Ігор Кураш, Владислав Кураш. Помста

29. Хто вдарить тебе по щоці,

підстав йому й другу, а хто хоче

відняти у тебе верхній одяг —

не забороняй і сорочку.

Святе Євангеліє від Луки. Глава 6.

Якщо липневого недільного вечора ви надумаєте прогулятися вулицями Лісабона, я вам уперто рекомендую заглянути на проспект Республіки. Там, неподалік від дороги, в глибині невеликого тінистого скверу, ви побачите Кампу Пикену — старовинну арену для бою биків. З давніх-давен на цій арені мужні матадори в нещадних поєдинках із дикими биками доводили свою відвагу, демонструючи неабияку спритність і віртуозне володіння оманливим плащем і смертельно-болісною шпагою.

Однак тепер через протидіяння любителів тварин й екологів биків уже не вбивають, і тому матадори перестали виходити на арену, щоб похизуватися перед публікою своєю по-справжньому кривавою та вбивчою майстерністю. Незважаючи на це, бій биків, — турада, як його називають португальці, — який започаткували ще близько двох тисяч років тому, і нині не втратив своєї феноменальної популярності.

Як бачимо, і в наші часи ці вистави нагадують ті справжні за смертельними наслідками бої, що відбувалися на арені Флавієвого Колізею в Римі між гладіаторами, засудженими до страти рабами й доведеними до нестерпного голоду хижаками. У тодішній Римській державі, територія якої простягалась і на сучасну Португалію, такі арени будували майже в усіх більш-менш значущих містечках. Тому і сьогодні ці ігрища є одним із найпопулярніших масових культурних і національних надбань.

Освітлена яскравою ілюмінацією арена Кампу Пикену, як завжди, вщерть наповнена людьми, що прийшли подивитися на ці, вже тільки відгомін жорстоких ранніх і середньовічних видовищ. До початку вистави лічені хвилини, і, якщо ви любите гострі відчуття й не боїтеся крові, поспішіть купити в касі квиток і сісти на своє місце на трибуні. І я запевняю вас — ви не пошкодуєте. Бо станете свідком неперевершено красивої й трагічної феєрії, такої дивовижної й, на перший погляд, реальної, що ви довго згадуватимете її окремі моменти й думатимете про неї.

Проте якщо почнете серйозно розбиратися і, як кажуть, розбирати факти та їх складові по поличках, то виявиться, що вам показали тільки спектакль, розіграний професійними акторами, і багато чого в цьому спектаклі не справжнє. І навіть весь сюжет трагедії — заздалегідь спланована і продумана вистава. Та хоч ви і знаєте наперед, чим усе закінчиться, все одно з переживаннями і нетерпінням чекатимете, чим усе закінчиться.

А ось справжньої людської трагедії — я ще раз наголошую — саме людської трагедії, у якій серце людини надривалося б від болю і душа краялася б безвихіддю, — вам не покажуть на відкритій арені. Утім, якщо ви бажаєте стати свідком подібної трагедії, раджу вам перед початком спектаклю заглянути до вбиральні матадорів. Там ви побачите Еміліо Сантуша, найзнаменитішого фуркаду Португалії — він готується до справжнього кривавого злочину. Так, ви не помилилися, саме до злочину. Але про це трохи згодом. А зараз кілька слів про нього.

Еміліо ще дуже молодий, він напрочуд доброї статури, йому немає рівних у його ремеслі. У свої ще досить юні роки він уже випробував усе: і багатство, і славу, і любов багатьох жінок. Але гіркоту болісної втрати найдорожчого та повного розчарування в житті від наслідків такої втрати йому ще не доводилося куштувати. Проте сьогодні він випив цю чашу сповна. Бо саме сьогодні він випадково дізнався про те, що його дружина зраджує йому з його найкращим другом Мануелем Фирейру.

З дружиною вони побралися зовсім недавно. Вона була простою дівчиною, і він одразу полюбив її за красу, вміння спокійно і розсудливо вести сімейні справи, а також за чесність і безпосередність. Він полюбив її всім серцем, бо вона була не така як його оточення, тому, що вона була найкращою та найдивовижнішою серед знайомих йому жінок. Він без тями кохав її. І вона ніби теж відповідала йому тим самим.

