Ельміра Ахундова. Гейдар Алієв і культура

324
Гейдар Алієв біля барельєфа Вагифу в Шуші. 29 липня 1982 року

ЕЛЬМІРА АХУНДОВА,

Посол Азербайджанської Республіки в Україні,

народний письменник Азербайджану

 

Гейдар Алієв і культура

Після того як Гейдар Алієв 1993 року вдруге очолив Азербайджан, зустрічі з діячами літератури й мистецтва, численні культурні проєкти були для нього тієї продуховиною, тим ковтком свіжого повітря, без якого він просто не міг жити. У цьому есе ми розповімо про деякі «гучні» культурно-мистецькі акції 1990-х років, згадаємо імена діячів літератури й мистецтва, яких Гейдар Алієв любив і опікав протягом усього свого життя, наведемо уривки з ексклюзивних інтерв’ю, що вони дали автору цієї книги.

«Ми — нащадки Деде Горгуда»

Двадцять першого вересня 1993 року, коли Гейдар Алієв як кандидат у президенти країни зустрівся в Академії наук Азербайджанської Республіки з інтелігенцією, він говорив про культуру більше, ніж про війну та економічні труднощі. Так, він наголосив на обов’язковому проведенні на високому рівні ювілею поета-мислителя Мухаммеда Фізулі: «У нас дуже багата культура, наука. Коли ми говоримо про Нізамі, Фізулі, то повинні популяризувати їх не тільки як поетів, а і як великих філософів, мислителів, що мають великі заслуги перед людством, які зробили величезний внесок у світову культуру. Наступного року відбудеться 500-річний ювілей Фізулі. Нам треба підготуватися до нього. Ми повинні популяризувати Фізулі у всьому світі як філософа світового масштабу, великого вченого».

Усі прапори в гості до нас! Г. Алієв розмовляє з групою діячів культури
Гейдар Алієв вітає Кара Караєва з наданням йому звання Героя Соціалістичної Праці
23 жовтня 1981 року Г. Алієв вручив народному письменнику Азербайджану, голові правління СП республіки, голові Радянського комітету солідарності країн Азії й Африки Мірзі Ібрагімову орден Леніна і золоту медаль «Серп і молот» та привітав його із 70-річчям від дня народження

Шістнадцятого березня 1994 року президент підписав указ про святкування 500-річчя від дня народження Мухаммеда Фізулі. Це свято культури й мистецтва набуло міжнародного розголосу і відзначалося у Парижі — в штаб-квартирі ЮНЕСКО, в Іраку, в центральноазіатських республіках, Ірані, Туреччині та Росії. До того ж у ювілейних урочистостях, що відбувалися в останніх двох країнах, президент Азербайджану брав особисту участь.

З бесіди з особистим фотографом президента Рафіком Багіровим:

«Гейдар Алієв був натурою творчою, людиною з великим смаком. Він мені розповідав, що в молоді роки захоплювався фотографією — він мав фотоапарат. У його сімейному архіві збереглися кадри, де він у Кисловодську фотографує своїх близьких. Він міг професійно посперечатися з художником, з архітектором, з будь-яким діячем культури. Я, наприклад, бачив, які поправки він вносив в архітектурні проєкти, причому поправки досить серйозні. Пам’ятаю, я був присутній на обговоренні проєктів пам’ятника на Алеї шахідів. На конкурс представили сотні різних проєктів. А Гейдар Алієв змусив зробити проєкт у національному стилі. І наша „Алея шахідів” стала такою величною!..»

Віцепрем’єр азербайджанського уряду Абід Шаріфов згадував:

«У 1999 році Гейдар Алієв під час візиту до США зустрівся з президентом Світового банку паном Вульфенсоном і звернувся до нього з приводу виділення пільгового кредиту для відновлення історичних пам’яток в Азербайджані. Хочу сказати, що Всесвітній банк ніколи не виділяє гроші на відновлення історичних пам’яток, нічого подібного за час його існування не було. Але сталося так, що Всесвітній банк виділив Азербайджану на це пільговий кредит (під 0,75% з умовою погашення по закінченні десятирічного періоду) на суму 6 мільйонів доларів терміном на 40 років.

