БАЙРАКДАР. КАРАБАСЬКА ТРАГЕДІЯ

361

БАЙРАКДАР. КАРАБАСЬКА ТРАГЕДІЯ

(Уривок із книги Видавничого дому Дмитра Бураго, яка щойно з’явилася друком)

«Карабах — це Азербайджан!»

(З передмови до збірника)

Ідея створення цієї книги виникла в мене, коли почалася друга Карабаська війна (у нас її цілком справедливо назвали Вітчизняною). А переклад творів, зібраних у збірнику «Байракдар», був завершений одразу після нашої історичної перемоги 10 листопада 2020 року.

Перед вами книга, де зібрані вже написані твори про карабаську війну. Точніше про долі, обпалені війною. Про людей, які втратили в цій війні все — рідну землю, рідне вогнище, найближчих людей. Але не втратили головного — людської гідності. І ще величезної непереборної любові до рідної землі. Яка, як показали події сорока чотирьох переможних днів Вітчизняної війни 2020 року, здатна творити чудеса.

Думаю, що читання цієї книги буде нелегким. Нелегким, але надзвичайно повчальним…

Ельміра Ахундова,

Посол Азербайджанської Республіки в Україні,

Народний письменник Азербайджану

Гюнель Анаргизи

З циклу «Карабаські оповідання»

Татові

Здрастуй, дорогий тату!

Як ти? Що в тебе нового? У мене все як завжди. Тільки ось холодно дуже. Прийшла зима. Скоро піде сніг і буде зимно. Одному. З того часу, як ми остаточно розлучилися 11 років тому, я багато писав тобі. Розповідав, як мені живеться без тебе. Але ти, мабуть, не отримував моїх листів або не читав їх. Може, воно й на краще. Адже тоді, напевно, тобі довелося б переживати за мене й відчувати докори сумління. А я твій син і розумію, як це важко і неприємно. Тому здебільшого мовчу й удаю, що в мене все нормально. І насправді у мене все нормально. Вже нормально. Відтоді як ти мене здав, я навчився розмовляти їхньою мовою. Тепер послуговуюся тільки нею. Спочатку мені було важко. Хоча всі навколо запевняли, що це моя рідна мова, закладена в надрах мозку генетично. Просто, виявляється, ти її у варварський спосіб викорінював і знищував. Але ми ж знаємо, тату, що це неправда. Ти завжди був за те, щоб ми говорили різними мовами. Ти й інших своїх дітей навчав говорити чужими мовами, навіть якщо в них це погано виходило. Боявся образити гостей. І я, правду кажучи, ніколи не розумів, чому це турбувало тебе, а не їх?

Начебто, в гостях у нас вони, і вчити нашу мову повинні були теж вони. А в нас, чомусь, завжди було навпаки. Ось, я і брав приклад із тебе. Намагався говорити з усіма зрозумілою їм мовою, щоб не думали, що я не гостинний. Не думай, тату, я завжди розумів, що був особливим у родині. Хоча ти й не говорив мені, що я найгарніший, найулюбленіший, найталановитіший і найбажаніший. Нині я часто думаю, навіщо мені все це? Що мені робити з цією красою? Кому демонструвати? Я розумію, що вона зіграла зі мною недобрий жарт. Роздражнила всіх навколо, перевернула мало не пів світу, і в підсумку стала нічиєю. Так їй і треба, тату! Так нам і треба…

Я схуд за ці роки, посуворішав і став менш привабливим. Напевно мені пасує військова суворість. Я здаюся більш мужнім і не таким наївним. Хоча навіщо мені це, тату, навіть не знаю. Кого я буду цієї мужністю відлякувати? Тебе?

Тату, я сумую за тими часами, коли ми були разом… Відтоді, як ми розлучилися, я щоночі бачу різні сни. Уві сні ми поруч. Розмовляємо рідною мовою. Я задоволений, ошатний, і немає у мене ні ран, ані слідів від побиття. А ще, тату, я співаю, і голос мій відлунює і розбурхує душу…

Знаєш, я не хотів тобі казати, але в мене тепер інше ім’я. Вони змінили його і називають мене у свій спосіб. Тепер я, смішно писати, на зразок, А… Хоча ні, краще я не буду називати це ім’я, тобі, напевно, буде неприємно. А я зовсім не хочу відволікати тебе від важливих справ і псувати настрій.

