Сергій Мартинюк: “Того, хто йде, важко спинити”

419

Він завжди в русі: кудись поспішає, у нього якась термінова зустріч… Він і громадський діяч, і плодовитий, надто в останній час, письменник. І коли, питається, встигає? За все береться з непідробним ентузіазмом і впевненістю, що все буде добре…

Із Сергієм Мартинюком мені вдалося поспілкувалися, спокусивши кавою, у письменницькому кафе «Еней».

Пане Сергію, вашою дебютною книгою, якщо я правильно пам’ятаю, був об’ємний фоліант під назвою «З Україною в серці». Написана російською, вона, як свідчила анотація, розповідала «про сутність Московської держави, її колишньої і нинішньої загарбницької та шовіністичної політики, передусім стосовно України», оприлюднювала «реальні факти раніше спотвореної історії України», закликала «до боротьби за піднесення гідності та життєвого рівня (у матеріальному, культурному, духовному сенсі) українського народу, кожного з нас». Що спонукало Вас, колишнього офіцера «несокрушимой и легендарной» взятися за перо?

Перше і головне: щиро дякую за можливість дати інтерв’ю найстарішій газеті письменників «Літературній Україні». Для мене це важливо, приємно і почесно… Розпочну з другої частини запитання.

Я почав писати в дитинстві. Оповідання, нариси, вірші… Мріяв вчитися в якомусь мистецькому виші або на журфаці одеського університету, але рано помер тато, і мамі було важко з двома хлопцями. Тож вступив на навчання в Одеське артилерійське училище.

Чи шкодую про це? Напевно, ні, бо у війську навчився головного правила життя — «Істину треба не пізнавати, її треба створювати. Тому ніколи не здавайся і вір у себе».

Перша книга «Здобули волю — здобудемо долю» вийшла 2007 року. Вона присвячена подіям Помаранчевого повстання в Балтському районі, що сталося трьома роками раніше. Ми тоді боролися з фальсифікаціями на президентських перегонах. І я вдячний патріотамбалтянам, які, незважаючи на погрози, стояли за майбутнє України. До слова, після третього туру виборів президента на Одещині тільки два райони проголосували за В. Ющенка. І серед них — моя Балтщина. Шрам у мене на лобі — це, сказати б, пам’ятна відзнака жовтня 2004-го.

Друга, «З Україною в серці», це — своєрідна преамбула до написання третьої — «Горжусь, что я Украинец», яка вийшла у Луцьку накладом тисячу примірників. Її я писав саме для українців. Я хотів, щоб люди позбавлялись комплексу меншовартості, «молодших братів», «хохломанії пристосуванства». Я хотів і хочу зараз, щоб Українці повірили в себе і зрозуміли, що «за своє щасливе майбутнє треба наполегливо працювати сьогодні». «Пишаймося, що ми українці, бо ми того варті» — основний посил цієї книги. Ще з далеких 90-х років ми активно застосовували це гасло.

Знаєте, пане Сергію, я багато чого бачив у війську й ніколи не зрікався свого українства, або місця народження — села Крижовлін. Мені пропонували русифікувати своє прізвище і перетворитися на Мартинюкова. Пам’ятаю, спитав свого політкера: «А честь? А гідність? А мій рід?»… Інші погоджувались і ставали «новими руськими». Було соромно за цих, словами Кобзаря, «правнуків поганих». Про це і пишу в книзі.

Хочу надихнути співвітчизників на головне — ми маємо створити нову націю з попелу старої — націю з розумом Переможців. Я нині щасливий, що є членом НСПУ. Гордий тим, що рекомендації для вступу мені надали відомі письменники. Я радію, що можу спілкуватися, сперечатися, дискутувати з найкращими літераторами України. Вірю й сподіваюсь, що внесу в письменницьке середовище щось нове і рідне, чим будуть пишатися в майбутньому.

Як я розумію, ця свідома позиція привела Вас на Майдан. А потому Ви стали активним депутатом Балтської районної ради, що на Одещині, балотувалися в народні депутати України. І, врешті-решт, — одним із засновників «Благодійного медичного фонду „Лелека”»…

Саме так. Після Помаранчевої революції й приходу до влади Януковича багато хто знову впав у відчай — «ми нічого не змінимо», «все куплено». Треба було показати, що наша доля у власних руках. «Було нам важко і було нам зле. / І західно, і східно. / Було по всякому. Але, / нам не було не гідно» — я завжди цитую ці рядки Ліни Костенко і надихаюсь ними. Саме 2005 року я вирішив повернутися до літератури.