На підставі договору в проєкт було вписано чотири пам’ятники: Ханський палац у Шекі, Палац ширваншахів, мавзолеї Моміне хатун і Гарабаглар у Нахічевані».

Тим часом у кінці 1980-х — початку 1990-х років багатьох чудових азербайджанських поетів, що творили в радянську епоху, намагалися «викинути з корабля сучасності», а їхні твори оголосити застарілими й навіть ідеологічно ворожими. У своїх виступах Гейдар Алієв застерігав молодих письменників і поетів від нігілізму, від зневажливого ставлення до своїх талановитих попередників, закликав віддавати кожному діячеві культури минулої епохи по заслугах, оцінюючи той реальний внесок, який вони вклали в науковий, культурний, духовний розвиток свого народу.

«Сьогодні, коли ми живемо у вільній, незалежній країні, ми повинні бути вдячними минулим поколінням, людям, які жили й творили до нас. Тому що сучасний Азербайджан — величний, великий будинок. І цю будівлю по цеглинці зводили ті, хто жив, творив до дня нинішнього. У цю будівлю кожен вкладав свою частку — хто більше, хто менше. Але більша частина людей прагнула будувати, створювати й розвивати Азербайджан».

Одним із найважливіших кроків, зроблених у царині формування ідеології народу, стало повернення азербайджанському народові «Китаби Деде Горгуд» як неоціненного національно-духовного надбання. Епос «Деде Горгуд» з 1930-х років був заборонений, на нього навісили тавро пантюркизму. Незалежна азербайджанська держава висловила своє офіційне ставлення до епосу, що знайшло віддзеркалення в указі президента Гейдара Алієва «Про 1300-річчя дастана «Китаби Деде Горгуд» від 20 квітня 1997 року…

Говорячи про «Китаби Деде Горгуд», Гейдар Алієв зазначав: «У 2000 році, на стику століть і тисячоліть, Азербайджанська Республіка відзначила за участю глав тюркомовних держав — горгудознавців усього світу 1300-річчя грандіозного епосу „Китаби Деде Горгуд”. Цей епос, що піддавався гонінням, нарешті отримав у незалежній Азербайджанській Республіці гідну оцінку. „Китаби Деде Горгуд” — це героїчний епос, до того ж не про одного лицаря, сміливця, а про героїзм усього народу… Основну суть епосу становить ідеологія героїзму. Цілком очевидно, як важливо, щоб громадяни сучасної Азербайджанської Республіки використовували цю ідеологію героїзму для розв’язання найважливіших проблем, що стоять перед нашим народом на нинішньому етапі життя країни, зокрема зміцнення суверенітету і незалежності республіки, захисту її територіальної цілісності».

Перше інтерв’ю президента в ніч після спроби державного перевороту. 4 жовтня 1994 року

31 січня 1997 року Гейдар Алієв зустрівся з директорами та провідними вченими науково-дослідних інститутів Академії наук, поставивши перед істориками конкретні завдання зі створення нової багатотомної історії Азербайджану, історії Азербайджану ХIХ–ХХ століть, історії стародавніх азербайджанських міст. За кілька років ці фундаментальні роботи було виконано.

18 грудня 2000 року за розпорядженням Г. Алієва Днем азербайджанського кіно було оголошено 2 серпня, одночасно цей день став відзначатися як професійне свято кінематографістів. Незважаючи на жорстокий дефіцит бюджету, Г.Алієв наказав кошти на кіновиробництво.

Шкода, що за всієї своєї любові до літератури й мистецтва Гейдар Алієв так і не став письменником, точніше — мемуаристом, не випустив жодної книги своїх спогадів. Ніхто не зміг спонукати його до цієї праці. Під час чергової зустрічі президента з подружжям Магомаєв-Синявська Муслім Магомаєв розповів президенту про те, що видавництво «Вагриус» почало видавати серію мемуарів видатних політичних діячів планети й просив його запропонувати Гейдару Алієву випустити свої мемуари. «Напевно, це не перша такого роду пропозиція вам», — додав співак.

