Володимир Еннанов. Люди та нелюди

Володимир ЕННАНОВ

231

ЖУРНАЛІСТ В МІЛІЦЕЙСЬКИХ ПОГОНАХ

Замість вступу

Не кожен журналіст може стати міліціонером. Далеко не кожен міліціонер може стати журналістом. Володимир Еннанов зміг стати і тим, й іншим.

Знаю його з далеких тепер 80-х років минулого століття, коли я працював у відділі промисловості, будівництва і транспорту столичної газети «Київський вісник». Володя, тоді ще юнак з кучерявою чорною чуприною, надсилав нам звичайною поштою інформації і статті про життя трудівників виробничого об’єднання «Київський радіозавод», де він починав свій журналістський шлях. Возити матеріали з Дарниці в інший кінець міста, майже на Виноградар, було далекувато, а про електронну пошту в ті часи навіть ще не мріяли.

Однак зрідка Володимир усе ж приїздив сам до редакції. Мені і колегам сподобалися його доброзичливість, сумлінність, небайдужість до чужої біди і проблем суспільства, відсутність гонору, пихи, амбіцій, претензій на геніальність, якими нерідко страждають молоді журналісти. Володя уважно прислухався до наших порад і рекомендацій. І його творча майстерність поступово зростала. Настільки, що десь через рік чи два ми взяли його, ще зеленого випускника факультету журналістики Київського державного університету імені Тараса Шевченка, у штат нашої редакції.

Кожен журналіст великої газети повинен мати певне творче амплуа –опанувати якусь постійну тематику. Володя незабаром знайшов себе у кримінальній темі. Наприкінці 80-х – на початку 90-х років – злочинність у країні зростала, і життя щодня підкидало карколомні сюжети. Та незабаром Володимир Еннанов відчув, що для професійного висвітлення боротьби правоохоронних органів із злодіями, бандитами та іншим непотребом йому бракує юридичних знань.

Скажу відверто: далеко не кожен працівник щоденної газети, який, крім виробничих клопотів, має ще й сім’ю, відважиться після 30 років вступати ще до одного вузу. Еннанов відважився і після успішного закінчення Академії внутрішніх справ України одержав другу вищу освіту, став правознавцем. Більше того: щоб краще зануритися, заглибитися в тему, пішов на міліцейську службу, де дослужився до звання майора міліції, старшого офіцера. Однак зв’язків з газетою не поривав – постійно друкувався у «Київському віснику», «Іменем закону», «Урядовому кур’єрі», «ФАКТАХ» «Літературній Україні» та інших популярних виданнях. На багато років головною темою публікацій журналіста у погонах стали розповіді про нелегкі будні правоохоронців. Не тих, що воюють з бабусями у підземних переходах, а оперативників і слідчих карного розшуку, які ловлять бандитів, вдень і вночі розслідують злочини. Головна мета героїв нарисів Володимира Еннанова – не лише впіймати злочинця. Впіймати – це їхній обовязок, робота. Ці офіцери прагнуть докопатися до мотивів злочинів, відповісти на запитання: чому одні люди все життя залишаються чесними, порядними, а інші стають на криву стежину, при цьому нерідко втрачаючи людську подобу. Ось тому свій збірник автор і назвав «Люди і нелюди». І мені здається, йому вдалося відповісти на те одвічне запитання. Однак хай краще читач переконається у цьому сам.

Володимир ШУНЕВИЧ,

секретар первинної організації Національної спілки

журналістів України всеукраїнської газети «ФАКТЫ»,

лауреат премії «Золоте перо»

На фото Володимир ЕННАНОВ

Травень 1998 року. Київ, вулиця Московська, 30. Саме сюди, до Печерського райуправління внутрішніх справ мене з головного управління м. Києва направили для подальшого проходження служби. Чому з міністерства я опинився «на землі», про це розповім пізніше. А у той день у кадровика Анатолія Добривечора лежала моя особова справа. Зрозуміло, що на того, на кого вона заведена, у руки не давали. А дуже було б цікаво дізнатися про себе. Тоді у всіх районних підрозділах відкрили нову посаду старшого інспектора по зв’язках з громадськістю. У наші функціональні обов’язки входило висвітлювати діяльність правоохоронних органів по боротьбі зі злочинністю. Саме прес-офіцери повинні були організовувати відео та радіо матеріали, готовити статті до періодичних видань, тим самим піднімати престиж роботи правоохоронців перед нашими громадянами. Наша співбесіда з Анатолієм Володимировичем носила чисто умовний характер. Адже до нього був дзвінок зверху з настійною пропозицією зарахувати мене на цю посаду. Він, як досвідчений кадровик дотримувався такого принципу у своїй роботі. Справа справою, а особиста розмова з підлеглим перш за все. Уважно переглядаючи кожну сторінку, читаючи, умовно кажучи, між рядками він не міг збагнути, як я з двома вищими освітами міг опинитися у них на районі.

Ну, кайся, за що тебе спалили на попередньому місці служби? Напевно, строгачів у справі більш ніж достатньо?!

Жодного. Лише подяки.

Так не буває. Якщо є співробітник, то у нього обов’язково повинні бути догани.

Напевно, я виняток з цього правила.

Вивчивши до останнього папірця мою справу, він не зміг приховати свого, м’яко кажучи, здивування:

Вони що, міністерські пацюки, зовсім з глузду з’їхали? А те, що у тебе немає доган, не хвилюйся, обов’язково будуть. Повір мені, жодної справи у нас немає чистих. У наших працівників обов’язково знайдеться привід для догани. Ось приміром, чи є у тебе металевий ланцюжок, на якому закріплюється службове посвідчення? Немає? Я так і знав! Вважай, перша догана вже є. А враховуючи те, що офіційно на тебе наказу немає, настійно раджу його придбати. І якщо у міністерстві їх не носять, і ніхто на це не звертає уваги, то на землі до цього ставляться зовсім інакше, – і раптом запропонував поїсти, мовляв, дружина наготувала забагато бутербродів, одному не осилити. Я не відмовився. Зрозумів, хлібосольний господар у неформальній обстановці хоче дізнатися про мене більше, того, чого нема і не буде записано у моїй справі. І я розповів про те, що прийшов у 33 роки на службу, у Головному центрі громадських зв’язків МВС України мене атестували. Отримав лейтенанта. Перебував на майорській посаді, здавалося є перспектива, зауважень по службі не мав. А потім, зміна влади, новий президент, новий міністр внутрішніх справ, новий начальник нашого центру. Мій безпосередній начальник прес-служби з ним не знайшов спільної мови. І дійсно, перебуваючи на посаді заступника центру, новопризначений керівник не користувався повагою у колективі, ним до пори до часу нехтували, адже його попередник Іван Васильович Левченко користувався у всіх повагою. Людина інтелігентна, тактовна, він переймався проблемами як колективу, так і своїх підлеглих. Про таких кажуть Людина свято! Його заступник йому у вічі клявся і божився, що буде йому оплотом та підтримкою, а сам тишком-нишком бігав до нового міністра і погоджував свою кандидатуру на місце Левченка. А потім, коли вмостився у крісло начальника, став наводити свої порядки і зводити свої особисті рахунки з невдоволеними співробітниками його призначенням. Першим у цьому списку був мій безпосередній начальник відділу, згодом всі його підлеглі. Я, як і мої колеги, стали заручниками обставин, зведенням особистих рахунків. І тому, хто у той час доліз до крісла наЧХАльника, байдужі людські долі…

Через кілька років мені довелося з ним зустрітися. Якщо він вважав, що на цій посаді буде вічний, то помилився. Примхлива доля поступила з ним так, як колись вчинив він. І що особисто у мені в ньому здивувало, він навчився посміхатися, навіть помічати людей, а раніше їх взагалі навмисно не помічав, навіть став трохи доброзичливим до людей, вміти слухати їх. А раніше було тільки дві думки: ЙОГО і неправильна. Тоді він прийшов зі своїм шкурним інтересом до Департаменту ДАІ, до мого керівника, а той доручив мені вирішити це питання. І що цікаво, прохач навіть пам’ятав моє ім’я. Прямо сама люб’язність, а не людина. Як тут не згадати слова відомого аварського поета Расула Гамзатова «Порой судьба над нами шутит зло»…І цьому є пояснення: його відправили на пенсію, тепер він нічого не міг, як раніше, вирішити й повинен був оббивати пороги різних установ і ці питання залежали від інших людей.

Я назавжди запам’ятав слова одного свого колеги: «Головне те, хто зі своїх тобі після закінчення служби руку міцно потисне»…

Про наболіле і розповів своєму співрозмовнику. Він деякий час обдумував почуте, а потім сказав: «Подібного з тобою тут не скоїться.» І повів мене знайомити з колективом кадровиків. Всі вони сиділи за своїми робочими столами і чистили свою табельну зброю – пістолети ПМ. Після планових стрільб вони були трохи збудженими і небагатослівними. Добривечір представив мене новому колективу. Особливо мені запам’ятався Тарас Кравченко, молодий високий на зріст хлопець з щирою та добродушною посмішкою. Він перший підійшов і міцно потис мені руку.

За що така доля тобі, Тарасе?!

