Рубінова троянда в ірландській короні

183

Єйтс, Вільям Батлер. Таємна троянда / пер. з англ. Олена О’Лір ; проілюстр. Олег Кіналь. Львів : Видавництво «Астролябія», 2020. — 256 с.

Дуже багато сказали й ще скажуть про те, що Ірландія і Україна подібні. Історією, культурою, ментальністю… Один із символів зеленої Ерін (Ері, Ейре…) — письменник Вільям Батлер Єйтс (William Butler Yeats, 1865–1939).

Що ми про нього знаємо? Лавреат Нобелівської премії з літератури (1923). Дуже ірландський ірландець, хоча писав англійською. Діяч національного театру (і передусім уважав себе саме драматургом). Діяч ірландського відродження. Один із тих, хто створив рідну націю. Ерудити і фахівці згадають, що він був фольклористом, містиком, окультистом, членом Ордену Золотого Світанку й Ордену Алхімічної Троянди…

Українська авдиторія вже досить давно відкриває для себе Єйтса як поета: виходили переклади Віктора Коптілова, Максима Стріхи, Олександра Мокровольського та багатьох інших. У нашому літературознавстві Єйтс постав спочатку завдяки Соломії Павличко. З перекладознавства хочеться зазначити цікаву і змістовну дисертацію кандидатки філологічних наук Наталії Ференс і взагалі діяльність цієї перекладачки. Інтерес до ірландського генія не зникає завдяки ентузіазму. Тому як приємно бачити, що Олена О’Лір, яка перекладала ірландську поезію — зокрема вибрані вірші Єйтса — звернулася до прози ірландського генія. Адже у нас досі фактично не знають Єйтса як прозаїка.

І от переді мною — книга малої прози Єйтса «Таємна троянда», давно омріяна для прочитання українською. Враження від текстів — просто як від дару ірландської феї. Про це — далі.

Талановита поетка і перекладачка, учениця «сьомого неокласика» Ігоря Качуровського Олена О’Лір успішно розвиває і примножує неокласичні здобутки завдяки власній творчості й іншій культурній діяльності. Зазначу, що пані Олена — лавреатка авторитетних відзнак, зокрема літературної премії імені Григорія Кочура (2012), імені Олександра Білецького (2018), імені Бориса Нечерди. Авдиторії вже відомі у перекладах Олени О’Лір давньоанглійський епос «Беовульф» (з оригіналу!), Дж. Р. Р. Толкін (поезія та проза), Джозеф Конрад… Пані Олена тонко вловлює алітерації (це й показали її переклади з давньоанглійської мови) та нюанси епосу. Тепер ми завдяки їй можемо прочитати кельтський світ і повчитися — як навчались у філідів, бардів, друїдів…

Дуже важливо відчувати культуру, яку треба перекласти своєю мовою. У випадку Олени О’Лір автор знайшов перекладачку (чи текст знайшов її), бо пані Олена відома багатьом як ірландистка і знавчиня кельтської культури (не кажучи про поширення знань про кельтів), і я рада, що Єйтс так природно зазвучав у її перекладі. Перекладачка не просто чудово знається на ірландських реаліях (у цьому можна переконатись і завдяки коментарям наприкінці книги, що доповнили мої знання), але й тонко відчуває культуру Ейре.

Хотіла б зосередитися не лише на самих оповідях, а й на перекладі. Хоча Лессинґ писав, що найбільший комплімент для художника — це коли милуються його картиною, забуваючи про самого митця, — але ж книги інших літератур живуть саме завдяки перекладам. Читачі, на жаль, часто не звертають увагу на ім’я того, хто доніс до них думку оригіналу, а насправді це важливо. Звичайно, якщо прочитане з іншої мови подобається, то у цьому заслуга і перекладача. Єйтсовий шедевр — той випадок, коли до душі й самі історії, в їхній переклад. Отже, українська «Таємна троянда» вельми гармонійна.

В оригіналі ця збірка 1897 року називається The Secret Rose. Епітет багатозначний, бо троянда і таємнича (таємна), і «схована». Отже, ця квітка означає сакральне знання. Жанр оповідань, уміщених у ній, називається stories. Story — те, що потрібно справжньому мистецтву, тобто основа, сюжет, але віртуозно обіграні, а не переказані.