У відповідь Гейдар Алієв згадав цікавий випадок:

«…До мене (з пропозицією видати книгу мемуарів — Е. А.) неодноразово зверталися спочатку з Москви, а потім уже із західних країн, зі США. Пам’ятаю, приїхали сюди люди зі Сполучених Штатів Америки, сиділи тут 10 днів у надії, що можна буде домовитися. До того ж говорили про те, що вони будуть видавати це у якихось видавництвах, про дуже великий інтерес. Багато до мене зверталося. Але, на жаль, часу в мене немає».

Гейдар Алієв і діячі культури

До початку 9190-х років азербайджанська культура, як і вся республіка, переживала гостру кризу: майже не видавали літературно-художні журнали Спілки письменників. Самі літератори, відчуваючи свою повну непотрібність і жорстку матеріальну кризу, один за одним ішли в інший світ (якщо в щасливіші часи в період між з’їздами літераторів умирало 5–10 осіб, то з 1986-го по 1991-й померло майже 100 членів Спілки письменників), діячі мистецтва — композитори, музиканти-виконавці — їхали на заробітки до Туреччини й інших країн. У буквальному сенсі слова вмирав Театр опери та балету, на межі закриття був Державний симфонічний оркестр.

Фотографія на пам’ять із письменниками, які супроводжують президента в поїздці по Болгарії та Румунії
Гейдар Алієв любив брати із собою в поїздки азербайджанських письменників. Зліва направо — Юсиф Самедоглу, Максуд Ібрагімбеков, Анар

Що зробив Гейдар Алієв? По-перше, незважаючи на жорсткий дефіцит бюджету, він заснував президентські стипендії для діячів культури — письменників, художників, композиторів, кінематографістів, архітекторів, які зробили великий внесок у розвиток азербайджанського мистецтва. За його ж ініціативи Міністерство культури заснувало персональні стипендії провідним артистам, ввело персональні оклади солістам Театру опери та балету. Гейдар Алієв у кілька разів підвищив зарплату музикантам симфонічного оркестру, ухвалив воістину безпрецедентне рішення про видання за кошти держбюджету чотирьох літературно-художніх журналів і газети «Едебієт» («Література») Спілки письменників республіки (сьогодні цю політику матеріальної підтримки діячів культури й мистецтва гідно веде далі Президент Азербайджану Ільхам Алієв).

Президент Азербайджану часто буквально рятував життя діячів літератури й мистецтва, забезпечував їм дороге лікування за кордоном, підтримував їх морально та матеріально.

Гейдар Алієв у кілька разів підвищив зарплату музикантам симфонічного оркестру, ухвалив воістину безпрецедентне рішення про видання за кошти держбюджету чотирьох літературно-художніх журналів і газети «Едебієт» («Література») Спілки письменників республіки

Журналістка Світлана Мірзоєва згадує історію з видатною азербайджанською художницею Ельмірою Шахтахтинською: вона давно і важко хворіла, а в середині 1990-х років їй треба було негайно виїхати до Москви.

«У супроводі рідних вона виходила з дому, поспішаючи на літак. Раптом під’їхало авто, її підхопили її разом із валізою й відвезли до Президентського палацу. Ельміра занервувала: „Запізнюся на літак”. Їй чемно відповіли: „Не турбуйтеся, ханим, вам шкідливо хвилюватися… Потрібно — літак затримаємо!”

Президент Азербайджану, якимось чином дізнався про від’їзд Ельміри, з глибокою повагою зустрів її, власноруч вручив їй конверт із великою сумою грошей, поцілував, побажав одужання, тут же сам зателефонував у Москву, щоб машина біля трапа зустріла хвору. До того він вже мав розмову з медиками, яким сказав: якщо є хоч один шанс зі ста, треба боротися, боротися за Шахтахтинську до кінця…»

Відомий азербайджанський поет Вагіф Самедоглу (син видатного поета радянської епохи Самеда Вургуна) згадує, що в епоху бурхливих змін, на початку 1990-х років, сім’ї видатних діячів вітчизняної культури виявилися викинутими на узбіччя життя. Про них просто забули. Багато відчайдушно потребували як матеріальної, так і моральної турботи й простої людської уваги.

