Доба ще спить, а я літаю
— Душе моя!
То як тобі
літається в ненашім часі?
І чи достатньо сил в запасі,
щоб не годить крутій добі?
Відповіда йому душа:
— Немає в мене сил в запасі.
Доба чужа, я їй чужа
й смішна — школярка в першім класі.
Читаю час цей по складах,
його дивам не довіряю.
Літаю тільки по ночах,
доба ще спить, а я літаю,
як відьма на мітлі, чи птах,
та й то, коли в свій час вертаю…
27–28.02.2020
А день як день, шумить доба підмін
Він сам не знає: що з ним — втома? сплін?
Державну наслухаючи погоду,
нервується: шумить доба підмін,
свободою йменує несвободу.
І думає печальний індивід,
яка ж страшна й учеписта та сила,
що прирікає рід на недорід,
публічно роду обтинає крила.
Та розуміння підтасовок-втрат
печальнику дається вельми туго.
Бо як же це: за брата — антибрат?
за друга — недруг, який корчить друга?
Вслухаючись в лихий радіозвіт,
не певен він, чия у тім провина,
що завіконний світ, як антисвіт,
й людина в ньому, як антилюдина.
А день як день, шумить доба підмін
на зламах колотнечі й подобизни.
Державний брех нарощує розгін
на всі піски марнот антивітчизни.
21.08.2020
Усику, боксеру
Чи звихнувся ти сам, чи змусили,
все одно у банкрутах ти.
Під московську танцюєш музику,
під могильний її мотив.
Там, під кулями перехресними,
на розтяжках, в багві траншей
оборонці,
звитяжці,
месники,
помирають твої ровесники,
кров’ю змащують глину й глей.
Доки небо плюється віхтями
рваних спалахів вогняних,
в ґрунт вгрузають ногами й ліктями,
вигризають зубами й нігтями
кожен клапоть землі в чужих.
Раунд честі програв ти вбого
і даремно турбуєш Бога
і благаєш у нього сил.
Бог відступників судить строго,
ти — не син цій землі…
не син…
18-19.05.2020
* * *
Яке ще поводження?
Не шийте їм зло.
Їм з роком народження
не повезло.
Не пощастило
на благодать.
Диявольська сила
веліла вмирать.
При тій режисурі,
що звалась ревтриб,
ви в їхній би шкурі
не кращі були б.
Житці-погорільці
доби шельмівства.
Розстрільної трійці
жертовна трава.
16.12.2020
Є таке, чого не скажуть вірші
Нароста напруження у просторі,
править бал затаєна біда.
І на мирні звуки, як на постріли,
здригом нервів плоть відповіда.
Скрадцем починалося з Китаю,
з Рима і Мадрида додалось.
Вже нема й не буде хати скраю,
хоче подолати Хтось Когось.
Не суди: вдаюсь до перебільшень,
люд звихнувсь, лихі його труди.
Є таке, чого не скажуть вірші,
наковтавшись мертвої води.
11–12.04.2020
* * *
Ця — в розворот — цитадель,
що небеса заступає,
і одинак-менестрель,
той, що її споглядає,
схоже, в глухій ворожді,
в розладі поміж собою.
Небо тримати в узді —
варварства й дурості прояв, —
дума-зітха менестрель
і позирає з балкона
на обложну цитадель,
на розсипне її лоно.
Ганить мирську ненасить,
рветься за скривджений простір:
Боже, Ти ж там, де блакить,
то заступи цього монстра!
16.12.2020
Стихійна сила
Хоч прекрасні міражі
на крутому віражі
при добробуті стійкому, —
бур невидимих душі
не уникнути нікому.
Бо природа їх сліпа,
напосяде і тіпа
все єство стихійна сила.
Аж крізь шкіру проступа
сіль червоного чорнила.
Мовби світ — вогонь і лід,
і такий свавільний гніт,
і така його робота —
знемагає індивід,
окропившись смертним потом.
Та на все те ні мур-мур
провокатор бур-тортур,
його діло в пору скрути
запалить бікфордів шнур
й мов Пілат, умити руки.
