Юрій Винничук. Аптекар

Як уже повідомлялося, нещодавно у Луцьку в Музеї сучасного українського мистецтва Корсаків відбулася церемонія нагородження лауреата літературної премії імені відомого письменника та журналіста Івана Корсака. Цьогоріч ним став львів’янин Юрій Винничук, який відзначений високою нагородою за романи «Аптекар» і «Сестри крові».

Ми пропонуємо вашій увазі уривок із роману «Аптекар».

Юрій ВИННИЧУК

Книга

Жовтень 1646 року

Переламаний хребет осені. Вітри ярами рознесли ранкові зорі. «Руто! Руто!» Дівчина почула голос, що долинав з хати, і, покинувши доїти козу, поквапилася до батька. Лежав на лаві під ведмежою шкурою і трусився так, мовби то була не тепла осінь, а глуха зима. Руту вразило його вижовкле і сухе, мов лист, обличчя з напнутими на скронях жилами, білі потріскані вуста з червоними тріщинками, осклілий погляд і голос, що долинав, мовби з глибин його єства. Серце її тривожно билося, відчувала, що кінець наближається, але подумки намагалася відігнати його: тільки б не сьогодні, тільки б не сьогодні, нехай уже завтра, а ще краще позавтра… і так щодня…

Старий чорнокнижник, її батько, вмирав уже так понад місяць, вмирав тяжко, як і належить чаклунам, душа не бажала покидати його тіло і трималася з усіх сил. «Ні Білбог мене не хоче, ні Чорнобог, — зітхав, — ні в Яві для мене місця нема, ані в Наві».

Нинішній ранок не відрізнявся від попередніх. Хутенько впоравшись із нехитрим господарством, Рута збиралася піти на луку шукати Розрив-трави або ж Ломикаменю, що восени якраз набирає сили. Як та трава виглядає, ніхто не знає, окрім єдиної птахи — дятла. Тому спочатку треба відшукати дупло, в якому дятел має пташенят, і затулити його каменем, дятел прилетить, побачить, що ради не дасть, і відлетить, аби повернутися із Розрив-травою. Досить буде її тільки прикласти до каменя, і він сам розпадеться на друзки. Ось тут і треба пильнувати, куди стеблинка впаде, й підібрати її. Так розповідав батько. Рута мріяла про те, як підступить з Розрив-травою до скелі на горі Лева, де сплять королівські лицарі разом зі своїм королем, і поцупить королівського меча, яким можна рубати навіть залізо. Рута б тоді одяглася за витязя і поїхала б світ за очі. Геть звідси, бо й так по смерті батька ніщо її тут не триматиме.

Вона вклякнула біля лави і взяла батька за руку, долоня була жовта й зимна.

— Руто, — сказав батько, — я не можу померти й тільки мучуся. Поможи мені.

Ці слова різонули її по серцю, вона здригнулася і захитала головою.

— Але як… як я тобі поможу?

— Це все через Книгу. Це через неї я не можу піти з цього світу. Руто, візьми Книгу, занеси її на берег Полтви і кинь у річку.

Серед таємних книг старого чорнокнижника були й цілком безпечні книги, як от «Великий Альберт. Таємниці чоловіків і жінок» і «Малий Альберт. Чудесні секрети натуральної і кабалістичної магії, альбо ж Непорушна скарбниця тайн», та лише одну книгу він називав не за її титулом, а одним-єдиним словом Книга, хоч і мала вона назву «Еґремонд, альбо Пекельні сили, підвладні людині», а була вона завбільшки у половину людського зросту і стояла в коморі прикута ланцюгом до кривої балки. Книга була оправлена в шкіру того, хто її сотворив, а поверх шкіри, мов зацний лицар, закута бляшаними застібками та ще й на замок, ключ від якого господар ховав під порогом. Рута володіла деякою кількістю заклинань з решти книжок, але Книгу батько не дозволяв рухати, а коли хотів чогось Руту навчити, то брав у правицю свяченого ножа, у лівицю головку свяченого маку, перевертав ножем кожну сторінку «Великого» чи «Малого Альберта», посипав маком і щойно тоді читав уголос. Так Рута й пізнала була дещо із таємниць світу, хоча душа прагнула набагато більшого, але батько суворо боронив перед нею Браму Таємних Знань. Вона знала, що до Книги були вписані імена всіх дияволів і способи їх викликання, там можна було знайти все, що завгодно — пентаклі, описи талісманів, ба навіть Sanctum regnum — спосіб укладання угоди з дияволом. Якось вона підслухала і запам’ятала заклинання, яке промовляв її батько: «О Люципере, заклинаю тебе покинути той терен землі чи неба, де ти зараз перебуваєш, і наказую тобі силою великого Адонаі, Елогім, Аагла почути мій голос і не відмовитися виконати мій наказ», але щоб не занапастити себе на муки, він при цьому писав на пергаменті: «+ Aglas + Aglahas + Agladena + imperibus es meritis + tria pendent corpora ramis dismeus et gestus in medio et divina potestas dimeas clamator, sed gestas ad astra levatur» або ж «+ Tel + Bel + Quel + caro + Mon + Aqua». У тих місцях, де стояли хрести, він хрестився.

