Андрій Кокотюха. Перебір

Оповідання

1

Зайшовши до вітальні, Ігор зрозумів свою помилку.

Коли побачив із вулиці смужку світла, що пробивалася крізь щілину між шторми вікна великої кімнати, гордо нареченої ним «вітальнею», вирішив — Ліза повернулася. Та лиш зайшов до квартири, радості від можливого повернення дружини як не бувало. Спочатку — збентеження, а вже потім видовище розвеселило Ігоря.

Бо він миттєво оцінив ситуацію. Тому не засмутився, а тим більше — не злякався.

А побачене у власній вітальні справді підпадало під класичне визначення «картина маслом». Десь із хвилину Ігор стояв, роздивляючись її та заодно ухвалюючи найлогічніше у цій ситуації рішення. Тоді гмикнув, повернувся до передпокою, старанно зачинив вхідні двері. Чекаючи побачити Лізу, він так поспішав, що лишив їх прочиненими. Потім повернувся, скинув куртку, недбало кинув її на крісло, звичним рухом намацав вимикач на стіні. Засвітивши люстру, Ігор наблизився до канапи, де розташувався незваний гість, і вимкнув торшер — це його світло господар квартири пробачив із вулиці.

Спалах яскравого світла не потривожив лежачого.

Незнайомцеві, що мирно спав у чужій вітальні, на вигляд було двадцять — двадцять п’ять років. Його обличчя зі слідами не дуже акуратного недавнього гоління виражало повне блаженство та цілковите задоволення. Уві сні він навіть прицмокнув губами, що остаточно розчулило загалом не сентиментального Ігоря.

Він спав, як прийшов — одягненим і навіть взутим, підібгавши під себе ноги, запаковані в старенькі, але фірмові й, судячи з усього, міцні кросівки.

Велика брезентова сумка, набита всякою всячиною з числа особистих речей хазяїна квартири, стояла на підлозі поруч із диваном. Ігор присів, зазирнув усередину. Так… старий касетний відик, який він ніяк не віддасть бідним родичам… DVD-плеєр, музичний центр… Незграбно, боком, туди ж запхнутий ноутбук. Порожня шкатулка валялася біля стіни. Злодієві не пощастило: ідучи геть, Ліза передбачливо забрала звідти всі свої коштовності. Так… більше нічого його не привабило. Правильно: злодій збирав тільки те, що швидко і без проблем може реалізувати на будь-якому великому гуртовому базарі.

Сплячий не був на вигляд таким уже покидьком суспільства. Тому Ігор, не відчуваючи особливої гидливості, підважив правицю злодія, що звисала з канапи, засукав рукав його светра, знову гмикнув. Так, слідів від голки нема. Звісно, хлопець може колотися і в ногу, а може взагалі сидіти на «колесах» чи ковтати «кислоту». Ігор чомусь не мав жодних сумнівів щодо потреб, які реалізує злодій, скинувши крадене: спустить бариш на наркотики.

Хоча до алкоголю молодий чоловік теж не байдужий. З рота сплячого відгонило перегаром від випитого, очевидно, на радощах віскі. Літрову пляшку злодій знайшов у барі, дверцята якого навіть забув зачинити. Видно, вирішив відсвяткувати сам із собою, почав, розслабився, утратив контроль і відрубався — таке теж буває. Просто-таки анекдот ожив: квартирний злодюжка, напившись краденого віскі, заснув у обікраденій квартирі.

Ігор ще якійсь час вивчав сплячого, наче екзотичну комаху. Потім знову повернувся до передпокою, уважно оглянув обидва замки на вхідних дверях. Втретє гмикнув: не зламані. Отже, у злодія якимось чином опинилися «рідні» ключі. Ба більше: хлопець вирахував код замка на дверях під’їзду. Правда… н-да, тут якраз нічого складного нема. Хоч кожний місяць код міняй, будь-яка старанна та більш-менш досвідчена людина здатна його вирахувати. А дверні замки для хорошого злодія-домушника — тьфу! Видно, хлопець до всього ще і якісь там місцевий кулібін. Тут не треба бути геніальним слідчим, аби все вирахувати.