Тарас родом з Вінницької області. Роботи, як і багатьом його односельцям, давно не було. І він, відслуживши армію, пішов служити в правоохоронні органи. Став інструктором з фізичної та бойової підготовки. Спеціальне звання старшина міліції. Він мені назавжди запам’ятається доброзичливою та щирою людиною. У спілкуванні з людьми завжди щиро посміхався і був рівним з усіма. З ним можна було поспілкуватися за життя і він, незважаючи на нашу різницю у віці, завжди розумів мене так, як би мені того особисто хотілося. Під час нашого знайомства я зізнався, що у своєму житті лише один раз стріляв з пістолета. І то це було тоді, коли здавав на звання старшого лейтенанта. І що дивно, з переляку й потрапив у мішень. Тому і звернувся з проханням допомогти мені правильно поводитися зі зброєю, і по можливості, навчитися прицільно стріляти. Він пообіцяв цьому посприяти. І вже при перших стрільбах у тирі під його наглядом я кілька годин провів з пістолетом.

О, так у тебе вже вуха опухли, жартував Тарас. Після занять з бойової підготовки, зауважу він виявився чудовим інструктором, а я, напевно, непоганим учнем. У будь-якому випадку ми залишилися задоволеними один одним. І мені якось на душі стало спокійніше, що врешті навчився правильно поводитися зі зброєю. Я навіть і не здогадувався, що вже найближчим часом за мною закріплять табельну зброю і її постійно доведеться мати при собі…

Що характерно було для Тараса, незважаючи, який у нього на душі був настрій, він його вміло приховував і здавалося, що в житті у нього немає складнощів…

Але трапилося те, що трапилося…

5 квітня 1999 року зрання я був на роботі. І відразу за обличчями співробітників чергової частини відчув: трапилася якась надзвичайна подія. Старший черговий мовчки дав зрозуміти – озирнись назад… На стіні побачив аркуш ватману, а на ньому фото Тараса, як завжди усміхненого. А під ним текст: Тарас Кравченко трагічно загинув… У прочитане не вірилося. Пробігла перша думка: це чийсь безглуздий жарт. Але ж хіба цим жартують? У прочитане не вірилося, адже він у відпустці мав бути ще три дні і перебувати у своїх рідних на Вінничині. Як він передчасно опинився у Києві?! І що взагалі трапилося?! Я мерщій кинувся до відділу кадрів…

Кадровики сиділи зажуреними у пригніченій тиші. А ні пари з вуст. Всі переживали передчасну смерть Тараса, кожен по-своєму. Трохи пізніше Петро Анатолійович повідомив мені подробиці цієї жахливої пригоди. Тарас разом зі своїм другом і земляком на три дні раніше приїхав з відпустки. У справах він з ним вирішив поїхати ввечері на Троєщинський ринок. З ними повинен був бути ще один колега. Проте в останнього плани змінилися і він залишився у міліцейському гуртожитку, де мешкав Тарас зі своїм земляком. З незрозумілих причин друг Тараса чомусь в останню долю секунди вирішив не скористатися підземним переходом, а пробігти навпростець. Тарас і оком не встиг моргнути, як друга збив легковик. Не гаючи ні секунди, не озирнувшись довкола, побіг на допомогу саме перед капотом іншого транспортного засобу. І в цьому весь Тарас, він, ризикуючи своїм життям, не зміг стояти на місці і бачити, як на його очах гине друг, і кинувся йому, бодай, чимось допомогти. Мить… і, не помічаючи легковика, яка на швидкості наближалася до нього і секундою пізніше травмований Тарас був від цієї авто відкинутий на зустрічну смугу, під колеса вантажівки… Водій не встиг загальмувати і багатотонна машина переїхала рятувальника… Смерть була миттєва. Колезі Тараса пощастило вижити під час цієї автопригоди. До нього в лікарню почали навідуватися співробітники внутрішньої безпеки, цікавлячись подробицями цієї трагедії. Казали, що після таких розмов з компетентними людьми травмований згодом звільнився з міліції. Подальша його доля мені не відома. На жаль, на цьому ця трагічна історія не закінчилася. Третій їхній знайомий, який залишився в гуртожитку, кілька днів потому також загинув. Правда, це трапилося не під час автопригоди… Він повернувся зі служби, а кімната була зачинена. Ключі він забув. І вирішив нікого не очікуючи, пролізти з поверху на поверх. Переоцінивши свої можливості, він зірвався з багатоповерхівки і впав на землю. Співробітники швидкої, які на місце події приїхала кількома хвилинами, лише констатували смерть небіжчика…

Не можна логічно пояснити цей випадок. Що це: злий рок? А чи можна було запобігти цьому, обманути долю? Приїхати на кілька днів пізніше і не трапилося б всього цього? Про це я всю дорогу розмірковував, коли їхав на Тарасові поминки. Але так і не знайшов відповіді. Кілька годин ми добиралися до його Адамівки, що на Вінничині. Рідні і односельці чекали нашу невеличку делегацію з Печерського райуправління. Важко словами передати всю трагедію передусім батьків Тараса, його рідних та друзів. Напевно, найжахливішим у цьому світі є те, що живі батьки оплакують передчасну смерть своїх дітей… Це протиприродньо, так не повинно бути. Перед від’їздом батькам і рідним я подарував відеокасету про наше райуправління, в яких я знімав своїх колег. І серед них був Тарас, він як завжди доброзичливо посміхався. Таким він і залишиться у нашій пам’яті. А найбільше запам’яталося, коли його найменший брат сказав, я також хочу служити в міліції, як мій Тарас. Не знаю як склалася його подальша доля, але чомусь впевнений, брат Тараса не зганьбить його пам’ять. Йому є з кого брати приклад…

Після поховання Тараса керівництвом Печерського райуправління було прийняте рішення запросити священника для освячення службових приміщень місцевої міліції, щоб у подальшому не траплялося подібних трагічних випадків.

На землі служити, це не в міністерстві стілець гріти

Якщо сказати, що мене радо зустріли на землі, тобто у райуправлінні, – це покривити душею. Спочатку приглядалися, що за людина, чим дихає, які таракани у неї в голові, тим паче, що раніше працював у міністерстві. При першому знайомстві з начальником РУ Валерієм Олександровичем Назаровим він конкретно запитав: ви до нас надовго чи як!? На що отримав стверджувальну відповідь. Інтуїція мені підказувала, поки він на посаді, я зможу спокійно без пресу працювати. Так воно у подальшому і склалося, хоча згодом мені надійшла пропозиція з Департаменту ДАІ МВС України зайняти посаду головного спеціаліста прес-центру. Дізнавшись про це, мій безпосередній керівник поцікавився моїми подальшими планами, адже такої нагоди може і не бути повернутися до центрального апарату. Я його твердо запевнив, поки ви будете на цій посаді, і я буду з вами… Він міцно потис мені руку.

З Валерієм Олександровичем встановилися ділові стосунки. Він неодноразово підкреслював: « Ти відповідаєш за ідеологічний напрямок роботи, формуєш позитивне відношення громадськості до правоохоронних органів, тому з тебе вимагатиму більше по службі, ніж від своїх заступників та начальників відділів». Мій шеф – людина поміркована, зважена і головне, відкрита для спілкування як з колегами, так і з населенням. Для нього не було улюбленців. І тим приємніше було з його рук через два місяці отримати капітанські погони. Для мене, 2 липня 1998 року, був дійсно незабутній день, коли на загальних зборах офіційно зачитали наказ про присвоєння чергового спеціального звання. Проте, я і гадки не мав, що того ж дня заступивши на нічне чергування Києвом, свято на душі буде зіпсоване трагічними подіями…

Ввечері, того ж дня я приймав дзвінки на телефон довіри. Найбільш варті уваги реєстрував у журналі, а коли був час писав матеріали для центральних ЗМІ про найбільш резонансні події в районі. І раптом дзвінок з чергової частини міста. Вбивство. Терміново на виклик разом зі слідчо-оперативною групою. Обовязково з відеокамерою. За кілька хвилин я вже знаходився в міліцейському УАЗику. З мигалками виїхали на окружну дорогу. Звернули у приватний сектор. СОГ відразу ж почала працювати. Я ж не міг відразу збагнути, що скоїлося. Відчинені двері гаража, поруч знаходиться джип з ввімкненим двигуном і чомусь біля нього під дощем лежить, розхриставши руки, дебелий чоловік. Чомусь за своєю статурою та зовнішністю він мені нагадав відомого артиста Євгена Моргунова, який грав «Бувалого» у добре відомих Гайдаївських кінокомедіях «Операція «И», «Кавказька полонянка» тощо. З боку це нагадувало кінодетектив. Я стояв наче заворожений побаченим. До тями мене привів голос експерта: «Чого ви дивитися!? Документуйте!!! Від несподіванки я навіть забув, де вмикається відеокамера. Бачачи мій стан, він почав працювати з камерою. А тепер знімайте: Бачите, шість слідів від куль в гаражі, стріляли з двох рук. Вочевидь вбивць було двоє. Тепер загиблого. В нього поцілено шістьма кулями. Одна з них між бровами. Я виконував накази експерта і раптом до мене почали доходити крики парубка і молодої жінки, що аж краяли душу. Вони кричати, щоб я не знімав. Знов експерт втрутився у ситуацію і попросив їх не заважати працювати співробітнику міліції. Потім він пояснив, це були діти вбитого. Небіжчика давно очікували у засідці і коли той приїхав додому, вчинили свою чорну справу. Вже повертаючись до главку була отримана попередня інформація про вбитого. Він раніше належав до криміналітету. Щось не поділили зі спільниками. І за це розплатився своїм життям.

