінець кінцем – омана,
хіба що в пелюшки уперше вбрана
людина – найщиріша, чи – в могилі.

Тоді до праотців йдемо донизу,
нарешті мудрі і ясні направду,
кістками голими вистукуємо правду,
а той, хто бреше, хай нагору лізе!


9.11.1927

ВНОЧІ

Вночі, коли з гойданням піль
Морських і відсвіт зір
Снується зблисками між хвиль,
Вражає моря шир,
І я, від справ далекий і зітхань,
Завмерши, погляд кину в хлань –
Один як перст стовбичу поміж піль,
Де тисячі вогнів горять крізь холод хвиль.

Тоді я мушу думати про друзів,
Занурювати очі в очі в тузі,
Запитуючи стиха в них:
“Ти за своїх?
Мій біль й для тебе біль? А смерть є смерть?
Любов моя, котрої жду, й тебе пройме –
Як віддих тільки чи луна, бігме?”

І море зрить спокійно і мовчить.
Відлунням: сміх!
Дарма чекати на вітання чи одвіт.

Вересень/Грудень 1911

ЗУСТРІЧ З МАЛЯРЕМ*

Твоєї брами знов торкнуся. В сад
Улюблений наважуся ввійти,
Де замолоду ніжний аромат
Вдихав, цей дух не втратив гостроти.

Скрізь духмяніє з юності давнин
Поверненнями захват од читання.
Та, як тепер, я не сягав глибин
Поезії, пригнічений стражданням.

Із ґротів прохолодних струми йдуть
Коґортами – палання серць, розрив.
Квітки, які спалахують і мруть,
А вірш, як Цезар… “Ave Cezar!… Зри!!”


27.3.1916

ЗБИРАЮЧИСЬ

Багато літ живу я віддалік
Од світу – ринку жон і задоволень,
Без догляду, здичілий чоловік,
Деревам брат, озерам друг і водам
Річок. Як перебути вечір, вчусь:
Краватка, зачіска, сорочка, шкіра, догляд,
До смокінґу важливо, в що ти взувсь,
Коли на танцмайданчик йдеш повз boy‘я.

У дзеркало до себе усміхнусь,
Ледь втомлений, ледь посірілий, зблідлий,
Сердитий трохи й зморщений на світлі.
Колись яснішим погляд був чомусь,
Чоло світилося і не були потрібні
Для шкіри пудра й крем гіркий для вуст.

Тепер, підтоптаний, зачісуй гарно пліш,
Голися і вечірню одягай сорочку!
Хоча ціна зусиллям твоїм – гріш.
У світі цьому ти чужий, це точно.
Тож знов покличе владно ліс тебе –
Струмок і дощ, зірки, озера, гори.
І ти розкішні лахи скинеш – без
Них стежки знайдеш, знайомі вчора,
Щоб знову видивлятися і йти,
До дна щоб спити келих самоти
І відійти у далеч неозору.

Листопад 1926

БАЛАДА ПРО КЛАСИКА


Рано дуже класика живого
У собі завважив юний Бумс –
По щаблях наближення до Бога,
До святилищ богорівних Муз.

Дійсно, отаких нема по суті,
Із таким натхненням (чи й були?!).
Зрів себе він поряд хору суддів,
Що його в обранців ранг звели.

Покладавсь на праведників досвід,
Дбав про чистоту своїх чеснот,
Бога й велич нації підносив –
І за це любив його народ.

Жаль, але до зоряного злету
Не дожив співець, урвавсь політ –
Стало зле в Саксонії поету,
Зліг він у поїздці – і поліг.

Незрівнянно пишна домовина,
Вповні усвідомлений момент:
У човні дубовім батьківщини
У безсмертя вже пливе поет.

Бізнеси, Індустрія і Преса
Біля ями стали навкруги.
Ґерхард Гауптман і Герман Гессе
На лопат схилились держаки.

Поміж інших знакових трофеїв –
Тих, які потраплять у музей,
Є й друкарський засіб корифея,
Що в неділю ждатиме гостей.

І старого не забудуть вже ніколи –
Німців то останній класик; втім,
Не знайти ніде в земних околах
Кращого, котрий зрівнявся б з ним.