Видобувши з бару почату пляшку ужгородського коньяку, яка чомусь програла в очах злодія перед літром шотландського віскаря, Ігор налив собі в склянку на два пальці, повільно випив. Злодій на канапі заворочався, і господар квартири вирішив: пора б уже і йому щось робити.

Витягнувши зі своїх штанів міцний добротний шкіряний ремінь, Ігор обережно перевернув п’яного злодія, завів його руки за спину і стягнув їх разом. Уперше в житті він, Ігор Баркаш, бізнесмен, голова великої фірми, що торгує комп’ютерами оптом і вроздріб, зв’язував людину. Діяв господар квартири незграбно і невміло, зате в процесі цього дійства його охопило невідоме дотепер відчуття.

Дуже схоже на те, яке відчуваєш, коли виграєш. Та все ж таки не зовсім воно.

Як керівник, наділений певною, але до певної міри обмеженою різними там правовими нормативами владою, Ігор раптом відчув владу конкретну. Над конкретною людиною, що проникла в його дім, намагалася вкрасти його речі й у результаті впилася до безтями його віскі. Що не кажи, а ось так узяти та зв’язати когось зі своїх підлеглих, наприклад — старшого менеджера з продажу, керівник фірми дозволити собі не міг.

Переконавшись, що руки злодія зв’язані міцно, Баркаш без жодних мук совісті обстежив кишені його куртки кольору хакі. В правій боковій знайшов два ключі, дуже схожі на його власні. Отже, його припущення правильні: злодію вдалося отримати дублікат. Кинувши ключі на підлогу, Ігор продовжив обшук. У внутрішній кишені знайшлися водійські права. Цікаво, куди він такий поїде, на чому та як далеко заїде… Так-с, Ковалевський Денис Петрович, дуже приємно познайомитись.

Ігор заховав конфісковані права у задню кишеню своїх штанів.

А це що таке?

В одній кишені з правами лежало ще щось. Видобувши черговий трофей, Ігор глянув на нього — і раптом передумав викликати міліцію. А саме так він і збирався вчинити. Кінець кінцем, не влаштовувати ж тут кривавий самосуд. Та й не вийшло б кривавої розбори: бізнесмен Ігор Баркаш не витримував вигляду навіть власної крові, коли та сочилася з випадкового порізу чи з носа під час стрибків артеріального тиску — таке з ним траплялося за різкої зміни погоди.

Проте тепер, після несподіваної знахідки, Ігор поміняв свої плани.

Адже в кишені разом із правами злодій носив колоду карт.

2

Кинувши колоду на журнальний столик, біля спорожненої пляшки, Баркаш рішуче пройшов на кухню.

Набрав повну каструлю холодної води.

Вилив її на голову сплячого.

Той різко крикнув від несподіванки, почав фиркати, а хазяїн уже облив його знову, не переймаючись тим, що може зіпсувати диванне покриття. Нарешті злодій очухався, спробував спертися на руки. Йому це не вдалося, і той, кого, якщо вірити документам, звали Денисом Петровичем Ковалевським, незграбно завалився на бік. Узявши злодія двома руками за викоти куртки, Ігор посадив його рівно і для більшого ефекту відважив два ляпаси.

— Е, ти чого! — запротестував Денис.

— А ти як думаєш? Добрий ранок, товаришу! Вірніше, доброї ночі.

— Уже ніч? — щиро здивувався злодій.

— Нуль годин п’ятнадцять хвилин, — Ігор кивнув на настінний годинник. — Що ж ти, братець, так обганьбився? Ти, мабуть, поганий злодій. Або — дурний злодій. Хоча дурний і поганий — навряд: ключі, бач, змайстрував, сюди пробрався. Мабуть, не один день мене випасав, либонь розпорядок дня знаєш. Чи ні?

