ВКРАЙ ЧУЙНИЙ…
Київський інженер Олексій Термен став ініціатором багатьох міських проєктів
У 1884 році на канівській кручі над Дніпром, на місці останнього спочинку Тараса Шевченка, замість застарілого дерев’яного хреста було встановлено чавунний.
Цьому матеріально посприяв відомий український меценат Василь Тарновський, який виділив для впорядкування могили Кобзаря чималу як на той час суму — одну тисячу карбованців. Тоді за проєкт надгробка, прикрашеного орнаментом, взявся академік архітектури Віктор Сичугов. А от сам масивний хрест відливали на Київському машинобудівному заводі Олексія Термена.
На інших берегах
У Києві Олексія Федоровича, який мешкав на Банковій вулиці, поважали й шанували. «Завжди коректний, товариський і вкрай чуйний, — писав репортер однієї з газет, — О. Ф. Термен здобув любов і повагу у всіх, хто його знав». Воно й не дивно, адже носій французького дворянського прізвища зробив для міста чимало добрих, а головне — корисних справ…
У французьких хроніках рід Терменів, на чиєму гербі містився прагматичний девіз «Ні більше, ні менше», став згадуватися ще в XIV столітті. Ось тільки питання віри спричинило до вигнання з Франції. Річ у тім, що Термени, змінивши католицизм на протестантство, стали гугенотами. Піком гонінь проти прихильників нової віри стала Варфоломіївська ніч, яка перетворилася на страшну криваву різанину.
Дивом уникнувши смерті, 1572 року сімейство Терменів покинуло батьківщину, яка стала їм зненацька ворожою. З часом одна з гілок вигнанців облаштувалася в столиці Російської імперії — Санкт-Петербурзі.
Олексій Термен з’явився на світ Божий у Північній Пальмирі спекотним серпневим днем «числа 22-го 1835 року». Через 20 років він з успішним балом закінчив Санкт-Петербурзький технологічний інститут. Але «немає пророка у своїй Вітчизні», він так і не знайшов застосування своїм інженерним силам у столиці. І тоді молодий чоловік вирішив податися до «інших берегів»: з міста на холодній Неві він перебрався до міста на Дніпрі, який «тихо і плавно ніс свої води» до Чорного моря. Тим більше, що в другій половині позаминулого століття столиця Південно-Західного краю стала стрімко набирати вагу в економічному житті імперії. І цьому піднесенню значною мірою сприяв швидкий розвиток бурякоцукрової промисловості.
Довгі роки Олексій Термен намагався знайти в Києві свою нішу. Скромний за характером технар, він працював інженером на різних міських підприємствах, аж доки Фортуна не розкрила йому свої милостиві обійми.
Море пива
У 1871 році купець Микола Хряков придбав у Києві на Кирилівській вулиці садибу, на якій розташовувалося занедбане металургійне підприємство. Закликавши в компаньйони заповзятливого ревельського купця Карла Вейсе і не менш енергійних щодо всього нового швейцарців — братів Габріеля і Фрідріха Енні, Хряков затіяв побудувати на цьому місці, як було сказано в установчих документах, «великий пивоварний завод з удосконаленими пристроями для виробництва кращих сортів пива за зразком закордонних заводів».
Для цього батьки-засновники внесли в установчий фонд організованого ними «Товариства Київського пивоварного заводу» по сто тисяч карбованців кожен. Проте цього було замало. Згідно з їхньою спільною заявою, необхідно було облаштувати майбутнє підприємство за «останнім писком» європейської техніки. Ось тоді-то «новатори виробництва» і звернули свою увагу на тридцятишестирічного Олексія Федоровича. Для «виконання всіх робіт у будівельній і технічній частині» на нього поклали функції проєктувальника-технолога і підрядника. А щоб він зосередив у руках всю владу зі спорудження пивоварного підприємства, призначили Термена директором і членом правління Товариства.
Насамперед Олексію Федоровичу знадобився архітектор. Звичайно, досвідченого зодчого можна було без зусиль відшукати і в Києві. Але Термен не став ризикувати й звернувся за допомогою в пошуках потрібної кандидатури до своїх петербурзьких друзів. І ті порекомендували 25-річного випускника Петербурзької академії мистецтв Володимира Ніколаєва, який, незважаючи на молодість, мав уже досвід практичного проєктування і прекрасні рекомендації від колег по цеху.
Молодий архітектор не осоромився. Вирішивши в процесі будівництва масу технічних проблем, завод звели. Його серцем стала оснащена найсучаснішим обладнанням, виписаним із чеського Пльзеня варильня, облаштована у двоповерховій будівлі колишнього ливарного цеху. Щодо Володимира Ніколаєва, то він назавжди лишився в Києві, якому подарував чимало будівель, що стоять і понині.
Тим часом пивоварний завод приступив до роботи — насамперед випуску першосортного пива, звареного за баварськими рецептами. Потім, розширюючи асортимент, тут стали виробляти більш демократичне (за ціною та якістю) баварське пиво другого сорту. А з часом почали варити, зазначимо — першими в Києві, «світле чеське». Крім пива «за зразком пльзенського» на заводі налагодили випуск портеру й англійського елю. Відтепер продукція пивоварного підприємства стала реалізовуватися у власних магазинах Чернігівської, Херсонської та Бессарабської губерній. Пивом із київського Подолу почали торгувати на залізницях і дніпровських пароплавах. Як писали тогочасні репортери, продукція заводу «випереджає у продажу або навіть виключно продається одна» в київських парках, у міських ресторанах і готелях.