Навіть сам я, хто придумав Бумса,
Дав ім’я і славу, й образ, ним
Перевершений, на сірість обернувся
Перед хистом й ґенієм таким.

Закипа божественна свідомість,
А похмура дійсність геть біжить.
І шляхетний спадок в нашім домі
Крізь віки до вічности стремить.

27.10. 1926

ВОКЗАЛЬНИЙ ФРАГМЕНТ


У потязі, де втома й піт,
Сидів я в тисняві вагону,
В газету втупившись в юрбі,
У глибину її бездонну.

Спинився потяг. Як усі,
З нудьги у вікна я дивився
На метушню – як білий світ
Чоловіків й жінок юрмився.

Аж тут під звіяну вуаль
Я кинув зір – і враз побачив
Її – бо то Вона була,
Котру Господь мені призначив.

Я так злякався, що рука,
Тремтячи, потяглась до шиби.
І тут почув, як хтось гука
Її ім’ям, знайомим ніби.

Тоді й побачив я того,
Хто був із нею при потребі,
Легкий багаж в руці його,
І з губ зчитав таємний шепіт.

Пройшли… І пролунав свисток.
Я знов занурився в газету.
Але в очах стояли змрок
І місто, втиснуте в багети.


1895 -1898

СУГОЛОССЯ

Вітер згірклий, хмар політ
Лікували у недузі.
Як дитина тиха, від
Них на силі я й на дусі.

Звук один лиш з глибини
Серця від моїх коханих
Над всіма панує, ним
Тихо й сумно гоять рани.

Цей незнаний одзвук, згук –
Коли вітер грає соснами –
Я ловлю щораз на слух,
Мовчки, як належить кожному.


Листопад 1901

СПОСТЕРЕЖЕННЯ

Я був Поетом якось, та сьогодні
Навряд чи спроможуся й на двовірші.
А читачі голодні
Ганьблять мої поези дивовижні.
Я мудрецем був якось і багато знав,

Так близько до мети стояв.
Тепер я знову чуюсь блазнем,
Я знов спочатку все почав –
Можливо, я змінюсь на гірше зразу
Й порину в інший, героїчний, час,
Не пощастило все ж мені
Життя земного гідним стати,
На цій землі – суцільні втрати;
Вже в школі знали вчителі мої –
Ведусь я на кінець, що здійме рейвах,
Що голос із моїх грудей в усій
Красі смурній співа за упокій
Мене, що ліг на залізничні рейки.
Та гірша за життя не буде смерть,
Бо дехто з нас наклав на себе руки,
Але ні разу не траплялося, щоб мрець
Зі смертю міг звести рахунки.
Себе стидався, може?
Ні. Йшли добровольцями, бувало, в смерть,
Але в життя не повернувся жоден.


у 25/26

БЛАКИТНИЙ МЕТЕЛИК

Метеличок блакитний
(Повітряний потік),
Лелітками облитий,
Сяйнув, майнув і зник.
Не встиг змигнути оком,
Повз мене щастям тік
І крильця блискав боком…
Сяйнув, майнув і зник.

Грудень 1927

ЛИСТ ІЗ РЕДАКЦІЇ


“Отримали зворушливий Ваш вірш,
Нас вразив і глибокий вельми зміст,
І щиро ми жалкуємо, що він
Не вміститься у наш газетний лист”.

Отак з усіх редакцій мені шлють
Листи щодня. І стоси їх лежать,
Громадячись. Вже дні осінні йдуть,
Та, блудний син, я скрізь ізгой, на жаль.

Пишу собі самому, без мети,
Читаю лампі на столі – у ніч.
Можливо, ми із лампою одні.
І світить вона мовчки. Менше з тим.


9.11.1927

ПРОСЬБА

В моїй руці твої персти.
Промовисто це – чи не так?
Ніколи в тебе не питав,
Чи любиш ти?

Ба, навіть й не любила б ти,
Однак завжди, в усі часи,
Хотів би знати, що даси
До рук персти.


1901

СЕРПЕНЬ

Була це днина днин усіх,
Пташок і пахощів обвал.
Вона, ступивши на поріг,
Одшелестіла й збила шал.

І з насолодою тепер
Б’є золотом з червоних шат.
О днино літня, цей едем,
Агонія останніх свят.