«Після того як у червні 1993 року Гейдара Алієва лідери НФА запросили до керівництва країною, ніхто з цих сімей не міг дорікнути йому в тому, що він про них не згадав…

Був серпень, його ще не обрали президентом, він зателефонував матері й сказав:

Хавер ханим, як ваше здоров’я? Зараз я дуже зайнятий, але як тільки трохи звільнюся, неодмінно вас провідаю…

Пізніше стало відомо, що телефонував він не лише до нас, а й до представників інших відомих сімей, справлявся про самопочуття й побутові проблеми. Цей дзвінок був свого роду сигналом — я та сама людина, я не змінився. А після свого обрання президентом він справді допоміг багатьом відомим діячам культури й мистецтва, які потребували кусня хліба. Так само, як і тим, хто піднімав важку промисловість, день і ніч працював у сільському господарстві, отримав свого часу звання Героя Соціалістичної праці, проте в буквальному сенсі слова помирав від голоду. Він їх усіх поіменно пам’ятав, бо в нього була дуже сильна й гостра пам’ять».

«Йому було цікаво стикатися з нашим світом»…

У попередніх книгах ми вже розповідали про схильність Гейдара Алієва до неформального спілкування з представниками творчої інтелігенції, про те, як він запрошував із собою в поїздки по районах республіки письменників, поетів, композиторів. Він любив із ними і поговорити, і посміятися, влаштовуючи собі таким чином своєрідне психологічне розвантаження після важких партійних буднів.

У 1990-х роках, особливо коли ситуація в республіці дещо стабілізувалася, його теплі зустрічі й неформальні «посиденьки» з улюбленими представниками творчої інтелігенції набули продовження. Серед найулюбленіших був, безумовно, Муслім Магомаєв, яким Гейдар Алієв опікувався, мов сином.

Гейдар Алієв дуже любив Мусліма Магомаєва і пишався його великим талантом

З розмови з Муслімом Магомаєвим

М. М.: Йому було цікаво стикатися з нашим світом. А як він проводив мої дні народження! Він прекрасно знав, що мені байдуже — відсвяткуємо ми цей день чи ні. Мені головне, що він — поруч зі мною, і ми можемо з ним поспілкуватися. Я приїздив щороку, він ображався, якщо я не міг приїхати (йдеться про дев’яності роки, після другого приходу Г. Алієва до влади — Е. А.).

«Отже, каже, такого-то числа зберемося». А потім телефонує напередодні й питає: «Так я зберу діячів культури?» Я сміюся: «Гейдар Алієвич, і ви ще в мене питаєте? Я ж ваш гість!» — «Ні, але твій же день народження!»

Приїжджаємо в заміську резиденцію, в Зугульбу. Доки Гейдар Алієвич до нас не вийшов, ми в саду гуляємо. Він багатьох запрошував — відомі композитори, художники, письменники. До мене підходять і питають: «Ти не знаєш, навіщо президент нас сьогодні зібрав?» — «Ні сном ні духом не знаю», — відповідаю. А коли Гейдар Алієвич оголошував, що винуватець зустрічі — Муслім Магомаєв і його день народження, вони на мене докірливо поглядали: ах ти такий-сякий, ми в нього питали, а він плечима знизував.

Е. А.: І як відбувалися ці «посиденьки»?

М. М.: Ми сміялися, жартували, історії усілякі розповідали, він цікавився моїми справами, розв’язував побіжно якісь проблеми. Для нього це було і засобом розслабитися, але в той самий час він був «при справі», тобто зустрічався з інтелігенцією. Таким чином він поєднував приємне з корисним.

Він завжди був дуже веселим, компанійським. Любив випити, посидіти, закусити. Це мені розповідали люди, які по КДБ його знали ще в молоді роки».