І ось сьогодні він дізнався, що вона його обманювала. Обманювала мало не з першого дня. Виявилося, що він потрібен був їй тільки заради грошей і слави. Як і для кожної людини в такій ситуації, світ раптом перевернувся для нього і став нестерпно палючим. Подальше життя враз втратило сенс та інтерес, а тому і все інше, що відбувалося навколо нього, відразу вкрила сіра павутина байдужості. Бо перед очима постійно стояв факт зради, від якого серце всередині надривалося скорботою й нестерпним болем, і душа ревла, як смертельно поранений бик.

У вбиральні нікого більше немає. Помічники фуркаду давно вже пішли на арену готувати бика до урочистого виходу Еміліо. Їм належить різними засобами так розлютити тварину, нашпигувавши її бандерильями, щоб та кидалася на все живе, що потрапить у її поле зору.

Еміліо, похмурий як ніч, і, здається, немає межі його чорній злобі та ненависті. Бо сьогодні його зганьбили на весь світ. І тільки кров’ю можна змити таку ганьбу. Жахливі думки пульсують у його мозку.

Стежачи за моєю розповіддю, ви, без сумніву, вже зацікавились, що ж очікує на Еміліо. Ще більше мають підсилювати вашу зацікавленість його ревнощі. То ж разом простежимо, як розвиватимуться події, та які додаткові неприємності вони для нього можуть створити.

На арену він вийде як завжди впевнено і бадьоро. Проте невелике надмірне хвилювання все ж трохи виказуватиме його. Але за звичайною для початку бою бравадою ніхто цього не помітить, і трибуни, відчуваючи наближення найбільшого фінального напруження, зустрінуть його радісним ревом і громом оплесків.

Твердою ходою, трохи пританцьовуючи, він спокійно і з бравурною байдужістю попрямує до вже утиканого бандерильями розлюченого бика, наче перед ним не доросла трирічна тварина, вагою в шістсот кілограмів, здатна підхопити його на роги, щоб затим розтоптати в одну мить, а безпорадне теля.

На деякий час йому треба забути про свої хвилювання — один неправильний рух — і він перетвориться на криваве місиво. Тому Еміліо мусить стати зібраним і цілеспрямованим й готовим до вирішального кидка. Деякий час він ще має погратися з биком, сміливо виставляючи замість себе оманливий плащ, піднімаючи тонус публіки, показуючи, що він вправніший і розумніший від бика.

Та ось настає час останнього фінального ігрища. Тепер плащ йому вже не потрібний. Він один, беззахисний, стоїть посеред арени і є хорошою приманкою для збожеволілої від болю тварини. Помітивши його, бик одразу ж впізнає в ньому свого головного кривдника й поверне в його бік голову з величезними, як два мечі, одягненими в шкіряні чохли, рогами. Кривава піна зривається з його губ, і він повільно попрямує до нього, поступово набираючи швидкість і переходячи на скажений галоп.

У цю мить, замість втекти, щоб урятувати своє життя, легко відштовхнувшись від землі, Еміліо, ювелірно точно розрахувавши частки секунди, сам кинеться назустріч бику. Немов сталева пружина, в блискавичному стрибку він на мить зависне в повітрі, щоб потім стрімко спасти бику на голову, прямісінько між рогами. Руки самі миттєво стиснуться сталевими лещатами, обхоплюючи роги й голову тварини. А в цю мить на бика ззаду наляжуть його товариші — фуркаду, вагою своїх тіл стримуючи скажений натиск тварини. Ще одна затяжна мить — і обтяжений тілами людей, знесилений бик, втративши надію скинути небувалий досі тяжар, важко дихаючи, приречений, як укопаний, зупинитися посеред арени, показуючи цим, що здається на милість переможців. І тоді досі притихлі в напруженому очікуванні глядачі вибухнуть радісними оваціями, аплодуючи людському вмінню, хоробрості та впевненості у своїх силах.

Ось вона, щаслива мить нової урочистої перемоги, коли, відчуваючи потужний енергетичний імпульс багатьох сотень людей, забуваєш про все на світі й бачиш тільки у світлі прожекторів бурхливий сплеск трибун і себе, що відразу виріс на кілька голів в очах глядачів і у своїх власних. Відчуваєш себе здатним до подолання будь-яких перепон. У такі хвилини все становиться простим і зрозумілим, і миттєво зникають усі проблеми, не лишаючи навіть сліду жалю про недавню безповоротну втрату.

