Володимир Базилевський. У садах Вернадського й Шардена

Володимир Базилевський

134

 

Доба ще спить, а я літаю

Душе моя!

То як тобі

літається в ненашім часі?

І чи достатньо сил в запасі,

щоб не годить крутій добі?

Відповіда йому душа:

Немає в мене сил в запасі.

Доба чужа, я їй чужа

й смішна — школярка в першім класі.

Читаю час цей по складах,

його дивам не довіряю.

Літаю тільки по ночах,

доба ще спить, а я літаю,

як відьма на мітлі, чи птах,

та й то, коли в свій час вертаю…

27–28.02.2020

 

 

А день як день, шумить доба підмін

Він сам не знає: що з ним — втома? сплін?

Державну наслухаючи погоду,

нервується: шумить доба підмін,

свободою йменує несвободу.

І думає печальний індивід,

яка ж страшна й учеписта та сила,

що прирікає рід на недорід,

публічно роду обтинає крила.

Та розуміння підтасовок-втрат

печальнику дається вельми туго.

Бо як же це: за брата — антибрат?

за друга — недруг, який корчить друга?

Вслухаючись в лихий радіозвіт,

не певен він, чия у тім провина,

що завіконний світ, як антисвіт,

й людина в ньому, як антилюдина.

А день як день, шумить доба підмін

на зламах колотнечі й подобизни.

Державний брех нарощує розгін

на всі піски марнот антивітчизни.

21.08.2020

 

 

Усику, боксеру

Чи звихнувся ти сам, чи змусили,

все одно у банкрутах ти.

Під московську танцюєш музику,

під могильний її мотив.

Там, під кулями перехресними,

на розтяжках, в багві траншей

оборонці,

звитяжці,

месники,

помирають твої ровесники,

кров’ю змащують глину й глей.

Доки небо плюється віхтями

рваних спалахів вогняних,

в ґрунт вгрузають ногами й ліктями,

вигризають зубами й нігтями

кожен клапоть землі в чужих.

Раунд честі програв ти вбого

і даремно турбуєш Бога

і благаєш у нього сил.

Бог відступників судить строго,

ти — не син цій землі…

не син…

18-19.05.2020

 

 

* * *

Яке ще поводження?

Не шийте їм зло.

Їм з роком народження

не повезло.

Не пощастило

на благодать.

Диявольська сила

веліла вмирать.

При тій режисурі,

що звалась ревтриб,

ви в їхній би шкурі

не кращі були б.

Житці-погорільці

доби шельмівства.

Розстрільної трійці

жертовна трава.

16.12.2020

 

 

Є таке, чого не скажуть вірші

Нароста напруження у просторі,

править бал затаєна біда.

І на мирні звуки, як на постріли,

здригом нервів плоть відповіда.

Скрадцем починалося з Китаю,

з Рима і Мадрида додалось.

Вже нема й не буде хати скраю,

хоче подолати Хтось Когось.

Не суди: вдаюсь до перебільшень,

люд звихнувсь, лихі його труди.

Є таке, чого не скажуть вірші,

наковтавшись мертвої води.

11–12.04.2020

 

 

* * *

Ця — в розворот — цитадель,

що небеса заступає,

і одинак-менестрель,

той, що її споглядає,

схоже, в глухій ворожді,

в розладі поміж собою.

Небо тримати в узді —

варварства й дурості прояв, —

дума-зітха менестрель

і позирає з балкона

на обложну цитадель,

на розсипне її лоно.

Ганить мирську ненасить,

рветься за скривджений простір:

Боже, Ти ж там, де блакить,

то заступи цього монстра!

16.12.2020

 

 

Стихійна сила

Хоч прекрасні міражі

на крутому віражі

при добробуті стійкому, —

бур невидимих душі

не уникнути нікому.

Бо природа їх сліпа,

напосяде і тіпа

все єство стихійна сила.

Аж крізь шкіру проступа

сіль червоного чорнила.

Мовби світ — вогонь і лід,

і такий свавільний гніт,

і така його робота —

знемагає індивід,

окропившись смертним потом.

Та на все те ні мур-мур

провокатор бур-тортур,

його діло в пору скрути

запалить бікфордів шнур

й мов Пілат, умити руки.