Гейдар Алієв обожнював Мусліма і намагався не пропускати жодного його концерту. Він узяв участь у ювілейному вечорі співака, який відбувся 17 жовтня 1997 у Палаці «Республіка». Тоді відзначали 55-річчя видатного співака і 35-річчя його творчої діяльності. Виступаючи після концерту, Алієв виголосив на його честь дивовижну промову. Мабуть, він ще ні про кого не говорив так захоплено, з такою відвертою гордістю:

«…Ми повинні знати й знати завжди, що Муслім Магомаєв… — це унікальне і неповторне явище, це дар Божий, але разом із тим це талант, збагачений його затятою невтомною працею…

Знаєте, великі майстри мистецтва іноді стають історичними особистостями, створивши всього один твір. Якби у Мусліма не було нічого, — це моя думка, — за одну тільки пісню „Мій Азербайджан” він заслуговує найвищої поваги, найбільшої пошани».

У вересні 2002 року святкували 60-річчя Мусліма Магомаєва, і Гейдар Алієв знову був поруч із ним. Шостого вересня він вручив своєму улюбленому співаку найвищу нагороду незалежного Азербайджану — орден «Істіглал».

Особливою симпатією й любов’ю були прикрашені його стосунки з двома чудовими оперними співачками — сестрами Фідан і Хураман Касимовими. Вони називали його своїм «добрим ангелом-охоронцем», а він уважно стежив за їх творчою долею, допомагав і надихав на нові успіхи. За вказівкою Гейдара Алієва сестер Касимових завжди запрошували до складу учасників найважливіших урядових концертів, він брав їх із собою в закордонні поїздки, приходив на всі їхні «сольники». А коли з молодшою із сестер — Хураман — трапилася біда й вона тяжко захворіла, він першим підставив плече, сплативши дорогу операцію й тривале лікування за кордоном. З його рук Фідан і Хураман отримали високі урядові нагороди — орден «Слави» («Шохрет») у 1998-му і 2001 роках.

У період після другого повернення в Азербайджан Гейдар Алієв нагородив орденами «Шохрет» («Слава») і «Істіглал» («Незалежність») усіх своїх улюблених артистів, музикантів, художників, письменників. Знаменно, що він особисто відвідував тих видатних діячів культури, які через хворобу не могли вийти з дому, і вручав їм ці нагороди.

Рівні, доброзичливі стосунки пов’язували Гейдара Алієва з видатним письменником і драматургом Рустамом Ібрагімбековим. В особистій бесіді з автором цього есе він поділився своїми спогадами про велику особистість.

З розмови з Рустамом Ібрагімбековим

Р. І.: Гейдар Алієв — одна з найбільш унікальних особистостей, з якими мені доводилося стикатися: масштабна, різноманітна, що поєднує в собі самі суперечливі якості.

За радянських часів він якось запитав мене, чи не можна в Баку провести міжнародний кінофестиваль, як у Ташкенті. Я відповів, що такі рішення ухвалюють на рівні Політбюро. Навіть Ташкентський фестиваль проводили раз на два роки. Але коли 1993 року Гейдар Алієв повернувся до влади, я звернувся до нього, президента незалежного Азербайджану, нагадав про нашу розмову, і три роки по тому до сторіччя світового кіно було проведено перший міжнародний Бакинський кінофестиваль.

Надалі фінансування фестивалю взяла на себе американська тютюнова компанія «Філіп Морріс». Але через два роки її витіснили з азербайджанського ринку, а я вже анонсував майбутній фестиваль. Тому змушений був знову прийти по допомогу до президента.

Скільки тобі потрібно? — запитав Гейдар Алієв

Я назвав суму в манатах.

Скільки це буде в доларах? — запитав він.

Я назвав йому суму в доларах — 100 тисяч.

Він здивувався:

А чому так багато?

Це не багато, це дуже мало.

І ще я йому сказав, що в Палаці «Республіка» — жахлива апаратура, і варто було б її замінити.

А це скільки буде коштувати?

Пів мільйона доларів, — відповів я.

Ну що ти, у нас таких грошей немає. А 100 тисяч ми тобі дамо.

Зателефонуйте, будь ласка, міністру фінансів, — попросив я.

Зателефоную, — запевнив він мене. — Не хвилюйся.

Прошу вас, зателефонуйте при мені. Все висить на волосині.

Він несхвально подивився на мене, зняв слухавку й сказав:

До тебе звернеться Рустам Ібрагімбеков, даси йому грошей на фестиваль.

