Збірка есеїв нового лауреата Шевченківської премії Тараса Прохаська «Так, але…» презентує лаконічно зашкіцовані миттєвості неповторного авторського магічного хронотопу.
Публікуємо уривок із книжки, який нам люб’язно надало видавництво MERIDIAN CZERNOWITZ

Письменник у своєму робочому кабінеті. Джерело: Українська правда

“Так, але…”

Прохасько, Тарас. Так, але… [Текст] / Тарас Прохасько. – Чернівці : Меридіан Черновіц, 2019. – 152 с.

Майбутнє буде давно

Щоразу, коли думаю, чи сподіваюся, чи мрію, чи надіюся, чи планую, чи вірю, що колись потім, у майбутньому, буде не просто все добре, а значно краще, то не забуваю собі нагадати, що будь-яке майбутнє безпосередньо пов’язане хоч із якимось та й старінням. Тобто все може бути значно краще, але воно стосується зовсім іншого рівня віку. Забуваючи про таку залежність, не враховуємо базової ознаки життя – зміни властивостей з плином часу. Парадоксально, але іноді чекаємо на щось дуже добре, не усвідомлюючи, що насправді це є мрією про добру старість, в якій уже не буде всіх молодечих пригод і порухів.
Якби молодість уміла, якби старість силу мала… Дзядзьові з кількохсот французьких прислів’їв, збірку яких я подарував йому на сімдесятивосьмиріччя, якраз це сподобалося і запам’яталося найбільше.
А ще кілька років перед тим я, будучи малою дитиною, яка не мала ні сили, ні вміння, опинився у цікавому світі старих людей, які вмінь мали вже значно більше, ніж сили. Таким чином мої дитячі уявлення про майбутнє перескакували через взірці молодості, доторкаючись до вмілої старості.
Старі люди попри це були дуже активними, і їхні дні були заповнені важливими і приємними діяннями. Вони вставали тоді, коли хотіли. Розпалювали в печі дровами, принесеними до хати звечора. Вітрили постіль на сонячному ґанку. Відривали вчорашню картку календаря. Накручували годинник. Відкидали сніг зі сходів. Милися підігрітою водою у мисці, поставленій на лавку в саду. Снідали кількома скибками хліба з маслом і посіченою зеленою цибулькою. Запивали кавою з молоком. Робили записи у щоденнику. Писали й отримували листи. Поливали помідори. Підв’язували клематіс. Збирали дозрілі сливки. Тичили фасолю. Складали попід стіною хати поколені дрова. Дивилися, як ширяють яструби. Сушили яблука і гриби на сонці. Визбирували горіхи. Пололи