Ми пропонуємо увазі читачів інтерв’ю з Петром Михайловичем Таланчуком — президентом Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна», дійсним членом Академії педагогічних наук України, заслуженим діячем науки й техніки України, доктором технічних наук, професором, лауреатом Державної премії України в галузі науки й техніки.
— Маю, зізнаюся, одну, сказати б, ваду: як тільки потрапляю до когось на гостини, відразу прошу показати домашню книгозбірню. Тобто, скажи мені, що ти читаєш, і я скажу хто ти… Які книжки превалюють у Вашій бібліотеці — технічна, освітня чи художня література?
— Мою бібліотеку або, як ви висловились, «домашню книгозбірню», домашньою можна називати дещо умовно, бо вона розміщується в кількох місцях: на квартирі в Києві, в університеті «Україна» в моєму робочому кабінеті, й на дачі. Якщо взяти середній обсяг книжки 210 сторінок, то умовно вона налічує понад десять тисяч примірників. Крім того, значну кількість книжок я передав до бібліотеки університету.
Щодо тематики, то за кількістю книжок я б градацію побудував так: на першому місці — освітня література, за нею — художня, а потім — технічна. Таке співвідношення зумовлене, мабуть, видами діяльності й посадами, які я обіймав і обіймаю тепер: проректор, ректор КПІ; міністр освіти України і ось уже 22 роки — президент університету «Україна». Книжка завжди була і є моїм вірним другом. Щодо тематики книг, то вона надзвичайно різноманітна. Дуже багато історичних книжок. Природно, що серед історичної літератури в мене є кілька десятків книжок, які тою чи іншою мірою торкають історію України. Є в мене також чимало книг і про українське козацтво. Пристойне місце в бібліотеці відведено книжкам із загальних питань українознавства, голодомору, різні словники, атласи тощо. Широко представлена також художня як світова, так і українська література. Одним словом — є що читати, був би тільки час. І я дуже люблю це заняття.
— Чи вплинула любов до читання на вибір Вашого життєвого шляху?
— Безумовно. Можливо, навіть не так любов до читання, як саме читання, або навіть чиїсь розповіді про цікаве прочитане. Наведу два приклади. Прослухавши урок із російської літератури у 8-му класі, на якому розглядалася поема М. О. Некрасова «Кому на Руси жить хорошо?», я вирішив вступити до комсомолу, щоб, як Григорій Добросклонов, «Боротися за щастя свого народу». І другий випадок: прочитавши книжку Галини Ніколаєвої «Битва в пути», у якій мені сподобався образ технолога Тіни Карамиш, я вирішив вступати до Київського політехнічного інституту на спеціальність «Технологія машинобудування», а потім, ставши хорошим практичним фахівцем, перейти на партійну чи державну роботу, й зі знанням справи знову ж таки «боротися за щастя свого народу».
— Однак ще до Політехнічного інституту Ви мало не стали журналістом…
— А було це так. Коли я у восьмому класі Рудосільської середньої школи доріс до розуміння (під впливом патріотизму російських демократів революціонерів-різночинців Добролюбова, Писарєва, Чернишевського й ін.), про яких так захоплено і майстерно розповідав наш улюблений учитель російської мови та літератури, нині покійний Покровський Володимир Олександрович, я визрів вибрати напрям свого життя — служити своєму народу. Але уже тоді був заражений марксистсько-ленінською догмою, і, звичайно ж, у ті часи було нормальним думати, що служити своєму народу можна тільки під керівництвом всюдисущої КПРС, а в молодому віці — через комсомол, який був увесь час надійним резервом цієї ж таки КПРС. Тому, досить успішно закінчивши Рудосільську середню школу (золоту медаль мені, як і двом іншим претендентам, не дали; у ті часи — 1956 рік — золота медаль дозволяла вступати до закладу вищої освіти без вступних екзаменів, а тому, враховуючи, що були величезні конкурси, їх — ці медалі — розподіляли часто-густо між дітьми людей, які мали доступ до процедури нагороди золотою медаллю, або ж серед своїх, які сьогодні називаються «слугами народу»), я вирішив вступати до Київського університету ім. Т. Шевченка, якщо не помиляюся, на філософський факультет, і, що точно пам’ятаю, на відділення марксизму-ленінізму. У приймальній комісії мені пояснили, що сюди для вступу треба бути членом КПРС і мати стаж партроботи хоч би один рік. Я повернувся додому, пішов працювати в колгосп, щоб дорости до здійснення задуманого. Через кілька місяців мене обирають секретарем комсомольської організації колгоспу. На цій посаді я відзначився тим, що провів більше за інші комсомольські організації району занять у комсомольській політшколі та завантажив найбільше у своєму колгоспі буряків на цукровий завод.