Тієї ж ночі був другий терміновий виїзд до одного з міських гуртожитків. Знову вбивство. На цей раз кримінальний труп знаходився у приміщені, лежачи на матраці з перерізаним горлом. Не встигши прийти до свідомості побаченого у першому вбивстві, на цей раз я з відеокамерою працював самостійно і впевненіше. Жорстоке вбивство на побутовому грунті під час пиятики – така попередня версія цього злочину.

Ніколи в житті до цього мені не доводилося бути присутнім при подібних випадках. Відверто скажу, відійти від побаченого жаху, потрібен час. А стрес ще надовго залишається…Вже вдома, повернувшись з чергування, ще довго не міг заснути. Лише заплющиш очі і перед тобою знову і знову постають ці «картинки» жахливого кіно. І подібних жорстоких випадків на моїй відеокасеті ставало з кожним чергуванням дедалі більше. Тепер за мною міцно закріпилося в райуправлінні поганяло «Хічкок». Спочатку мене це ображало, якесь зневажливе прізвисько. А потім дізнався: це ж на честь відомого режисера фільмів жахів Альфреда Хічкока. Подивився його «жахи». Подумки порівняв його шедеври з відеосюжетами сьогодення, тобто реальною дійсністю. Наскільки вони наївні і вигадані. У житті все виглядає простіше і більш жахливіше. Зрозумійте мене правильно, я ні в якому разі не претендую на славу всесвітньо відомого режисера. Лише висловлюю свою особисту думку.

КВАРТИРНІ КРАДІЖКИ – ПРОБЛЕМА НЕ ЛИШЕ ПРАВООХОРОНЦІВ

На квартирні крадіжки йдуть кримінальні елементи: колишні засуджені, які після відбуття покарання майже у 70 відсотках повертаються до злочинної діяльності, наркомани та інша категорія громадян, яких можна віднести до групи ризику, тобто шукачів пригод, яким так і кортить поживитися за чужий рахунок, а також і професійні злодії. Про себе вони кажуть: коли йдемо на діло, у нас нерви натягнуті, як канати. І це не порожні слова. В найбільш критичних ситуаціях для себе, вони проявляють неабияку кмітливість та винахідливість. Наведу лише два приклади, які трапилися у житті. В одному з будинків на пульт позавідомчої охорони спрацювала сигналізація. Про це черговий відразу повідомив найближчому автопатрулю. Останні за лічені хвилини були на місці події і згідно інструкції заблокували можливі шляхи відходу зловмисника. У квартирі – жодної людини, лише сумки з награбованим стоять у вітальні. Розчинитися у повітрі злочинець не міг. Закралася думка: можливо хибний виклик? Правоохоронці вже збиралися покинути приміщення, як один з них вирішив ще раз заглянути у ванну кімнату. Начебто нічого підозрілого. У ванні, наповненою водою, знаходиться білизна, присипана порошком. Але інтуїція підказала охоронцеві, що крадій поруч і засунувши руку у ванну він намацав тіло грабіжника. Останній, коли зрозумів, що він потрапив у пастку, вирішив таким чином заховатися і не роздягаючись вліз у воду. Завдяки пильності міліціонера на один розкритий злочин стало більше…

А ось у другому випадку сталося навпаки. Прибулому зсередини двері відчинила молода вродлива жіночка, у домашньому халаті, одягненому на оголене тіло, і на запитання чому спрацювала сигналізація, вибачившись повідомила, що забула її відключити. При собі у неї не було паспорта, (забула на роботі), але показала паспорт свого чоловіка з пропискою. Нібито, нічого підозрілого. Приїхала жіночка з роботи, ну втомилася, ну забула вимкнути сигналізацію… Доведеться виписати штраф. На цьому історія не закінчилася, навіть навпаки. Через кілька днів до державної служби охорони прийшов господар цієї квартири і поцікавився, на якій підставі йому виписали штраф. Пояснили в чому справа. Якщо хтось пам’ятає німу сцену з вистави «Ревізор» за Миколою Гоголем, то це було щось подібне, коли він пояснив правоохоронцям, що, по-перше, ніякої сигналізації особисто не знімав, оскільки перебував у лікарні, а, по-друге, ніякої дружини в нього нема, він розлучений. Інші ж жінки знаходяться у квартирі лише з ним. Пізніше з’ясувалося: грабіжниця вдало зіграла роль господині, так щиро, що у її талант повірили навіть правоохоронці. Додам від себе, талант кримінальний! З ним на волі довго не затримуються. Це я можу судити зі свого невеличкого міліцейського досвіду.

РОЗКРИТИЙ «ГЛУХАР»

«Глухар» – так правоохоронці на своєму сленгу називають кримінальні справи, які не мають перспектив на розкриття. Але є його величність випадок. Саме випадок та певний збіг обставин допомогли розкрити цей резонансний злочин, хоча особливих надій на це не було.

У нашому районі було пограбовано квартиру одного легендарного лікаря-хірурга Шалімова, ім’ям якого названо столичний інститут. Знайти зловмисника (чи зловмисників) по «гарячих слідах» не вдалося. У близького оточення лікаря було залізне алібі. Не викликала жодних підозр і гувернантка Олена – 21-річна молода дівчина, яка потрапила до сім’ї лікаря за рекомендацією друга родини. Вона настільки була вражена фактом пограбування, що знайомі порадили їй поїхати відпочити. Так вона і зробила, але перед цим вирішила помиритися зі своїм рідним батьком, з яким останнім часом не знаходила спільної мови. Тим паче, була чудова нагода порозумітися під час відпочинку, адже не чужі ж вони люди. Батько з радістю погодився. Якби ж то він міг здогадуватися, що саме ця поїздка виявиться для нього фатальною…

У кримському санаторії відпочиваючі по-доброму заздрили батькові, що виховав таку турботливу і ввічливу дочку. Вони завжди були удвох, і в душі батько радів, що між ними настало порозуміння. В один з теплих осінніх днів сім’я вирішила піднятися у гори. На одному з перевалів турботлива дочка запропонувала батькові трохи відпочити. На що він і погодився. Раптом Олена «побачила» на шиї батька.. кліща і, опинившись позаду, начебто хотіла допомогти його витягнути. Але насправді дістала приховану авторучку (перероблену для стрільби) і холоднокровно вистрелила йому у потилицю. Замість очікуваної миттєвої смерті батько почав хрипіти і пручатися. Залишати його живим не входило у плани дочки. Накинувши на шию шарф, вона не послабила «хватки» поки жертва не стала подавати ознак життя. За кілька хвилин вбивця відтягнула труп батька у хащі і спокійно засипала його гілками дерев. Олена була впевнена, що ніхто і ніколи не знайде труп небіжчика і вона надалі буде жити так, як захоче, тепер без батьківських повчань. Можливо, її плани і здійснилися б, якби неподалік не було свідків: двох молодят, які незадовго до цього дійства вирішили побути наодинці. Побачене паралізувало їх волю та сміливість. Вони ще довго боялися вийти зі свого сховища. А потім, коли на це наважилися, про побачене відразу повідомили міліцію. Правоохоронці спрацювали оперативно, і за кілька годин Олену затримали. Крім вбивства їй довелося розповісти також і про пограбування квартири відомого хірурга. Тим паче, що організував це пограбування її рідний брат, який перед цим вийшов з місць позбавлення волі. Саме він зі своїми спільниками, за «наводкою» рідної сестри й організував пограбування квартири.

КОЖНА ЛЮДИНА НА БАГАТО ЩО ЗДАТНА, АЛЕ НЕ КОЖНА ЗНАЄ, НА ЩО САМЕ …

Де б не довелося служити, мені щастило в одному: пліч-о-пліч були надійні колеги, які тебе не зрадять і не підставлять. Особливо це відчувалося «на землі» (так колеги називають службу в райуправлінні міліції). Хто дійсно працює на землі, з людьми, а це важка, клопітлива справа розкривати злочини, особливо, в центральних районах міста. На жаль, при всьому своєму бажанні, я не в змозі добрим словом згадати всіх, з ким служив у Печерському РУВС у 1998-2000 роках. Всі ви того варті. З теплом згадую свого якщо так можна сказати першого наставника Лісниченка Олексія Володимировича. Тоді працював старшим дільничним. Його можна охарактеризувати як принципову і вимогливу людину. Одного пізнього вечора, коли він повертався зі свого робочого кабінету його перестрів колишній засуджений і поскаржився, що померла мати. Намагався вмовити підписати документ, який свідчи би, що померла своєю смертю і отримати дозвіл на поховання. Проте Олексій Володимирович виявився більш принциповий ніж очікував «вбитий горем» син померлої матері і попрямував до них додому. У квартирі стару вже переодягли, поруч неї сиділа у чорному вбранні співмешканка сина померлої. Світло було вимкнуте, горіли свічки. На столі ікона. Але професійний досвід підказував дільничному, щось тут не так. Не дивлячись на темряву у кімнаті, він помітив на обличчі небіжчиці ледь помітну темну пляму. На запитання звідки у неї це, «син» почав переконувати нібито старенька напередодні впала. Чим більше хотів переконати Лісниченка у нещасному випадку, тим більше у правоохоронця закрадався сумнів. А потім з’ясувалося, що літня жінка померла не своєю смертю. Її вбив рідний син у змові з співмешканкою аби вона не вчила їх як правильно жити…Так завдяки пильності Лісниченка одним розкритим злочином стало більше.