Доля фестивалю була вирішена одним дзвінком після багатомісячних переговорів із міністром фінансів, що закінчилися категоричною відмовою. Я встав, щоб піти, і раптом несподівано для самого себе сказав:

Гейдар Алієвичу, можна я вас поцілую?

Навіщо? — з подивом запитав він.

Я розіслав запрошення в різні країни шановним людям, і якби не ваша допомога, то просто зганьбився б.

Я підійшов до нього, і він підставив мені щоку.

А ще через рік він видав указ про те, що Бакинський міжнародний фестиваль буде традиційним.

І щороку він приходив на церемонію відкриття, зустрічався з гостями фестивалю. Ніхто ні до нього, ні після не усвідомлював так глибоко значення цієї сфери суспільної діяльності державного керівника. У ті роки Азербайджан опинився в інформаційній блокаді. І Гейдар Алієв розумів, що це — один з ефективних способів її прорвати. Адже в Баку приїжджав тоді квіт світового кінематографа. Гейдар Алієвич справляв на наших гостей надзвичайне враження. На одній із зустрічей молдавський режисер Еміль Лотяну сказав йому:

Я бачив багатьох державних діячів, але ви, крім того, що видатний політик, ви — просто голлівудський актор.

Одним із тих представників творчої інтелігенції, відносини з яким Гейдар Алієв проніс через все життя, був видатний азербайджанський композитор Аріф Меліков, який створив у 26 років великий твір — балет «Легенда про любов» — і прославився в такому молодому віці на весь світ. Гейдар Алієв неодноразово відвідував його прем’єри — в Баку та Москві, а «Легенду про кохання» дивився, напевно, раз десять. І всякий раз висловлював своє захоплення видатним тандемом Меліков-Григорович.

Гейдар Алієв із видатними оперними співачками — сестрами Фідан і Хураман Касимовими

Одного разу Аріф муаллім відчув себе зле і відправився в Центральну клінічну лікарню. Його обстежили й сказали, що потрібно терміново ставити стент. А він навіть сім’ю не повідомив, де перебуває. І ось, коли він ішов до операційної, йому сказали, що президент Гейдар Алієв, мовляв, у курсі ваших справ і надіслав до лікарні міністра охорони здоров’я «на підмогу». Високопоставлений чиновник приходив щодня, щоб потім доповідати президенту про стан здоров’я композитора. Виписуючись, Аріф муаллім хотів заплатити за лікування й операцію, але йому сказали, що це питання вже вирішено. Аріф Меліков досі дивується, хто повідомив президенту, що йому потрібна негайна операція. Адже навіть найрідніші ще не знали про це.

Особливо цінував Гейдар Алієв тих діячів культури, які, не обмежуючись власною творчістю, займалися просвітництвом, створювали твори, у яких відбивався національний дух, коріння, моральні цінності народу.

Високо цінував президент роботи письменника Анара, пов’язані з історичним минулим азербайджанського народу, дуже поважав яскравий талант Ельчина і, повернувшись до керівництва республікою, призначив його віцепрем’єром, доручивши письменнику весь гуманітарний напрям.

Щодо батька Ельчина — класика азербайджанської драматургії Ільяса Ефендієва, то він став першим письменником, якого 1994 року нагородили найвищим на той час орденом — «Шохрат» («Слава»). Відвідавши вже після смерті маститого драматурга Азербайджанського драматичного театру і подивившись п’єсу І. Ефендієва «Повелитель та його дочка», Гейдар Алієв після вистави пройшов за лаштунки, щоб зустрітися з акторами й постановниками п’єси. Під час цієї зустрічі він приголомшливо проаналізував творчість драматурга, особливо зазначивши, що найбільше цінує твори Ільяса Ефендієва за те, що в них показано дуже важливі сторінки історії азербайджанського народу. Ільясу Ефендієва, сказав президент, «належить заслуга в тому, що він прищепив нашому народові почуття поваги до історії, надав допомогу у її вивченні, разом із тим прищеплював нашому поколінню такі високі почуття, як духовність, людяність, вірність Батьківщині й нації…». Через деякий час Гейдар Алієв видав указ про увічнення пам’яті Ільяса Ефендієва. Взагалі його наподив чуйне, уважне ставлення до діячів вітчизняної культури гідно усілякого захоплення! З тим він зовсім не думав про якийсь жест з їхнього боку, був проти будь-яких віршованих або прозових панегіриків на свою адресу. Він просив їх про одне: і далі творити, створюючи гідні твори на славу азербайджанської культури…