Батько спілкувався з янголами і духами стихій, використовуючи вчення абата Тритемія, чия праця «Стеганографія» лежала завше під рукою. Він вважав, що думки є елементами світу духів, достеменно визначеними відмежуваннями духовного світу, які ніколи не гинуть, безнастанно втілюючись у свідомість людини. Найпідступнішими і найненадійнішими з усіх були духи повітря, які не бажають нічому підкорятися, окрім найсильніших заклинань. Рута була свідком, як батько виходив на подвір’я, повертався обличчям до лісу і промовляв заклинання, але промовляв їх не звичним своїм голосом, а якимсь надривним, гаркавим, демонструючи всім своїм тілом, кожним рухом неймовірний імпет, небувалу екстазу, якої ніколи не виявляв деінде, і Рута тоді тремтіла зі страху, але вслухалася у дивні нетутешні слова, що вилітали з батькових вуст невідомою мовою: «Pamersiel oshurmy delmuson Thafloyn peano charustea melany, lyaminto colchan, paroys, madyn, moerlay, bulre + atloor don melcour peloin, ibutsyl meon mysbreath alini driaco person. Crisolnay, lemon asosle mydar, icoriel pean thalmõ, asophiel il notreon banyel ocrimos esteuor naelma besrona thulaomor fronian beldodrayn bon otalmesgo mero fas elnathyn bosramoth». Після цих слів духи мали з’явитися, а якщо ні, то треба було повторювати ще раз і ще раз, і батько тоді уже опинявся поза цим світом, глухий і сліпий на все, що діється довкола нього, окрім одного — з’яви духів. Коли ж нарешті йому вдавалося викликати їх, Рута бачила, як повітря ставало зримим, як воно вурдилося на очах, мов скисле молоко на вогні, як виникали у ньому фігури і постаті, хоч і розпливчасті, але впізнавані, з крилами і довгими руками, з розкуйовдженим волоссям і з обличчями, що міняли свої форми.

Духів повітря доводилося упокорювати, мов диких коней, і коли вони нарешті виринали, батько до них уже промовляв лагідним тоном: «Lamarton anoyr bulon madriel traschon ebrasothea panthenon nabrulges Camery itrasbier rubanthy nadres Calmosi ormenulan, ytules demy rabion hamorphyn». Після цих слів вони готові були слухати його наказів, хоч і поводилися доволі неспокійно, весь час перелітаючи з місця на місце, то опускаючись, то підіймаючись, і крила їхні шуміли, як шумлять крони дерев.

Запам’ятала назавше, як одного разу не послухала батька і, вичекавши, щоб він пішов на лови, знайшла ключ, відімкнула Книгу і стала читати. Сторінки Книги були гарячого червоного кольору, аж очі обпікали, важко було розрізнити ті дивовижні незрозумілі слова, що дрібно висіялися, вони навівали страх, бо походили із якогось нетутешнього світу, зі світу темряви і таємних шелестів. Рута знала, що батько цю Книгу розкриває іно в сутінках, тому затулила вікна подушками, аби на Книгу не падало сонячне проміння, а сторінки вже не так разили очі, й, примружившись, стала вчитуватися, слово по слові промовляла вона уголос, не відаючи ще, до кого ці слова звернені, коли раптом гострий холод пронизав її до кісток, а в хатину з-під порогу вповзла сиза густа імла, що якусь мить клубочилася перед її очима, а відтак сформувалася у шкарадну потвору, тіло якої переливалося, мов у реторті, мерехтіло і струменіло, наче течія, весь час змінюючи свої кшталти.

— Чого бажаєш? — прохрипіло чудовисько. Дівчина отерпла і не могла вимовити ані слова, а воно повторювало і повторювало своє запитання тим самим голосом, що лунав десь із глибин землі, аж доки Рута не бовкнула перше, що спало на думку, аби-но лише позбутися потвори з хати:

— Принеси води з криниці.

І воно вийшло, чи то пак витекло з хати, прихопивши відра, принесло воду і вилляло на долівку, потім рушило знову до криниці, і так ходило без перерви, заливши водою всю хату, аж допоки батько не повернувся і не вигукнув щось таке, що скидалося на скрегіт заліза, і тоді чудисько зникло. Батько не сварив Руту, бо й так бачив, що вона на смерть перелякана, обняв її, притулив до себе і сказав:

— Пообіцяй мені, що більше тієї Книги не розгорнеш.