ДАВАЙ ДОМОВИМОСЯ ПО… ДТП

У родині моїх знайомих трапилося горе. Їхня 29-річна донька потрапила у ДТП. У неї був шанс на життя, але чомусь вона своєчасно не звернулася за допомогою до лікарів. Наслідки цієї аварії – трагічні. За кілька днів вона померла від отриманих травм. Сиротами залишилися троє її малолітніх дітей та вбиті горем батьки…

Під час однієї автопригоди водій іномарки випадково зачепив зовнішнім дзеркалом іншого водія, який саме в цей момент відкривав двері свого припаркованого автомобіля. Від удару він упав і отримав незначні тілесні ушкодження. Після скоєного обидва водії вирішили розійтися «по-мирному», попередньо домовившись про компенсацію потерпілому. Але вже наступного дня потерпілому стало зле. Він звернувся до лікарів і останні при обстеженні виявили перелом ноги. Про те, що хворий напередодні потрапив у ДТП промовчав. Минуло 5 днів, винуватець відтягував з грошима. І тоді потерпілому нічого не залишалося як звернутися до правоохоронців і все розповісти…

Після скоєної дорожньо-транспортної пригоди винний водій умовив потерпілого не викликати правоохоронців для розслідування, а мирним шляхом вирішити всі питання на місці, до того ж матеріальні збитки від самої аварії незначні і, на щастя, ніхто з учасників автопригоди не отримав тяжких тілесних ушкоджень… Чи правильно вчиняє потерпілий погоджуючись на цю джентльменську угоду? Чи не порушують таким чином сторони Правил дорожнього руху? Чи варто брати у заставу документи? А у разі, коли винуватець ДТП не виконає свої обіцянки чи можна його притягнути до відповідальності? А як свідчить практика чим у кінцевому результаті можуть закінчуватися подібні «мирні» угоди?

Про цей випадок я розповів слідчому Печерського райуправління Сергію Атаманчуку. На його думку, а він безпосередньо на той час спеціалізувався у своїй повсякденній роботі на подібних ситуаціях не все може бути так просто як здається на перший погляд учасникам самого ДТП.

Ось що він розповів: «Частенько трапляється, що причетні до аварії водії з самого початку порушують Правила дорожнього руху у частині дії водія у випадку його причетності до самого ДТП і самостійно домовляються погодити непорозуміння, що виникли. Тобто домовитися про грошову компенсацію. Звичайно, правоохоронців на місце аварії не викликають, сподіваючись на порядність один одного. З одного боку, вони начебто полегшують їм роботу на той момент, коли це трапилося, а з іншого, тим самим ускладнюючи, коли винуватець пригоди відразу забуває про усну угоду. А потерпілий вже починає шукати законні шляхи притягнення винного до відповідальності. І ось тоді випливає на поверхню сам факт ДТП, який належним чином необхідно перевірити. Саме тут і виникають непередбачені складнощі. Адже на місці пригоди транспортних засобів вже немає, немає можливості з’ясувати, де саме вони знаходилися на проїжджій частині. Питання виникнуть по свідках. Де їх тепер шукати? Брати до уваги лише свідчення самих водіїв? Як свідчить практика, пояснення водіїв будуть діаметрально різними. Кожен з них буде вже на словах відстоювати свою правоту. Інакше кажучи, коментувати автопригоду на свій розсуд з певною зацікавленістю, тим самим, перекручувати самі факти та реальність тих подій. І після цього слідчому дуже важко встановити істину. А це зробити значно складніше, ніж «за гарячими слідами». Слід все ж викликати поліцію і у подібних ситуаціях.

Якщо ж учасники ДТП при незначній аварії вирішать все ж таки самостійно розібратися у скоєному, то в першу чергу їм необхідно запросити у якості свідків зі сторони, записати їх прізвища, адреси, контактні телефони і спільно накреслити схему розташування транспортних засобів на дорозі. Пояснивши свідкам як все трапилося, хто саме винен, з якої причини вирішили покинути місце автопригоди, домовитися про суму компенсації, вказати її у документі. Якщо починаються якісь непорозуміння то відразу телефонуйте у поліцію. Стосовно того, чи брати у заставу документи водія для гарантування їм повернення збитку? То цього робити не варто, оскільки винуватець під час слідства може висловити версію нібито документи забрані у нього насильницьким методом. А у подібному випадку з боку того, хто взяв документи може вбачатися і кримінальна відповідальність. До неї можуть бути притягнуті і ті учасники ДТП, які починають погрожувати фізичною розправою.

Зі свого досвіду настійно раджу, суперечки, що виникли, слід вирішувати саме законним шляхом.

НІЧОГО СВЯТОГО

Раніше я вважав, що найбільш резонансні злочини скоюються саме закоренілими злочинцями. Але потрапивши «на землю», був здивований тим, що чимало їх скоюється законослухняними громадянами. Слова з відомої кінокомедії Л. Гайдая «Діамантова рука» «Кожна людина здатна на багато чого, але навіть вона не знає на що саме»… Пам’ятаєте? Я десятки разів дивився цю кінострічку, але повністю збагнув смисл цих слів саме тоді, коли все бачив на власні очі, виїжджаючи на місце злочину…

Неподалік Печерської лаври у приватному будинку була жорстоко вбита літня жінка. Не просто вбита, а злочинець ще зробив з трупа «ластівку». Руки привязав до ніг. Перша версія була та, що злочин вчинила людина, яка має відношення до спецслужб. Проте, вона виявилася хибною. Її вбив … квартирант, якому знадобилися гроші, щоб похрестити свою дитину. Її доброта обернулася чорною невдячністю…

З ХРЕСТОМ НА ШИЇ І З ДИЯВОЛОМ В ДУШІ

Кажуть, що людина до всього звикає. І роки служби даються взнаки… Можливо це так. Але кожен злочин, тим паче жорстокий, свого роду зарубинка на серці тих, хто їх розкриває. Ніколи не забуду 15 грудня 1999 року, коли ми виїжджали на місце вбивства 6-річної Віолети. На її оголеному худющому тільці не було живого місця. Вона до смерті була забита металевою лінійкою… рідною матірю. З її слів, донька не слухалася і не хотіла їсти. Дивлячись на її поведінку, жахався від того, як вона мило кокетувала і намагалася люб’язно поводитися зі слідчим. Начебто нічого страшного не трапилося… Вся опергрупа була шокована побаченим. Особливо таким жорстоким вбивством рідною матірю своєї доньки. Ніхто з нас не зміг стримати своїх сліз. А її матір ще вірила у Бога, до церкви ходила… З хрестом на шиї і з дияволом у душі…

ЛЮДИ ТА НЕЛЮДИ

7 років в очікуванні арешту

1 вересня для родини Жабченків (прізвище змінено) був по-особливому урочистий день. Їх син Василь йшов до школи перший раз у перший клас. Десь у душі він відчував гордість, що разом з батьками йде на шкільну лінійку, приурочену Дню знань. Не встигли вони відійти подалі від свого будинку, як раптом наче з-під землі виросли троє кремезних чоловіків, одягнених у цивільне. Кілька секунд і на руках Жабченка старшого опинилися кайданки. Затриманому пред’явили посвідчення співробітників карного розшуку. За мить він опинився у легковику, який і зник у невідомому напрямку, залишаючи на місці шокованих матір та дитину, яка почала плакати за батьком…

Автомобіль виїхав до Києва. А оперативникам наказали у разі їх переслідування, застосовувати вогнепальну зброю. Це було етапування злочинця з Молдови до Печерського РУ. Затриманому інкримінувалося вбивство охоронця місцевого ювелірного магазину. І що найжахливіше у цій кримінальній історії: і вбивця, і загиблий добре знали один одного, оскільки раніше в цьому магазині працювали разом. Тому, нічого не підозрюючи, охоронець без проблем впустив пізнього вечора свого доброго знайомого. Якби ж то він міг знати, що той прийде до нього зовсім не з добрими намірами…І скориставшись можливістю, тричі вистрелив у свою жертву. А потім, набравши ювелірних виробів, зник. Весь цей час його шукали і знайшли у Молдові, куди він виїхав на постійне місце мешкання, встиг одружитися. Народилась у них дитина. Жили тихо і мирно. Ніхто навіть і не здогадувався про його кримінальне минуле. Затриманий довго не опирався. Всі докази були проти нього. Мені запам’яталися його слова: «Я знав, що ви рано чи пізно прийдете по мою душу. Але дуже не хотілося, що б це трапилося саме 1 вересня, тим паче, на очах у дружини та сина. Тепер як мені з цим жити?!» Уважно вислухавши бандита, я запитав у нього: «А як їм жити з думкою, що їх рідна людина вбивця? І як ти на суді будеш у вічі дивитися рідним вбитого тобою, наголошу, доброго знайомого, колеги?!»

Це запитання так і залишилося без відповіді…

Від вбивць до жертви

У самісінькому центрі району є вулиця Панаса Мирного. Під № 6 там знаходився будинок, який готували до капітального ремонту. Тому ніхто там не мешкав. Його огородили парканом. Але все одно він притягував у вечірні години молодь.