05.09.2020

 

 

Найголовніше

Важливо те, важливо інше,

та, споглядаючи кіно,

як висловить найголовніше,

найголовніше — в чім воно?

Сувої пам’яті гортаю,

перебираю днів жорству.

Повідать правду: умираю —

така ж банальність, як — живу.

Сказати: рід на ладан диха,

так я про це уже сказав.

Зронить сльозу: за лихом лихо,

та чи повірить хто сльозам?

Ні полохливі, ні хоробрі

не в поміч, зависа рука.

Найголовніше, ніби обрій

від подорожнього, тіка.

То може, значно все простіше:

вся мудрість в тому, щоб іти.

Іти і то найголовніше,

іти — й незримий хрест нести?!

16.10.2020

 

 

І марніє душа від гризоти

Диво дивне, що діється з нами,

ніби шарпа нас дідько з нудьги.

То ми водимося з ворогами,

то із друзями, як вороги.

У виставі життя многоликі,

закорінені в добрах і злі,

ми у помислах мудрі й великі,

а в діяннях нікчемні й малі.

Ти при стрічах так мило умієш

недовіру мою замогти.

Розумінням, прихильністю грієш,

я ж не певен, що справдішня ти.

І марніє душа від гризоти,

і зітха, відчуває сама:

є у ній водокрути й темноти

незглибимі для серця й ума.

08.09.2020

 

 

До природи

Не курю, не їм надміру,

трунком злим не зловживаю,

а здаю: торкнуся ліри —

рвуться струни: доживаю.

Вправи зранку, біг на місці,

знад шкідливих уникаю.

Та недобре мені в місті —

тиск пресує: доживаю.

Серцем в горні сни лечу я,

чорні хмари оминаю.

Але знаю, але чую —

тягне глина: доживаю.

Гей, природо, наша мати,

відчини віконце схрону.

Не навчила не вмирати,

порятуй хоч

 

від шаблону.

Доклади ума й старання,

переглянь закони древні, —

Дай без пресу доживання,

ми ж усе-таки покревні.

22.05.2020

 

 

Безсонної ночі

Коли гризот насланням переймаюсь,

накульгує, але діймає мисль,

не з цим я світом подумки прощаюсь,

а з любим серцю, з тим, що був колись.

Але ж той світ уже на тому світі,

де рівноправні люди і трава.

Чому ж ловлюсь, як риба, в його сіті,

і він, той світ, потроху ожива?

А в ньому дід і баба, хатні речі,

що стануть загадковими під вечір,

бо кожна з них, щось твердить й обіця.

Терпкий дух зілля, теплий подих печі,

на покуті ж при світлі каганця,

як неперервність див і знак малечі —

присутність в хаті Сина і Отця.

02–03.10.2020

 

 

* * *

Ні тих вітій, ні тих застіль

уже немає.

Минає все, триває біль,

що все минає.

Полишив дім останній гість,

пияк останній.

У підребер’я гупа злість,

мов кінь у стайні.

Комусь грозиться — не дражнись!

Кому — не знає.

Минає й злість, щеза кудись,

та біль триває.

13.08.2020

 

 

* * *

В гарбі чи на возі:

рови та горби.

Нелегко в дорозі

в охвісті доби.

Горбата дорога,

скажена доба.

Догнати незмога,

плететься гарба.

То ахи, то охи,

все менше своїх.

Ви звідки?

З епохи

солом’яних стріх.

12.12.2020

 

 

Нудьга

Сухарям зрідні

буднів печиво.

Безобличні дні,

день до вечора.

В шал і блиск вікно,

в безмір синяви

затягло сукно

барви сірої.

Життєздатних нот

згубне зречення.

Марнота марнот,

день до вечора.

08.02.2020

 

 

* * *

Діймають травми, полишають стигми.

Однак не ремствуй марно. Знемагай,

але живи. Умерти ми ще встигнем,

земля, завваж, ситуативний рай.

Заради тих блаженних ситуацій

душа і поривається за грань

пекельних буднів крізь терни труднацій,

руйнацій і придушених повстань.

