Літописець галактики
Борис Штерн помер раптово: за письмовим столом і комп’ютером на 52 році життя. Ризикну назвати його найкращим письменником-фантастом України періоду Перебудови й початку Незалежності. З одного боку, ризику небагато. Наприкінці травня 1994 року в румунському місті Тимишоарі відбувся щорічний всеєвропейський конгрес аматорів фантастики «Єврокон-94». Там румунський міністр культури й спорту вручив приз і диплом «Кращого письменника-фантаста Європи» киянинові Борисові Штерну. Раніше такої честі ушановувалися в основному західні письменники. А з наших східноєвропейців — тільки поляк Станіслав Лем і росіяни брати Стругацькі.
А перед тим Штерн був лауреатом призу «Чумацький шлях — 88» за найкращу книгу року, написану українським фантастом, і призу «Старт-1989» за найкращу книгу молодого автора за підсумками опитування аматорів фантастики СРСР.
А з іншого боку, ризик цього компліментарного визначення криється у тому, що Штерн не був фантастом у звичному сенсі слова. Тобто він писав не масову белетристику, а хороші новели, повісті й романи, перейняті чеховською іронією, знанням життя й людської натури. Фантастика була тільки одним із літературних прийомів прозаїка Штерна, а взагалі він часто говорив, що пише не так фантастику, як «реалістику».
Перша книга Бориса Штерна «Чия планета?» вийшла порівняно пізно, коли йому вже виповнилося 40 років, у 1987-му, у київській «Молоді». Відтоді й до самої його смерті, та й після неї, книжки Штерна ніколи не залежувалися на прилавках книгарень. Мені доводилося бути свідком, як його шанувальники вигулькували у найнесподіваніших місцях. Чиновники з податкової інспекції, бармени, комп’ютерники-програмісти — виявляється, книги Штерна подобалися дуже різним людям.
Ім’я письменника стало відомим після публікації в культовому для інтелігенції СРСР науково-популярному журналі «Хімія й життя» 1979 року. За словами Бориса, першим його помітив Борис Хазанов — нині відомий російськомовний прозаїк, що проживає в Німеччині. Тоді він працював у «Хімії й житті», і виокремив оповідання молодого автора з редакційного «самопливу». На початку письменницької біографії Штерна відбулося ще одне щасливе знайомство. Борис служив строкову службу у радянській армії під Ленінградом. І от одного разу він вирішив рвонути в самоволку. Куди йде солдат в таких випадках? Ну, в пивний бар або «по дівчатах», а найбільш інтелектуальні пішли б милуватися живописом в Ермітаж. А от Борис Штерн узяв рукопис своєї першої фантастичної повісті й пішов додому до Бориса Стругацького. Бог милував, військовий патруль не схопив. Метр фантастики зустрів солдата цілком прихильно. Ба більше: вони подружилися й регулярно листувалися потім аж до смерті Штерна. Цікаво, що ту свою першу повість, тепло відзначену Стругацьким, сам молодий автор… спалив як недосконалу. Жест цілком класичний.
Згодом Борис Стругацький тричі нагороджував Штерна міжнародною літературною премією «Бронзовий равлик». У Санкт-Петербурзі, де Стругацький створив потужну школу авторів фантастики, любили Штерна: тамтешній журнал «Нева» назвав одне з його оповідань про інспектора Бел Амора «хрестоматійним». У жанрі фантастики заведено присуджувати нагороди «від аматорів» (тут важать тиражі, швидкість розкуповування книги) й «від професіоналів», коли працює «гамбурзький рахунок» і смаки яйцеголових критиків. Так от: Штерн отримував щедрі відзнаки і від читачів, і від колег. Читаючи його роман «Ефіоп», написаний у витонченій постмодерністській манері, як найближчі аналоги згадуєш прозу Милорада Павича, Владіміра Маканіна, Умберто Еко, Віктора Пєлєвіна.
Згадаю принагідно 1988 рік, нарада аматорів фантастики в Києві. Тоді уперше після довголітньої перерви зустрічався з читачами й Олесь Бердник, автор «Зоряного корсара», багатолітній і в’язень сумління… У перерві я стояв у курилці видавництва «Молодь». Поруч димів дешевою цигаркою Сєвєр Гансовський — російський письменник-фронтовик, автор роману-бестселеру про перевертнів «День гніву». Тут же курив Аркадій Стругацький — старший із братів. Раптом зайшов Борис, попросив вогнику.
— Так це ви — Штерн? — звернувся до нього Аркадій Натанович. — Я багато хорошого чув про вас від брата.
— А я, Борисе, читав ваше оповідання «Дім», — докинув Сєвєр Феліксович. Класики фантастики навперебій почали вихваляти Бориса. Він збентежився.
Основний жанр, у якому Борисові Штерну були мало рівних, — оповідання, новела, хоча він написав і три романи. У його книгах є що завгодно: гумор, лірика, пародія, гра, сюжетні перипетії, моральні дилеми… Немає тільки технологічних ідей, характерних для «жорсткої» наукової фантастики в дусі Жуля Верна або Миколи Дашкієва.