Вранці до райуправління зайшов молодий хлопець і відразу шокував своїм повідомленням, що він «не при делах», а вбивство скоїли його випадкові знайомі, хоча він і просив їх не брати гріх на душу. За законами детективного жанру у переважній більшості розшук починається від жертви до злочинців. А тут, навпаки. Адреси вказати він не міг, за місцем якої, з його слів, і було скоєний тяжкий злочин. Мене відразу повідомили взяти з собою відеокамеру і задокументувати побачене. У підвалі на ганчірках знаходилося напівоголене тіло дівчинки з навушниками. На вигляд не більше 14-17 років, худорлявої статури. Вона наче спала. А поруч неї, на землі, валялися чимало презервативів. Судмедексперт виніс вердикт: труп кримінальний. Заявник здав своїх знайомих, які були причетні до цього зухвалого зґвалтування з вбивством. Зясувалося, всі вони приїжджі, тимчасово працювали різноробочими на Володимирському ринку. Отримали першу зарплату. І захотілося влаштувати свято життя. Взяли з собою їжу, спиртні напої. До їх веселої компанії приєдналася одна молода дівчина. Позбавлені жіночої ласки, п’яним молодикам захотілося інтиму. Гостя не заперечувала. Але потім, коли перелюбство закінчилося, вона почала вимагати від них розрахуватися з нею за надання певних послуг. Від цієї зухвалої заяви хлопці ніби з глузду зїхали. Мовляв, ми ж тебе поїли, годували, а ти така невдячна. Адже знала куди і на що йдеш. Дівчина конкретно сказала: або їй платять за кохання, або вона йде із заявою до міліції про групове зґвалтування. А все це лише посилює справу. Одна жертва нічим не могла протистояти розбещеним і безшабашним чоловягам. Останні вирішили своїм цинічним злочином всі питання водночас. Потрапити на нари, тим паче по цій кримінальній статті і знаючи, що їх на зоні очікує, їм не хотілося. Але серед них був той, хто не захотів брати участь у криміналі. Завдяки його свідомості цей злочин за кілька годин і був розкритий…

Страшна знахідка

Чудового осіннього вечора один киянин за звичкою вигулював свого улюбленого песика. Вони прогулювалися дніпровськими схилами неподалік пам’ятника Святому Володимиру. Відпустивши свого чотириногого друга з ціпка, чоловік милувався чудовими краєвидами лівобережжя. І раптом собачка щось принесла і кинула йому під ноги. Він ще не зміг збагнути, що то був за предмет, як за кілька секунд його улюбленець приніс другу подібну знахідку і загарчав. Уважно роздивившись це, господар ледь не втратив свідомість. Приголомшений страшною знахідкою, відразу повідомив міліцію.

Того дня я був на цілодобовому чергуванні у главку. Отримавши команду терміново на виїзд з відеокамерою, за лічені хвилини з опер групою були на місці події. Заявник знаходився поруч. Його приводили до тями лікарі швидкої. І було від чого. Знахідкою виявилися дві ступні чоловічих ніг. На одній з них було написано «они устали», на іншій «ходить под конвоем». Зрозуміло, що ці фрагменти тіла належали людині з кримінальним минулим. А де ж інші частини тіла? За кілька днів їх знайшли у різних районах Києва. А нещодавно по телебаченню згадувався цей злочин і повідомили, що згодом він був розкритий. А ще у злочинному світі начебто дотримуються вислову «по понятиям». Скоріш давно його треба замінити на слово «беспредел» (тобто цілковите свавілля).

Подвійне вбивство

Неділя останнього серпневого дня. Житель Печерського району Іван Папенко (прізвище змінено) був стурбований тим, що на дачу не приїхали його цивільна дружина і її рідний син, 17-річний Петро. Адже домовлялися про приїзд, як тільки вони придбають йому шкільну форму. Він подзвонив у квартиру, але ніхто не відповів. А оскільки ключів у нього не було, спочатку подзвонив до свого знайомого з міліції і запитав, як йому діяти у подібній ситуації. У присутності дільничного і представника з ЖЕКу відчинили двері. У квартирі відчувався специфічний запах. Зайшовши у середину, від побаченого господар квартири втратив свідомість… Водночас викликали і швидку, і міліцію…

У той день за графіком у мене було патрулювання по району. Звичайно, за рахунок вільного від служби часу. І тут повідомлення про подвійне вбивство. Відверто скажу, за ці два роки служби на землі часто доводилося виїжджати на місце вбивств. Але від побаченого дійсно стає не по собі. Пройшло чимало часу, але й досі все це добре пам’ятаю. Таке б хотів забути, але навряд чи забудеш.

У передпокої кривавий слід. У крові вся вітальня: стеля, підлога, стіни… І оголене тіло молодої жінки без голови. Точніше те, що було головою, пошматоване на малесенькі шматки черепу. Хіба що залишилося волосся, перемазане кров’ю. А поруч мозкова речовина… У іншій кімнаті – труп молодого хлопця, який напівлежав на дивані. Його мертва рука зависла у повітрі. На голові три дірки. Били тупим твердим предметом. Все, що потрібно, я задокументував. А потім довго не міг усвідомити скоєне. Це якою потрібно бути потворою у людській подобі, щоб так їх вбити?! Який мотив злочину? І хто вбивця?! Опитали господаря квартири, кому, на його думку потрібно було вбивати екскурсовода музею Великої Вітчизняної війни та вашого сина? Той не зміг назвати на його думку підозрюваних. Жили вони скромно, бізнесом не займалися. Можна сказати середня статистична родина. Зачіпок по цій справі жодних. Почали відпрацьовувати знайомих загиблих з їхнього близького оточення. І водночас перевіряти алібі самого Івана Папенка. Поїхали з ним на їхню дачу. Сусіди підтвердили, що він дійсно останні два дні безвиїзно перебував тут. Здавалося, вимальовується глухар. Але опери вирішили уважніше оглянути всі закутки дачі. Після кількох годин пошуку вони знайшли захований одяг з бурими плямами крові і молоток з надломленою ручкою. Іван почав від всього відмовлятися, мовляв, ці речові докази йому хтось підкинув. А через деякий час були зроблені відповідні експертизи, які вказували на його безпосередню участь у вбивстві. Але чоловік продовжував від усього відхрещуватися, адже розумів, що йому світило довічне ув’язнення. З ним опери спілкувалися по кілька годин на день, міняючи один одного. Врешті-решт Папенко визнав свою провину. І розповів подробиці. А почувши їх, були вдруге шоковані. У першому випадку від самого цинізму, з яким було вчинено це резонансне вбивство, а в другому, що мотиву для його скоєння не було взагалі. З’ясувалося, поки син пішов набирати воду з кювета, Іван зі своєю цивільною дружиною вирішили швиденько зайнятися любовю. Але швиденько не вийшло. І тут жінка спересердя звинуватила свого партнера, мовляв тобі лікуватися потрібно. Мовляв, нехай твій батько й займеться тобою. (Батько у нього відомий сексопатолог). Почувши цей докір на свою чоловічу неспроможність, його самолюбство збунтувало. Він, не пам’ятаючи себе, вибіг у сусідню кімнату, і, взявши молотка, почав несамовито вбивати жінку. Скільки тривала ця екзекуція, він не пам’ятав. А тут дзвінок у двері. З водою повернувся його пасинок. Не захотівши залишати живого свідка, він довершив свою чорну справу. А потім поїхав на дачу, забезпечувати собі алібі. Але у його плани не входило те, що опери і туди навідаються.

Під час слідства він посварився зі своїм адвокатом. Дива для нього не сталося. Отримав довічне.

Кілька років потому я у Санкт-Петербурзі зустрічався з Андрієм Ківіновим, колишнім опером, а потім сценаристом фільмів «Вулиці розбитих ліхтарів», «Менти». На його прохання я розповів йому про кілька цікавих розслідувань резонансних злочинів. А під час перегляду одного з серіалів я побачив епізод, який дуже нагадував мені цей випадок. Краще було б бачити подібне лише у фільмах, як вигадане сценаристами. Але життя інколи буває жорстоким, не тому що воно таким є насправді, а тому що є серед нас нелюди і життя само підказує сюжети для фільму.

Живий труп

За своїми функціональними обов’язками я, як прес-офіцер намагався об’єктивно висвітлювати правоохоронну діяльність, насамперед розкриття злочинів. Проте, ніяк не думав, що одного разу частково буду причетний до цього і мої скромні можливості стануть у нагоді карному розшуку главку.

Близько 12 години ночі, перебуваючи на цілодобовому чергуванні, я повернувся після поїздки злачними місцям Києва, де спільно з представниками однієї з телекомпаній ми вишукували відеосюжети, які вночі, того ж дня, виходили у нічному ефірі. І тут помічаю, що у кабінеті одного з моїх шефів горить світло. У таку пізню годину полковник Олександр Вікторович Наумов був на робочому місці.

-А ми тебе вже зачекалися,– каже шеф.

Так начебто я не встиг нічого поганого накоїти?! За що мені така честь?

