Денис Нарбут. Вітер вільних вод

464
Джорджо де Кіріко

ЛЕТИ, МОЯ ПТАШКО!

Лети, моя пташко, лети, моя мила,
На південь у край теплоти,
Без продиху й сну, розправляючи крила,
Лети, моя пташко, лети!

Там є Вознесенськ, то мій берег дитинства,
Моя благодатна земля,
Південна ласкавість його материнства
Мені зігріває життя.

Лети, моя пташко, у парк до альтанки,
Де «Царська Ротонда» стоїть,
Де небо щодня зустрічає світанки
Вже протягом виру столiть.

І знай, що тепліше, ніж в рідному краї
Серденьку не буде ніде,
Лети, моя пташко, він радо чекає
Скоріш обійняти тебе!

 

ЩАСЛИВА НІЧ

В тремтінні ніжному дерев звабливе листя
Під гомінливий сміх шепочеться із вітром,
В нічному небі розсипається намисто
І будить сплячу темінь відблисками світла.

Краплини дощику поснули, наче діти
Затихли втомлені веселою юрбою,
Яка щаслива ніч, коли теплом зігріті
В обіймах ніжних засинаємо з тобою!

 

ЧУДОВА ПАРА

Краплиною дощу я відірвусь від хмари
І полечу до саду – в обійми пелюсток,
З тобою, люба, ми – така чудова пара,
Ти – квітка, я – краплина, жаданий твій ковток.

Нехай моє життя дощем летить опалим,
Любов моя безмежна нехай в тобі тече,
Віддам сповна усе, щоб тільки не зів’яли
Обійми пелюсткові та се́рденько твоє.

 

ОСІННЄ…

Не зазирайте в дзеркало, моє осіннє листя,
Пройдешні дні безжальні й нещадні до часу́,
Хто упізнає нині вас у вирі падолиста,
Що ви садів зелених леліяли красу.

Над річкою утомлені схиляються тумани
І топлять власну старість у дзеркалі води,
Посохли у дерев рясних живі багряні рани,
Від літніх днів пекучих загоєні сліди.

Летить життя і вирій змін міняє всіх і всюди,
І осінь лиш хвилина в годинника ході.
Не зазираймо в дзеркало, бо «вчора» вже не буде,
Хоч серцем і душею ми досі молоді.

 

ЗУСТРІЧ

Зустрілася осінь – палка і тендітна
Із груднем незграбним й холодним, як лід,
У світлому парку, де листя привітне
Грайливо ховалось, лишаючи слід.

Де вітер веселий ганяв білі хмари,
А ті не спішили від нього тікать,
Де в ніжних обіймах закохані пари
Яскраво палали, мов іскри багать.

І грудень холодний у цій круговерті
Із осінню разом піднявсь у танку,
Став теплим і ніжним, м’яким та відвертим,
Безмежно закоханим в осінь палку.

СНІЖИНКИ

Пригоща мене кавою лагідний вечір,
Навкруги завмирає утомлений час,
За холодним вікном білокрилі малечі
Янголятами сніжними сходять до нас.

І у кожній сніжинці душа виняткова —
Заповітний кришталь в повіванні зими,
Від тепла ніжних рук у безмірній любові
Вони тануть без тями так само, як ми.

І таких, що літають сьогодні — не буде,
Будуть зовсім інакші, також не такі,
Бо сніжинки усі — особливі, як люди,
З візерунками долі у кожній душі.

 

МОЯ ГІТАРА (до картини Пабло Пікассо «Старий гітарист»)

По струнах серця звук летить у небуття,
Акорди зіграних мелодій душу гріють,
Сутужна доля, довжиною у життя,
Щодня холодить кров і присипляє мрію.

Палітра фарб – буденна, синя і сумна.
Немов самотніх днів холодні мастихіни
Торкають дотиком поверхню полотна
І маслом пишуть незавершені картини.

Неначе мить, летить спаплюжене життя,
Тече, бринить і обливається журбою,
Та лиш одне мені безцінне опертя —
Моя гітара, подарована тобою!

 

ЛЕСІ УКРАЇНЦІ

Летить лебідка золота над рідним краєм,
Неначе пісня, лине помах ніжних крил,
Прозорим світлом наші душі осяває,
Як вічне сонце нескінченний небосхил.

Твоє тепло летить прямісінько до серця,
Твоя любов така глибока і жива,
В душі тендітній сяє дух, що не здається
У боротьбі за рівні гендерні права.

І за вікном на тебе дивляться дівчата,
Тому що твій політ — свідомий, крізь роки,
Сади дитинства відцвіли, спустіла хата,
Лише слова твої зостались назавжди́.

Ти у поезії, у епосі, у драмі —
І читачі твої і сиві, і малі…
У височіні ти кружляєш небесами,
Лишивши серце в ріднім краї на землі!

 

ЩЕ СПИТЬ ВЕСНА!