Той, хто володів Книгою, мусив її позбутися у свою смертну хвилину, бо інакше душа його не могла розпрощатися з тілом. Якщо він жив у селі, то довірявся священникові, і той, зібравши селян, наказував їм принести хмизу та розвести багаття, а тоді кидав Книгу у вогонь. Коли «Еґремонд» перетворювався на попіл, парох збирав той попіл у мішечок і передавав його помираючому зі словами: «Нехай тобі буде легко». Але Рута з батьком жили на хуторі біля лісу, і поблизу не було жодного села.

Рута одімкнула замок, звільнила Книгу з ланцюгів і вчасно відскочила, бо Книга гупнула на землю так, що курява знялася догори і затанцювала у снопах проміння. Вона ледве зуміла її підняти й покласти на візок. Отак штовхаючи поперед себе візок, покотила його до річки, Книга була важка, як сім смертних гріхів, а щокроку ставала ще важчою, візок раз у раз застрягав у землю, земля зойкала від болю і вкривалася потом, а над головою куйовдилися важкі олив’яні хмари і тиснули на душу, чорні тіні лягали попід ноги і наливали їх свинцем, що далі, то щораз важче було ступати, візок уже ледве-ледве котився, усіляке хабаззя з невситимою люттю заплутувалося в колеса, відчайно хльоскало по ногах, роздирало їх до крові, а тривожний крик вороння, що збивалося у чорний грай і кружляло в дикому хороводі, напоював серце страхом. Але Рута відважно йшла далі, чуючи вже, як нажахано клекоче ріка, як хвилі сичать і піняться, розбиваючи берег та вириваючи з його грудей цілі шматки піску і глини, як скриплять верби над водою, тріщать і лускають, ледь не гупаючи додолу. Хмари пригинали дівчину до землі, навалюючись на рамена, наче важезні лантухи, здавалося, вона не витримає і от-от впаде під їхньою вагою, врешті таки вклякнула, але, оперезавшись мотузками, далі волочила за собою того візка, рачкуючи, долоні кривавилися і пекли, коли вона хапался за косми трави, за кущики і суху землю, якісь голоси за її спиною гукали до неї, але пам’ятала, що батько заборонив озиратися, чула своє ім’я, чула голос матері, але певна була, що то не мати, а диявол, і, перехрестившись, повзла далі, аж поки опинилася над самим берегом. Бризки хвиль вдарили їй в обличчя, вона вдихнула свіже річкове повітря і, перекотившись на спину, підняла ноги та попхала ними візок із Книгою з берега, візок не піддавався, грузнув у розмоклий берег, але Рута уперто пхала і пхала з усіх сил, аж крик вирвався з її грудей, врешті візок перехилився, струснувся і скотився з урвища просто у воду, в якій міцно сплелися руки топельців, хвилі гучно сплеснули і підхопили його та понесли за течією, книга загойдалася на плесі, розганяючи хвилі, потім тріснули на ній усі застібки, відлетіла колодка, і Книга розкрилася, сонце раптом вигулькнуло з-за хмар і пропекло її променями, вгору шугонуло полум’я та за мить згасло, а Книга пішла під воду, творячи шалений вир на ріці. Рута знесилена лягла на траву і дивилася в небо, там угорі починало розпогоджуватися, хмари розповзалися, вороння зникло, сонце лоскотало обличчя.

Вона лежала і лежала, боячись іти до хати, бо знала, що не застане уже батька живим — звільнивши Книгу, він звільнив і свою грішну душу, яка вилетіла з-під даху. Рута навмисне забила у шпарину під стріхою кілок, аби її розширити, і душа могла вільно вилетіти у світ. Врешті, підвівшись, попленталася до святого дуба, що ріс неподалік від хати, впала на коліна і молилася, але не християнському богові, а Святовитові, якого батько заховав у порожньому дубові. Дерев’яного ідола він колись виловив у річці, виволік на берег, висушив, а тоді шнурами та коловоротом підтягнув догори і опустив у середину стовбура, що його ізсередини випалила блискавка. Побачити його можна було, лише зазирнувши у невеличке дупло, до котрого ще треба було доп’ястись, ухопившись за гілку, і тоді можна було уздріти Його обличчя — сумне і правічне, зустрітися з його пронизливим, але не лихим поглядом.

— Святовит — наш правдивий бог, — казав батько.

— Але ж бог один? — запитувала Рута.