Серпень 1899

ЛІТЕРИ

Ми до пера вдаємось при нагоді,
На білім аркуші лишаємо карби,
Що означають різне, у народі
Їх знає кожен. Це різновид гри.

Коли б дикун чи з Місяця людина
Цей аркуш чи то напис отакий
З цікавістю і пильно дослідили,
Їм світ явився зовсім би чужий –
Мов зала чарівна пливла б назустріч.
Він бачив би, як з А і Б ростуть
Людина й звір, а первні тіла в русі
Притомні там, інстинктом скуті тут.
Читав би на снігу грачиний слід
І біг би, й біг скидався б на політ.
Він бачив би можливості із творив
Крізь чорні знаки, схожі на примари,
Крізь частокіл орнаментів, і зором
Любові й болю стежив би кошмари.
Стовпів би він і, сміючись, тремтів би,
За ґратами римованими титри
Йому затитрували б цілий світ
Поменшений, котрий постав би в знаках,
Мов гноми, й заворожений, мав хід
Узятого в полон, такий ніякий –
Коли життя і смерть, жага й страждання
Поріднюються ледь без розпізнання…

Й нарешті, цей дикун зчинив би галас
Од страху нездоланного, й багаття
Розвів би коло себе, щоб палало –
Й роздер би понад полум’ям зопалу
Той аркуш білий з рунами на шмаття.
Та цей не-світ, непотріб чарівний,
Нестерпне це навспак, несотворенне
Розчиниться в не-бутности земній.
І радість підняла б йому рамена.


8.2.1935

НАД МОГИЛОЮ

Його кумири – спокій, тиша, ніч.
Відомо лиш – гнітило його щось
І втомлювало. Домовину ось
Ми опустили до могили з пліч.

Захищений тепер він зусебіч
Од світу й часу. Кожен, хто втомивсь,
Дозволити тут може і собі
Спочинок. Адже час втрачає смисл!

А нам перед війною світу й злом
Громохким страху смерті і нужди
Судилося страждання перейти
І стежити за цим жахливим сном.

Проте настане рівноваги час
І оживуть чесноти й сенс буття,
І Образ чистий знов осяє нас
Із рисами безсмертними Отця.


Червень 1941

ПІД СТАРІСТЬ

Всякий блиск, якому юнь
Віддається залюбки,
Долю скрасило й мою –
Шпаги, шоломи й дівки.

Та між привидів і чвар
І для мене теж із віком,
Поміж хлопцем й чоловіком,
Та між привидів і чвар
Все колись утратить чар.

Хоч минулись банти й локи –
Все, що чарувало так,
Що здобув я? Лад абетки:
Мудрість, совість, плед глибокий…
Все це щезне, як шкарпетки.
Бути скоро холодам.

А для тих, кому за сорок,
Є бургундське, тепла піч
Й ніжна смерть, як нагла ніч.
Трохи згодом, хай не скоро.


1918

КНИГИ СВІТУ, ВКУПІ ВСІ

Книги світу, вкупі всі,
Втіх не додадуть,
Та в тобі відкриють світ
І покажуть путь.

Бо усе, що треба, там –
Сонце й молодик:
Ти ж бо світ усім світам,
Світочоловік.

Мудрість, що шукаєш ти,
Вміст бібліотек –
Світ, що в літерах застиг,
Вже знайшов тебе.

Квітень 1918

ВЕЧІРНІ ХМАРИ

Поета задуми й мотив
З рим, занотований напів,
Для когось – речі без ядра,
Та Богу люба творча гра.

Він Сам, Хто озирає світ,
Реальність творить, а не міт:
Коли гуде вечірній дзвін,
Вгорі в етері мрійно Він
Шикує з ніжністю шпилі
З хмарок у вечоровій млі,
Узгір’я ними золотить
І пурпур вкраплює в блакить.
А дещо з того, що вдалось
Найкраще, твердю нареклось
І вічним градом з височин
Дзвенить і грає, мовби дзвін.
Слова поета, в риму теж,
Слух причарують як магніт
І, як не в душах, бути де ж
Молитві, що не знає меж:
Творець оговтується враз
Од сну легкого, з гри світил

І в холоді небесних сил
Нічний усталюється час.
Лише із чистих Божих рук
Нехай у грі картини всі
Струмлять в божественній красі
І неземний лунає гук.