— Так, — похмуро кивнув Денис.

— О, вже не зовсім осел… А взяв і нажерся до безтями… Не міг пляшку із собою прихопити й десь потім за моє здоров’я… того? — Ігор клацнув себе вказівним пальцем по горлу.

— Та міг, — погодився злодій. — Тільки раз ковтнув — добре пішло. Потім ще раз, ще…

— Оклигав — гіпс, — підсумував Баркаш, натякаючи на скручені руки полоненого. — Вирішимо, братець, що з тобою робити.

— Є варіанти? — обережно запитав злодій.

— Варіанти завжди є. Граєш? — Ігор узяв із журнального столика конфісковану колоду. — Мало того, що бухаєш на роботі, так ще азартні ігри… Наркота, мабуть, теж є, а?

— Що я — зовсім кончений? — щиро обурився Денис. — То малолітки, втрачене покоління.

— Ага. Ти, значить, дорослий. Знаєш, не схоже за вчинками, — розвів руками Ігор. — Ну, то як, катаєш у картишки?

— Буває, — Денис повів плечима. — Час від часу.

— Покер, бридж, преферанс?

— То для інтелігентів. Ми з пацанами так… у «двадцять одно» коли побавимося…

— В «очко»? — здивовано перепитав Ігор. — Та-ак… І почім граєте? По щиглях?

— По грошах! — образився Денис. — Я взагалі-то, — тут злодій по-хлопчачому шморгнув носом, — сюди прийшов через борг. Програвся, коротше. Картярський борг — борг честі. Туди-сюди, поставили на лічильник…

— Багато продув? — швидко запитав Ігор, але тут же перервав сам себе: — Добре, не моя справа. У мене до тебе, Денисе Петрович, ділова пропозиція є.

Вислухавши пропозицію, злодій мовчки переварював її досить довго.

За цей час господар устиг сходити в найближчий кіоск за новою колодою.

Нарешті він повернувся, швиденько підсунув до канапи крісло, поставив між кріслом і канапою журнальний столик і сів навпроти злодія. Звичним жестом розпечатав колоду.

— Як бачиш, я не жартую, — Ігор говорив, а руки вже тасували карти. — Зараз, Денисе Петровичу, я тебе розв’яжу. І не треба, будь ласка, відраз не мене кидатися: поки що ти нічим не ризикуєш.

— Поки що, — наголосив на незручному для себе слові злодій.

— Отже, братець, повторимо умови. Граємо п’ять партій в «очко». Виграєш ти — спокійно йдеш. Будемо вважати інцидент вичерпаним. Звісно, мої речі лишаться в мене. Виграю я — звиняй, телефоную в міліцію. Спробуєш скористатися моментом і напасти на мене — врахуй, що я колись займався боротьбою, а ти виснажений алкоголем. Я можу розв’язати тобі руки?

— Давай, — зітхнув злодій. — Тільки пусти у ванну, в макітрі ще віскарик шумить.

Ігор звільнив Дениса, провів у ванну. Той пхнув голову під струмінь холодної води, довго пурхав і кректав, доки, нарешті, не закінчив водні процедури. Витершись запропонованим рушником і скудлачивши мокре волосся, злодій потер руки.

— Ну, погнали наші гороцьких? Шлях до свободи й таким буває.

3

Вони вмостилися один навпроти одного.

Баркаш провів жеребкування — першим повинен здавати той, до кого прийде більша масть. Вісімка вийшла Денисові, короля здав собі.

Посміхнувшись, Ігор ще раз перетасував колоду, дав партнерові зсунути, засвітив першу карту. Непогано: відразу хрестовий туз, одинадцять очей. Посміхнувшись, протягнув карту злодію. З виразу його обличчя зрозумів — слабенько.

— Ще, — попросив Денис, мигцем глянувши на другу отриману карту. — Ще, — тепер очі його забігли: — Собі.

Ігор спокійно поклав поруч із тузом чирвову дев’ятку.

Двадцять.