05.09.2020
Найголовніше
Важливо те, важливо інше,
та, споглядаючи кіно,
як висловить найголовніше,
найголовніше — в чім воно?
Сувої пам’яті гортаю,
перебираю днів жорству.
Повідать правду: умираю —
така ж банальність, як — живу.
Сказати: рід на ладан диха,
так я про це уже сказав.
Зронить сльозу: за лихом лихо,
та чи повірить хто сльозам?
Ні полохливі, ні хоробрі
не в поміч, зависа рука.
Найголовніше, ніби обрій
від подорожнього, тіка.
То може, значно все простіше:
вся мудрість в тому, щоб іти.
Іти і то найголовніше,
іти — й незримий хрест нести?!
16.10.2020
І марніє душа від гризоти
Диво дивне, що діється з нами,
ніби шарпа нас дідько з нудьги.
То ми водимося з ворогами,
то із друзями, як вороги.
У виставі життя многоликі,
закорінені в добрах і злі,
ми у помислах мудрі й великі,
а в діяннях нікчемні й малі.
Ти при стрічах так мило умієш
недовіру мою замогти.
Розумінням, прихильністю грієш,
я ж не певен, що справдішня ти.
І марніє душа від гризоти,
і зітха, відчуває сама:
є у ній водокрути й темноти
незглибимі для серця й ума.
08.09.2020
До природи
Не курю, не їм надміру,
трунком злим не зловживаю,
а здаю: торкнуся ліри —
рвуться струни: доживаю.
Вправи зранку, біг на місці,
знад шкідливих уникаю.
Та недобре мені в місті —
тиск пресує: доживаю.
Серцем в горні сни лечу я,
чорні хмари оминаю.
Але знаю, але чую —
тягне глина: доживаю.
Гей, природо, наша мати,
відчини віконце схрону.
Не навчила не вмирати,
порятуй хоч
від шаблону.
Доклади ума й старання,
переглянь закони древні, —
Дай без пресу доживання,
ми ж усе-таки покревні.
22.05.2020
Безсонної ночі
Коли гризот насланням переймаюсь,
накульгує, але діймає мисль,
не з цим я світом подумки прощаюсь,
а з любим серцю, з тим, що був колись.
Але ж той світ уже на тому світі,
де рівноправні люди і трава.
Чому ж ловлюсь, як риба, в його сіті,
і він, той світ, потроху ожива?
А в ньому дід і баба, хатні речі,
що стануть загадковими під вечір,
бо кожна з них, щось твердить й обіця.
Терпкий дух зілля, теплий подих печі,
на покуті ж при світлі каганця,
як неперервність див і знак малечі —
присутність в хаті Сина і Отця.
02–03.10.2020
* * *
Ні тих вітій, ні тих застіль
уже немає.
Минає все, триває біль,
що все минає.
Полишив дім останній гість,
пияк останній.
У підребер’я гупа злість,
мов кінь у стайні.
Комусь грозиться — не дражнись!
Кому — не знає.
Минає й злість, щеза кудись,
та біль триває.
13.08.2020
* * *
В гарбі чи на возі:
рови та горби.
Нелегко в дорозі
в охвісті доби.
Горбата дорога,
скажена доба.
Догнати незмога,
плететься гарба.
То ахи, то охи,
все менше своїх.
— Ви звідки?
— З епохи
солом’яних стріх.
12.12.2020
Нудьга
Сухарям зрідні
буднів печиво.
Безобличні дні,
день до вечора.
В шал і блиск вікно,
в безмір синяви
затягло сукно
барви сірої.
Життєздатних нот
згубне зречення.
Марнота марнот,
день до вечора.
08.02.2020
* * *
Діймають травми, полишають стигми.
Однак не ремствуй марно. Знемагай,
але живи. Умерти ми ще встигнем,
земля, завваж, ситуативний рай.
Заради тих блаженних ситуацій
душа і поривається за грань
пекельних буднів крізь терни труднацій,
руйнацій і придушених повстань.
Та навіть між блаженних виїмкова
ота, яка явля твоє лице…
Я забобонний,
тсс… про рай ні слова,
губ дотиком скажи мені про це…
25.09.2020
Сни душі
Сни душі, чи те, що звемо снами,
поривання й марення земні,
скрадцем проминають разом з нами
у необліковній множині.