Радій, якщо земний твій спів
Миттєвий, як вечірній дзвін.
Понад яким летять хмарки
Достоту з Божої руки.


1907

УВЕЧЕРІ


Вечір. У полях коханці
Тануть. А жінки
Пасма зважують на пальцях.
Лічать мідяки
Торгаші. Пан обиватель,

П’яний од новин,
Поглина газетні шпальти.
Спить в колисці син.
Кожен робить щось реальне,
Що зійшло з небес:
Діти, любці, обиватель.
Але сам я… щез?

Ні! Й мої борги вечірні,
Єсмь рабом яких,
Світовому духу вірні.
Сенс не вмер і в них.
Так я йду — угору-долі.
В колі сей танок.
І наспівувати зволю:
— В серці славен Бог!
П’ю вино і фантазую:
Йду, паша, на прю!
Нирок я не пошкодую…
Сміх та й годі! П’ю…
Мовлю ж я до серця нишком
(Зранку рано ще):
Зв’язуй, граючи, цим віршем
Давні біль і щем.
Бачу рій світил у русі.
Сенс провиджу в них,
Подорожнім чутись вчуся
В мандрах неземних.


Травень 1918

КОЛИСЬ ЛІТ З ТИСЯЧУ ТОМУ

Розбурканому всюдисущим
Сном є замислитись над чим:
Я чую пошепти тямущі
Мого бамбуку уночі.

І ні спочинку, ані ліжбищ –
Зриває з рейок заржавілих
Геть ринутися, до узвишшя –
На мандри де й береться сила!

Колись літ з тисячу тому
Була одна вітчизна садом
Й могила птаха в квітнику
Холола цвітом снігуватим.

Розняти птаха крила хочу
З вигнання, що мене гнітить,
Назустріч тій країні отчій,
Де час донині золотить.


24/25.12.1961

ЛИСТ

Мій поважАний Герр фон Кляйне,
Листа отримав. А відгук Ваш превельми лестить,
Де Ви мене запрошуєте файно
Літературний вечір у колі Вашому провЕсти.
На жаль, не можу я себе зобов’язати
Ще до існування в січні року того,
Бо ж існування жодним чином може не втішати –
Вже зараз починаю задоволення втрачати я від нього.

Ну, а тепер стосовно ж і моїх творінь.
Вам було так повідано, як є:
Для Вашої громади була б то суща хрінь.
При цьому друзів багатьох я цим уєб.
Адже вони вважали, що поета труд –
Життя за криком “Кроком руш!” рівняти,
Як прочитали десь в одного лавреата,

Котрий романа написав і драм чудових жмут.
Стосовно себе, що ж, скажу: і я писав подібні речі,
У життєствердженні колись і я був теж величина.
Але тоді я мало ще в житті чогось і бачив.
А тут і сміх би став доречним!
Але, якщо по щирості, то я зазначу:
Ні, не стається в цім житті потверджуванім ні хрена.

Зверніться, голубе, до інших адресатів,
Які Вам Кюршнер сотнями назве:
Я за столом письмовим – кюршнерівським – розучивсь писати,
Тепер іду вперед, як блудний син, у “свєт”,
По-братськи де між свинями сидиться –
У барі то є, де є завсідники Фриці –
Коньяк хлебтати чи коктейль, а чи з пляшок бургундське.
При цьому мені добре, так – яволь!
Люблю тепер я джаз, ну, й алкоголь.
І з цим зізнанням – з тим, чим є добро й краса для мене,
Я сподіваюся, Герр Ґросе й Кляйне,
РазОм із Вашим товариством вельми файним
Більш або менш підтвердити імення.


Червень 1926


ТЕМІНЬ ОЧЕЙ

О, дух Вітчизни, о, Любове,
Сьогодні, в цю спекотну ніч,
Ваш аромат – чужого цвіту,
У таємниці темних віч!

О, дух Вітчизни, о, Любове,
Усе: і щастя, й долі здвиг,
Ви як чудес луна безмовна
В казковій млі поміж повік.

