Станіслав Чернілевський: Майдан нагадував охоплену полум’ям Трою

Станіслав Чернілевський — єдиний український письменник, якого було поранено на Майдані в страшну ніч з 18 на 19 січня 2014 року. В нього влучило п’ять снайперських куль. Поету, який усе життя писав від руки, було прострелено обидві кисті, стегно і передпліччя…

До річниці розстрілів на Майдані публікуємо хроніку тієї фатальної й доленосної ночі з книги Silent form

Станіслав Чернілевський

Революція гідності. Поранення

Вісімнадцятого січня я попрямував на Шевченківський вечір у Будинку кіно, але наштовхнувся на зачинений метрополітен — його зупинили. Повернувшись додому я увімкнув телевізор і побачив, що в цей момент діється на Майдані. Відчуття було таке, ніби в мене одночасно поцілили кількома стрілами. Я мовчки пішов до спальні, де перевдягнувся, і рушив до дверей. Син кілька разів намагався спинити мене. Вже тоді в повітрі витали тривожні чутки про стрілянину. Незважаючи на вмовляння, я переступив поріг і попрямував на Майдан.

Усе своє життя я не вмів давати відкоша і не вважав себе воїном. Але не бути на Майдані в ту доленосну мить я не міг як чоловік і взагалі як людина. Майже всі транспортні артерії завмерли і йти довелося пішки. Я спокійно пройшов засніженими кварталами й дістався мосту Патона. Мене вражала кількість молодих чоловіків, які йшли в бік лівого берега, а не навпаки — на правий, де в щільному охопленні «Беркута» задихався звитяжний, але нескорений Майдан. Дорога забрала в мене майже дві з половиною години. Тільки близько опівночі я — з боку Бесарабки — ступив на Хрещатик.

Коли побачив Майдан у вогні, то внутрішньо відчув, що перебуваю всередині гомерівського епосу, в охопленій полум’ям Трої. Бочки димували, світло-шумові гранати час від часу осявали обшир судомними спалахами. Почали співати гімн… Незворотний механізм грецького трагосу між тим голосно цокав, мій фатум наближався до мене невблаганно, як маятник в Едгара Аллана По. Будинок профспілок уже охопило полум’я, а бронетранспортер, як це можна побачити на відеохроніці, тараном врізався в барикаду. У «пробоїні» завирували загони беркутівців. Майдан не здавався.

Раптом з-за моєї спини до передньої лінії оборони, як загін гоплітів, вибігли кількадесят майданівців — зі щитами та кийками. Я побачив, що вони почали відтісняти чорняків. Мене охопила ейфорія. Розмахуючи руками я гукнув: «Чавіть їх, хлопці!»

Від вибуху світло-шумової гранати поряд зі мною впала дівчина. Я шарпнувся до неї й раптом відчув пекучий удар у руку — і, через мить, — у ногу. Запаморочилось у голові. Я подумав, що в мене влучив осколок від гранати…

Під ялинкою маячили кілька волонтерів-медиків. Мене нашвидкуруч перебинтували й попід руки повели в штаб у Київраді. Мене вразив драматичний діапазон тієї майданівської ночі. На передовій уже були перші загиблі, а біля Головпоштамту люди спокійно пили каву і курили. Як під час катастрофи Титаніка: з пробоїн вирувала вода, а на верхніх палубах ще звучав вальс.

У штабі в Київраді від лікаря я вперше почув страшне слово «вогнестріл». «Швидка», яку негайно викликали, відвезла мене у лікарню № 17, у дворі якої вже чергувало чимало моїх студентів, що разом з афганцями захищали поранених від тодішньої міліції. Всі дуже здивувались, побачивши мене тут, серед поранених. У приймальні на мені майже відразу почали розрізати одяг. Пам’ятаю, як просив не різати светр, казав, що він єдиний у мене такий гарний… «Сховатися від долі не судилось» — цей рядок я взяв епіграфом до одного з розділів «Чеського зошита».

Близько першої ночі я вже лежав на операційному столі в оточенні бригади медиків. Оперував мене хірург Юрій Форосенко. У вену завели місцеву анестезію; спливла щонайменше година, перш ніж вдалося дістати всі п’ять куль.

Після операції мене перевели в дитяче відділення — єдине місце, куди за законом не пускали міліцію. Пам’ятаю, на дитячому ліжечку спав один із хірургів, знеможений багатогодинними операціями… а в хірургічному відділені тим часом тривала страшна всеношна…

Через годину в античній тозі простирадла мене перевезли додому, всі документи виписали нашвидкуруч. Мій син Ілля розмістив на моїй сторінці у Фейсбуці інформацію про моє поранення — і вже на ранок на мій рахунок почали надходити кошти. Не тільки з України, але й зі США, Великої Британії й навіть російського Сибіру. Вся земна куля ніби здригнулася й почала мені допомагати.