Багаторічні дружні стосунки пов’язували Гейдара Алієва з видатним художником Таїром Салаховим. У 1990-ті роки, коли Г. Алієв знову очолив республіку, відвідини маститого художника батьківщини стали частішими й тривалішими. Він супроводжував Гейдара Алієва в поїздках за кордон, був присутній на всіх більш-менш значущих культурних заходах як у Баку, так і в регіонах країни.

Я розповідала вище, як президент збирав на день народження Мусліма Магомаєва в себе в резиденції відомих представників творчої інтелігенції. А ось спогади письменника Максуда Ібрагімбекова приблизно на цю саму тему:

«Незадовго до смерті, року за півтора, він зібрав у себе на дачі за одним столом Полада Бюльбюль огли, Рауфа Абдуллаєва, Мусліма Магомаєва, Ельдара Гулієва, Рустама, Анара, мене. „Із дня сьогоднішнього я прошу вас, щоб не було ніяких інтриг. Ви — друзі, у нас — одна батьківщина, ви повинні це пам’ятати».

Багато з іменитих письменників, музикантів у розмові зі мною зізнавалися, що після відходу Гейдара Алієва вони начебто втратили точку опори, в буквальному сенсі цього слова — «осиротіли».

* * *

Пані Посол Азербайджанської Республіки в Україні Ельміра Ахундова під час презентації шеститомника, присвяченого Гейдару Алієву

У цьому розділі ми торкнулися лише верхівки величезного айсберга під назвою «Гейдар Алієв й азербайджанська культура». Упевнена, що майбутні алієвознавці присвятять цій темі не одну книгу, а кінематографісти знімуть приголомшливий фільм про те, як Алієв шукав у своїй країні не дисидентів, а таланти. І як йому це чудово вдавалося!

 

 

Славу країни творять діячі культури

Післяслово

Прочитав розділ «Гейдар Алієв і культура» з кількатомного дослідження життя й діяльності Президента Азербайджанської Республіки Гейдара Алієва і подумав: чому не скористатися цією нагодою й не подякувати на сторінках «Літературної України» автору, Послу Азербайджанської Республіки в Україні, народній письменниці Азербайджану Ельмірі Ахундовій за подарований мені свого часу тритомник життєпису цього поважаного своїм народом незабутнього державного діяча, авторитетного лідера нації. Читаючи це фундаментальне дослідження, я ловив себе на тому, чи не ідеалізує знана не лише в Азербайджані письменниця образ цього багатолітнього радянського політичного діяча, але факти, а головне — свідчення сучасників, спогади діячів культури й мистецтва переконували, що в особі Гейдара Алієва азербайджанський народ мав відповідального лідера, який багато зробив для формування культурно і політично суверенної азербайджанської нації. І я згадував твердження австралійського дослідника питань етнічності, ідентичності й націоналізму Джона Гатчінсона: «Слава країни має своїм джерелом не політичну владу, а культуру народу — внесок мислителів і просвітителів у спільний набуток людства».

Читаючи про повсякчасне опікування президентом Гейдаром Алієвим творчої й наукової інтелігенції, національної культури взагалі, мимоволі замислюєшся над тим, чи достатній державний патронат над культурою в Україні, чи усвідомлює наша влада, політична еліта роль і значення національної культури в націєтворенні, державному будівництві, чи ці інституційні зміни в культурній сфері, які відбуваються, але, правда, не вельми ефективно проявилися в сучасних ринкових умовах, вселяють якусь надію на удосконалення протекціоністської політики з боку держави.

Сучасна державна культурна політика не дає особливих підстав сподіватися на суттєве нарощення державної підтримки культури, зокрема національних творчих спілок, літературно-мистецьких газет і журналів, я вже не кажу про персональну опіку і турботу з боку влади, про талановитих письменників, художників, акторів, режисерів, композиторів, оперних співаків… Такої персональної опіки, яку здійснював Президент Азербайджану Гейдар Алієв, годі в Україні чекати. Не в наших, на жаль, традиціях.