Вибравши зручний момент, Еміліо зістрибне зі спантеличеного й доведеного до відчаю бика і, насолоджуючись своїм тріумфом, переможно простягаючи руки до публіки й длубаючи носком черевика жовтий витоптаний пісок арени, з демонстративно зневажливою посмішкою пафосно пройде уздовж трибун. До його ніг летітимуть букети квітів і шовкові хустки з вишитими вензелями закоханих у нього дам. Якби ви знали, як багато це для нього значить! Бо визнання й слава давно вже стали його життєвою потребою. І, не дай Боже, колись втратити їх. Краще про це й не думати.

Відвернемося на хвилинку. Пропоную звернути увагу й трохи поміркувати над проявами у людини такого почуття, як бажання помсти. Відразу ж згадайте себе. Адже в житті кожного були стресові ситуації, пов’язані чи з образами, чи з фізичними насильствами до вас, що вимагали вашої негайної реакції у відповідь. Найчастіше це було бажання помсти. Воно проявляється як миттєве викидання жмутка негативних емоцій щодо винної, на ваш погляд, особи, на що у вашій уяві відразу ж вимальовуються до деталей фрагменти вашої відповіді чи ваших наступних жорстоких і навіть агресивних дій.

Цікаво також те, що оці проявлення такі різні й у той самий час у чомусь майже однакові в людини й тварині. Що ще раз підкреслює людську спорідненість у дуже далекому еволюційному минулому з усім тваринним світом. Це той первісний рефлекс, що допомагає збереженню та виживанню живих організмів. Знищити кривдника або битись до останнього, допоки є сили, або, передбачаючи неможливість подолати суперника та повернути все на свої звичні місця, втекти від небезпеки й пізніше помститися.

Який неймовірний за силою вибух злості, ненависті, нервового напруження та клубок варіантів помсти в лічені секунди пронизують мозок. У такому стані людина може вчинити найгірші та найстрашніші вчинки, навіть не замислюючись, що за них прийдеться відповідати. Зрозуміло, що в подібних випадках розсудливих рішень очікувати не доводиться.

Та повернемося до героя нашої розповіді. Після вистави чорні думки знову заволодіють ним, кулаки стиснуться в безсилій люті, і він знову зробиться чорнішим за ніч. Бо він знає, що його дружина саме зараз розважається з Мануелем. І якщо він хоче заскочити їх на місці злочину, йому потрібно поквапитись, не втрачаючи ні хвилини. Він зніме зі стіни антикварний корсиканський кинджал, який торік йому подарував президент, покладе його в кишеню, сяде у свій сріблястий «джип» і поїде до Мануеля додому.

Свого часу Мануель теж брав участь у боях биків. І вже тоді славився, як відмінний кавалейру. Проте, щоб стати найкращим, йому завжди чогось бракувало. Тому він і заздрив Еміліо й не приховував цього, вважаючи себе неперевершеним вершником, гідним більшої слави й пошани. Через це він і кинув тураду.

Тепер зрозуміло, чому саме він став коханцем дружини Еміліо. Адже це помста. Помста йому, Еміліо, за вкрадену ним славу і зламану долю. Помста талановитішій людині тільки за те, що та домоглася того, чого не зміг він.

І коли Еміліо це зрозуміє, образа й обурення остаточно помутять його і без того збуджений до безтями розум, і він сильно стисне кермо й надавить на педаль акселератора, набираючи більшої швидкості.

Він із насолодою думатиме про те, як увірветься до Мануеля додому і заскочить їх там напівголими. Як вони щось вигадуватимуть на своє виправдання й верзтимуть усіляку нісенітницю. А потім на колінах будуть благати. А він насолоджуватиметься їх сльозами й приниженням і своєю владою над ними. А потім дістане кинджал і буде їх різати, як свиней на бійні, як биків після туради. Збожеволівши від болю, ті бігатимуть по будинку, хапаючись закривавленими руками за стіни й штори, в передсмертній агонії шукаючи порятунку і не знаходячи його ніде. І, нарешті, затихнуть і лежатимуть у калюжах крові з перекошеними від жаху і передсмертних мук обличчями.

Однак від щойно уявленого кривавого видовища Еміліо знудить. Він зрозуміє, що не зможе зробити задумане так бездушно і холоднокровно, як хотів би.

Скільки разів він дивився смерті в очі, без страху кидаючи виклик долі, і завжди виходив переможцем. Він був упевненим у собі й уважав себе здатним на найрішучіші вчинки. Але тепер, коли прийшов час зробити такий вчинок, він злякався і ніяк не може пересилити себе.

