Марія Копиленко. «Слово» і «Роліт» аркодужне перевисання культури

Марія Копиленко

277

Будинок «Слово» на вулиці Культури в Харкові та будинок письменників «Роліт» на вулиці Б. Хмельницького в Києві – це ті адреси, без яких не можна собі уявити сучасну українську літературу й культуру взагалі. «Слово» – письменницький кооператив, що постав у тодішній столиці України Харкові й примістив увесь цвіт українського письменства.

 

До майстрів слова приєдналися музиканти, театральні діячі, актори. У «Слові» мешкали режисер Лесь Курбас, письменник Валеріан Підмогильний, композитор Пилип Козицький та багато інших. Їхня доля склалася по-різному. Одні завершили життя в карельському урочищі Сандармох, інші перебралися 1934 року до Києва разом із перенесенням туди столиці. Там вони за власний кошт побудували такий самий письменницький будинок, що дістав назву «Роліт», тобто «Робітники літератури».

Кооперативний статус обох будинків було згодом втрачено, але на щастя не втрачено славетну історію цих осередків української культури, тим більше, що нащадки тих, хто переїхав з харківського «Слова» до київського «Роліту» досі мешкають у цьому домі.

Беручи до уваги цю певною мірою унікальну ситуацію, ректор Харківського національного університету імені В. Каразіна, академік НАН Віль Савбанович Бакіров виступив з ініціативою зібрати родичів мешканців обох будинків і відродити тяглість поколінь. Звичайно, їх буде небагато. Однією з таких знаних родин є сім’я Олександра Копиленка, автора забороненого в радянські часи роману «Визволення» та безумовного бестселера з життя школярів старших класів дилогії «Дуже добре. Десятикласники». Онук письменника, академік НАН України Олександр Копиленко й досі мешкає у «Роліті». Торік виповнилося 120 років з дня народження його славетного діда, й Олександр Копиленко-молодший опікувався гідним відзначенням цієї дати. На жаль, великим задумам завадила пандемія коронавірусу.

Ще одне знакове для обох будівель ім’я – Іван Микитенко, що не потребує окремого представлення. Його син, Олег Іванович, письменник, перекладач, довголітній головний редактор журналу «Всесвіт» перші роки свого життя провів у харківському «Слові», а потім мешкав у «Роліті» до останньої хвилини життя, що, на жаль, обірвалося минулого року. Естафету, у свою чергу, підхопив Юрій Олегович Микитенко, онук письменника. Саме його зусиллями збережено «Всесвіт», який і досі регулярно виходить друком, на відміну від багатьох інших подібних видань, які просто припинили своє існування. І дуже приємно, що нинішній «Всесвіт» готовий стати головним інформаційним партнером майбутнього проекту.

Зацікавився ініціативою Віля Бакірова й онук Максима Рильського теж Максим, який очолює благодійний фонд «Троянди й виноград». Сам Максим Тадейович не мав відношення до харківського слова, однак тривалі роки мешкав у «Роліті», а отже належить до тієї когорти, що створювала ту неповторну творчу атмосферу, що панувала в цих стінах.

Архітектура «Роліту» відбиває у собі популярні доктрини чи, якщо хочете, ідеали ранньої радянської доби. Наприклад, майже в усіх помешканнях запроектовано дуже маленькі кухні, тому що дружина українського письменника була його музою і не мусила марнувати свій час на кухні. Недарма в будинку було передбачено велику кількість службових приміщень, де мали міститися кухня, їдальня, дитячий садок і багато чого іще. Із зростанням міжнародної напруженості під усім будинком було влаштовано газо- і бомбосховище, однак скористатися ним не довелося – надто швидко було захоплено місто.

Саме це газосховище стало предметом запеклої боротьби мешканців будинку з пройдисвітами, що неодноразово намагалися прибрати до рук ласий шматок нерухомості в центрі столиці.

Кілька років тому будинок у буквальному сенсі довелося відстоювати від вандалів, коли спритні ділки за сприяння районних властей спробували влаштувати у бомбосховищі чи то банний комплекс, чи то басейн, чи то бордель, заходившись ламати несучу стіну у дворі. На неодноразові протести керівництво району відповіло, що в «Роліті» планується влаштувати «комбінат оздоровчого обслуговування населення з окремими кабінетами». Після такої відповіді справа дійшла мало не до бійки, а остаточно край конфлікту поклала прокуратура, яка виступила на боці мешканців.

Спостерігаючи за тим, як руйнується наша нещодавня історія, «корінні» мешканці «Роліту» та їхні нащадки вирішили влаштувати у колишньому бомбосховищі музей, тим більше, що державний Літературний музей має свої власні завдання Зібрані на цю благородну справу кошти ледве не стали здобиччю шахраїв, яких приваблювали перспективи заволодіння реальними сумами грошей. Поки що такі атаки вдавалося відбивати, хоча й з певними втратами. Крім того, реалізація проекту тепер затримується й з об’єктивних причин – під час пандемії складно планувати подібні речі.

Однак і пандемії настане коли-небудь кінець, а от єднанню двох визначних пам’яток української літератури ніщо завадити не може. Харківське «Слово» й київський «Роліт» і надалі аркодужно, як писав Тичина, перевисатимуть до нащадків українською культурою.

Марія Копиленко

Заслужений журналіст України

Leave a Reply