клумбу з квітами і сапали кілька грядок із городиною. Щотижня купалися у великій балії. Щомісяця ходили до фризієра, щоби вийти до міста. Їм приносили українські газети з Польщі, а вони відправляли з пошти сушені сливки і гриби, запаковані у конверти від тих газет. Вони гріли ковдру на печі перед тим, як лягати спати. А тим часом ішли снігами до інших старих людей, щоби зіграти в бріджа і поговорити про майбутнє. Косили добре вигостреною косою у саду, робили сіно, накладали його у плахту і лізли стрімкою драбиною на стрих, складаючи там суху траву лише для того, щоби пахло в домі сіном, щоби було затишніше. До них приходили такі самі старі люди, з якими ще хотілося бачитися, вони разом сиділи на лавках під деревами, дивилися на захід сонця і говорили про майбутнє. Вони пересиджували на відкритій веранді тижні довгих літніх дощів і обливалися зібраною дощівкою гарячими літніми вечорами. Восени вони, зриваючи дрібки різних ягід, нагадували птахів і білок. У липні розкошували серед порічок, черешень і вишень. Під кінець літа пробували поодинокі дозрілі грушки. Посеред дня вони могли лягти подрімати, а могли аж до ночі робити якусь монотонну роботу.
І весь час були приязні одне до одного. Весь час говорили, жартували і старалися одне одного здивувати. Приносили крихти вістей, признавалися в тому, про що ніколи раніше не згадували, читали вголос книжки, колядували мало не цілу зиму і планували майбутнє. Довго йшли на гору до свого дому, часто перепочивали, спираючись на кісє або сапу. Впивалися склянкою шипучого порічкового або келішком смерекової. Вночі пили горнятко води із заледенілого відра. Зовсім недавно у них були війни, змагання, школи, романи, тюрми, табори, цілий світ широкий, від якого найвиразнішим знаком залишилося безліч віршиків, пісеньок і приповідок різними мовами. А вже незабаром буде майбутнє, на яке так сподівалися, тих, кого так плекали. І трохи ренет. Ренети їли в такий спосіб, що відрізали сточеним на ніц лезом цизорика плястерок за плястерком, цілком узгоджуючи сили й уміння.
І от цих яблук мені тепер бракує. Виявляється, що на поширення їхніх сортів також впливає час, який визначає і розквіт моди, і старіння, і проминання недосяжного майбутнього, пережитого ще у дитинстві. Коротше кажучи, за ренетами ще треба нашукатися.