Не вередуй, ще встигнеш, – парирував він. Нам добре відомо, як ти вмієш працювати із затриманими під час їх конвоювання в ізолятор тимчасового утримання та СІЗО. Цей досвід тобі сьогодні знадобиться. А потім набрав по внутрішньому телефону номер і доповів, що я приїхав. За кілька хвилин в кабінет з’явився співробітник карного розшуку і запросив піти за ним. Єдине було прохання: взяти з собою відеокамеру. Незважаючи на пізню годину, у карному розшуку був розпал робочого дня. Як мені пояснило керівництво, щойно затримали конкретних бандюків, які обманним шляхом привласнювали квартири, у першу чергу алкоголіків, а їм обіцяли замість неї у чудовому місці якогось там села хатинку на березі річки чи озера, де вони зможуть на виручені гроші зустріти свою старість і при цьому безбідно жити. Мені показали одну з таких жертв. Чоловік похилого віку, у білій сорочці, стареньке акуратне пальто. Щоправда, погляд якийсь скляний. Таке відчуття, ніби він не зовсім адекватний. Як мені пояснили, його напічкали певними препаратами, він підписав вже відповідні документи і його везли не до нової хатинки коротати свій вік, а вбивати. Це злочинне угрупування діяло не один місяць. І лише зараз нарешті їх вдалося затримати. До складу цієї банди входили також водій, нотаріус, виконавці бандерші ромської національності. І від мене потрібно їх морально і методом психологічного тиску підштовхнути до подальшої щирої розмови з операми. Я не був стовідсотково впевнений у цьому плані.

У кабінет спочатку завели у кайданках нотаріуса. Звичайно, він від усього відхрещується. Я уважно його вислухав, а потім запропонував стати біля стіни. І його портрет в профіль, і в анфас задокументував на відео. Потім делікатно запропонував подивитися. Схожий? Чудово. А привіт рідним не хочеш передати по телебаченню? Той оторопів. Якщо чесно не розповіси операм про свою діяльність, то завтра твоє обличчя побачить вся багатостраждальна Україна, тільки там буде невеличкий коментар, що тебе притягують як збоченця малолітніх. Не мені тобі розповідати, як тебе братва на хаті прийме. Адже вони також телевізор дивляться. А про рідних я вже не кажу, як вони «зрадіють» твоїй популярності. А скільки родичів від тебе відвернеться. Уявляєш?! Навряд чи, з таким клеймом, як у тебе, ти доживеш до суду. У кращому випадку інвалідом залишать. Від несподіванки той оторопів. А потім, не довго думаючи, вирішив дати свідчення. За подібним сценарієм я працював з іншими затриманими і всі вони не захотіли такої популярності. І виявили бажання співпрацювати зі слідством. Крім бандерші. Але доказів проти неї, я впевнений, назбиралося чимало від її спільників.

Циганський барон у кайданках

Мені якось спокійно було працювати на цілодобовому чергуванні у вихідні. Майже нікого немає. Крім керівництва в особі полковника Олександра Наумова. Гадав буде спокійним чергування. Помилився. На цей раз терміново доведеться їхати до самого циганського барону. У гості. Без запрошення. Там всі опери району (на той час барон жив на Окружній), шукають у нього наркоту. Півгодини і ми на місці. У його хаті та на подвірї тривав конкретний обшук. Вже пів городу цигану встигли перекопати. Передивилися все, що тільки можливо, навіть хлів зі свинями. А наркоти немає. Барон спокійнісінько разом з братом сиділи прикуті один до одного кайданками і здавалося не реагували на все, що відбувається. І ось тут приїхав Наумов. Уважно придивився до всього. Особливо до однієї циганки, яка давала дружні «поради» операм: ви тут подивіться, і там не забудьте. А сама у руках тримала немовля. Щось здалося Наумову підозрілим у її поведінці. Він швидко підійшов до неї і голосно крикнув: «Немовля поклади на стіл». Та почала кричати, що дитина її і нікому вона її не віддасть. Шеф ніби нічого не чув, вихопив з її рук дитину і тільки розпеленав немовля, як всі побачили пакети з білим порошком і пачки грошей…

Що тут казати, опер є опер!

А із шафи на весь цей бедлам з фотографій у чорній рамочці мовчки спостерігали два обличчя. Це були рідні сини циганського барона, які раніше померли від систематичного вживання наркотичних засобів…

МИТТЄВОСТІ СЛУЖБИ

  1. Всі на охорону громадського порядку!

За час служби на землі довелося чимало побачити і стати свідком багатьох подій, які трапилися в нашому Печерському райуправлінні і не тільки кримінального характеру. Часто-густо доводилося відволікатися від своїх прямих функціональних обов’язків на ОГП – охорону громадського порядку. Незважаючи на звання та посади, майже всі працівники були задіяні на цих заходах. А Печерський район, без перебільшення можна сказати, своєрідний район. Держава у державі. Очолював тоді цей відділ майор Костянтин Ломака. Його на робочому місці ніколи не було. Хіба що пізно вночі, коли він готував для главку звіти. Одного разу його дружина не витримала лихої долі. І коли пізно вночі Костянтин повернувся зі служби, то на порозі побачив валізи. Замок на дверях його квартири був змінений. А роздратована дружина йому спересердя заявила: «Мені такий чоловік не потрібен. Не тільки тебе майже не бачу, до того ж ти і зарплату не отримуєш. Гуляй, Костянтине!» Минуло кілька місяців і, на щастя, вони порозумілися. До того ж він у цей день отримав зарплату. Вперше за чотири місяці. І це послужило як пом’якшуючою обставиною у їх сімейних взаємостосунках.

Щоб читач мав уявлення, нагадаю, що на території району знаходяться Адміністрація президента, Кабінет міністрів, Генпрокуратура, Верховна Рада й інші державні установи. Дня не проходило, щоб люди не пікетували із своїми вимогами ці установи. Приміром біля Кабміну міністрів три місяці шахтарі з 8 ранку до 6 вечора своїми касками стукали по брущатці, вимагаючи підвищення зарплати. Не було й того дня, щоб громадяни зрання не висували своїх вимог слугам народу перед Верховною Радою. Звичайно, правоохоронці були у перших лавах аби захистити народних обранців від свого ж народу. А скільки часу доводилося нам проводити на різних концертах на Співочому полі, але не в якості слухачів! А на футбольних матчах?! Зрозуміло, нам було не до перегляду гри, ми чітко пильнували за тим, аби не допустити неадекватних дій з боку футбольних фанатів. А скільки разів випадало стояти на трасі в очікуванні проїзду гаранта конституції! Важко підрахувати. Один мій знайомий слідчий відверто сказав, що з подібними заходами навіть не знає, коли займеться своєю безпосередньою роботою. А у нього одинадцять громадян «закриті» у СІЗО. І коли буде розглядати справи і готувати їх до суду, навіть і гадки не має. А у прокуратурі потрібно звітувати про зроблену роботу. Як я його розумію. Сам неодноразово був задіяний у цьому. Незважаючи на пору року і час доби, за дві години всіх кого можна і не можна залучали до цієї «благородної справи», аби президент спокійнісінько міг проїхати до місця призначення. Однієї пізньої осені, під дощем, ми простояли кілька годин, очікуючи коли він зустрінеться у Борисполі з президентом Білорусі і поїдуть по своїх державних справах до Маріїнського палацу. І вони зустрілися. І поїхали! Тільки не в тому напрямку, куди повинні були за протоколом їхати, а в інший бік і з іншою метою. А то все про багатостраждальну Україну та Білорусь вони думають. Відпочити їм потрібно…

Одного разу, на трасі саме під час проїзду вельмишановної особи, з його оточуючими я ледь не вскочив у халепу.

Як завжди, за дві години майже весь особовий склад був вишикуваний по трасі проїзду нашого району. Я стояв неподалік від Будинку піонерів, поблизу пішохідного переходу до Парку Слави. У спеку повільно спливає час. За 20 хвилин до проїзду президентського кортежу приїхали співробітники ДАІ і перекрили трасу транспортним засобам. І раптом, за лічені хвилини проїзду ВІП персон, не зрозуміло звідки виїхав легковик і прямісінько переді мною зупинився. Я в шоці. Намагаюся пояснити, що за кілька хвилин тут проїде сам президент. Треба негайно звільнити трасу проїзду. А у водія поважна причина: несподівано закінчився бензин. І тут бачу, як до нас зі спринтерською швидкістю добігають даішники. Спересердя вони сказали водію все, що думали про нього та його авто, потім він сідає за кермо і я разом з ними підштовхую легковик на безпечне місце. А за нашими спинами вже чути завивання сирен кортежу. На наше щастя ми встигли справитися з оказією. Напевно, доля вберегла мене від великих неприємностей. За що я їй безмежно вдячний.