Мені наскучила зима,
Я радо весноньку чекаю
І тепле сонечко стрічаю,
Коли іще весни нема!

Лютує зимонька-зима,
Що я відверто та завчасно
В її сльозах вбачаю щастя
І що радію з усіма!

Біжать струмочки по землі
Навперегони, наче діти,
За ними мчить веселий вітер
Назустріч дівчинці-весні?!

А де ж та дівчинка-весна?
У тихім приморозку ночі
Солодко спить краса дівоча —
Зелена, юна і ясна́,
Подушку-хмарку обійма.

І горобці по підвіконню
Стрибають — будять сплячу соню,
Але весни нема й нема…

 

У ГОЛОСІЇВСЬКОМУ ПАРКУ

Сховалась тиша в Голосіївському парку,
Лиш ледве чутно пошепт вітру де-не-де,
Із-поміж хмар летить пробуджене світанком
Зими прощальної проміння золоте.

І осяває промінь парк весняним цвітом,
Нестримним поспіхом, вкриваючи усе,
Якщо колись ви мандруватимете світом,
Така краса вам не зустрінеться ніде!

В її чарівності живе казкове диво –
Природна розкіш та безмежно вільний час,
В обіймах парку завжди затишно й щасливо,
Він справжній скарб в скарбниці київських прикрас.

 

ХМАРИ-ЕМІГРАНТИ

Розчиняються хмари в обіймах безодні,
Споглядає на них рідна мати-земля.
Що шукаєте ви, розлетівшись сьогодні
По чужих небокраях у вирі життя?

Може кращої долі чи щастя у раї?
Може срібло небес й золотаві поля?
Не шукайте, бо щастя у рідному краї,
Де невтомно чекає вас ненька-земля!

 

ВІТЕР ВІЛЬНИХ ВОД /вільний ямб/

Невтомний вітер вільних вод колише хвилі
І у безмежність поглинає кораблі –
Такі малі, беззахисні, безсилі,
Відірвані від матері-землі.

Куди несеш ти, вітре, ці маленькі люлі?
У океани, де незвідане життя.
Час прибережжя – дні минулі,
А вільні води – майбуття.

Нехай пливуть, хай розправляються вітрила,
Неси їх, вітре, та оберігай,
В чужих краях – чужі мірила,
Далекий світ – не рідний край!

В житті буває все – і штиль, і бурі,
І водоверть та водоспад,
Однак, якими не були би дні, ясні́ або похмурі,
Хай кораблі завжди́ вертаються назад.

 

ЖИТТЯ ПРОЖИТИ…

Стокрилим вітром час обтрушує роки,
Мов польові шовкові квіти,
Життя прожити, то не поле перейти,
Та краще йти, аніж не жити.

Йдучи, радіти неосяжним небесам,
Одягненим у білі шати,
Грайливо-сонячним зустрічним промінцям
Нарозхрист душу відкривати.

Вдихати терпкість свіжих трав і далі йти,
Збирати спогади, мов квіти,
Життя прожити, то не поле перейти,
Та краще йти й життю радіти!

 

БУРЕВІЙ

Ворожий вітер гне дерева до землі,
Від жалю плачуть небеса, чорніють ночі,
Тремтять берізки боязкі в холодній млі,
Лиш мужній дуб стоїть — коритися не хоче.

Скажена буря не згаса та не згаса,
Шкребуть гілки у вікна, просяться до хати,
І гонять ворога блаженні небеса,
Бо в нашім краї він бажає царювати.

Та вранці сонячне проміння золоте
Злетить з небес та прожене ворожу силу,
Зазеленіє, заквітчає, розцвіте
Наш рідній край в благословенні небосхилу.

 

ЗАВТРА БУДЕ СОНЦЕ!

Чекати сонечка моїй душі несила,
З мінливим вітром уривається терпіння,
Розправлю плечі, запозичу в щастя крила
І полечу стрічати сонячне проміння.

Вчорашній холод залишається позаду,
Тягар на серці не стискає більше груди,
Я не боюсь ні хуртовин, ні снігопаду,
Бо подих вітру пахне пролісками всюди.

Солодка пряність теплоти розбудить мрії,
Запалить веснонька у небі сонце красне,
Ласкавим дотиком обійме та зігріє
І нагадає всім, яке життя прекрасне!

З досьє “ЛУ”

Денис Нарбут. Народився 13 березня 1985 року в м.Армянськ (АР Крим, Україна). Після смерті батька, переїхав з матір’ю та братом в м.Вознесенськ, Миколаївська обл.
Публікуватися почав з 16 років у друкованих газетах, книгахзбірниках, альманахах у м.Вознесенськ та м.Миколаїв та інтернетпорталах України.
Закінчив Київський національний університет імені Т. Г. Шевченка. Професійна діяльність – дизайнер комп’ютерної графіки.

Leave a Reply