Узагалі, цей лист — моя помилка. Даремно я взявся його писати, марно відриваю тебе від численних проблем. Але, повір, мені так сумно! Навколо жодної рідної душі. Скрізь вони, які весь час намагаються змінити мене, зробити схожим на них, лишають мітки й шрами, щоб потім сказати: «Бачите, у нього тут давня родима пляма!» Тату, у мене немає більше сил чинити опір. Я мовчу й терплю всі приниження. Я просто до них звикаю, стаючи нікчемою. І знаєш, 11 років недостатньо, щоб витягнути й викинути на смітник усе коріння. Але 11 років цілком достатньо, щоб виростити на їхньому місці нове покоління…

Напевно, якщо ми колись із тобою зустрінемося, ти мене не впізнаєш. Час свавілля й несправедливості лишив у моїй свідомості надто глибокий слід. І цього, тату, я тобі ніколи не пробачу…

P.S. Пробач за дурне запитання, а ти не хочеш мене повернути?

Твій син Карабах

Шуша

Уночі мені наснився дивний сон… Наснилося мені, що я в Шуші. Мені дев’ять років. Поруч тато, мама, тітка, її чоловік, якісь знайомі, музиканти, поети, мешканці Шуші…

Ми прямуємо до маленької їдальні. Посередині стоїть широкий стіл, на ньому всіляке частування — бурштиновий мед, великі сільські яйця, жирні вершки, свіжий, тільки-но випечений хліб, кілька сортів варення, ароматний чай з кеклікоту (чебрецю). Чую голос батька. Він каже:

Змішай мед із вершками, спробуй, як це смачно.

Я ж, як справжня міська дитина, відповідаю вередливо: «Ненавиджу вершки, вони смердять бараном», — і чомусь відвертаюсь.

Батько здивовано:

Не вигадуй, до чого тут баран?

Не хочу і все… — уперто повторивши, я відсуваю тарілку.

Тато мовчки посміхається й хитає головою…

Ми переходимо вулицю і йдемо в бік високого готелю. Заходимо до темного й прохолодного холу. Я заворожено розглядаю потемнілі від часу загадкові зображення на карбованих гравюрах, що висять на стіні. Мимоволі уявляю себе грузинською царівною, яка скаче на коні й обіймає нареченого, що сидить попереду. Чую голос мами:

Ліфт прийшов. Іди-но швидше…

Сяк-так втулившись до вузької кабінки ліфта, підіймаємося на свій поверх. Дверцята відчиняються, і ми заходимо до залитого світлом холу. Назустріч нам виходить дрібна, суха старенька з усміхненим обличчям і мовить чомусь із шекінським акцентом:

Приїхали? Ну, й добре, що приїхали!

Мені смішно. Намагаючись придушити напад сміху, я біжу до номера. Тільки-но заходжу до кімнати, відразу ж прожогом вибігаю на балкон.

Боже мій, яка височенна гора! А на її вершині немов молочна шапка з хмар. Хочу запитати в тата: «Цікаво, чи можна зірвати цю хмару?» і чую його голос:

Яке божественне повітря! Немов у раю!

Я хитро посміхаюся й цікавлюся:

А як буває в раю?

Батько, не роздумуючи, відповідає:

Так і буває!

Я розмірковую. Отже, у раю бувають гори, вкриті шапками з молочних хмар, маленькі жовті квіточки «хари-бюлбюль» і блакитні мінарети… Неподалік від мінаретів галасливий базар, широкий шлях, на самому кінці якого будівля театру, а за нею райський сад, що має назву «Гюлістан».

У тому саду бронзова статуя поетеси Натавай.