Не злічити — скільки їх, страждальців
потайних, несхожих, як і ми,
неповторних, як відбитки пальців,
стали й стануть здобиччю пітьми.
Жаль, що недосяжні для рентгену
отієї темряви пласти.
Душі би постали поіменно,
як при світлі денному, кроти.
06.08.2020
Крихітна собачка Марії Стюарт
Ніхто не зауважив,
як і коли опинилася вона
у парадному залі
Фотерінгейського замку.
Чи тоді, коли її вінценосна пані
умовляла відданих служниць
не впадати у відчай;
чи коли сподіялось нечестиве діло
і голова її, відрубана
лише за третім змахом сокири ката,
скрегочучи зубами,
покотилася, як більярдна куля:
останній сплеск гніву жертви,
цього разу супроти сокирника,
який посмів зірвати з голови перуку
і всі вперше побачили,
що королева Шотландії сива;
чи помітили уже тоді,
коли обезголовлене тіло
спливало кров’ю
і вона, крихітка,
улюблениця Марії Стюарт,
уся в розбризках тієї крові
несамовито кидалася
на чорний оксамит і чорні маски
ката і його підпомічника;
на слуг, що мали прибрати
прикритий чорним сукном труп королеви;
на лордів Шрусбері й Кента,
на солдат Паулета,
на строкату юрбу
дворян за бар’єром,
на увесь той ворожий,
ненависний світ.
Вона шарпалася на всі боки,
бушувала й хрипіла,
відчайдушно кусалася,
не підпускала до плоті
ошелешену челядь.
Як з’ясувалося потім,
її шал-надрив
розхитав стіни
Фотерінгейського замку,
проламав його мури,
подолав відстань з Лондона
до королівських палаців Парижа й Мадрида,
дістався вух байдужого сина
убієнної матері…
Як з’ясувалося потім,
гав-гав собачки Марії Стюарт —
то найщиріший протестний голос Європи
доби її великого затемнення.
Голос-метафора: світ звихнувся
і лондонська катастрофа
неодмінно продовжиться
катастрофою паризькою.
Він, той голос, якщо прислухатися уважно,
лунає й досі…
досі проламує мури
Фотерінгейського замку
і підминає час,
підминає простір…
22–23.12.2020
Як полюбити ближнього?
Як полюбити ближнього? —
замислився я одного вечора
пандемійного двадцятого року, —
якщо ближні мовби змовилися
отруїти мені життя
підступами й шпигачками.
Один, колишній мій хвалитель,
відшмагав мене у газеті,
коли я, збитий з ніг інфарктом,
лежав у реанімації;
другий дав зрозуміти,
що не пробачив мені
зауваг про його книжку;
третій наклепав колезі
буцімто я того обмовив;
четвертий приголомшив
злобним випадом;
п’ятий, начебто шанувальник,
переметнувся до мого ворога;
шоста, знаючи про мою хворобу,
не поцікавилася чи я ще живий;
сьомий… ні, уриваю,
список занадто довгий,
і я не смію, Господи,
Тебе втомлювати.
Грішен аз єсмь,
я порушив Твою заповідь:
не годен їх полюбити.
Прости мені гріх сей, Владико,
пособи полюбити ближнього!
25.12.2020
Поетові-мемуаристу
У ступорі читацька Україна,
ти вистрілив шедевром: «Я — і Ліна».
На іменитих в тебе нюх мисливський,
ти послідовний: «Я — і Папа Римський».
Заждався твій читач на епілог:
надмися і завершиш: «Я — і Бог».
22.04.2020
Весна карантинна
Багатосвічники-каштани
ласкавлять зір звіддалеки.
За пандемійного капкана,
як гімн здоров’ю, їх свічки.
Крізь отвори шлакобетону
і металевий частокіл
на крутосхили стадіону
продерсь крамольний чистотіл.