Страх крижаною хвилею пробіжить по спині, він ковтне пересохлим горлом, і в нього раптом з’явиться бажання випити. Щоб надати собі рішучості, вистачить однієї склянки, промайне у нього в голові.

Він подивиться на годинник. У нього є ще трохи часу, і він ще встигне втілити замислене. А тепер, різко крутнувши кермом, він поверне в найближчий провулок і, петляючи вузькими звивистими вулицями міста, поїде в російський ресторан до своєї давньої приятельки Амалії.

Колись у них з Амалією був дуже бурхливий роман, і він навіть збирався заручитися з нею. Але почуття перегоріли так само швидко, як і запалилися, а вони зосталися просто добрими приятелями: блискучий фуркаду, чиє ім’я в кожного на вустах, і перша красуня Лісабона, що полонила своєю красою і президентів, і монархів.

Вони давно вже не бачились, він згадає про неї зовсім випадково і зрозуміє, що саме вона є тією людиною для таких порад. Він увійде до неї в ресторан через задні двері, щоб ніхто його не побачив, і в затишному кабінеті під світлом розплавлених свічок раптом несподівано для себе нап’ється й тут же розкисне, і нікуди більше не поїде, а весь вечір у п’яному маренні плакатиметься Амалії на свою невірну дружину й нещасну долю. А Амалія, жінка досить досвідчена в таких питаннях, правильно оцінивши ситуацію, одразу зрозуміє що й до чого.

Вона по-материнськи жалітиме його, втішатиме й даватиме слушні поради та, між іншим, підливатиме вина. А коли він згадає, що йому треба їхати, буде вже зовсім пізно, і Амалія вмовлятиме його ще лишитися, а він не зможе їй відмовити. Вони ще довго сидітимуть у напівтемряві затишного кабінету, і будуть пити, допоки в нього не попливе все перед очима.

А вранці він прокинеться в будинку Амалії, побачить поруч у ліжку Амалію й схопиться за голову. Він насилу почне пригадувати події вчорашнього вечора і з гіркотою зізнається сам собі, що ніколи не зможе зробити те, що замислив. Він зненавидить себе за слабкість і малодушність і сам собі стане огидним. Йому буде соромно, захочеться швидше втекти звідти. Він тихо збереться, так, щоб не розбудити Амалію, сяде у свій сріблястий «джип» і поїде на океан. Тільки тут, наодинці з бурхливими хвилями він, можливо, зможе знайти справжню розраду.

Цілий день він блукатиме пустельними піщаними пляжами з високими скелястими мисами, що виступають далеко в океан, затишними бухтами й глибокими зівущими гротами. А ввечері знову поїде до Амалії й в у неї на якийсь час.

А потім буде гучний і скандальний шлюборозлучний процес. Дружина не лише не визнає своєї провини, а ще й звинуватить його, і суд чомусь стане на її бік. Еміліо буде готовий на все, аби швидше все скінчилося і йому дали спокій. А ще через два роки під час одного з поєдинків Еміліо зашпортається і бик роздробить йому тазостегновий суглоб, і він буде вимушений кинути тураду. Він буде змушений виїхати зі своїх дорогих апартаментів на площі Ристарадоруш і переїхати в невелику квартирку в передмісті.

Звикла до шикарного життя, Амалія кине його і з багатим судновласником поїде в Штати. А Еміліо на заощаджені гроші відкриє невеличку тютюнову крамничку неподалік від Кайш ду Содре і сам буде в ній торгувати. Непомітно його ім’я забудеться, і через пару років ніхто вже не згадуватиме про нього. Він упокориться своїй долі й житиме тихим і спокійним життям.

Іноді теплого липневого вечора можна буде побачити, як він прогулюється проспектом Республіки й здалеку милується вогнями Кампу Пикену. Правда, за останній час він дуже зміниться, і через це навряд чи хтось його впізнає.

А поки що до виходу на арену є лічені хвилини, він сидить у вбиральні матадорів і готується до злочину, готується до страшної кривавої помсти й навіть не підозрює, що йому уготувала доля.

З досьє «ЛУ»

Ігор Кураш — письменник, перекладач, науковець, натураліст, еколог, викладач. Творець Деснянсько-Старогутського і Гетьманського національних природних парків України.

Владислав Кураш — письменник. Публікації в журналах «Нева», «Нова Юність», «День і Ніч», «Празький Парнас», «Новий Журнал», «Емігрантська ліра», «Новий Берег».