У той самий час я вступаю до лав КПРС. Восени, листопад 1956 року, мене забрали в апарат Володарського РК ЛКСМУ на посаду інструктора. Майже рік роботи, армія, знову секретар комсомольської організації в/ч 78528 «А» на правах райкому комсомолу, і влітку 1958 року я з армії поступаю вчитися до військово-морського політичного училища ім. Жданова у Ленінграді. Вибрати можна було між політпрацівником ВМФ або військовою журналістикою. Я вибрав друге. До речі, диктанти й твори я завжди писав добре. В училищі навчався теж добре. Був парторгом класу. Через рік навчання в училищі ім. Жданова був переведений у вище військово-морське училище ім. Фрунзе на факультет політичного складу ВМФ у зв’язку зі скороченням Збройних сил та ВМФ СРСР. У процесі навчання, природно, відбувалося і моє громадянське змужніння. Мене почала пригнічувати казенна вояччина, муштровий вишкіл тощо. «Краще було б ці часи витрачати на книжки», — думав я. І коли у зв’язку з новим значним скороченням Збройних сил СРСР з’явилася можливість безболісно демобілізуватися, я це й зробив. Але уже на той час я зрозумів, що за щастя свого народу ефективно можна боротися тільки тоді, коли ти будеш класним фахівцем тієї справи, що тобі до душі. І в цей час я уже прочитав «Битву в пути», й оскільки я сам родом із Київської області, то пішов вчитися куди ближче — у КПІ. Журналістика лишилася на другому плані, хоч я нині є членом Спілки журналістів України. Вона (журналістика) дуже мені допомагає в роботі, щоб все-таки «боротися за щастя свого народу»…
— Проте саме Київська політехніка дала Вам поштовх у житті — від молодшого наукового співробітника до ректора цього поважного вишу…
— Це був навіть не поштовх. Це був вибух. У КПІ я остаточно сформувався як громадянин України.
— Які події чи обставини змусили Вас покинути рідну альма-матер?
— Таке рішення було ухвалено відповідно до моїх життєвих принципів без усякого тиску ззовні. Я вважав і вважаю, що людина може обіймати одну посаду, якщо це високий пост і відповідальна людина. І дай Боже, ефективно відпрацювати це одне доручення і виправдати довіру, яка на тебе покладалася. Тому, йдучи в міністри, я полишив посаду ректора. А коли пішов у відставку з міністра, посада ректора, природно, була зайнята. І щоб уникнути будь-яких балачок, фейків і «співчуттів», я вирішив не повертатися в КПІ на якусь адміністративну посаду, тим паче, що під моїм началом працював тоді доволі успішний Науково-дослідний інститут «Спектр», який опікувався проблемами космосу. У такому статусі я пропрацював недовго, з розвалом СРСР космос теж почав занепадати, а я вже розпочав працювати над ідеєю створення нового особливого навчального закладу. І я таким тихим способом «відплив» від рідного мені КПІ, залишившись його почесним ректором.
— Після обрання Вас депутатом Верховної Ради, я так думаю, у Вас відкрилися нові можливості. Незабаром ви приєдналися до Руху…
— Передвиборча кампанія пройшла для мене успішно: я виступав дуже багато в колективах, втратив шістнадцять кілограмів ваги, не витратив на виборців жодної гривні, не купив їм ні грама гречки. За це вони мені віддячили, і я отримав підтримку більше як 80% виборців.
Що ж стосується нових можливостей, які повинні були відкритися як у народного депутата, то тут, на жаль, лінійної відповіді не існує. З одного боку, статус депутата ВР в ті часи був дуже високим. Заради правди варто наголосити, що цей статус підтримували як партійні, так і державні органи. Жодне звернення депутата не було без відповіді, і, як правило, ці відповіді були позитивними. Це стосувалося насамперед скарг громадян. А з іншого боку, СРСР був хоч і ослаблений у ті часи перебудовою, тоталітарний режим іще був сильним. Комуністична партія була єдиною керівною структурою, і тому ефективних змін у суспільстві бути не могло. Правда, депутати, які вірили у своїх виборців і були відповідальними перед ними, не сиділи склавши руки. Наприклад, я був серед тих двадцяти двох нардепів, які підписали звернення на ім’я М. Горбачова, у якому йшлося, що в Україні, допоки першим секретарем ЦК Компартії України буде Щербицький, а головою Верховної Ради — Шевченко, ніякої перебудови в принципі бути не може. Уявіть собі, як мені після цього «весело» жилося на посту ректора КПІ. Але боротьба є боротьба, і другим рішучим моїм кроком у розриві з компартійною системою було надання можливості організаторам Установчого з’їзду Руху провести його в КПІ. Сам я членом Руху не був, але сприяв усіляко його розвитку. Взагалі після членства у КПРС я більше не був членом жодної партії.