Партнер відкрився: шістка, сімка, дама.

Шістнадцять.

Баркаш розвів руками — нічого, мовляв, тут не попишеш.

Він знову здавав. Випала вісімка. Потім карту взяв Денис.

— Ще! Ще! Собі!

Собі так собі. До вісімки додалася дама. Трошки подумати… Ще одну карточку. Десятка, чор-рт! Н-да, перебрав.

Колода перейшла до Дениса. Він тасував незграбно, помітно нервував. Третю партію злодій виграв по очках. Потім за очками виграв Ігор. Коли прийшла черга вирішальної, п’ятої партії, злодій почав нервувати сильніше, ніж звичайно, і попросив випити. Баркаш налив коньяку собі та йому. Зі своєї склянки зробив тільки маленький ковток. Денис перехилив уміст своєї склянки в себе одним махом, голосно видихнув.

Ігор почав здавати. Собі засвітив вісімку. Партнер узяв першу карту, потім — другу. Трошки подумавши, замовив ще і роздратовано жбурнув карти на стіл. Дев’ять, валет, туз. Двадцять два очки, перебір.

Ігор із хрускотом потягнувся, підморгнув партнерові.

— Ну, братець, готовий здаватися правоохоронним органам?

— Я хочу відігратися, — глухо пробурмотів Денис. — Ще одна партія. Тільки одна, хазяїне.

— Добре! — згода вирвалася в Ігоря машинально, він навіть не встиг ні про що подумати. Але тут же обмовився: — Які в нас ставки? Свободу я в тебе, вважай, виграв. Чи лишити трошки? Буквально дещицю, аби було що на кін ставити…

— Мені більше нема що ставити, — вичавив із себе Денис. — Хіба, — він спробував пожартувати. — твоє барахло.

— Гаразд. Зрівняємо шанси.

Ігор пружно підвівся, взяв свою куртку, витяг із кишені гаманець, із гаманця — стодоларову купюру. Поклав її на стіл поруч із колодою, азартно підморгнув партнерові.

— Ти ставиш рештки своєї свободи. Я — сто баксів. Виграєш — береш бабки та йдеш собі з думкою про те, як тобі сьогодні сильно пощастило. Програєш, закриваємо тему, я викликаю міліцію. Годиться?

Злодій кивнув.

Ігор уже тасував колоду. Гра почалася.

Йому вийшла десятка. Денис узяв одну карту, потім попросив ще одну.

— Досить. Собі.

Поруч із чирвовою десяткою лягла ще одна, бубнова. Двадцять. Навіть дуже непогано. Ігор посміхнувся, потер руки, знову підморгнув партнерові. Але не стримав усмішки й злодій. Підморгнувши у відповідь, він спочатку поклав на поверхню столика туз, поруч виклав пікову десятку. Двадцять один. «Очко».

Денисова рука переможно підсунула до себе зелену купюру.

— Ну, я пішов? — він зробив спробу підвестися.

Ігор не відразу оговтався від несподіваного програшу. Узяв карти злодія. Для чогось потер їх між пальцями, потім старанно переглянув усю колоду: цьому хлопцеві не могло пощастити просто так. Та жодних можливостей махлювати в Дениса не було. Колода нова, він сам її купив, зіграли вони всього п’ять разів, і тасував та здавав він, Ігор, своїми руками…

А тим часом задоволений життям злодій уже звівся на рівні ноги. Він, як виглядало, чесно виграв собі свободу і сотку баксів заодно.

— Почекай, — жестом зупинив його Баркаш. — Тепер право відігратися є в мене. Згоден?

— Чому ні? — злодій знову сів на своє місце.

— Один момент, — сказав Ігор.

Вийшовши в сусідню кімнату, вже навіть не турбуючись про те, що лишає злодія без нагляду, він повернувся за хвилину з тоненькою пачечкою доларів у руці. Поклав гроші біля себе на столик. Послинивши для чогось пальця, відділив від пачечки одну сотенну купюру. Підсунув на середину, хлюпнув по склянках ще коньяку.

