Людмила Кравченко. Музика срібної епохи

86

«Мить неможливого. Це — щастя мить»

(Людмила Кравченко Музика срібної епохи. — Житомир: ПП «Рута», 2020. — 228 с.)

Дискусія про те, чи можливо відтворити текст оригіналу мовою перекладу, не збіднивши його образно, змістовно чи формально, не припиняється віддавна. І кожного перекладача вабить мить неможливого. Коли перекладач із глибинним чуттям мов оригіналу і перекладу — переклад стає віртуозним і дарує щастя мить не лише перекладачеві, а й читачеві, залюбленому в музику слова.

Таку музику вдалося відтворити лікарю, поетесі та перекладачці Людмилі Кравченко, вслухаючись у Срібну добу російської поезії. В доробку авторки дві книжки оригінальної поезії та вісім збірок перекладів. Прикметно, що три книжки авторки містить у назві слово музика: «У музиці твоїх мовчань» (оригінальна поезія), «Музика миті», «Музика Срібної епохи» (збірки перекладів). І це закономірно, бо ж живим ритмом мови бринять рядки.

Читач отримує рідкісну нагоду чути одинадцять неповторних тембрів — Інокентія Анненського, Костянтина Бальмонта, Олександра Блока, Миколу Гумільова, Ігоря Севєряніна, Олександра Вертинського, Анну Ахматову, Марину Цвєтаєву, Бориса Пастернака, Володимира Маяковського, Сергія Єсеніна — добірною українською мовою в оркестровці Людмили Кравченко.

* * *

Сжала руки под темной вуалью…

«Отчего ты сегодня бледна?»

Оттого, что я терпкой печалью

Напоила его допьяна.

Как забуду? Он вышел, шатаясь,

Искривился мучительно рот…

Я сбежала, перил не касаясь,

Я бежала за ним до ворот.

Задыхаясь, я крикнула: «Шутка

Всё, что было. Уйдешь, я умру».

Улыбнулся спокойно и жутко

И сказал мне: «Не стой на ветру».

* * *

Стисла руки свої під вуаллю…

«Ти сьогодні поблідла чого?»

Це тому, що терпкою печаллю

Напоїла доп’яна його.

Як забуду? Він вийшов навхитьки,

Рот скривив так згорьовано він.

Вслід злетіла зі сходів я швидко

І — за ним до воріт навздогін.

«Жарти — все, що було, — закричала, —

А як підеш, загину, прости».

Усміхнувся спокійно й недбало

І промовив: «На вітрі не стій».

У перекладі відтворено дух і букву поезії Анни Ахматової, але нема буквалізму, дослівного калькування фрази чи образу. Акцент ставиться на емоційному світі обох персонажів, а деталі фізичного світу зникають як не надто важливі (є вуаль, але її колір не суттєвий для загальної картини), або ж переносяться у підтекст (поруччя в тексті перекладу зникає, зате наростає відчуття динаміки й завдяки тире, що його нема в оригіналі, і контекстуальній синонімії, вишуканої й завуальованої: злетіла — швидко — навздогін; оте гін відлунює стрімкістю бігу). Часами саме синонімічне зближення модифікує образ оригіналу: печаль зближено в перекладі Людмили Кравченко не із загальним образом душевних страждань (мукою), а за принципом синекдохи, коли частина (печаль) навіває думку про ціле (горе), тому і «рот скривив так згорьовано він». Горе — це пережита емоція, від якої можна сп’яніти й втратити адекватність. Звідси метафора хиткої ходи, що в перекладі подана через чудовий неологізм — «навхитьки». Пережитість емоції пом’якшує поріг болю в перекладі, порівнюючи з оригіналом: мука робить погляд жахливим, горе — недбалим, позірно байдужим. Людмила Кравченко інтонує ліричну сцену по-своєму і, де вважає доцільним, виводить несказане в оригіналі в текст перекладу, унаслідок чого виникають нові нюанси сюжету. Так, у перекладі з уст ліричної героїні звучить «Прости», якого нема в оригіналі, та його можна почути в підтексті.

Іноді незначна зміна образу оригіналу привносить в елегійний дрімотний пейзаж ноти ласки (отже, любові), водночас формуючи багату дактилічну риму з наголосом на третьому складі від кінця («ледащиця — лащиться») та впроваджуючи ідею слова як творчої сили, що покликана оживляти. І хай, у згоді з оригіналом Анни Ахматової, дива не стається, але сама його можливість додає елегії світлих барв, нагадуючи, що смерть сусідить із життям, а не тільки життя — зі смертю.

* * *

Я пришла сюда, бездельница,

Все равно мне, где скучать!

На пригорке дремлет мельница.

Годы можно здесь молчать.

Над засохшей повиликою

Мягко плавает пчела;

У пруда русалку кликаю,

А русалка умерла.

Я прийшла сюди, ледащиця,

Все одно, де нудьгувать!

Млин до пагорочка лащиться,

Роки можна тут мовчать.

Над берізкою зів’ялою

М’яко плаває бджола;

Зі ставка русалку звала я,

Та вона не ожила.

Людмила Кравченко виважено підходить до кожного слова і не впадає у «відсебеньки». Найменша зміна логіки художнього образу є виправданою і доцільною. Цих змін не так багато, одначе, з огляду на вправність, сказати б, перекладацької імпровізації думка спиняється на них. Не перечіпається, а таки спиняється, як ось на цьому хрестоматійному віршеві О. Блока:

***

Ночь, улица, фонарь, аптека,

Бессмысленный и тусклый свет.