Мешканці раю збираються навколо цієї статуї в невеликій чайхані, п’ють чай, ведуть неквапливу бесіду, час від часу гукають молодого чайханщика з дивним ім’ям Бебір і просять його заварити чайник свіжого чаю. «Хіба людину можна назвати ім’ям Бебір? (Схоже на гебір — «могила»), — думаю я, але відразу ж забуваю про чайханщика й біжу вниз схилом, у бік зеленої галявини, там, де серед квітучих кущів троянд, розстеливши на траві строкаті килими, схрестивши ноги, розсілися безліч людей. Деякі з них співають, хтось грає, а хтось просто слухає…

Тут же гуляють джейрани, іноді зупиняючись, дивляться на людей сумними очима, і тоді я помічаю, що вони чомусь плачуть… Я знову запитую з цікавістю:

Хіба джейрани плачуть?

Питання моє лишається без відповіді.

А ось і стрункі райські дівчата, які поклали на плечі важкі сехенгі та йдуть по воду. Вони підставляють посуд, і я бачу крижані струмені, у яких відбиваються хмари, що пливуть у височині, загубилося серед них сонце, синява безкрайнього неба…

Підвівши голову, я помічаю веселку, що обійняла чортове колесо, з висоти якого до мене долітають веселі голоси райських дітлахів. Я кричу щосили:

Візьміть мене до себе! Я теж хочу до вас!

Почувши мене, вони підіймають мене до небес і забирають у захмарну далину. Я оглядаю й вдихаю навколишній світ, як це мені дозволяють очі й легені: бачу створені природою й людиною дива: вкриті незайманими лісами гори, червону черепицю дахів, що проглядає крізь прозорий димок, оточені кам’яними будинками крихітні двори, де печуть хліб, чистять вовну й перуть килими райські бабусі, шльопають у мильних калюжах пухкими ніжками райські онуки, готують у великих каструлях запалену бугламу рожевощокі райські наречені, рубають дрова широкоплечі райські юнаки. Бачу, як життя йде як годиться: райські мешканці живуть, будують, творять, розмовляють, сміються, лаються, народжують, вмирають, живуть, живуть, живуть… Можливо, навіть не усвідомлюючи те, де вони живуть…

А я шугаю вгору, туди, де літають самі тільки соколи та орли. Дивіться всі! Я лечу! Ось я над Джидир-дюзю, де був зломлений і переможений легендарний Гаджар, я пролітаю над гробницею Вагіфа, будинками, де народилися і виросли Навваб, Узеїр, Бюль-бюль, над скарбницею, мечеттю Мамаї, над казковим джерелом Іса-Булаг, дивним садом Натавай, над полями, лісами, горами, рівнинами, де чується і розчиняється приголомшливий голос Хана…

Зверху всі ці дива рідної землі здаються мені такими далекими й недосяжними! Звідкись до мого слуху долітає чарівний щебет райських солов’їв. Виявляється, ось який він — спів райських птахів.

А я все лечу…

О боже, який прекрасний рай, який він зелений, який чистий і невинний!

Я хочу зостатися тут назавжди!

Я хочу тут жити! І хочу тут померти! У моєму раї… На моїй Батьківщині…

Раптово прокидаюся…

Приходжу до тями. Пригадую, хто я і де перебуваю.

Розумію, що мені давно вже не дев’ять років. Тітки, так само як й інших рідних і близьких людей, багато років як немає серед живих.

З гіркотою усвідомлюю, як багато ми втратили за ці роки.

Усвідомивши ж, визнаю, що нізащо у світі не хочу прокидатися… Не хочу… А хочу туди, в дитинство, до мого маленького раю, до мого казкового сну, туди, де і є моя правда…

Переклад з російської

Мирослави Карацуби

З досьє «ЛУ»

Гюнель Анаргизи (1972) — відома азербайджанська письменниця-прозаїк, публіцист; одна з яскравих представниць письменників 1990-х; головний редактор трьох популярних журналів; часто друкується на сторінках періодичної преси, має низку нагород і премій.

Leave a Reply