— Отож, логічно, що 1992 року Ви стали міністром освіти України. Особливо наголошу — першим міністром освіти незалежної України. Які проблеми постали перед вами як високопосадовцем?
— Чинна на той час в Україні система освіти перебувала в стані, що не задовольняв вимог, які поставали перед нею в умовах розбудови української державності, культурного і духовного відродження українського народу. Як новому міністру освіти мені стало зрозумілим, що треба проводити Віче і радитися, що робити далі. Так був організований і успішно проведений Перший Всеукраїнський з’їзд працівників освіти в грудні місяці 1992 року. Міністерству освіти України вдалося переконати суспільство в необхідності вироблення в Україні цілісної Програми для забезпечення освітньої галузі загалом. На цьому з’їзді було розглянуто основні позиції Державної національної програми «Освіта» («Україна XXI століття»). Майже цілий рік тривало доопрацювання цього документа, і тільки 3 листопада 1993 року Кабінет Міністрів затвердив цю програму (підписав постанову Президент України Л. Кравчук). Пріоритетними напрямами реформування освіти було визначено: (1) розбудову національної системи освіти з урахуванням кардинальних змін в усіх сферах суспільного життя України; (2) забезпечення моральної, інтелектуальної та психологічної готовності всіх громадян до здобуття освіти; (3) досягнення якісно нового рівня у вивченні базових предметів: української та іноземних мов, історії, літератури, математики та природничих наук; (4) створення умов для задоволення освітніх і професійних потреб і надання можливостей кожному громадянину України постійно вдосконалювати свою освіту, підвищувати професійний рівень, оволодівати новими спеціальностями; (5) забезпечення в кожному навчально-виховному закладі відповідних умов для навчання і виховання фізично та психічно здорової особи; запобігання пияцтву, наркоманії, насильству, що негативно впливають на здоров’я людей.
У програмі були також визначені основні шляхи реформування освіти, принципи реалізації програми, детально виписано блок «Зміст освіти» і розділ «Національне виховання» тощо. Ця програма, безумовно, відіграла свою роль у подальшому розвитку освіти України. Шкода тільки, що часта зміна урядів України, зокрема й міністрів освіти, завадила впровадити її положення в життя в повному обсязі.
— Знаю, що не всі зрозуміли Ваші революційні перетворення, і Ви пішли оптимальним шляхом — зорганізували, створили Інститут розвитку людини, де вперше в Україні запровадили інклюзивну освіту, про що тільки тепер заговорили.
— З Вашого делікатного запитання, шановний пане Сергію, плавненько випливає думка, що не всі зрозуміли мої революційні перетворення в освіті, і мені довелося полишити посаду міністра. Річ була в іншому. З посади міністра мене звільнили за моєю заявою, коли я переконався, що з новим-старим прем’єром паном Масолом працювати мені буде неможливо. Під час чергового формування нового уряду, яким опікувався вже бувший один раз прем’єром пан Масолмене запросили для розмови щодо моєї участі чи неучасті в його уряді. Під час цієї розмови пан Масол висунув мені звинувачення, що в недалекому минулому я організував студентів («Революція на граніті»), і вони домоглися його звільнення з посади прем’єра… І я висловив думку, що за посаду міністра я не тримаюся, якщо він так думає, і назвав йому універсальну адресу — куди йому іти.
Після цього я зайшов до Міністерства освіти, забрав свій портфель і залишив заяву про відставку. Три роки, ще сповнений творчих сил і задумок, я провів у пошуку свого нового місця в житті. Щасливий випадок звів мене з кіровоградцями — доцентом пані Л. Пєсковою і полковником у відставці паном О. Зуєвим, які звернулися до мене з проханням допомогти організувати навчання інвалідів-афганців. З цього все й почалося.