Та навіть між блаженних виїмкова

ота, яка явля твоє лице…

Я забобонний,

тсс… про рай ні слова,

губ дотиком скажи мені про це…

25.09.2020

 

 

Сни душі

Сни душі, чи те, що звемо снами,

поривання й марення земні,

скрадцем проминають разом з нами

у необліковній множині.

Не злічити — скільки їх, страждальців

потайних, несхожих, як і ми,

неповторних, як відбитки пальців,

стали й стануть здобиччю пітьми.

Жаль, що недосяжні для рентгену

отієї темряви пласти.

Душі би постали поіменно,

як при світлі денному, кроти.

06.08.2020

 

 

Крихітна собачка Марії Стюарт

Ніхто не зауважив,

як і коли опинилася вона

у парадному залі

Фотерінгейського замку.

Чи тоді, коли її вінценосна пані

умовляла відданих служниць

не впадати у відчай;

чи коли сподіялось нечестиве діло

і голова її, відрубана

лише за третім змахом сокири ката,

скрегочучи зубами,

покотилася, як більярдна куля:

останній сплеск гніву жертви,

цього разу супроти сокирника,

який посмів зірвати з голови перуку

і всі вперше побачили,

що королева Шотландії сива;

чи помітили уже тоді,

коли обезголовлене тіло

спливало кров’ю

і вона, крихітка,

улюблениця Марії Стюарт,

уся в розбризках тієї крові

несамовито кидалася

на чорний оксамит і чорні маски

ката і його підпомічника;

на слуг, що мали прибрати

прикритий чорним сукном труп королеви;

на лордів Шрусбері й Кента,

на солдат Паулета,

на строкату юрбу

дворян за бар’єром,

на увесь той ворожий,

ненависний світ.

Вона шарпалася на всі боки,

бушувала й хрипіла,

відчайдушно кусалася,

не підпускала до плоті

ошелешену челядь.

Як з’ясувалося потім,

її шал-надрив

розхитав стіни

Фотерінгейського замку,

проламав його мури,

подолав відстань з Лондона

до королівських палаців Парижа й Мадрида,

дістався вух байдужого сина

убієнної матері…

Як з’ясувалося потім,

гав-гав собачки Марії Стюарт —

то найщиріший протестний голос Європи

доби її великого затемнення.

Голос-метафора: світ звихнувся

і лондонська катастрофа

неодмінно продовжиться

катастрофою паризькою.

Він, той голос, якщо прислухатися уважно,

лунає й досі…

досі проламує мури

Фотерінгейського замку

і підминає час,

підминає простір…

22–23.12.2020

 

 

Як полюбити ближнього?

Як полюбити ближнього? —

замислився я одного вечора

пандемійного двадцятого року, —

якщо ближні мовби змовилися

отруїти мені життя

підступами й шпигачками.

Один, колишній мій хвалитель,

відшмагав мене у газеті,

коли я, збитий з ніг інфарктом,

лежав у реанімації;

другий дав зрозуміти,

що не пробачив мені

зауваг про його книжку;

третій наклепав колезі

буцімто я того обмовив;

четвертий приголомшив

злобним випадом;

п’ятий, начебто шанувальник,

переметнувся до мого ворога;

шоста, знаючи про мою хворобу,

не поцікавилася чи я ще живий;

сьомий… ні, уриваю,

список занадто довгий,

і я не смію, Господи,

Тебе втомлювати.

Грішен аз єсмь,

я порушив Твою заповідь:

не годен їх полюбити.

Прости мені гріх сей, Владико,

пособи полюбити ближнього!

25.12.2020

 

 

Поетові-мемуаристу

У ступорі читацька Україна,

ти вистрілив шедевром: «Я — і Ліна».

На іменитих в тебе нюх мисливський,

ти послідовний: «Я — і Папа Римський».

Заждався твій читач на епілог:

надмися і завершиш: «Я — і Бог».

22.04.2020

 

 

Весна карантинна

Багатосвічники-каштани

ласкавлять зір звіддалеки.

За пандемійного капкана,

як гімн здоров’ю, їх свічки.

Крізь отвори шлакобетону

і металевий частокіл

на крутосхили стадіону

продерсь крамольний чистотіл.

