Юрій Андрухович: …камінь, листок, незнайдені двері…

68

«Тепер я знаю: я неуникний, вірю в це всім собою. Тепер мене може зупинити лише божевілля, хвороба або смерть», – писав у листі до матері студент Гарварду Томас Вулф. І в тому ж листі трохи нижче: «Світ не такий вже й поганий, але й не такий хороший, не такий вже й потворний, але й не такий прекрасний. Усе це – життя, життя, життя, й воно єдине, що має значення. Життя люте, жорстоке, добре, шляхетне, пристрасне, великодушне, тупе, огидне, красиве, болісне, радісне – все це в ньому є, і ще багато іншого, і все це я хочу пізнати… Я готовий піти на край світу, щоб осягнути це життя, щоби здобути його. Я буду знати свою країну, ніби власну долоню, і все, що спізнаю, перенесу на папір так, щоб у цьому була правда і краса».

Цитовані рядки юного максималіста виявилися пророчими. Два десятиліття по тому, як вони були написані й відіслані адресатці, десь посередині 1938 року, Томас Вулф і справді пішов на край світу – в довготривалу подорож найзахіднішими околицями своєї країни, її національно-природними парками й тихоокеанським узбережжям. Він ще ніколи не бував на тих землях, і йому дуже бракувало їх для того, аби «знати свою країну, ніби власну долоню».

Проте сталося так, що із трьох названих у давньому листі перешкод (божевілля, хвороба, смерть) його зупинили, об’єднавшись, друга і третя. Почалося грипом, за ним двостороння пневмонія, що дала ускладнення на мозок. Фінальний діагноз звучав як туберкульоз мозку. Останні кілька тижнів найгеніальніший американський письменник – принаймні в межах міжвоєнного покоління, так само найгеніальнішого, хоч і втраченого – пролежав без притомності. Термінова операція на мозку виявилася фатально запізнілою. До власного 38-го дня народження Томас Вулф не дожив лише 18 днів.

Завтра 3 жовтня, й це буде 120-й день його народження. Особисто для мене це нагода написати цих кілька сотень слів про того, кому я завдячую всім, що в мене було і є. Томас Вулф, а точніше його дебютний роман «Поглянь на дім свій, янголе» («Look Homeward, Angel», 1929), став для мене чимось назавжди близьким. На всі мої часи й мутації.

У свої 16 я взяв його з полиці певної домашньої бібліотечки, випадково до неї занесеного, й гортаючи перші сторінки, прочитав так само перші, відтоді магічні для мене слова: «…камінь, листок, незнайдені двері; про камінь, про листок, про двері. І про всі забуті обличчя». «Можна позичити?» – спитав я власника. «Бери», – незворушно відповів той. Навряд чи він колись тримав ту книгу в руках довше п’яти хвилин. Відтоді він її тільки й бачив.

Я натомість відразу після повернення домів поринув у неї. Й досягнувши за кілька днів-ночей її кінця, тут-таки почав удруге. Я не знаю, скільки разів за життя я її перечитував. Найкраще пасує не дуже точне слово «безліч». Але я точно пам’ятаю, що коли мені було 37, і я щогодини надзвонював до лікарні, де в реанімації помирав мій тато, я напівсвідомо потягнувся рукою до саме тієї книги з її розпачливим, тисячі разів повтореним рефреном «Втрата, втрата!»

Я донині не можу не брати тої книги до рук. Я відкриваю її навгад – і провалююся в неї з першого-ліпшого абзаца, в якому мені відразу робиться неймовірно добре. Протягом усіх 44-х років нашого з нею співжиття я показав її так само безлічі людей – й вони так само в неї провалювалися. Це почалося ще у школі – з кількох однокласників і, що важливіше, однокласниць, які навперебій захлинались її підлітковим еротизмом. Як вони лиш натрапляли на всі ті сцени у щільному, більш як 600-сторінковому масиві, безпомилково прикипаючи поглядом до безпомилково відчутих сторінок?

Це почалось у школі, але не закінчиться ніде.

Дивна річ – я донині не прочитав жодного іншого роману Томаса Вулфа. Їх у нього небагато – чотири (не забуваймо про жахливо коротке як для романіста життя), але всі вони епопейно-об’ємні. Отже, коротке життя наклалося на довге письмо, безмежно довге, нічим, крім авторського екстазу, не обмежуване. І якби не титанічні зусилля його першого літературного редактора Максвелла Перкінса, про які ми знаємо з американського фільму «Геній» (2016), то романи Вулфа були б у рази об’ємніші. Втім невідомо, чи вони взагалі побачили б світ. Перкінс їх у світ по суті виштовхав, але для цього він змушував їх позбуватися зайвого – й вони удвох, автор і редактор, продираючись крізь густоту й довготу письма, суперечки й кулачні бої, скорочували, різали, закреслювали, переписували. З кількох тисяч сторінок лишалося кілька сотень. Чи не забагато брав на себе редактор? Звідки було йому знати, що справді зайве, а що ні?

Ніхто не знає цього – і в цьому найбільша загадка Вулфа.

Вчора я щойно почав ґуґлити те саме «…a stone, a leaf…», як система тут-таки мене випередила, докинувши продовження: «an unfound door».

Незнайдені двері? Цього разу знайдені. Так я натрапив на музичний альбом раніше мені не знаного гурту «River Whyless». Музиканти живуть і працюють у північнокаролінському Ешвіллі. Тому самому, де 120 років тому прийшов на світ геніальний письменник, який пристарав для рідного міста дещо пісеннішу назву – Алтамонт.

Юрій Андрухович

Джерело: Збруч

Leave a Reply