Олена Придувалова серію робіт до збірки Тараса Прохаська назвала “Мої шляхи”

Pro forma

Наша старенька бабця до останніх тижнів свого життя щодня робила гімнастику, щоб розрухувати суглоби. А дзядзьо, на якому трималася вся довколохатня робота, пильнував, щоби пасок, який він затягав до спеціально пробитих додаткових дірок, ніколи не доводилося попускати через наїдження. Тета Міра, хоч і вважалася найогряднішою, любила далекі проходи і регулярно розминала кисті. Всі вони розумілися на фізичній культурі і знали, що необхідною частиною інтеліґентності є дбання про зручне перебування у більш-менш слухняній тілесній оболонці, в якій призначено перебути земну – наразі єдину знану – форму існування. Бабця була офіцером УГА, дзядзьо до п’ятдесяти чотирьох років гарував на сибірській каторзі, тета Міра колись належала до вже підпільного «Пласту» і кохала «українського Нурмі» – члена ОУН, що був чемпіоном із кількох видів спорту. Народжена 1900 року тетка Оксана у 99-річному віці найбільше потерпала хіба що від порушення слуху. Вона також мала свою досконалу систему догляду за тілом: певна дієта, водні процедури, продумана праця на городі, гірські походи по гриби майже до кінця життя.
Наш тато, який виріс на засланні, займався там боротьбою, а потім культивував різне спортування, до якого привчав нас із братом. У нас були гантелі, квартирна перекладина. З татом ми щотижня їздили на лижах підміськими лісами, зимові канікули проводили на ковзанах, він привчив нас до багатогодинних сеансів настільного тенісу, бадмінтону, біліярду, стрільби з рушниці й пістолета, за його системою ми робили вправи з гумовим джгутом, він захопив нас фехтуванням на рапірах і топірцях, бо приніс нам і рапіри, і бартки. Дитинство ще й передбачало спорт як розвагу: луки, метання ножів і списів, різні види боксування, тривалі перекидування усім, чим можна перекидуватися на довжину дуже довгого коридору. Потім було плавання.
У ті часи було дуже легко записатися в якусь секцію, і всі кудись записувалися. Хай у більшості випадків заняття були недовгими, а кількість секцій, через які перейшов, усе збільшувалася – в цьому також був певний шарм доторку до зовсім інших різновидів культури. Кожен ґатунок руханки дарує відкриття нової пластики, філософії і технології.  Фізкультура, – казав наш учитель, – це вам не математика, тут думати треба…
Я записався на біг і бігав кілька років. Вилікувався від усіх дитячих слабостей. Потім уже був баскетбол, баскетбол, баскетбол і трохи тенісу. І безліч підтягань. Важливо, що всім цим ми займалися не на самоті, не з чужими, а з найближчими друзями. Справжніми інтелектуалами на той час.
Двадцять п’ять подальших років дали мені час для того, щоб вигадувати, випробовувати і практикувати власну систему культури тіла. Її головний  принцип чимось нагадує чернечий метод постійної молитви. Вже давно нема окремих годин тренінґу. Натомість я шукаю можливостей розрухування і тілесного навантаження, розпорошених упродовж дня у кожній годині. Головне – це пружність, легкість і ситуативна гнучкість.
Незважаючи на всі нагальні справи й необхідні роботи, які диктує кожен день (добре, зважаючи на всі нагальні справи й необхідні роботи, які диктує кожен день), я віднаходжу хвилини усвідомленої тілесності, щоб наповнити їх дбанням про форму.
П’ять разів підняти корпус до ніг ще у ліжку, повільно, кожне згинання розтягнути на хвилину. Коло десяти разів глибоко і різко присісти, вставши з ліжка. Ще кілька разів за день впасти і відтиснутися. Коли десь стоїш, то підніматися на пальцях ніг або легесенько опускатися, ніби пружиниш на лижах. У кожну вільну хвилину закручувати кисті. Перед тим, як закурити, покрутити сигарету між пальцями. Опершись до чогось, помахати випростаною ногою. Проходячи крізь двері, розперти одвірок. Сидячи на кріслі, спробувати себе підняти разом з кріслом. Де є можливість – повисіти. За найменшої нагоди – нагнутися, не згинаючи ніг. Стіну непомітно ударити зі всієї сили, різними частинами руки. Тримаючи щось – підкинути його і зловити. По сходах вибігати. Все, що згинається у тілі, згинати – коротко, але постійно. Обов’язково доводити вправу до легкого захекування. І трохи мерзнути. І їсти стільки, щоб можна було легко з’їсти ще стільки ж. І йти рівно і легко. Думати про ходу. Бо це – фізична культура.