Я згадую свою, як віцепрем’єр-міністра України з гуманітарних питань зустріч із тодішнім міністром культури Азербайджанської Республіки, талановитим співаком і композитором Поладом Бюль-Бюль огли в Києві, його розповідь про державну культурну політику, яку здійснює влада Азербайджану, а також про його запрошення провести в Баку Дні української культури. Слухав я і думав: де взяти кошти на такий масштабний культурний захід? В уряді тільки й було розмов про реформи, але в економічній сфері.

Минуло з тієї зустрічі два десятиліття, а ситуація з державною підтримкою національної культури суттєво не змінилася, навіть, ба більше — під загрозою існування національних творчих спілок, хоча вони свого часу отримали право на державний захист завдяки статусу національних. Цікаво, чи пам’ятає нинішня влада, чи знає президент України, яку роль відіграла українська творча і наукова інтелігенція, творчі спілки, передусім Спілка письменників України, газета «Літературна Україна», яка, до речі, виходить із 1927 року і нині виходить тільки завдяки подвижницькій діяльності редакції, журнал «Слово і Час», газета «Слово Просвіти» інші українські газети державницького спрямування, літературно-мистецькі журнали в створенні Народного руху України, організації боротьби з ГКЧП, формуванні суспільних настроїв і згуртувань національної гуманітарної й політичної еліти задля виборення незалежності, утвердження і зміцнення української державності.

Як тут не згадати того самого Джона Гатчінсона, який уважав, що тими, хто мобілізовує життєву силу нації й готує її до набуття нею культурної та політичної самостійності, «є не політики, а митці, які утворюють ці культурні й академічні спільноти, що якраз і покликані відкрити цю творчу силу в усіх його вимірах і надихнути нею всіх членів нації». Дехто почне заперечувати, нагадувати, що є і суттєва опіка з боку держави над культурою, літературою та мистецтвом, нагадає про деяке, хай і мізерне, фінансування статутної діяльності національних творчих спілок, про президентські стипендії діячам культури, літератури та мистецтва, про створення й фінансування таких інституцій, як Український культурний фонд, Український інститут книги, про цілу систему законодавчих актів про культуру…

До речі, за роки незалежності справді ухвалено багато законів — правова база для культури в Україні загалом сформована, але законодавство в галузі культури, на жаль, не ефективне. Особливо щодо поєднання бюджетної підтримки культури зі стимулюванням меценатства та благодійництва. Не рішуче запроваджуються й не ефективно діють нові інструменти культурної політики, які успішно апробовані у європейських країнах.

Звісно, не коректно порівнювати фінансування культури, скажімо з такими країнами, як Франція, але слід пам’ятати нам, що та сама Франція виділяє пряму фінансову допомогу 200 друкованим виданням, серед яких є газети й журнали, що тримають рішучу опозицію до влади. Однак держава витрачає щороку понад 500 млн євро на підтримку друкованих видань і до того ж не втручається жодним чином у їхню редакційну політику. То чому ж і нашій владі не передбачати державну дотацію на випуск цієї ж «Літературної України», «Слова Просвіти», «України молодої», «Дня» або, скажімо, таких незалежних газет, як «Світ», «Струна», що їх видає невідомо де на випрошені благодійні внески їхній засновник і редактор Петро Антоненко в Чернігові та багато інших друкованих видань.

Одне слово, українська влада повинна надавати різні види допомоги культурі, національним творчим спілкам, літературно-мистецьким газетам і журналам, іншим друкованим засобам масової інформації, забезпечуючи таким чином свободу преси та плюралізм думок, і пам’ятати, що славу країни творять і примножують передусім не політики, а діячі культури, літератури й мистецтва, мислителі та просвітителі — всі ті, хто робить внесок у спільний культурний набуток людства.

Микола Жулинський,

директор Інституту літератури

ім. Т.Г. Шевченка НАН України,

академік НАН України

Leave a Reply