— Погнали?

Денис акуратно поклав виграну сотню поруч із хазяйською, узяв колоду.

— Погнали.

Тепер він, очевидно, почувався впевненіше. Руки вже не тремтіли, Денис тасував спритно і здавав хвацько. Собі засвітив дев’ятку, Ігорю прийшла дама.

— Ще, — казав він.

Денис простягнув наступну карту. Тепер сімка.

— Ще.

Король. Чотири очка. Ігор моментально провів подумки просту математичну дію. Не зупинятися, шанси є.

— Ще.

Дев’ятка.

Чорт, перебір. На користь Дениса відійшла ще одна сотня.

Тепер уже Ігор жадібно випив коньяк, і відразу, без перерви, налив собі ще. Не хлюпнув на денце — коричнева рідина заповнила понад третину склянки. Рука Баркаша зрадницьки смикнулася, і він уже впізнавав симптоми, свідчення того, що процес став незворотним і погано контрольованим. Саме тому Ігор уже нічого не міг із собою вдіяти. Лишалося віддатися інстинктам, як це траплялося з ним завжди — цілковито, без вороття.

Відділивши від пачечки сотенних ще два папірці, він скомандував:

— Поїхали далі.

— Може, досить? — обережно поцікавився Денис. — Я б уже такий, що пішов би… І так щастя підвалило…

— Здавай, — Ігор глянув на партнера поглядом, від якого бажання суперечити зникло взагалі. — Здавай, бо міліцію викличу.

Знизавши плечима, Денис покірно перетасував колоду.

Собі засвітив шістку. Потім карту взяв Ігор. Вісімка.

— Ще.

Десятка.

— Собі.

— Собі — не вам, перебору не дам, — прокоментував Денис.

До шістки додалася ще одна шістка. Потім поруч лягла вісімка. Двадцять проти вісімнадцяти. Злодій став багатшим ще на двісті доларів.

Ігор розгорнув віялом решту купюр. Чотири сотні. У партнера — стільки само. Ще один хороший ковток коньяку. Баркаш уже не звертав уваги на те, що злодій не п’є. Азарт володів ним безроздільно.

— Уперед?

Колода замигтіла в руках у Дениса. Чотириста доларів на кону. Ігор витер спітнілі долоні об штани. Що вийшло партнерові, цього разу він навіть не відзначив. У нього самого — валет, два очка. Або «двоє очей», як говорили дворові картярі в його дитинстві.

— Ще.

Туз.

Одинадцять плюс два. Тринадцять — погане число. Треба ще, ризик тут мінімальний, а люфт є.

— Ще.

Десятка. Перебір.

Денис перерахував свій виграш. Вісімсот доларів, а ще й години не минуло. Ігор рішуче піднявся, жестом тепер уже не так наказав, як попросив партнера лишатися на місці, знову вийшов. Цього разу — в спальню. Там, за дзеркалом, у стіну був умонтований невеличкий сейф. Якби злодій навіть його і знайшов, йому б довелося з ним добряче повозитися. І все одно він обламав би собі зуби.

Відчинивши сейф, Ігор Баркаш дістав із нього пачку доларів. Цього разу — пухкішу.

4

Вийшовши з під’їзду, Денис Ковалевський на повні груди вдихнув лагідне повітря глупої квітневої ночі.

До кінця гри хазяїн — господар квартири був уже достатньо п’яний. Але не намагався затримати злодія й узагалі не особливо заперечував проти того, що той виносить із його хати десять тисяч «зелених». Денис був певен: це все, що зберігалося в домі. Сьогодні люди намагаються менше класти в банк, а якщо в банку гроші є, все одно тримають удома пристойну кількість готівки. Та якби у квартирі виявилося ще щось, господар не зупинився б, грав до кінця.

Так, як у казино.

Або біля гральних автоматів.

Денис примружив очі, наморщив лоба.

Так-с. Прикинемо, скільки людей у цій справі.