Все мокре висихає

Кілька днів тому сталося щось таке, що було вперше, хоч не вперше нам вперше, але кілька днів тому дощ починався впродовж світлового дня шістнадцять разів, відповідно, приблизно стільки ж разів закінчуючись, і це трохи нагадувало цілковито збитий, навмисне або ні, годинниковий механізм, якийсь будильник або реле, запрограмоване на вишукану послідовність дії.
Коли світло є самим часом, то вода, розподілена в опадах, – його мірилом.  Що простіше життя у певному регіоні, то визначенішим є графік опадів. Життя просте там, де є сезон дощів. Або там, де дощ так чи інакше є щодня. У нас натомість стало скомплікованіше. Навіть ветерани передбачення погоди масово зрікаються свого покликання і ремесла, виправдовуючись тим, що щось стало не так. Бо колись і в нас також було досить просто: впродовж літа мусив бути один місяць, коли дощило. Навіть без віщунів усі знали, що приблизно липень. І знали, що мокрота буде спочатку теплою, а потім щораз холоднішою. А тоді знову звідкись візьметься нагрівання, яке має перейти у серпневу сухість. У кожному разі колишні туристи-спортовці липневих переходів нашими горами не планували.
Якщо кількість опадів є вимірюванням часу, то фрагментами неконтрольованого безчасся можна вважати мряку і шаргу. Мряка – безперервний дрібнесенький дощ – не залишає наземних слідів, які можна вимірювати об’ємом. А шарга – горизонтальний вітряний дощ – у кращому разі осідає на вертикальних дерев’яних площинах, на які ніколи не поширюється метрологія. Натомість усі інші ґатунки, навіть той, коли уривається хмара, фіксуються бочками, фосами, потічками, калабанями і швидкістю проникнення у землю. Що похиліша твердь, то менше вона може свідчити про змоклість. На рівних або не оброслих травою ділянках робиться болото.
Болото під ногами і холодна мокра одежа – то дві головні причини (ще може бути дірявий дах), чому літні дощі справляють справжню важкість. Не встелені каменем стежки і відсутність непромокального захистку робили усі роботи в часі дощу не робітними. Добре, що у липні вже все помалу достигає і роботи з рослинами не надто багато. Лиш сиди і дивися, як небо перемочує те, що через кілька тижнів будеш тяжко поливати, черпаючи воду із наповнених попередньо криниць.
Хоч усе мокре висихає, одяг часто треба сушити вранці тою енергією, яку тіло дістало від сніданку. Найгустіший ліс уже не рятує від води зверху. Часом хмара сідає над якимось місцем надовго, зачепившись за гору. Часом верх гори стирчить сухим понад плакучими хмарами. Мокра худоба пахне особливо. Грибам своє. Цілий клопіт – отава. Її мус скосити і якось висушити. Але вона часто чорніє на островах і в копичках. Гумаки парять ноги. Май ліпше ходити босим. Шкіра на ногах коцюрбиться, але вільно дихає і набуває аристократичної чистості, хоч між пальцями випорскується болото. Фасоля, відчувши, що вона ліана, встигає за цей час тричі обкрутитися, обгорнутися навколо похиленої від дощу тички. У всіх сьогочасних плодах відчувається трішечки надлишку води, в якій розчиняються усі компоненти з позначкою мікро.
У місті все інакше. Там камінь сохне після кожного припливу. Місто вигріває із себе вологу, даючи життя новим хмаркам, які мають шанс випорожнитися на нього за короткий час. У місті мокнуть стіни і фантастичну виставу показують ринви. У місті балконні вазонки перемочуються навіть тоді, коли стоять при самій стіні. У місті є парасолі, які лише іноді не дають собі ради з надміром вітру.
І вже як не хронометр, то принаймні метроном. Дощ усюди відраховує темп сприйняття складів. Тому читати у дощ – як колотися у вену. Просто до серця, безпосередньо у мозок. Літні дощі не мають бути перешкодою для того, що не зробив свого часу. Аби не шкодувати за тим, що якось бездарно лякливо перебув цей неповторний час.
Колись давно, коли всі начиталися Маркеса, страшенно модною була цитата, яка дуже точно відповідає відчуттям перебування у клепсидрі літніх дощів. Ніхто не пам’ятав її точно, але всі вловили принцип: дощ тривав три роки, сім місяців, десять днів і дві години…