Лейтмотив творчості Штерна — милосердя, людяність. Для фантастики це, погодимося, рідкість. Ніяких зоряних воєн, галактичних рейнджерів, усемогутніх термінаторів у Бориса ми не знайдемо. Його персонажі казкові, але найчастіше знайомі: рибка-балакунка, Дід Мороз, миследумний Дім. Основні герої Штерна — «маленькі люди», або навіть маленькі сапієнси: робот Стабілізатор, мисляча жаба — адмірал Квазіквакс, інспектор космічної екології Бел Амор…
Популярність Бориса Штерна спалахнула кометою на кінець Перебудови й розвалу СРСР. Тоді Бориса заходилися охоче друкувати, особливо в численних збірниках і журналах, що виникали, як бульки на калюжах після дощу. Але прийшло лихо: розпочалася небачена інфляція, і вона з’їдала гонорари ще на шляху від видавничого договору до виходу книги у світ. Друзі й приятелі Штерна, що стали щасливими приватними видавцями, — Віталій Бабенко, Данило Клугер, Юрій Іваниченко, — хоча й цінували Бориса Штерна, але друкували його у своїх новопосталих редакційно-видавничих кооперативах без ентузіазму: на першому місці — комерція, гроші й стовідсоткові бестселери, за які не треба платити гонорарів. Борис прекрасно це розумів і не ображався на друзів.
По творах письменника готувалися на початку 1990-х зйомки фантастичних фільмів, але й вони були припинені через економічний безлад, який із розваленням Радянського Союзу набирав макабричних рис.
Борис Штерн був дуже світлою особистістю — дотепним, доброзичливим і трохи наївним. Він часто потрапляв у смішні й напівфантастичні історії. Наприклад, 1991 року опублікували кілька Борисових оповідань у московському кооперативному видавництві «Текст». На початку 1992-го Борис приїхав у Москву за гонораром, де я на той момент мешкав як слухач Вищих літературних курсів. Він попросив мене допомогти йому одержати гроші.
— Грошей багато, мабуть, потрібна буде велика господарська сумка. Я сам не донесу, — мотивував він дивне, на перший погляд, прохання про супровід. Прийшли на квартиру до його редакторки, розташовану десь у районі московського зоопарку. Справді, на Бориса чекала повна сумка рублів — уже порядком знецінених внаслідок шокової «гайдарономіки» і гіперінфляції, що почалася. Але стільки грошей відразу я ще не бачив, тож гонорар справив враження.
— Давай частину візьмемо із собою, погуляємо Москвою, а сумку лишимо на Київському вокзалі, — запропонував Штерн. — Увечері ти мене проводжатимеш на київський потяг — от і заберемо.
Так і вирішили. В автоматичній камері схову Борис безтурботно витяг із сумки кілька пачок банкнот, перетягнутих банківськими паперовими стрічками, розпихав по кишенях. А саму сумку заштовхав у глибину металевої комірки. Досить швидко набрав код і клацнув дверцятами.
— Ти хоч би номер десь записав, а то за день, бува, й забудеться, — порадив я.
— А чого там записувати? Усе просто: «А 000».
— Так ти що?!. — злякався я. Хіба ж це таємний код для зберігання грошей? Комірку ж може елементарно відчинити будь-хто!
— За теорією ймовірності, — авторитетно зауважив Штерн, — абсолютно не важливо, який номер ти набрав. Усі однаково прості або складні.
Коли ми ввечері прийшли до поїзда, гроші у камері схову лежали на місці.
— Що я казав? — тріумфував Борис. — Теорія ймовірності!
Будь-які теорії він гуманітаризував, олюднював. Як до хатньої тварини ставився до свого персонального комп’ютера, зібраного з різних старих запчастин.
«Комп’ютер — індивідуальна зброя! — пишався ним Борис. — Я згодний із філософемою, що комунізм переміг комп’ютер. На ньому зручно правити текст і відразу передавати його по модему хоч на Місяць. Але найголовніше: за комп’ютером зручно думати».
У радянські часи Штерн, як багато інтелігентів його покоління, ким тільки не працював — письменництво прогодувати не могло. Був художником-оформлювачем у кінотеатрі, сторожем у старому київському Ботанічному саду. Якось я зайшов у його зміну до Ботсаду з пляшкою горілки. Був травень, пишно цвіли заморські магнолії. Ми залізли дербализнути на високий скляний дах оранжереї.
— Парадіз! — захопився я. — Ти працюєш у раю!
— У раю не працюють, а відпочивають, — сумно заперечив Борис.
Він уперто працював щодня, незалежно від натхнення. Жартував, що прозаїк, на відміну від поета, «пише задом», тобто повинен «висиджувати» тексти.
За кілька років до смерті Борис з’їздив в Ізраїль. Привіз мені звідти листок із Гетсиманського саду й дрібку Святої землі. Сказав, що наш пишний Ботанічний сад його вражає більше, ніж тамтешній Гетсиманський.
Сподіваюся, Борис Штерн перебуває тепер у місцині, яка дуже нагадує старий київський Ботсад. Тільки працювати там уже не треба.
Ігор КРУЧИК
Leave a Reply