О, дух Вітчизни, о, Любове,
Од світу втеча і від слів,
Звели в очей оцих безоднях
Ви трон таємний королів.


Осінь 1898

ТА ПОТАЙКИ МИ ПРАГНЕМО…

Духовний, вишуканий і ніжніш
Від арабесок наш буттєвий триб,
Немов на танцю фей круг Зеро штиб
Приносимо у жертву свої дні.

Краса стремлінь і мрій чудова гра
Зітхає так, тримає чисто лад.
Із полум’я глибинно тліє знад
Потреба в бійні, варварстві й кострах.

Кружля в безодні без принук, нужди
Життя, готове повсякчас до гри.
Та потайки ми прагнемо пори
Зачать й народжень, муки і тужби.


Грудень 1932

ПОЕТ

Самотньому лише
Вночі з безмежжя сяють зорі,
З криниці в камені дзюрчить джерельний спів,
Мені одному лиш, у самоті
Барвисті видко тіні
Хмар мандрівних, замріяних над полем.
Ні ниви, ні домівки,
Ні лісу, ні угіддя, ні ремесла не маю,
Моє лиш те, належить що нікому –
Ручай, що падає під лісовим серпанком,
Моє – родюче море,
Моє – дитячих ігор щебетання птиче,
Сльози і пісня самотнього закоханця надвечір.
Також – мій храм богів, і мій –
Минулого священний гай.
Майбутнє світле звишу
Є також батьківщиною моєю:
В польотах прагнень часто душа штурмує вись,
Щоб зором охопити людства далеч,
Любов, звитяжниця закону, єднає люд.
Все я знаходив знов шляхетно перевтіленим:
Король і селянин, човняр невтомний,
Пастух і садівник, з них кожен
Святкує вдячно майбутнього всесвітнє свято.
Поета лиш бракує тут,
Він, одинак, що оглядає світ,
Він, збляклий образ, людських устремлінь носій,
Чиє майбутнє й світозвершення чиє
Втрачають сенс. І в’януть
Вінки численні над його надгробком,
Та втрачено про нього пам’ять.


1905

ТІЙ, ЩО ЛЮБА

З древа мого знов зриває листя,
В’яне знов одна з квіток моїх ще,
В образі незнаному найвище
Сон мого життя з імли з’явився.

Темрява із порожнечі зрить,
Та на згині ув осерді сміх –
Мчить крізь ніч зоря моїх утіх,
Зустрічі пришвидшуючи мить.

Добра зірка, підсолодить ніч
І осяє долю аж до меж,
А безмовна пісня мовить все ж:
“Чуєш? Невзабарі наша стріч!”

Глянь, ще самота мій повнить зір,
Ледве я пробуджуюсь до тебе,
Знову повне сліз і сміху небо
І твоє всевладдя – в сяйві зір.


Червень 1924

ТОЙ, ЩО ЛЮБИТЬ

Поряд тебе друг лежить, а довкола ніч м’ яка,
Теплий ще від тебе він і від нього йде твій пах,
Повна пестощів твоїх, ніч на злеті, ніч яка!
Небо зоряне і місяць, димка голуба.
В тебе, люба, входить мрія,
Йде углиб, у море, у щілину в горах,
Б’є прибоєм вгору, піниться, яріє.
Сонце, корінь, звір.
У тобі цей вир.
У тобі чи поряд.
Оддалік Сатурн і Місяць – я не бачу їх.

Бачу тільки цвіт обличчя, блідість рис твоїх.
Сміх мій тихий, плач із трунком –
Ані щастя, ані мук уже нема.
Ти лиш, я лише і ти, в поцілунку:
Глиб небес і моря тьма.
Й ми, занурені з тобою
В ритм життя чи в ритм прибою.


Липень 1921


МУЖЧИНА 50-ТИ ЛІТ

Від колиски і по виніс
Літ із 50 повинні
Жити, далі – смерть.
Чоловік блазнює, кисне,
Все руйнує триб зловісний.
В 50 – кінець чуприні.
Чуєш просвисти уже ти.
Й замість того, щоб морочить
Юних дів, на все охочих,
Лізеш з головою в Гете.