Бабінтон

Тарас Прохасько. Фото: Українська правда

Є дуже химерне – принаймні одне з – пояснення Ернеста Гемінґвея щодо його розриву з другою дружиною – тою, яка була багачкою і так багато вклала у письменника. Він каже, що непорозуміння проявлялися передовсім в іграх, якими захоплювалися його друзі та приятелі жінки. Товариство дружини називало себе світським і грало у теніс, ла-ун-теніс. Білі штани і спіднички, білі сорочки, зелена трава, неквапливість тодішнього аматорського тенісу з усіма ритуалами, свіжість і добрий запах. Натомість гості мужа – на той час переважно баски з Іспанії – грали в пельоту, відбиваючи швидкий м’ячик короткими дерев’яними ракетками. Відповідно, були завжди мокрими, спітнілими, різкими, смердючими і збудженими. Навіть не згадуючи постійного попивання, що цілком неприйнятне у тенісі, але таке файне при пельоті. Зрозуміло, каже письменник, що ці товариства не могли ні подобатися навзаєм, ні віднайти спільної мови. А через них уже й подружжя почало скептично ставитися одне до одного.
Я багато грав у теніс. Грав у пельоту. І розумію, як важливі характери двох досить подібних ігор, насправді однаково дурнуватих у своїх досконало розроблених системах, можуть настільки проявити особливості людини, чоловіка, жінки, що стає ясно: далі жити разом неможливо. Хоч жити разом – це не обов’язково грати у якусь із ігор, можна обійтися без неї, можна її уникнути, однак проявник виявляється надто універсальним.
Але, крім тенісу і пельоти, є ще бадмінтон. Це та гра, яка – як і задумувалося її винахідниками – стала найдоступнішою, а тому і найпопулярнішою серед простих людей, котрі не можуть собі дозволити розкоші тенісу і не хочуть виснажувати себе пельотою.
Не дивно, що в останні десятиліття двадцятого століття ця проста гра стала одним із головних пунктів у радянському списку літніх розваг. Погані ракетки (зазвичай після кількох сотень ударів у них так роз’їжджалися струни, що не менш поганий волан регулярно застрягав між ними) випускалися соціалістичною промисловістю в такій самій кількості, що й погані гітари і лижі. Переважно грали у так званий пляжний бадмінтон: на близькій дистанції, з високою траєкторією польоту, стараючись якнайдовше втримати волан, передаючи його чітко одне одному. В такому разі часто рахували, скільки передач відбулося без збою. Головним прийомом було прийняти і відбити волан так, щоб, задерши голову, бачити його через сітку ракетки.
Бабінтон  – так казали на цю гру в наших селах. Оскільки волан надто чутливий до вітру, а в цих краях вітер є головним станом повітря, то в бабінтон грали або дуже рідко, подовгу стоячи з ракетками і вдаючи, що можеш вичислити, коли і як він буде дути, або дуже недовго, розчаровуючись у можливостях цього перекидання воланом, з якого час від часу відривалися кусники пластмасового оперення. Ще був такий гірський спосіб – закласти у волан камінчик або дрібнесеньке яблучко-зелепугу. Тоді можна було навіть тушити, хоч такої подачі майже ніхто не вмів прийняти. Бадмінтон скоро знуджував, бо пропонована розвага перетворювалася на безконечні нагинання за пропущеним воланом, пошуки його далеко від лінії гри. Бадмінтон, який здавався легкодоступним, обертався розчаруванням у власних здібностях. То велика штука, коли рукою, прикріпленою до тіла, в якій є чужорідний інструмент-ракетка, треба ще й влучати у летюче тіло, якому мусиш надати траєкторії польоту, розрахованої очима. Мозкові складно. Ноги стоять на місці, бо опора. Тягнешся до того, до чого не підійдеш, поки не перемістишся. Навіть ударивши, ніколи не можеш бути певним у потрібній силі удару… Тому бадмінтону в нас не любили.
Один з моїх прадідів написав книжку, особливою принадою якої є епіграфи-цитати до кожного розділу. Мені ще з дитинства найбільше подобалися два: «без різноманітності нема приємності» і «кожен має свою методу». Щодо цих приємностей і метод я маю таке переконання, що людина, яка знайшла свою методу приємності (якщо вона, звичайно, не шкодить комусь іншому), є добрим громадянином. Бо вона знає, що зробити, аби їй було добре. А чим більше є людей, яким більш-менш добре, тим спокійніше усім навколишнім. І я знаю свою методу: хочеш, аби було добре, – заграй з кимсь умілим у бадмінтон. Відчуй єдність рухів і етеру, в якому літає думка волана. Насправді нічого іншого, як безпосередній дистанційний контакт центр до центру. Хоч це може видаватися таким дурним і непотребним на тлі всього того, що відбувається, аж навіть шкода про таке говорити. Але твоя радість – це безпека ближнього.