  1. Без вини винний

Цей відомий вислів доречно підходить до іншого випадку, який трапився з одним із наших колег. На жаль, з плином часу я не запам’ятав його ім’я та прізвище. Памятаю лише, що ця людина очолювала відділ дільничних. Цей вже немолодий чоловік, серед підлеглих користувався повагою та авторитетом. Колектив – це живі люди, кожен зі своїм характером та амбіціями. Не обходилося без непорозумінь як між колегами, так і керівництвом та підлеглими. Він чудово міг знаходити спільну мову з усіма і вирішувати конфліктні ситуації. Прикро, що не зі своєї вини ця шанована людина стала жертвою обставин, потрапивши у немилість ну дуже великого керівника міністерства і, що найбільш за все прикро, вони по житті ніколи не зустрічалися і один з них з висоти свого польоту навіть і гадки не мав про існування іншого. Але сталося те, що сталося…

У п’ятницю, на загальних зборах особового складу, як ніколи, було тихо. Всі були ошелешені новиною про несподіване звільнення начальника відділу дільничних. Він перед колективом стояв пригнічений. На його очах були сльози. «Вибачте, люди добрі, – ледь вимовив, – якщо когось випадково образив. Я вдячний вам, що всі ці роки ми були разом. Але мене змусили передчасно піти зі служби. Боляче усвідомлювати, але не все від нас залежить»…

І це трапилося не за власним його бажанням, а носило примусовий характер… Напередодні у самому міністерстві сталася надзвичайна і трагічна подія. Один із старших офіцерів вчинив суїцид. Застрелився з табельної зброї. По райуправліннях міста було надіслано наказ всім дільничним: на підпорядкованій території перевірити стан збереження зброї у її власників, особливо це стосувалося співробітників міліції. Наказ є наказ. Дільничні почали поквартирний обхід своєї території. Але за збігом обставин на одній дільниці Печерського району старший дільничний був у відпустці, інший на сесії. Тому перевірку здійснював один з молодих дільничних, який навіть і не здогадувався, які шановні люди мешкають на Печерську і яка у них у руках влада. Подзвонивши до однієї з квартир перед собою побачив випещеного чоловіка у домашньому халаті. Чемно привітавшись і назвавши своє прізвище та посаду, пояснив мету свого візиту. Той дізнавшись, з якою метою здійснював свій візит молодий офіцер кричав так, що його було чутно не тільки на весь будинок, а, напевно, на весь район. А ти, холопе, знаєш хто я такий?! А коли збентежений такою поведінкою і дізнавшись, що стоїть перед самісіньким першим заступником міністра, він вибачився і щодуху побіг доповідати своєму безпосередньому керівництву про інцидент. Але доповідати вже не було кому. Його шеф, тепер колишній, у главку, вже писав рапорт про звільнення з органів внутрішніх справ за власним бажанням. І що найприкріше у цій історії, це те, що виконувався наказ саме того першого заступника міністра, який постав на порозі своєї квартири у домашньому халаті. Як склалася подальша доля мого колеги не знаю. А заступник міністра трагічно загинув під час авіапригоди на літаку Як 18 на одному з авіа шоу… Він так любив авіацію.

  1. Непотрібна правда

Аналогічний випадок трапився з начальником відділу кадрів Анатолієм Добривечором. Не склалися нормальні робочі відносини його відділу з першим заступником райуправління Віктором Кравченком. При відсутності свого шефа намагався диктувати свої умови колективу. Для нього чим гірше було для підлеглих, тим краще було для нього. Сам занадто фанатично ставився до роботи і цього ж вимагав від інших. Для нього співробітники – це слідчі, опери, дільничні. Інші служби – баласт. З особливим упередженням ставився до відділку кадрів. Мовляв, ви хоча б одного бандюка затримали. Показники не робите, а те, що заповнюєте папірці, особливого розуму не потрібно. І при кожній нагоді він цинічно словесно знущався над кадровиками, особливо це любив робити на загальних зборах. І був серед кадровиків 24-річний старшина Анатолій Підгородецький. Худорлявий, невисокого росту, на вигляд підліток, хоча вже й відслужив у лавах Збройних сил. Навіть міліцейська форма не додавала йому солідності. Саме йому й доведеться стати героєм однієї публікації. А після неї його колеги прозвали його «Карлсон, який живе на даху». Одного разу Анатолій у формі повертався додому. І раптом став свідком та безпосереднім учасником пограбування. У приватному секторі один чолов’яга на його очах напав на дівчину і почав забирати у неї сумку. Та з останніх сил пручалася. Але нападник вдаривши її, видер з рук сумку і намагався втекти. Анатолій за ним. Наздогнати допомагали йому і батько цієї дівчини і його знайомий водій. Утрьох вони бандита й затримали. За кілька хвилин колеги Підгородецького були на місці пригоди і відвезли грабіжника до райуправління. Користуючись випадком, Добривечір аби їм не дошкуляв Кравченко, попросив мене всебічно висвітити цю подію у пресі і тим самим не давати привід Кравченку пресувати кадри. Я добре розумів, що цей факт на героїчний вчинок не тягне. Але ж країні, тобто нам, потрібний герой. А у житті, як відомо, завжди є місце подвигу. За допомогою я звернувся до свого доброго знайомого з однієї центральної газети. Незважаючи, що це не формат, він все ж таки приїхав у Печерське РУ. За збігом обставин саме у цей день я був на цілодобовому чергуванні у главку. Тому при всьому своєму бажанні я не міг втрутитися в ситуацію і в подальшому запобігти непередбаченим подіям. Журналіст годину слухав з вуст Добривечора про чудового співробітника Підгородецького, йому б вищу освіту мати, але ті жалюгідні копійки що він отримує, йому ледь вистачає на їжу. Добре, з села родичі допомагають. Тому про вищу освіту може лише мріяти. Жити йому немає де, ось і мешкає на мансарді у родичів. Прописати у гуртожитку також нема змоги, оскільки гуртожиток не гумовий. Там у нас прописані більш ніж достатньо патрульно-постової служби з багатьох районів і навіть областей. А що кияни зможуть топтати землю по 8 годин у будь-яку пору року? Дзуськи. Анатолій Петрович багато що розповів про наболіле кореспондентові. Єдине, що його зацікавило, це те, як Анатолію живеться на даху?! Заради доброї справи Анатолія відпустили на кілька годин з роботи, фотокор газети про всяк випадок зробив знімок, коли дбайливий правоохоронець допомагає бабусі переходити проїжджу частину. А потім побували у нього вдома, тобто на мансарді. Про це я дізнався вже за кілька днів. При цьому журналіст не давав жодних гарантій, що матеріал взагалі вийде. Забігаючи наперед, відверто скажу, краще б він взагалі не виходив. Але втрутитися в хід подій вже не було можливості. Заступник головного редактора переглядаючи його, не знайшов нічого особливого. Однак його професіоналізм взяв гору. Єдине, що він зробив, змінив саму назву. Вийшла стаття з гучним заголовком «Сержанту міліції не дають зброю, тому що він живе на даху» з відвертим коментарем Добривечора про ті проблеми, які мають місце у правоохоронній системі і Печерському районі зокрема. Звичайно, плюралізм думок за часів перебудови у нас ніхто не відміняв. Але іншої думки в МВС України були ті, хто усіляко намагався приховувати цю правду від громадськості. У прес-службі МВС відслідковували подібні матеріали. Про це негайно доповіли міністру. Той наклав відповідну резолюцію. Зчинився нечуваний галас. Особливо центральний апарат обурило те, що після самовбивства їхнього міністерського колеги (дивись вище) співробітники як центрального апарату, так і весь атестований склад повинні здати закріплену зброю у чергову частину. А тут якийсь старшина, жахливо сказати, не отримує зброї, тому що мешкає на даху… Цього не можна було вибачити красномовцю Добривечору. Направили до нас з перевірко міністерську комісію. Результати були очікувані – звільнити Добривечора А.П. з ОВС. Кілька тижнів він не знав на якому світі знаходиться… Але коли гучний гамір навколо цієї резонансної події трохи вщух, йому врешті-решт вдалося перейти в іншу службу.

4. У ТЮРМУ ДО МАМИ

Телефонний дзвінок з невідомого номера на мій мобільний пролунав близько опівночі. Для мене це не було цілковитою несподіванкою. До подібних пізніх дзвінків не звикати. На цей раз телефонував з місць позбавлення волі один мій знайомий Віталій.

Не дивуйся, – каже він, – що телефоную тобі в такий пізній час, сам розумієш, нам не дозволяють користуватися мобілками ось і вишукуємо можливість подзвонити і це вдається зробити тільки в нічну годину. Дзвоню до тебе у нагальній справі, бо знаю тільки ти зможеш допомогти. Більше мені немає до кого звернутися. Справа в тому, що на пересилці я познайомився з молодою жінкою, яку етапували у жіночу колонію. Її життєва історія не залишила мене байдужим. Я вже чверть століття, як співається у пісні, «йду по колоніях та таборах, сьогодні тут, а завтра там» проте знаю одне – такого ставлення до себе вона не заслуговує. Її зрадили найрідніші люди – мати та колишній чоловік. Шість років як вона відбуває покарання і жодного разу ніхто з рідних та знайомих до неї не приїхав. Коли її «закрили», сину було шість, зараз йому 12 років. І за цей час вони жодного разу не бачили один одного. Буду відвертим, не можу її забути, жінка глибоко запала мені в душу. Пов’язую з нею свою подальшу долю.

Віталію, якщо мені не зраджує пам’ять, колись ти познайомився з дівчиною, потім через неї влип у якусь історію за що отримав новий строк.

Цього разу буде все по-іншому. Я тобі обіцяю… За « грєв», не хвилюйся, на днях із «зони відкідується» мій кореш, він передзвонить і домовитесь про зустріч. Головне, запам’ятай, хлопчика звати Євген Кирилюк і навчається він у бучанській школі-інтернаті.