З 20 лютого по 6 березня я перебував у себе вдома, де мене доглядали рідні та друзі. Моя подруга Тетяна Шульга подарувала мені диктофон. Саме на нього я почав записувати перші рядки «Чеського зошита»…

А потім сталася фантастична неймовірність — мене разом із групою поранених майданівців відправили на лікування в Чехію, де стараннями лікарів після кількох надскладних операцій мені вдалося зберегти працездатність обох рук. Цьому дуже посприяли Ольга Богомолець й Ольга Герасим’юк…

ОЛЬГА ГЕРАСИМ’ЮК

НА МАЙДАНІ ПОРАНИЛИ СТАНІСЛАВА ЧЕРНІЛЕВСЬКОГО…

…фраза ця мені якась тупа, і я таке ніколи б не змогла написати, якби це не була правда.

Хто такий Станіслав Чернілевський? Я б сказала — Стасик, персонаж із мого далекого богемного життя. Колись ми пречудово й безтурботно вистоювали в курилках, де гуртувалися й галасували поети, й з пляшок міцного вина навколо будувалися редути. Стасик говорить швидко, як із кулемета, безугавно і — віршами. Ми з ним сусідимо під палітуркою однієї книжки, де написали кожен свою главу про так само далекий уже — ще тодішній! — канал «1 + 1». Це єдине місце, де ми з ним рівні, — в тій книжці й на каналі — де разом робили хто що: я свої програми, а він — кіна. А так — він клааасик! Його вірші вивчають у школі діти. І в підручнику з літератури для шостого класу є оця його тепла картинка:

Теплота родинного інтиму.

Ще на шибах досвіток не скрес.

Встала мати. Мотузочком диму

Хату прив’язала до небес.

Весело і з ляcком серед печі

Полум’я гуляє по гіллю.

Ковдрою закутуючи плечі,

Мати не пита, чому не сплю.

Вже однак зникає гіркотина,

Не катує серце печія.

Знову я — малесенька дитина,

Мати знає більше, аніж я.

Матері розказувать не треба,

Як душа світліє перед днем

В хаті, що прив’язана до неба

Світанковим маминим вогнем.

Діти легко вчать це напам’ять, я думаю. А в конспекті для вчителів, які викладають їм цю поезію, написано: «Мета уроку: виховання любові до рідного дому, батьків, почуття відповідальності за них».

Дві кулі прошили йому руку навиліт, третя роздробила зап’ястя, одна застрягла в стегні, а одна пронизала куртку. Напевне, це була автоматна черга. Або стріляв у нього не один.

Після п’яти радісних куплетів, які Станіслав слабим голосом наплів мені в телефонну трубку відразу після «Привіт! Це Герасим’юк! О, Ви на дроті!», він почав признаватися, як би він признавався мамі, що мала намір насварить: «Оленько, я пішов дрівцят підкинуть!… — Куди? — Та в багаття ж, отам на Майдані, біля пам’ятника тої пані, того високого… Там багаття горіли, хлопці поліна понесли — і я взяв дрів та й поніс… А тут „Беркут” став наступати, всі побігли, а я так ніби сам на тому місці лишився, як голий… А тут гранату кинули — і неподалік дівчина впала. Я шарпнувся до неї — і тут по мені щось так боляче вдарило, ніби камінці хтось сильно пожбурив…

…Ну, й нарешті, дали мені, Олю, по руці, щоб уже не писав більше!»

Далі він мені брехав, що лежить в оточенні гарних студенток і плів свою брехню віршами, які я ніколи в житті не могла встигнути запам’ятати в такій кількості…

Насправді студенти весь час телефонували йому, своєму викладачу, а він тріщав із тими дітьми телефоном і не признавався, як смертельно втомився…

Перед тим як у нього стріляли, Чернілевський ішов пішки підкинути дрівець на Майдані аж із Осокорків. Одинадцяти гривень, що були в його кишені, було замало на таксі так далеко…

Як можна було написати про прекрасного поета, якого викладають із «метою виховання любові до рідного дому», — таку тупу фразу «На Майдані поранили Станіслава Чернілевського»? Про Поета, що пішов підкинути в багаття дрівець і шарпнувся до дівчини, яка впала від гранати… Чим далі пишу, тим очевидніша вся маячня…

Хто стріляв у чоловіка, що написав своєю роздробленою тепер рукою:

І сонце спиниться в зеніті,

І пташка дзвінко закує.

Лише збагни, що в цьому світі

Нема нічого, що — «моє».

Земля, дощі, потоки, плити,

Ріка під небом зоревим —

Лише для того, щоб ділити

З усім живим, з усім живим?

Я знаю того, хто стріляв. Він нічого не хоче ділити з живими. Якщо про нього колись і напишуть рядок у підручнику, то десь такий: «Народ українці жили довго й були згодні на все — „аби лише не було війни”, і він був тим, хто першим розв’язав війну поміж них, і тоді українці перестали бути згодними на все». Десь такий, зовсім не талановитий рядок… Навіть не покажу його Стасикові. А руку ми йому дооперуємо. Хоч я ніколи не бачила, щоби він писав свої вірші рукою…

20 січня 2014 року