У чому ж розгадка таємниці Єйтсового шедевру — як і самої Троянди? Це архетипи, віднайдені та показані спочатку автором, а потім перекладачкою. Переклад вийшов конгеніальний, ірландський дух у ньому збережений дуже дбайливо. І водночас така збірка близька й іншим народам, а особливо тим, чия історія подібна до ірландської.

Як тонкий стиліст і знавець рідної культури Єйтс часто будує свої оповідки за принципом ірландських скел (саме так, а не «саґи», правильно називати жанр нащадків кельтів). Епічна і водночас динамічна проза чергується з віршованими вставками — монологами, важливими для сюжету.

Збірка побудована на «Присвяті» колезі Джорджу Расселлу (фактично це характеристика самої книги), філігранному віршованому зверненні «До таємної троянди» (насиченому ірландською образністю) і трьох частинах: «Таємна троянда» (вісім оповідань), «Оповідки про Рудого Ганрагана» (шість історій) та «Алхімічна троянда» (три оповідання).

Книга читається на одному подиху ще й тому, що її стиль часто афористичний (навіть довгі монологи не втомлюють) — особливо у творах, побудованих на фольклорі. Ці афоризми — і прозові, і поетичні — перекладачка чудово відтворила. Книгу хочеться нескінченно цитувати й конспектувати. Герої гострі на язик і розум. А фантазія про Країну Вічної Юності — точнісінько як у скелах: «Кістлявий палець Смерти / Там не дістане нас, / У краї, де любови / Доволі й про запас, / Де цілий рік на вітах / І квіти, і плоди…» Так само у перекладі вдало відтворено експерименти автора зі стилем: високий, епічний поєднується з народною говіркою. Наприклад, фразеологізм про героя, який ненаситно їв: «Їсть так, наче ступав по голодній траві». Ця приказка виникла у часи голодомору в Ірландії (40-х рр. ХІХ ст., через що виникла величезна хвиля еміграції до США): вірили, що є латка «голодної трави» — варто на неї ступити, як людину переслідуватиме страшний голод (і перекладачка це пояснила у коментарі). Сам Єйтс у передмові до «Оповідок про Рудого Ганрагана» пояснив, що леді Ґреґорі (його творча колега) допомогла перекласти ці історії «прекрасною сільською говіркою Кілтартану» (як пояснює перекладачка, це англо-ґельський діалект). Персонажі неоднакові й говорять неоднаково. Але й за іншої доби у простому селянському світі оживають пристрасті й сюжети стародавніх скел про героїв і мешканців пагорбів — си́дів (наприклад, історія з іншого циклу — «Про Костелло Гордого, Уну, доньку Дермотта і лихий язик», де я впізнавала знані до того сюжети про феніїв та інші ірландські скели). В оповіданні «Сукання мотузки» показано, як хитрістю випроводили набридливого для інших (але якого талановитого!) співця. Начебто нагадує фольклорну історію про іншого обдарованого служителя мистецтва — поета Ентоні Рафтері. Але як у Єйтса все подано! У цьому й секрет генія. А ще показано ірландську гостинність: «Нізащо не відмовлю я в гостинності Ганраганові, він-бо з поетів!»

Мала проза, уміщена у «Таємній троянді», дуже різнопланова. Ця книга — не просто цікаві оповіді про ченців, лицарів, фейрі, чарівників й інших, про те, що відбувається на Самайн (прототип Гелловіну!), як важливо почути власне покликання тощо. Це й модель поведінки, закодований алгоритм — як боронити рідне — і водночас застереження щодо того, як небезпечно завойовувати Ірландію («Прокляття вогнів і тіней»). Хоча завдяки перекладу книга читається дуже легко (я її буквально «проковтнула», як смачнючу страву на королівській учті у Тарі — чи це частунок фейрі?), але водночас примушує перечитати, вдуматися, бо Єйтс уміє писати між рядками. Цю прозу треба кілька разів перечитувати, аби збагнути, де закінчується фантазія й де починається реальність — адже у кожного персонажа власна мораль, власний світогляд, і якщо один має рацію для земного життя, інший щасливий там, куди не кожний смертний потрапить. Наприклад, оповідання «Серце весни» (дещо схоже на легенду про Парацельса, який знайшов секрет молодості, але це обернулося вченому на трагедію) фактично має два закінчення.