Живи еще хоть четверть века —

Все будет так. Исхода нет.

Умрешь — начнешь опять сначала

И повторится все, как встарь:

Ночь, ледяная рябь канала,

Аптека, улица, фонарь.

***

Ніч, вулиця, ліхтар, аптека,

Безглуздий присмерк мов закляк.

Живи ще довго, та кумекай —

Безвихідь це. Все буде так.

Помреш — і знову, як припало,

Переживеш оцей кошмар:

Ніч, брижі крижані каналу,

Аптека, вулиця, ліхтар

Рух колом сприймається як беззмістовний, тобто прирівнюється до відсутності руху. Тому оте порівняння «мов закляк» дуже доречне і стосується не лише присмерку, а й часу, у якому не відбувається жодних світлих змін (ніч і присмерк — показові означники) та людини в ньому. Через всеохопність безруху зайвими стають часові виміри (чверть століття, згадане в оригіналі) й виринає абстрактне «ще довго» (можна підставити будь-яке число). Фактична вічність у присмерку не є нейтральною чи тим паче радісною, тому згадка про кошмар у перекладі достатньо мотивована.

У дібраних для перекладу поезіях Людмила Кравченко в окремих випадках відштовхується суто від розмаїття стилістики (як фрагмент поеми О. Блока «Дванадцять»). Здебільшого ж добір продиктовано вічними темами: сила творчості, людське і антигуманне, вибір і доля («Бетховен», «На смерть Массне», «Ти не заздри другу» І. Севєряніна, «Гамлет» Бориса Пастернака…).

Гамлет

Гул затих. Я вышел на подмостки.

Прислонясь к дверному косяку,

Я ловлю в далеком отголоске,

Что случится на моем веку.

На меня наставлен сумрак ночи

Тысячью биноклей на оси.

Если только можно, Aвва Отче,

Чашу эту мимо пронеси.

Я люблю Твой замысел упрямый

И играть согласен эту роль.

Но сейчас идет другая драма,

И на этот раз меня уволь.

Но продуман распорядок действий,

И неотвратим конец пути.

Я один, все тонет в фарисействе.

Жизнь прожить — не поле перейти.

Гамлет

Гул затих. Я вийшов на підмостки.

Думу думаю свою гірку

І ловлю в далекім відголоску,

Що мені судилось на віку.

Дивиться на мене морок ночі —

Зблискують біноклів яруси.

Якщо тільки можна, Авва Oтче,

Чашу цю повз мене пронеси.

Так люблю я твій упертий задум

Грати згоден я усяку роль.

Але зараз драма — наче фатум,

І мене на цей раз не неволь.

Дії всі продумані й закони,

І рокований кінець путі.

Я один, все в фарисействі тоне.

Вік прожить — не поле перейти.

Гамлет у перекладі Людмили Кравченко вслухається не в майбутнє (те, що станеться), а те, що вже судилося (в далекому відгомоні минулого). В отому «судилося» відлунює античне уявлення про фатум (в оригіналі він звучить у словосполученні «неотвратим конец»), а в перекладі — не лише «рокований кінець», а й «зараз драма — наче фатум». А фатальність — підневільність (звідси: «не неволь»). Гамлет в інтерпретації Людмили Кравченко погоджується не на одну визначену роль («И играть согласен эту роль»), а на будь-яку («Грати згоден я усяку роль»). На всі, крім однієї — підневільної, рабської, без змоги творити.

Яким би не було життя, «творча душа не мовчить», шукає «Тендітної ноти» і досягає того, що можна, послуговуючись рядками перекладу «На смерть Массне» І. Севєряніна, назвати «Витонченість сама». Відчуття легкості вислову не полишає і зачаровує (а скільки за цим праці — знає той, хто, не бувши перекладачем, хоч раз перекладав поезію!). Ось «Пісня без слів» Костянтина Бальмонта в подачі Людмили Кравченко:

Ландыши, лютики. Ласки любовные.

Ласточки лепет. Лобзанье лучей.

Лес зеленеющий. Луг расцветающий.

Светлый свободный журчащий ручей.

День догорает. Закат загорается.

Шепотом, ропотом рощи полны.

Новый восторг воскресает для жителей

Сказочной светлой свободной страны.

Ветра вечернего вздох замирающий.

Полной Луны переменчивый лик.

Радость безумная. Грусть непонятная.

Миг невозможного. Счастия миг

Пшінка, конвалії. Любощі, пестощі.

Сонця цілунки. Пісні ластівок.

Ліс розбрунькований. Луки уквітчані.

Світлий і вільний дзюркоче струмок.

День догорає. Заграва займається.

Шепіт і гомін лунає з гаїв.

Захват новий воскресає для мешканців

Світлих, казкових і вільних країв.

Вітру вечірнього подих притишений.

Місяць вдягається в хмарну блакить.

Радість знетямлена. Смуток незбагнений.

Мить неможливого. Це — щастя мить

За чотири роки перекладацької праці Людмила Кравченко неодноразово дарувала поціновувачам поезії мить щастя. Сподіваюся, її творча музика лунатиме у книгах іще багато-багато літ і буде вповні почутою та належно оціненою. І це подарує перекладачці мить щастя, якої вона, безумовно, заслуговує.

Надія ГАВРИЛЮК

Leave a Reply