Сам Фавн оголосив відстрочку

біди, дав дозвіл на зняття

табу, лепече у візочку

й махає ручками дитя…

23.05.2020

 

 

Помежів’я

Ще чорнобривців промовиста зграя

полум’яніє впритул до межі.

Ще насторожена юка тримає

напоготові повстанські ножі.

В змові таємній житці України

й панна з Перу у сезон ворожди.

Хочуть поставити їх на коліна

ратники жовтня — нічні холоди.

Але удень повертається літо,

стрілами грають резервні бійці.

І надають всім травмованим ліки,

окрім смертельно блідих на лиці.

Духом тепла випрямляють рамена,

полум’яніє вдоволена знать.

Ще понад ними ряхтять, як знамена,

зухи-метелики…

ще мерехтять…

22–23.09.2020

 

 

Померла хазяйка

Із дачного я повертався масиву,

аж раптом до мене пристала собака.

«Візьми мене, чуєш? — очима просила, —

померла хазяйка, померла хазяйка».

Ступив на перон, вона слідом за мною,

ословленим поглядом шарпала нерви.

Квапливий мій крок озивався луною:

«Померла хазяйка, хазяйка померла».

Діждавсь електрички — продовжився пресинг,

шмагали мовчальні слова, як нагайка.

Хитався вагон, скандували колеса:

«Померла хазяйка, померла хазяйка».

Звідтоді мій спокій у снах моїх рветься,

бо очі — то мова, бо погляд — то чудо.

Щоночі за мною собака женеться:

«Померла хазяйка! Візьми мене, чуєш?!»

05–06.09.2020

 

 

* * *

Влада сезону студеного,

тиша навальна ляка

карністю непоясненного:

ані листа, ні дзвінка.

Мов на безлюдному острові,

мов з небуттям сам на сам.

Глухо. Ні Гріга, ні Ойстраха.

Ані світил в небесах.

Що ж, мордуватися мусимо,

доки мовчить телефон.

Зоною мертвої музики

мертвий німує сезон.

13.10.2020

 

 

Поет — прихильнику:

Ось — моя тверджа,

захист від стріл.

Бібліотека,

робочий стіл…

Тут я втішаюсь:

Шекспір, Гомер.

Тут долучаюсь

до ер, до сфер…

Мислю владущою

мацаю світ.

Слово вилущую,

мій серцеплід…

 

 

Канта гортаю,

чернетки рву.

Тут умираю,

тут живу…

У часі виснажнім,

крез і банкрут,

тут я справжній,

тільки тут…

13.12.2020

 

 

* * *

Не втішайтесь: зійшли з авансцени,

любомудри з прийдешніх епох

прочитають й назвуть поіменно,

як не всіх, то принаймні кількох.

Аналітики часу, що сплинув,

віршознавець, філософ, естет

у зізнаннях з ознаками спліну

зауважать достоїнств букет.

І можливо, у пору привітну,

до шляхетних прихильну химер,

їх поверне на сцену новітню

нещасливий якийсь режисер.

16.12.2020

 

 

Все мститься, усе ще карає

Зустрілися і розминулись,

як плесо, сколошкавши вись.

Та крилами гостро черкнулись,

та іскрами перейнялись.

Не відав я — небо втрачаю,

не знав, що на мене чека.

Помстилась: ходжу, не літаю,

карає: літа, не зника.

Надсильна, тяжка моя ноша,

пудові горби волочу.

Зіперся б на крила — не можу,

зусилля мої до плачу.

А ти даленієш й вертаєш,

смієшся з господніх широт.

Все мстишся, усе ще караєш,

умру — твій знеціню бойкот.

05.05.2020

 

 

* * *

Ти — як вітер, поривна й тривожна,

не для тебе осілості кліть.

Передбачить твій настрій не можна,

неможливо тебе зрозуміть.

Спілкування з тобою — то іспит

на шляхетність, терпіння і стрим.

Хто ловив тебе — вітром обпікся,

хто пустельним, а хто крижаним.

Ти із пам’яті вод виринаєш,

на обличчі — і сльози, і сміх.

Невловима, як вітер, зникаєш

у туманах поразок моїх.

26.08.2020

 

 

З питань замовлення та придбання книги

«У садах Вернадського й Шардена»

звертатися за тел.: (099) 917-46-53

Leave a Reply