Сам Фавн оголосив відстрочку
біди, дав дозвіл на зняття
табу, лепече у візочку
й махає ручками дитя…
23.05.2020
Помежів’я
Ще чорнобривців промовиста зграя
полум’яніє впритул до межі.
Ще насторожена юка тримає
напоготові повстанські ножі.
В змові таємній житці України
й панна з Перу у сезон ворожди.
Хочуть поставити їх на коліна
ратники жовтня — нічні холоди.
Але удень повертається літо,
стрілами грають резервні бійці.
І надають всім травмованим ліки,
окрім смертельно блідих на лиці.
Духом тепла випрямляють рамена,
полум’яніє вдоволена знать.
Ще понад ними ряхтять, як знамена,
зухи-метелики…
ще мерехтять…
22–23.09.2020
Померла хазяйка
Із дачного я повертався масиву,
аж раптом до мене пристала собака.
«Візьми мене, чуєш? — очима просила, —
померла хазяйка, померла хазяйка».
Ступив на перон, вона слідом за мною,
ословленим поглядом шарпала нерви.
Квапливий мій крок озивався луною:
«Померла хазяйка, хазяйка померла».
Діждавсь електрички — продовжився пресинг,
шмагали мовчальні слова, як нагайка.
Хитався вагон, скандували колеса:
«Померла хазяйка, померла хазяйка».
Звідтоді мій спокій у снах моїх рветься,
бо очі — то мова, бо погляд — то чудо.
Щоночі за мною собака женеться:
«Померла хазяйка! Візьми мене, чуєш?!»
05–06.09.2020
* * *
Влада сезону студеного,
тиша навальна ляка
карністю непоясненного:
ані листа, ні дзвінка.
Мов на безлюдному острові,
мов з небуттям сам на сам.
Глухо. Ні Гріга, ні Ойстраха.
Ані світил в небесах.
Що ж, мордуватися мусимо,
доки мовчить телефон.
Зоною мертвої музики
мертвий німує сезон.
13.10.2020
Поет — прихильнику:
— Ось — моя тверджа,
захист від стріл.
Бібліотека,
робочий стіл…
Тут я втішаюсь:
Шекспір, Гомер.
Тут долучаюсь
до ер, до сфер…
Мислю владущою
мацаю світ.
Слово вилущую,
мій серцеплід…
Канта гортаю,
чернетки рву.
Тут умираю,
тут живу…
У часі виснажнім,
крез і банкрут,
тут я справжній,
тільки тут…
13.12.2020
* * *
Не втішайтесь: зійшли з авансцени,
любомудри з прийдешніх епох
прочитають й назвуть поіменно,
як не всіх, то принаймні кількох.
Аналітики часу, що сплинув,
віршознавець, філософ, естет
у зізнаннях з ознаками спліну
зауважать достоїнств букет.
І можливо, у пору привітну,
до шляхетних прихильну химер,
їх поверне на сцену новітню
нещасливий якийсь режисер.
16.12.2020
Все мститься, усе ще карає
Зустрілися і розминулись,
як плесо, сколошкавши вись.
Та крилами гостро черкнулись,
та іскрами перейнялись.
Не відав я — небо втрачаю,
не знав, що на мене чека.
Помстилась: ходжу, не літаю,
карає: літа, не зника.
Надсильна, тяжка моя ноша,
пудові горби волочу.
Зіперся б на крила — не можу,
зусилля мої до плачу.
А ти даленієш й вертаєш,
смієшся з господніх широт.
Все мстишся, усе ще караєш,
умру — твій знеціню бойкот.
05.05.2020
* * *
Ти — як вітер, поривна й тривожна,
не для тебе осілості кліть.
Передбачить твій настрій не можна,
неможливо тебе зрозуміть.
Спілкування з тобою — то іспит
на шляхетність, терпіння і стрим.
Хто ловив тебе — вітром обпікся,
хто пустельним, а хто крижаним.
Ти із пам’яті вод виринаєш,
на обличчі — і сльози, і сміх.
Невловима, як вітер, зникаєш
у туманах поразок моїх.
26.08.2020
З питань замовлення та придбання книги
«У садах Вернадського й Шардена»
звертатися за тел.: (099) 917-46-53
Leave a Reply