Щодо депутатства в районній раді. Я пишаюся тим, що виборов право бути депутатом. Я подав понад 500 депутатських звернень, запитів, пропозицій. Багато з них утілюється в життя й сьогодні. Балта стала містом обласного підпорядкування. У нас у місті з’явилася сучасна бібліотека, сучасний музей. І головне — це щасливі люди. А ще я балотувався до Верховної Ради України у 2012 і 2014 роках. Цим і пишаюсь. Обидва рази передвиборчу програму проводив під гаслом: «Я не граю в Гідність. Я живу з Гідністю». І нині я сміливо ходжу по місту й сміливо дивлюся в очі містянам.

Після Революції гідності Рада громадських ініціатив Майдану направила мене до Федерації профспілок України. Так я став радником голови ФПУ Григорія Осового. Ми домовились, що як радник голови ФПУ я веду напрям оздоровлення майданівців і вояків, допомагаю війську. На той час я вже створив Благодійний медичний фонд «Лелека». За 2014–2016 роки фонд посприяв, допоміг і направив на реабілітацію 550 осіб.

А ще містяни вважали Вас пристрасним націоналістом… Можливо, саме це і стало причиною того, що Ви почали писати рідною мовою?

Розумієте, нам не треба боятися слова «націоналіст». Якщо його перекласти українською, буде звучати як «народник». Народник вірить, що він живе в народі й для народу. Він обличчя народу і свого краю. Націоналізм — це любов до свого і повага до чужого.

Проте було по всякому. Я повернувся додому в грудні 1991 року. Ми зустрілись із друзями на Приморському бульварі в Одесі. Загравали до дівчат і пили пиво, милувались грудневою українською Одесою. Я тепер не пам’ятаю, звідки взявся прапор України і хто його приніс. Піднявши прапор над головою, я сказав друзям іти за мною, і пішов до Потьомкінських сходів. Стояв біля Дюка, внизу горіли вогні Морського вокзалу, і тоді я почав голосно скандувати: «Україна! Україна!», розмахуючи нашим прапором.

Був кінець дня, люди обходили мене і дивились, як на божевільного. Я повернувся і хотів підбадьорити хлопців, які мали бути за моєю спиною. На диво, їх там не було. Вони стояли осторонь, біля лавки і (це мене вразило найбільше) вдавали, що не знають мене. Тоді я зрозумів, що всі битви за вільну Україну ще попереду, і вони будуть далеко не мирні.

Писати рідною мовою почав тоді, як зрозумів, що «метать бисер перед свиньями» не гоже. Я свої перші книги подарував друзям і знайомим. Писав російською, а постскриптуми з історії — українською. Один знайомий мені сказав: «Хорошу книгу Мартинюк написав, але я нічого не зрозумів українською». Коли після «Горжусь, что я Украинец» цей знайомий перестав зі мною вітатися й сказав що «я націоналіст», я дав собі слово писати тільки українською.

З деяким подивом дізнався, що Ви є апологетом Остапа Вишні. Маю на увазі Ваші мисливські оповідання «Невдала смуга», «Українська юшка», «Український лежень», «Ні пуху ні пера»… Тож кілька слів про свої уподобання…

Павло Михайлович Губенко для мене є взірцем української гідності. Подивіться на фото Остапа Вишні. Високе чоло і розумні очі з присмаком іронічного суму. Очі промовляють: «Друзі, я так багато хочу написати про те, які ви йолопи, що повірили більшовикам. Але ж ви цього не зрозумієте. Тому буду писати тільки сатиричну прозу. Може, через гумор зрозумієте, що треба бути гідними українцями». Його «Мисливські усмішки» — це шедевр тогочасного часу. Для мене Остап Вишня не просто класик сатиричної прози. Це гоноровість і сміливість, гідність і презирство до концтаборів, гордість і любов до України.