Він сам, професійний гравець у карти, картяр, катала.

Юлька, його коханка.

Дядя Міша.

Юлька працює в казино. Це вона розказала про Ігоря Баркаша. Дружина постійно намагалася відтягнути того від грального столу. Дійшло навіть до того, що Баркаша перестали пускати в зал, скандали набридли. А нещодавно він прийшов і пояснив охороні: дружина Ліза пішла, кинула його, не змогла змусити пройти якісь дурнуваті курси лікування від якоїсь там залежності. Цю лжехворобу, переконував охорону Баркаш, вигадали спритні люди в білих халатах, аби потім брати з народу ще більше грошей за так зване лікування. Словом, умовив, пустили.

Юлька бачила таких людей немало. Ігромани — сто відсотків хворі люди. Попроси трошки на якусь важливу справу, так не дадуть. Зате без проблем спустять за вечір суму, навіть половина якої може врятувати одну справді хвору людину. У Юльки дуже хвора мама, на операцію потрібні гроші. А багаті буратіни й раніше не особливо щедрилися, тепер же, коли всі кругом говорять про кризу, тим більше жмуться. При тому, що гральні заклади не думають закриватися.

Випадок Баркаша, як пояснила Юлька, був із розряду важких. Денис стежив за ним кілька днів і переконався: навіть звичайнісінькі «однорукі бандити» вводять його в стан, коли контроль над собою повністю втрачається. Але раз людина все одно й далі грає, значить, гроші в неї є. Не все ж у казино лишати. Шкода людину, та якщо сама на себе наплювала і не розуміє проблеми…

Надто сентиментальним професійний картяр не був.

Юльчиній мамі потрібна операція.

Баркаш жбурляє гроші на вітер.

Треба тільки знайти можливість втягнути його в гру, причому бажано — за незвичайних обставин.

Так спочатку виникла ідея. Потім виник третій подільник — дядя Міша. Від нього вимагалося тільки зробити потрібні ключі від потрібних замків. І з завданням старий майстровий впорався блискуче. Як саме — Дениса не обходило.

Йому самому випала найризикованіша частина: зайти у квартиру, дочекатися хазяїна, вдати із себе злодія-невдаху, прикинувшись п’яним, як чіп.

Найскладнішим усе одно виявилося чекання: Юлька з дядею Мішею стежили за під’їздом, дали знати на мобільний, коли з’явиться Баркаш, і Денисові після цього треба було швиденько і старанно прополоскати рота віскі, а вміст пляшки з жалем вилити в унітаз.

Далі у квартирі зостануться багатий ігроман, у якого вже за одного вигляду карт очі затягуються поволокою, і професійний картяр, що знає не лише те, що партнер заводиться з пів оберту, а і як треба правильно здавати карти, коли колода потрапляє тобі до рук.

Ну, а тепер — останній штрих.

Дядя Міша підписався їм допомагати за третину здобичі. В плани Дениса це не входило, але так само не входило в його плани кидати старого кримінальника. Неприємності їм із Юлькою ні до чого. Тому перш ніж іти в машину, де на нього чекали спільники, картяр зробив ще одну, останню в цій історії маніпуляцію.

Коли всівся в машину, мовчки простягнув дяді Міші гроші. Той швидко перерахував купюри.

— Це все? — розчаровано протягнув він.

— Як пройшло? — тим часом запитала Юлька.

— Нормально, — коротко відповів Денис. — Клієнт і правда зовсім безумний.

— Яке нормально! — вклинився дядя Міша. — Тут же вісімсот баксів! Це менше, ніж по три сотні на рило! Варто було через це…

— Вибачте, — зітхнув Денис. — Справді, це все, що було у квартирі. Збирався в борг грати, тільки нема дурних. Хотів ще обручку ставити, тільки я забобонний. Не можна вигравати й програвати обручки. Чого дивитесь? Баркаш іще раніше все програв. Не буде ж він нас спеціально чекати…

Андрій Кокотюха

2009