Такі вони, ірландці. Темпераментні, мудрі особливою мудрістю давнини, наділені блискавичною реакцією. І ті, хто вміє захищати своє — як мечем, так і віршем. Недарма у першій оповіді «Розп’яття ізгоя» показано роль барда в тодішньому суспільстві (Єйтс іде за скелами, де йдеться про те, як поет міг проклясти кривдників, і страшні кари падали їм на голови): «— Він проклинає у віршах? — У віршах, ще й з двома асонансами в кожному рядку прокляття» (себто покривджений менестрель виявився вельми вправним, як і велить його мистецтво!). Висновок негостинного абата: «Якщо нічого не зробити… то він навчить своїх проклять і дітей на вулиці, і дівчат, які прядуть при дверях, і розбійників на Бен-Балбені». Водночас інша історія (цикл «Оповідки про Рудого Ганрагана») навчає відповідальності за власні слова. Чи не означає це, що час змінився (а відтак, і ставлення до ролі поета) і що треба діяти вчинками, а не словом? Попри афоризми, Єйтс не завжди дає готові розгадки — на те він і письменник уже пізнішої доби. Додумати має читач.

Автор часто міркує — то сам, то устами своїх персонажів — про те, як переплелися в Ірландії язичництво і принесене святим Патриком християнство. А сучасники Єйтса шукали істини й в інших матеріях. Остання частина книги («Алхімічна троянда») — три історії, написані на автобіографічному матеріалі, про містичний досвід самого Єйтса як розенкрейцера. Написані від першої особи, вони щирі, їм віриться, як і внутрішній боротьбі автора, який — уже людина ХІХ (а потім і ХХ) століття, побачив світ (дія цього циклу відбувається і в Ірландії, і в Парижі) й не може вірити у все розказане йому так беззастережно, як його предки. Але він каже: «…тоді боротьба, що часом лютує в мені, втихає, і я досягаю умиротворення». Можливо, це твори для фахівців — але читаються з інтересом, подекуди нагадуючи навіть детектив. Останнє у циклі — «Поклоніння волхвів» оригінально тлумачить на сучасному матеріалі відомий різдвяний епізод.

Це книга, яку хочеться ховати під плащем у битві чи мандрівці — як ховають потаємний дар (інакше Ірландія не була б Ірландією). Але цією книгою хочеться й ділитися з іншими. Її хочеться брати в дорогу.

І в ній можна знайти все на будь-чий смак: і про битви, і про міфологію, і про історію Ірландії, і про пригоди… Але це зовнішнє, «канва». Розгадка — у самій троянді, яку до кінця не збагнути. А ще — в óбразах чарівних істот (які закликають, зокрема, таланти бути мужніми, взяти власне покликання — творити) і Кетлін, дочки Гулігена — тобто самої Ірландії.

Тимчасово згортаючи «Таємну троянду», кажу собі: «Усе так і було». А ще: «Усе так і написано». У цьому заслуга перекладачки.

Книга у червоній оправі — як в ірландських скелах. І в інших творах Єйтса. Цю збірку приємно читати й просто тримати в руках. Чіткі ілюстрації Олега Кіналя витримано у чорно-білих і сірих тонах (наче паморозь на чорному дереві), що гармоніює і зі срібним форзацом. Художник ретельно дотримався стилю оригіналу — отже, завдяки картинкам можна долучитися до Єйтсового задуму. Завдяки формі та змісту книга просто ексклюзивна.

Хотілося б, щоб ця книга (як і творчість Єйтса) не стала читанням суто для вузького кола поціновувачів або зацікавлених у всьому ірландському на кшталт «друїди, трилисник, віскі» (а також дослідників), а набула більшої слави у широкій авдиторії. Сподіваюся, що «Таємну троянду» буде перевидано більшим накладом, бо цією збіркою справді цікавляться і зацікавляться ще більше. Поки що підсумую: Вільям Батлер Єйтс — ірландський, але й дуже наш — зокрема завдяки перекладу Олени О’Лір.

Ольга СМОЛЬНИЦЬКА,

провідний науковий співробітник

музею Максима Рильського

Leave a Reply