За кілька днів я розробив положення про новий заклад вищої освіти, який отримав назву «Інститут розвитку людини (Інститут інвалідів)», і стратегію його розвитку на кілька років. Від Міністерства освіти було отримано дозвіл на експериментальний набір із наступним ліцензуванням, який і було здійснено влітку 1998 року.
— Згодом інститут перетворився на Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», а Ви стали його президентом… Чим була викликана ця трансформація?
— Через кілька місяців роботи стало зрозумілим, що перед новим закладом вищої освіти (ЗВО) стоять такі завдання, вирішення яких буде ефективнішим у рамках університету. Тому в грудні 1998 року інститут трансформувався у Відкритий міжнародний університет розвитку людини «Україна», або робоча назва — «Університет Україна» (УУ). Через те роком заснування УУ вважається 1998 рік. Історія Відкритого міжнародного університету розвитку людини «Україна» різними людьми сприймається по-різному. Але є кілька особливостей, які вирізняють його серед інших ЗВО. І основною такою відмінністю є те, що Університет «Україна» став єдиним інклюзивним ЗВО, який широко відкрив свої двері для молодих людей із неоднаковим рівнем освітньої підготовки, різним станом здоров’я, а також з обмеженими соціальними можливостями. Іншими словами, в основу нашої діяльності була покладена фундаментальна парадигма — нас багато, ми всі дуже різні, але ми всі однаково прагнемо бути щасливими.
Університет «Україна» є фундатором міжнародної науково-практичної конференції «Інклюзивне освітнє середовище: проблеми, перспективи, кращі практики». У листопаді 2020 року буде проведена двадцята ювілейна конференція. Традиційно серед учасників конференції є провідні вчені США, Великої Британії, Німеччини, Литви, Польщі й інших країн. Активними партнерами протягом десятиліття є Фонд соціального захисту інвалідів України, Національна Асамблея людей з інвалідністю України і Фонд ім. Фрідріха Еберта в Україні. Уперше в нашій державі в Університеті «Україна» розроблено й читається всім студентам курс «Інвалідність і суспільство». Університет «Україна» є базовим у проведенні Всеукраїнського конкурсу студентських, наукових робіт з інклюзивної освіти, який проводить МОН України. Дуже важливим у нашій діяльності стало налагодження морально-етичних стосунків у кожній студентській групі, пошук спільних інтересів, підтримка і розвиток дружніх зв’язків, дбаючи водночас про те, щоб спільне навчання всіх його учасників стало своєрідною мікромоделлю соціального середовища. І сьогодні з великою приємністю можна стверджувати, що таке співіснування в інклюзивних групах створено і воно виробляє в усіх студентів чуйність до потреб інших, толерантність у сприйнятті індивідуальних відмінностей, а також формує високу соціальну відповідальність. Завдяки злагодженій командній роботі всього колективу Університет «Україна» за 22 роки свого існування підготовив понад 170 тис. фахівців, зокрема понад 10 тис. громадян з інвалідністю.
І наостанок хочу повідомити, що Університет «Україна» є рекордсменом України, і це зафіксовано у Книзі Рекордів України, за кількістю фахівців, підготовлених із громадян з інвалідністю.
— Як на мене, величезна біда чекає нас — діти, школярі, по суті, перестали читати… Є обґрунтована пересторога, що зовсім швидко будемо мати покоління, за висловом Чингіза Айтматова, манкуртів…
— Як цьому можна запобігти? Тільки за допомогою освіти! Процес навчання покликаний здійснювати три функції: освітню, виховну та розвивальну. Щоб подолати манкуртизм потрібно визначити зміст цих трьох складових, розробити відповідні заходи й втілити їх у життя. Ясно одне, що вирішальним є те, що читає молодь, його ідейна та ідеологічна направленість, художній рівень чтива тощо. Думаю, що для цього дуже підходить ваша газета «Літературна Україна». (Сміється)
— І тут я хочу подякувати Вам за підтримку газети «Літературна Україна».
— Я завжди був і є симпатиком вашої газети, хоч регулярно її не читаю за браком часу. Правда, ситуація, після того як ми передплатили її 300 примірників для всього колективу Університету «Україна», змінилася на краще. Частота моїх контактів із «Літературною Україною» переростає в системність. Можливості вашої газети в сприянні будівництву суверенної України дуже великі, і нам усім треба попрацювати, аби ці резерви залучити насправді й ефективно.
Спілкувався Сергій КУЛІДА
Leave a Reply