Зельбсферштендліх, само собою зрозуміло

У кіні про Штірліца є файний момент, коли генерал Мюллер, відкрившись перед Штірліцом, який, навпаки, залишився зашифрованим, каже: у наш час не можна вірити нікому, навіть собі… мені можна. Адже проблема довіри саме у цьому полягає: сумніватися у власному знанні, сумніватися у знанні себе, а тому потребувати того, хто б міг пояснити не так те, що відбувається у світі, і навіть не закономірності його сприйняття, як те, що відбувається зі мною, який я і чого мені потрібно.
Бачиш… Знаєш… Віриш… Дивні синоніми, які говорять про одне і те ж. Про міру свого прийняття дійсності у доступних тобі межах. Без самопізнання, без усвідомлення власних меж пізнання довіра перетворюється на абсурдне вираховування такої кількості невідомих, яке неспроможний виконати навіть мозок, осяяний до осліплення манією гіперконтролю.
Проблема довіри ускладнюється тим, що вона прикута до інстинктів – і самозбереження, і влади. Тому наскрізь пронизана страхами і бажаннями. А щоб довіряти, треба якраз не боятися. І не боятися за нездійснені бажання. І не боятися не ситуативно, а взагалі. Не боятися себе і того, що можеш витримати. Не боятися опинитися безвладним і не збереженим. Довіра – це форма божевільності. Тої вільності, яка є божою.
На жаль, люди – більшість дуже різних людей – схильні пізнання сприймати як творення. Тобто, якщо я чи ми щось дізналися, щось відкрили, то це і ми сотворили. І це має наш сенс. Натомість справжня, безлячна, незагрозлива довіра – це довіра до невідкритого нам сенсу існування цього світу. Роби, що можеш, але знай, що не знаєш, нащо ти є, пізнавши нарешті, яким ти є. Знай, що мусиш бути в потемках, бо так треба. Тепер можеш оберігатися, бажати і володарювати.
А в такому разі треба припустити, що те саме веде усіх інших, які захищаються від твого самозахисту і бажають влади над тобою. І цьому можна довіряти. Як Мюллеру. Все одно ви приречені бути разом, загнані у площину множинних донорно-акцепторних зв’язків.
Також довіру має викликати той факт, що всі сюжети, які існують від міфічних часів і донині, побудовані на обдурюванні. Свідомому чи інстинктивному, майстерному чи брутальному. Якщо не інших, то себе, якщо не себе, то натури, якщо не натури, то часу, якщо не часу, то фізіології, якщо не фізіології, то закону і задуму Творця. У цьому сенсі і сексуальна поведінка, і дипломатія, і кубізм, і ювелірне мистецтво, і міжнародна торгівля, і Троянська війна, і лицарський кодекс, і навіть бокс із фехтуванням є виявами системного обдурювання, яке з усіх сил спрямоване на те, щоб викликати довіру. Що вже казати про споконвічні прагнення п’яності, забуття, екстазу, анабіозу, знеболення, розширення і звуження свідомості.
Парадоксально, але надійним середовищем довіри може, а тому мусить бути мова, мовлення, слова. Хоч саме слова найчастіше вважають пусткою, що не заслуговує довіри, попри те, що вони ж передовсім довіру викликають. Важливо, однак, що слова – єдиний інструмент достатнього, ніколи не повного порозуміння. І кожне слово кожної мови є оправданим, річчю в собі. Але довіру має викликати не те, що сказано, а те, що це – сказано.
Неправда, обман і маніпуляції гідні віри у тому, що все це хтось чомусь сказав. Власне тому можна довіряти поезії й прозі, довіряти можна словам, складеним у речення. Тут акт пізнання справді найближчий до акту сотворення.
Іду з маленькою дитиною осіннім вечором темними подвір’ями-відгалуженнями освітленої вулиці. Дитина вже знає ці подвір’я. Ми там були за денного світла. Він знає, де живе великий пес, де росте фізаліс, в якого гарні, але гіркі ягідки, куди звертати, де переступити через кам’яний поріг. Я його запросив на цю напівнічну прогулянку. Але він мене тепер веде. У нього нема ні найменшого страху, тільки захват відкриття і впевненості. Він лиш знає, як туди увійти і як звідти вийти. Він мені повірив, він бачив. Тому я можу іти дещо ззаду. А він може радіти. Мрію про те, що він ніколи не буде закінчувати листів дописаним словом «щиро». Бо тоді пощо взагалі щось казати.

Тарас ПРОХАСЬКО

 

Leave a Reply