Замінований рай: Метафізика останніх речей

277

Візьми цю тростину і виміряй нею храм і тих, що в ньому моляться

Янгол Апокаліпсису

Метафора саду — одна з найсильніших у поезії всіх часів — вказує одночасно і на сад «на Сході, ув Едемі», звідки почалася людська історія, і на Hortus conclusus — «закритий сад» Пісні Пісень, що став одним із центральних образів куртуазної поезії і трактатів неоплатоніків

Загадковий сад був головною темою англійських ренесансних гобеленів: дама з однорогом між сикоморів і пальм символізувала теологічну гармонію високої алегорії.

Естетика В. Базилевського радикально інша, вона становить антитезу цим ідилічним видивам. Він змальовує всесвіт загальної апокаліпси із землею, що здригається під копитами Чотирьох Вершників і приватизованим небом, де навіть Рай заміновано.

Незважаючи на експресивні, часом онейроїдні візії дюрерівских гравюр, якими ілюстрована книга, на нас чекає твереза неокласична поезія. Жодної темної містагогії — поет залишається мудрим стоїком.

«Замінований рай» — остання частина великого поетичного триптиху (перші дві — «Повітря резервацій» та «Лук і стріли»). Ідейна і тематична широта цієї книги надзвичайна, ба навіть виняткова, як завжди у В. Базилевського. Охопити її повністю неможливо, залишається хіба що обстоювати певний ракурс бачення, свою «спробу наближення».

Творчий всесвіт В. Базилевського осяває чорне сонце меланхолії, котре, як виявилося, не таке вже й холодне. Зосереджена перейнятість метафізикою останніх речей не відміняє його по-справжньому монтенівсьої розважливості. Всі кінцеві речі насправді — перші, тобто першочергові. Саме ними російські класики свого часу полонили Європу. «Останні речі» російської літератури виявилися однаково придатними і для Belle Époque, і для ери Fin de siècle.

«Песимізм» Базилевського, властиво, є теологічною категорією. Він має августинівські витоки. Схожий песимізм мучив Паскаля. Мисляча очеретина перед «вічним мовчанням безмежних просторів» — симптоматичний для поета образ. В. Базилевський відмовляється від спроб закрити прірву космосу, «мовчання просторів» симулякром віри, натомість відкриває правду, споглядати яку є водночас болісно і п’янко. Але саме ця правда дає нам можливість вирости, осягнути складну і драматичну діалектику людського братства.

Апокаліптичні візії «Замінованого раю» мають колосальний художній ефект і полонять читача на найглибшому, архетипному рівні. Незважаючи на всі «розчаклування» епохи постпозитивізму, величава візія фіналу продовжує заворожувати нас в єлизаветинських драмах і «Гіперіоні» Кітса. В. Базилевський знає, що у гріхопалому світі, цій «юдолі сліз», вічна темрява промовляє до уяви потужніше, ніж вічне світло. Найбільшим його однодумцем у неприйнятті симулякрів і даремної надії є Мамардашвілі. Роздумуючи над природою реальності, останній посилається на знаменитий рядок Данте: Lasciate ogni speranza voi ch’entrate («Залиште надію всі, хто сюди входить» — напис на брамі Аду): так, за Мамардашвілі, починається будь-який досвід зустрічі зі справжньою дійсністю; цей імператив написаний над входом у реальність.

Однак почнемо трохи здалеку. У В. Базилевського надзвичайно особистісні відносини з античністю. Його «некласичний» і нетривіальний погляд на історію яскраво виявляється у вірші «Юліан Відступник», де відчутна елегійна туга за високою античністю, поглинутою юдео-християнством:

Порушивши сувору заборону

Констанція, що вдався до терору,

він поклонявся Зевсу й Аполону,

гострив, як спис, таємну непокору.

Коли отримав берло і корону,

то став богам Елади за опору.

Святилища узяв під охорону,

та не врятував їх від розору.

І вже сучасник, схильний до руйнацій,

звів нанівець здобутки віри й праці,

що він їх ревно віддавав щоднини.

І подвиг духу, як завада зайва,

побляк в розповні місячного сяйва

єдинобога, бога з Палестини.