Щодо моїх уподобань. Головна пристрасть — книги й література. Пристрасний мисливець і риболов. Обожнюю грати в преферанс і шахи. Наразі пробую розробити новий варіант гри в шашки. Як кожний нормальний чоловік дуже полюбляю мати стильний вигляд. За модою не женуся, вважаю, що людина має носити ту одежу, яка їй більше пасує. Але завжди додаю в одежу щось з українського одягу і національним орнаментом. Полюбляю діаманти й золото. Хочу спробувати створити кілька колекцій у сучасному українському стилі таке собі поєднання стародавніх скіфів і сучасних традицій. Обожнюю футбол і снукер. І, звичайно, головне уподобання — усмішка. Хочеш підкорити світ, подаруй йому свою усмішку.

Коли ми вже згадали про Остапа Вишню, то не можу не запитати про Ваше ставлення до літератури радянської доби. Чи варто сьогодні перевидавати, читати колишніх класиків нашої літератури?

У житті не треба соромитися трьох речей — старого одягу, простого життя й стареньких батьків. Не думаю, що нам треба забувати добу радянської літератури. Щось треба перевидавати, а щось ні.

На мене в дитинстві справила дуже сильне враження книга Павла Загребельного «Дума про невмирущого». Згадую, як тато веде мене в перший клас і я, маленький, — у розпачі. Усі говорять «порусскому», і я почуваюся не дуже комфортно. Я погано знаю цей «язык». Пройшло п’ять років, і мені дарують на день народження книгу «Дума про невмирущого». Я знову почуваюся не комфортно. Тато сказав прочитати, а книга написана українською, а я вже забув свою рідну мову. Вона для мене вже «селянська» і не зручна. Я таки прочитав і татові ввечері розповів. Він тоді сказав: «Завжди будь собою». Уже згодом зрозумів, що Павло Архипович писав про нас, невмирущих українців. Його Андрій Коваленко — це символ гідності й непереможності Українського духу.

Ще одна книга з дитинства вразила — «Михайлик — джура козацький» Марини Пригари. Це звичаї й традиції козаків, сміливість і незламність у боях. Це часи Гетьманщини. Марина Пригара показала непрості стосунки Петра Сагайдачного та Яцька Бородавки. Я похвалився прочитанням книги перед дідусем, і той, замислившись, промовив: «Програли всі. Держави не створили, і козаків поклали силу силенну. І тепер живемо в колгоспному кріпацтві. Ця книжка має навчити тебе мудрості».

Цей рік приніс Вам чимало літературних нагород… Спонукає до творчості?..

Звичайно! Хоча, на моє переконання, не літературні премії роблять письменника письменником. Але, з іншого боку, завжди приємно, коли тебе визнають і приймають у своє коло саме письменники. Утім, оцінку книгам завжди дає читач. Наведу два приклади.

У 2013 році я брав участь у фестивалі «Українська книга на Одещині» й продавав свої книги. Було якось незручно. Навкруги багато стендів видавниць із гарно оформленими книжками, і поруч я — виставив свої твори на звичайний стілець. Уже в кінці дня до мене підійшов Микола Ревенок і купив книгу «Горжусь, что я Украинец». Наступного дня він зателефонував і повідомив, що керівництво Одеської регіональної академії наук висуває мою книгу на здобуття Шевченківської премії. Мені було це приємно, тим паче, що Микола Денисович знав мого тата і приїздив до Балти.

Другий приклад. У 2016 році я презентував книгу «Горжусь, что я Украинец» Івану Ющуку. Через кілька днів Іван Пилипович зателефонував і попросив електронний варіант книги. Він, мовляв, хоче поставити її на свій сайт «Школа української мови Івана Ющука». Я здивувався, бо книга ж наполовину написана російською. Та Іван Пилипович відповів, що такі книги треба читати. А від «диванних критиканів» ми відіб’ємося. А я, відкрию таємницю, нині готую до видання новий варіант книги «Пишаюсь, що я Українець». Саме в українському варіанті. Тут новий сюжет і новітній літопис. Не можу не видати, бо давав слово Івану Ющуку, що опублікую книгу українською.

І наостанок хочу похвалитися. Нещодавно у ВЦ «Просвіта» побачила світ моя нова книга «Того, хто йде, важко спинити». Цією книгою започатковую новий проєкт «Напиши спогади». На одній із презентацій книги шановного Михайла Слабошпицького Іван Заєць влучно підмітив, що в Україні дуже мало мемуарної літератури. Тож працюю й над цим напрямом.

І насамкінець мої щирі вітання читачам й авторам «Літературної України» з прийдешніми святами. Щоб усе у вас виходило

Спілкувався Сергій КУЛІДА

Leave a Reply