— Так, один, — погоджувався батько, — і ми його звемо Святовитом. Євреї звуть Єговою, турки Аллахом… А він один. І ми повинні звертатися до нього тим іменем, яке він нам сповістив, а не якимсь іншим.

І вона молилася до Святовита, відчуваючи, як на душі легшає, а в голові прозоріє. Відтак зазирнула до хати і переконалася, що батько вже не дихає. Тіло його мовби опало, випустивши дух, мовби стало плескатішим, лежав із роззявленим ротом, це ж із рота либонь душа і випурхнула, і очі мав розплющені й здивовані. Рута опустила мертві повіки, постояла хвильку, а тоді налила до висушеного коров’ячого міхура сметани, зав’язала у вузлик і, закинувши на плече та прихопивши батькову палицю, рушила до старої Вівді, що жила за лісом.

Вівдя була відьмою і помагала всім, хто до неї приходив. З батьком Рути вони зналися віддавна, обмінювалися зіллярськими переписами, настоянками і ліками. Вівдя була єдиною людиною, до якої Рута могла звернутися в таку сумну годину. Вона згадала, як улітку ходила зі старою на трави. Вівдя висмикнула якусь билину і простягнула Руті, аби спробувала її листочки на дотик, вони виявилися гладенькі і теплі, мовби хтось їх підігрів, Вівдя відірвала шматочок листочка і спробувала на смак, заплющивши очі. Так вона визначала, чи зілля при силі. Вівдя дуже обережно рвала зілля, намагаючись не пошкодити корінців, а коли потребувала саме корінців, то кланялася до самої землі й дякувала. Потім складала зілля у торбинку, що висіла на поясі. Торбинка геть уся пропахла тим зіллям, та не тільки свіжим, але й торішнім, і всі голоси того зілля збігалися в торбинці в одне ціле, коли Рута брала порожню торбинку в руки, то чула їхній шепіт і шелест. Їй вдалося багато знань зіллярських перейняти від старої, і вона відчувала до неї теплу вдячність, геть не сприймаючи її як відьму.

Дорога до неї була не близька, вела через густелезний ліс, швидше не дорога, а стежка, яку протоптали звірі, йдучи на водопій до річки. Рута звірів не боялася, знала до них примовляння, одне на вовка, друге на ведмедя, третє на змію чи на полоза, раз було таки стрівся їй вовк, але вона прошептала кілька слів, і він, скулившись, мовби йому соромно стало, зник у хащах. Але боялася Рута усілякої чортівні, яка у лісі водилася, а було її чимало, і чигала вона на кожному кроці, особливо під кінець дня у темних затінених місцинах, звідки уже починав витікати чорний мед ночі, скрадаючись, наче звір…

— Руто, — казав їй батько, — ти ж не така, як усі люди. Ти інша. Ти відчуваєш інакше, і бачиш інакше, і чуєш інакше. Хочеш знати, якими є людські відчуття? Вбери рукавиці й торкнися до будь-чого. Те, що ти відчуєш пальцями, — ото і є людські відчуття. Натягни шапку на вуха і слухай. Те, що почуєш, — отаким є людський слух. Затули очі краєм хустини і дивися. Те, що побачиш, — таким і є зір людський.

Рута бачила те, що людському оку було недоступне. Вона помічала маленьких козариків, які шугали з-під ніг, притримуючи ручками свої строкаті шапочки, а при цьому щось пищали, мов курчата, бачила, як на деревах стрибають чеберяйчики, а потім ховаються у листі, і лише їхні очі зблискують, як роса, і стежать за кожним кроком, бачила невидимих звірів без тіл і без вуст. Вона бачила, як опар куйовдиться між деревами і формується у страшну роздуту почвару, в якої безліч рук, і руки ті тягнуться до дівчини, ось-ось ухоплять, але вона тоді хрестилася і промовляла «Отче наш», а почвара здувалася, маліла й розчинялася. Дерева обабіч стежки гойдалися і голосно скрипіли, наче рухомі скелети, гілки так і кралися ухопити дівчину за сукню чи за волосся. Рута відмахувалася костуром, і гілки, мов обпечені, відсмикувалися назад, а дерева аж скрикували і стогнали у безсилій люті.

У лісі пахло грибами й вогкістю, у листі вовтузився вітер, здмухуючи павутинки, що припадали до обличчя і не хотіли відлипати, а на дні потічка постукували камінчики, гейби передаючи таємну звістку отим постукуванням. І хоча в довколишньому повітрі панувала невиразна тривога, мовби ось-ось мало щось трапитися і, здавалося, відчувала це кожна найдрібніша травинка, однак Рута була спокійна, не стишувала кроку ані на мить і простувала через ліс, не озираючись, хоча за спиною й вчувалися різні загадкові шелести й шурхоти.

Публікується з люб’язної згоди автора