Але перш ніж стати крукам
За поживу, йду на лови –
Очі світлі, локи-хвилі –
Обережно брати в руки
Й цілувать дитя готовий,
Зняти все я ще на силі.
А тоді вже, Боже правий,
Забирай до Себе. Ave.


Червень 1927

МЕТЕЛИК


Сумно враз мені зробилось,
Коли я крізь поле йшов,
Тут метелика знайшов –
Білий був він, із багрянцем,
Ніс блакить на вітру крилах.

Світлий! У часи дитинства,
Коли світ був ще ясним,
Як світанок, й небо з ним
Було поряд, я востаннє
Бачив і на крилах дійство.

Ти м’який барвистий подув,
З Раю що прийшов у світ,
Захват мій і мій ти стид:
Перед блиском твоїм горнім
Я мов той сліпак, їй-богу!

Вздовж полів метелик гнаний,
Білий з пурпуром, як кров…
Там я мріяв, далі йшов,
Коли блиск твій, наче з Раю,
Тихо жеврів із туману.


Вересень 1904

ОСТАННІЙ ГРАВЕЦЬ У БІСЕР

Його цяцянка – із перлин ручай.
Сидить схилившись, а круг нього край,
Спустошений війною, у руїні,
Де плющ росте й гудуть рої бджолині.
Світ втомлений, Псалтир крізь тишу
І сиву старість понад світом дише.
Намистинки перебира старий,
Блакитну й білу ниже у разок,
Велику й меншу вводячи до гри,
Аби вони засяяли разом.
Не мав у грі із символами рівних
Колись він, мов і штук численних Майстер,
Що світ об’їздив й дослідив і зчаста,
У славі вже, старого безвідривно
Оточували учні і колеги.
Він навіть в Польщі знаний був! А нині
Ніхто не жде його благословення,
На диспут не покличе вже магістр;
Усе минулося: і храми, й одкровення
Глибоких знань… Нема Касталії. Все всохло скрізь.
Румовище. Й намистинки в руках,
Як ієрогліфи, що значили багато,
Тепер лише скляні барвисті скалки.
Разок беззвучно скочується й пада
В пісок із рук старого і зника…


Листопад 1937

НІЧ САМОТНЬОГО

Ті з вас, о мої брати,
Небораки ближні й дальні,
Ті, хто в Околах, астральні,
Прагнуть біль перемогти,
Ті, у кого й слів немає,
Хто вночі склепіння зір
На вузьких руках тримає,
Ті, хто страдник й не блюзнір,
Хто відбився від громади,
Без керма хто й без вітрил,
Хай мені той стане братом
Й відгукнеться на мій крик.


Серпень 1901

ЕЛІЗАБЕТ

I
Твої рука, чоло і рот,
Весни яскрава чистота
І магія така, як-от
Шкіл флорентійських ліпота.

З давнин відомий завиток,
І Ботічеллі образ Твій,
Як Флору в сукні із квіток,
Писав у травні сам не свій.

А ще, вітаючись, колись
Ти Данте юного змогла
Скорити, й славен Парадиз
Є тим, що в ньому Ти була.

II

Сказати мушу
Із темряви лабет:
Ти множиш муку,
Красо Елізабет.

Про це і пісня
І Ти у ній.
Хоча б у ній любімся,
Цей вечір – образ Твій.

Не руш (Ти чуєш?)
Із рим цю креш.
Ти їх ось-ось почуєш,
Та тільки не збагнеш.

III

Наче біла хмара в небі,
В піднебессі лет.
Біла, гарна і далека,
Як Ти, Елізабет.

Хмара лине, мандрівниця,
В далеч – далі твоїх віч,
І все ж таки крізь мрії
Твої йде в темну ніч.

Йде, поблискуючи сріблом,
Не спиняючись, вперед.

Й, наче біла хмара, смуток
За живе бере.

IV

Чи можу мовити Тобі,
Що я Тебе сестрою бачу?
І тихе щастя, й плоті біль
В мені поєднуєш Ти наче.

І те, що гості чи заброди
Ізвіддалік, ми вдвох – в одному:
Із ночі темної приходом
Обоє тужимо по дому.

Травень/Червень 1900

Переклад з німецької Юрія Буряка (Київ) та Віталія Германа (Нюрнберг)

Leave a Reply