Очевидно, що поетові тут суперечить не стільки монотеїзм, як моністична претензія церкви, що допустилася «костянтинового гріха» (за висловом В. Соловйова), стала імперською. У історичному протистоянні еллінізму і гебраїзму Володимир Базилевський, як і свого часу вікторіанський мудрець Метью Арнольд, стає на бік еллінізму.

Тема античності присутня і в наступних поезіях. Дуже промовистим у цьому сенсі є вірш «Рукописи й золото», у якому поет недвозначно називає «божественною трійцею» драматургів Есхіла, Евріпіда та Софокла.

Така радикальна візія Базилевського не позбавлена рації: давнім грекам, на думку найвідомішого едвардіанського поета і філолога-класика Альфреда Хаусмена, належить винахід любові.

Як і Тертуліан, Базилевський заперечує спільність Афін із Єрусалимом, а церкви — з університетом, стаючи при цьому на бік Афін та університету.

Втім, вважати, що поет зрікається «візантійщини», обираючи при цьому тепло-холодний варіант громадянської релігії чи лише героїчний стоїцизм, було б помилково.

Він теж сповідує релігію епіфанічних прозрінь. Найяскравіше це являється нам у вірші «Спалення щоденників». Зацитую тут його фінальну коду:

Заратуштра я розумію чому

ти шанував священний вогонь

вогонь — метафора бога

вогонь — підтримка

вогонь — надія

хвала тобі далекозорий поете

з туманного Альбіону

беру на озброю твої слова

вогонь — батько парадоксу буття

самоспалення але й звільнення

самозищення але й воскресіння

гори те що усе згоріло

корабель порятований від баласту

у трюмі й на палубі лише необхідне

корабель пливе у гавань майбутнього

на його щоглі орифлама золоте полум’я

усе буде як має бути

місце твоє на капітанскому мостику

не озирайся дивися тільки вперед

22.05.2017

Це одна з найбільш вражаючих епіфанічних маніфестацій у всій збірці, що прочитується, як потаємний гностичний гімн. У строфах відчутний подих високого неоромантизму, який залишається константним навіть у детермінованому постмодерному просторі.

Варто зазначити, що цей гімн, ця своєрідна метафізична декларація народжується в глибині кенотичної пустки, відчувається, що ці строфи належать людині, яка пройшла непрості інфернальні митарства. Це надає рядкам особливої ваги.

Таким чином, поряд із «неокласиком» і мудрим касталійцем на іншому, «темному» полюсі існує його романтичний Doppelgänger (неороманичні відрухи в поезії В. Базилевського — предмет окремого дослідження) — поет-містагог, що сповідує «полум’яно-золоту орифламу» епіфанічних прозрінь.

Якщо переважаючим мотивом збірки є те, що я назвав метафізикою останніх речей, якою європейців свого часу полонила «свята російська література» (за висловом Томаса Манна), то у цьому вірші, можливо, найяскравіше виявляється епіфанічна природа книги.

Зважусь на нетривіальну і ризиковану аналогію. Те, що я назвав метафізикою останніх речей, зближує В. Базилевського з де Кіріко — основоположником так званого «метафізичного живопису», що згодом набув розвитку у Поля Дельво і у раннього Магрітта.

У метафізичному живописі, в розумінні, яке в нього вкладав де Кіріко, метафора стає інструментом деконструкції логіки буденного. Щось подібне бачимо у В. Базилевського.

Художники-метафізики в контексті свого часу були аскетами. Вони свідомо пожертвували пошуками у виражальній царині й обрали відсторонений, незворушно-неокласичний стиль. Така колористична і виражальна ікономія — надзвичайно ризикований крок. Послідовники де Кіріко відмовилися від ескалації мальовничості, яку сповідували постімпресіоністи і фовісти, і від жорсткої аналітики, якої дотримувались кубісти.

Натомість у своїх картинах вони пропагували спрощену форму предмета, його брутальну конкретику. У «метафізиків» ця конкретика предмета контрастує з дивною атмосферою, в яку вони цей предмет занурили. В учнів де Кіріко предмети ніколи не втрачають своєї предметності, як це часто траплялося у класичному живописі, де подекуди цілковито панує демон перспективи.