До речі, пивоварня на Подолі дала імпульс розвитку сільськогосподарського виробництва навколишніх містечок і сіл. Так, наприклад, пивоварний ячмінь, солод і хміль стали доставляти на підприємство не лише з-під Полтави, а й з прилеглої Сквири. Що ж стосується води — одного з основних компонентів, то вона надходила у варильний цех із колодязя, спеціально викопного на території заводу. А ще на підприємстві, одному з перших у місті, було облаштовано власне електричне освітлення.
Щорічно випускаючи сотні тисяч відер хмільного напою, його вартість поступово знижувалася: якщо на початку виробництва відро пива коштувало 80 копійок, то до кінця ХІХ століття знизилося до 60-ти. За радянських часів пиво Київського пивзаводу № 2, як стало називатися колишнє «Товариство Київського пивоварного заводу», коштувало 37 копійок, а ціна продукції «Пивзаводу на Подолі», що став правонаступником пивзаводу № 2, становила вже близько десяти гривень. А у 2014-му, не витримавши конкуренції, «Пивзавод на Подолі» взагалі припинив існування. Як мовиться, sic transit gloria mundi…
Без води — і ні туди, і ні сюди…
Набравшись досвіду і назбиравши грошенят, Олексій Федорович відкрив 1873 року на тодішній околиці — на розі Кузнечної (нині — Антоновича) та Ділової — майстерню з ремонту обладнання для цукрових заводів. Через три роки це малопотужне підприємство перетворилося на економічно успішний машинобудівний завод, що забезпечував цукрові й рафінадні заводи котлами, фільтрами, помпами, центрифугами, бурякорізками, підіймачами й іншим обладнанням. Завод Термена виготовляв також металообробні верстати й тютюнокришильні машини.
Мало кому відомо, але 1894 року підприємство, очолюване Олексієм Федоровичем, першим у Києві побудувало річковий пароплав. Після цього власники численних приватних суден, що курсували Дніпром, почали ремонтувати їх саме у Термена.
Мабуть, у той період «водна стихія» дещо своєрідним способом захопила підприємливого інженера. У Києві саме перейнялися облаштуванням загальноміської водогінної мережі. Практично втілювало цей проєкт акціонерне товариство, а ось його основним постачальником став Олексій Термен.
За угодою, серед усього іншого передбачалося, що його машинобудівний завод установить кілька фонтанів, які мали вирішити два завдання: естетичне — прикрасити міський пейзаж, і утилітарне — з них візники напували б своїх притомлених коней.
Фонтани були відлиті у вигляді величезних чавунних чаш, прикрашених псевдоантичними маскаронами: з пащ левів, які більше нагадували людські обличчя, вода стікала в басейн. І, як виявилося, у цих чавунних левів був… прототип. Тоді в ливарному цеху головним майстром працював досить непривітний і грубий чолов’яга, якого робітника позаочі прозвали Фараоном. І от коли надійшло замовлення на фонтани, вони, змовившись, придумали таке: за відсутності злобливого майстра у відливні форми було внесено невеликі поправки. Фараон не був присутній під час процесу литва й установки фонтанів, а коли побачив творіння рук «пролетарів» — обімлів. З усіх фонтанів, розміщених у сквері біля руїн Золотих воріт, у Царському саду, біля Маріїнського палацу і в самому Маріїнському парку, на Софійській і Шулявській площах та у сквері на Миколаївській площі перед будівлею театру, звідусіль на Фараона дивилася його власна озлоблена фізіономія. Фараон пробував судитися, але марно… А ось фонтани кияни стали називати терменівськими.
Слід згадати, що Олексій Термен мав першість і в іншому важливому міському починанні — опаленні приміщень за допомогою водяних і пароводяних приладів. Особливу цікавість до нововведення виявили церковники. Приміром, за замовленням протоієрея Софійського собору отця Петра Лебединцева на Машинобудівному заводі Термена були виготовлені два потужних чавунні реберні калорифери, які сухим гарячим повітрям обігрівали храм. Подібні обігрівачі були встановлені також у Володимирському соборі й Трапезній церкві Києво-Печерської лаври. А ще опалювальне обладнання Олексія Федоровича зігрівало Реальне училище лютеранської громади, Єврейську лікарню та інші подібні установи.
Зазначимо, що за традицією того часу Олексій Термен був не лише успішним заводчиком, а й громадським діячем і меценатом. Він довгий час був членом місцевого самоврядування, неодноразово його обирали гласним міської думи. Київські газети писали, що без його «участі, поради і вказівки» жодне більш-менш важливе питання технічного господарства міста не вирішувалося.
Однак особливо Олексій Федорович проявив свої людинолюбні якості у суспільному житті після обрання його членом Київського відділення Імператорського Російського технічного товариства (КВІРТТ). Найбільш шановані вчені й інженери Південно-Західного краю обрали його головою механічно-будівельного відділу. Тоді ж з ініціативи Термена при КВІРТТ були організовані курси кочегарів і машиністів…
Олексій Федорович помер 5 квітня 1909 року від хвороби серця. В останню путь його проводжали натовпи народу. А поховали Термена, що не зрадив вірі предків, на лютеранському цвинтарі…
У середині ХХ століття прізвище Термена знову зазвучало. Тоді велику популярність здобув його родич по петербурзькій лінії: інженер Лев Терман став автором низки винаходів у галузі електроніки. Однак значної популярності він набув завдяки «терменвоксу» — оригінальному електронно-музичному інструменту, на якому грають не торкаючись його поверхні. Пізніше стало відомо, що Лев Термен був, окрім усього, ще й вельми засекреченим співробітником КДБ. Але це зовсім інша історія…
Сергій КУЛІДА
Leave a Reply