Щось подібне бачимо у Володимира Базилевського («впадаю в простоту,// схиляюсь до аскези» — цими рядками відкривається збірка). Автор вже давно не полює за текстуальними знахідками і не вдається до ескалації будь-яких форм естетизму. Натомість ніби перебуває в урівноваженому дзені, як Вільям Карлос Вільямс, Роберт Фрост чи Езра Павнд.

У відомому листі Горація до Пізона натрапляємо на своєрідну творчу максиму: «що не прямує до вершини — спадає в ніщо». Творчість В. Базилевського прямує до вершини; як і подвигу аскета, їй властива особлива ікономія, творчий мінімалізм останніх речей, котрі, як і катехізисні істини, завжди прості. Поет залишається послідовним моралістом (у позитивному значенні цього слова). Мораль стає для нього універсальним, строгим і богоданим мірилом. «Візьми цю тростину і виміряй нею храм і тих, що в ньому моляться», — говорить Янгол Апокаліпсису.

Варто зазначити, що В. Базилевський — поет глибинно мисленнєвий, ним рухає енергія думки, а не емоції. Він не культивує «гру переблисків», темний романтизм й ірраціональне діонісійство. Його архітектони логічні й не затуманені. Їм властива аттична довершеність портиків і колонад. Таким пейзажем міг би прогулятися Чистий Розум. Ці якості — принаймні евентуально — нагадують нам дискусію про його поезію як про поезію факту. І все ж, наскільки правомірний такий присуд?

Найяскравішою маніфестацією поезії чистого факту є славнозвісне Complete destruction(«Повне знищення») одного з найбільших американських поетів новітнього часу Вільяма Карлоса Вільямса:

It was an icy day.

We buried the cat,

then took her box

and set fire to it

in the back yard.

Those fleas that escaped

earth and fire

died by the cold*.

Тут поет ніби наново відкриває читачеві свіжість чистоти факту, звільняє від культурної інтоксикації і диктатури всіх витончено-равіністичних екзегез. Така поезія ніби перебуває поза межами добра і зла, тобто будь-яких моральних парадигм.

За кожним рядком В. Базилевського натомість стоїть стара пан’європейська патриціанська культура маннівського типу. Його поезія — це пишне «цвітіння діалектики». Схожі почуття я переживав перед Ізенгейським вівтарем, споглядаючи «Хор янголів» Маттиса Грюневальда чи слухаючи музику Арво П’ярта. Книга ще раз потверджує відому максиму Роя Кемпбелла про те, що поезія володіє останнім королівським маєстатом. Поезія і кохання у цьому десакралізованому світі є, можливо, «останніми вівтарями людства».

У «Замінованому раю», як і в двох попередніх книгах, поет болісно переживає втрату національного кореляту світової культури. Ця туга дещо старосвітська. Насправді виклики ще страшніші, а ставки — значно вищі. Дітріх фон Гільдебранд і Карл Барт писали про те, що людство опинилося під загрозою тотальної дегуманізації. Про це саме свідчать останні папські енцикліки: гендер підриває патернальний лад, а в науковій спільноті все більшої популярності набувають ідеї трансгуманізму. Навіть субкультура, чи то пак — контркультура, більше не благовістить змін і давно перетворилася на ідеологію. Митців усе більше захоплює естетичне поганство оцерковленої вулиці: у мистецтві панує диктат вихолощеного концептуалізму.

Утім, як проникливий філософ-антрополог В. Базилевський розуміє, що майбутні катастрофи закладені у трагічній парадигмі людської природи, де, мов на шекспірівському чарівному острові, у невпинній змагальній борні співіснують одночасно Просперо, Аріель і Калібан. У «Замінованому раю», щоправда, чарівний острів уже захоплений Калібаном.

І все ж, усі візії занепаду і світової апокаліпси у книзі ніщо порівняно з пронизливою і остаточною епіфанією «золотого полум’я орифлами», яка дарує нам приголомшливу надію на новий ренесанс. Чомусь після прочитання книги мимоволі згадується відома фраза Розанова про те, що найбільш апокаліптичною — себто сповненою космічної повноти — є усмішка матері до її дитини.

Микола ІВАНОВ

*День був морозяним.

Ми похоронили кішку,

потім спалили її коробку

на задньому дворі.

Ті блохи, що уникли

землі і полум’я,

загинули від морозу.

(Переклад з англійської М. Іванова)

Leave a Reply