Проте побачитися з Євгеном з першого разу не вдалося. Його було госпіталізовано у Боярську дитячу лікарню з діагнозом апендицит. Знайома ситуація. Коли мені було стільки ж, скільки й Євгену, також було прооперовано. Ніколи не забуду, коли мене привезли після операції до палати, то через кілька хвилин я почув швидкі кроки по коридору. Це до мене поспішала мати, яка потім цілу добу була зі мною. Можна було тільки уявити, як до Жені ніхто не поспішав і він самотужки відходив від наркозу, потім самостійно вчився ходити. І нікого з рідних не було й близько…Як йому було б морально легше, коли б поруч була найрідніша на світі людина – його мама… Мені важко було уявити себе на його місці.

З Євгеном ми зустрілися після його одужання. І він, і вся його група з цікавістю дивилася на нову людину (себто на мене), яка вперше прийшла до них. Чемні, виховані і слухняні діти, яким так не вистачало батьківської любові та уваги. Неможливо без відчуття бою у душі дивитися на цих діточок, з якими так немилосердно повелася доля, вже на початку життя зробивши їх круглими сиротами, а декого при живих батьках залишити безбатченками. До останніх належав і Женя. Про його недитячі випробування та поневіряння мені розповів директор цього закладу Михайло Петрович Наконечний.

На долю Євгена, – почав розмову Михайло Петрович,– випало чимало важких випробувань та страждань. Його дитяче життя закінчилося в шість років, коли рідна мати вдруге була засуджена. Перший раз умовно за вживання і збут наркотиків. А вдруге отримала повний строк. Відбуває покарання у Чернігівській виправній жіночій колонії. Її чоловік, як і рідна мати, не стали перейматися опікою Жені. Вранці рідний батько відвів сина до бабусі. А та ввечері повернула його батькові. Ці «відфутболювання» дитиною закінчилися тим, що Євген усвідомив: нікому він тут не потрібен! І вирушив у мандри. Спочатку кілька місяців був безпритульним, ночував просто неба, переважно в компанії з вуличними песиками. Про це на згадку один із собак залишив шрам на обличчі дитини. А потім він опинився у Харкові. Якимось чином сів у товарний поїзд і приїхав у невідоме місто. На вокзалі прочитав його назву. А по карті України у вестибюлі вокзалу зрозумів, що від Києва він заїхав далеченько. Безпритульний хлопчик відразу потрапив у поле зору працівників транспортної міліції. Дитину, яка не їла кілька днів, правоохоронці обігріли, нагодували і вже у супроводі дорослих відправили до Києва.

Так Женя опинився у Бучанській школі-інтернаті. Звичайно, ніякий інтернат не замінить рідних батьків, але у будь-якому випадку він тут був під наглядом педагогів. І на велике здивування педагогічного колективу до Жені кілька разів приїздила рідна бабуся. Але взяти онука до себе так і не наважилася.

На мою пропозицію поїхати відвідати маму він відреагував з цікавістю. Я попередив, що це не близький світ. На що мій маленький співрозмовник по- дорослому відповів: «Я не домашня дитина, витримаю».

Це точно, – зауважив присутній при нашій розмові Михайло Петрович,– такий може спокійно поїхати хоч на край світу, хоч за край. Чого тільки одна поїздка до Харкова варта.

У домовлений день Євген разом з класним керівником чекали у вестибюлі інтернату. Він був переповнений бажанням отримати від цієї поїздки лише позитивні емоції. Мене ж ятрили сумніви. А не трапиться так, що коли він побачить рідну матір, то його вже ніяка сила від неї не відірве? Шість років не бачити її. Напевно для нього це ціла вічність. А для неї? Кожен її лист до сина розпочинався зі слів «Моє любе янголятко!»…

Женю, ти пам’ятаєш свою маму?

Майже ні… Здається волосся у неї було світлого кольору. Хоча я не впевнений у цьому…

Як було попередньо домовлено, на пероні станції метро «Лісова» нас чекав друг Віталія, який мав передати нам гроші на поїздку. Він був не один, а з сивочолим чоловіком похилого віку. Напевно родич: батько чи дідусь, важко було сказати. Чомусь закралася думка, що його опікун вважав за краще бути постійно з ним, щоб вчорашній засуджений знову не вскочив у якусь халепу і не потрапив до місць позбавлення волі. Напевно, вже стомилися від такого життя. Те, що друг пройшов тюремні університети, свідчили його наколки на руках, поведінка і сама розмова.

Тримай «грєв». Можеш не перераховувати. У нас все по-чесному. Це не на волі. Пам’ятай, у посилці повинні бути обов’язково пачки чаю та сигарети. Це перевірена життям «зонівська» валюта.

За кілька годин ми були в Чернігові. Отоварившись на місцевому ринку, поїхали до установи з виконання покарань. Не пощастило у тому, що приїхали перед обідньою перервою. Але були перші серед відвідувачів. За нами зайняла чергу вже немолода жінка. Інтелігентна, тактовна. Проте, одна тільки її фраза нас шокувала: «Я так рада, що моя рідна дочка знаходиться в колонії». Побачивши здивування на наших обличчях, пояснила: «Я впевнена, що хоч тут дочка не буде вживати наркотики». Можна тільки здогадуватися, скільки натерпілася мати, скільки їй наболіло на душі, що тюрма для її дочки здається кращим виходом зі становища. Долі її дочки та мами Жені були у чомусь схожі. Обох їх на наркотики посадили їхні чоловіки, а самі успішно уникли покарання. Обидва про своїх дружин відразу забули. Так за розмовами швидко сплинув час і нас запросили у кімнату для коротких побачень. Жінці-контролеру я пояснив, що мати не бачила свого сина довгих шість років і попросив, щоб дозволили поспілкуватися не лише по телефону крізь пластмасове вікно, а віч-на-віч, щоб мати хоча б на кілька хвилин змогла обійняти свого рідного сина. Вона виконала моє прохання. Зайшовши до приміщення, ми побачили молоду вродливу жінку, яка сиділа в очікування зустрічі. Контролер повідомила, що до Наталки (так звали засуджену), приїхали. Женя несміливо переступив поріг зали для зустрічей і з цікавістю подивився на свою матір, наче намагався знайти і пригадати ті її риси, які запам’ятав до тюрми. Потрібно надати йому належне. Він повівся як справжній чоловік. Мої побоювання, що син захоче залишитися з мамою, були передчасні. Він сприйняв цю ситуацію як доросла людина.

Важко сухими словами без емоцій передати цю зустріч. Мексиканські мелодрами меркнуть на цьому фоні. Неможливо було стримати сліз нам трьом дорослим людям. Коротке побачення тривало більше запланованого часу. Наостанок Наталка, розчулена тим, що незнайома людина привезла на побачення сина, запитала у мене: «Що я для вас можу зробити?»

Для мене, нічого, а ось зроби так, щоб твій син не залишився сиротою.

– Я вам це обіцяю. І притуливши свої руки до грудей нахилила свою голову наче завдячуючи долі, що влаштувала зустріч з сином. А потім зі своєї шиї зняла оберіг і почепила його сину.

На маршрутці ми поверталися до Бучі. Після отриманих вражень Євген мирно спав біля вікна і при цьому посміхався. Що ж тобі снилося, Женю? Напевно мати. І ви знову разом, як і шість років тому…

Пройшло кілька місяців. Мати Жені після відбуття покарання відразу поїхала до сина в інтернат (його перевели в інший), влаштувалася на роботу і тепер своєю поведінкою намагається зробити все від неї залежне, щоб її поновили у батьківських правах і на законних умовах вона могла виховувати свого сина. Тепер Наталка добре усвідомила, як легко можна втратити статус матері і як важко його повернути….

  1. Довірте свої проблеми автоексперту

На молодого чоловіка боляче було дивитися. Ознайомлюючись з актом Спеціального дослідження автомобіля, він не міг повірити у прочитане. У документі, після проведення ретельної експертизи, давався висновок про те, що придбаний ним у Німеччині автомобіль, виявився краденим, до того ж зі зміненим номером кузова.

Як таке могло трапитися? – не міг повірити водій. – Адже їжджу на ньому по всій Україні не перший рік. І розмитнення пройшов , і техогляди вчасно проходив, ніяких питань і підозр автомобіль не викликав. А може, це прикра помилка? – з надією в голосі запитував шокований водій співробітників бюро судових експертиз. Згідно чинного законодавства , машину заборонено експлуатувати і її слід повернути попередньому власнику. Як свідчить практика, більшість наших співгромадян, купуючи з рук автомобілі як ближнього, так і далекого зарубіжжя, ризикують стати жертвами ділків кримінального бізнесу. Цілком може бути, що багато автолюбителів експлуатують свої машини, не підозрюючи, що їхній транспортний засіб перебуває в розшуку. За оцінками експертів, кожен третій ввезений автомобіль у нашу країну з-за кордону – крадений.

Як уберегтися від шахрайських злодіянь і не виявитися в ролі обманутого покупця? З такою журналістською цікавістю звернувся до фахівця бюро судових експертиз з науково-дослідної роботи, кандидата юридичних наук Віктора Яковича Лукашенка. Він, до речі, один з високопрофесійних фахівців у справах криміналістичної експертизи. Свого часу закінчив єдиний у колишньому Радянському Союзі експертний факультет вищої слідчої школи МВС СРСР. З розпадом Союзу в Україні фахівців такого рівня залишилися одиниці. А загальний стаж безпосередньої роботи експертом у нього складає більше 30 років.

На жаль, це не поодинокі випадки, коли покупець вірить на слово “продавцю”, не зробивши елементарної перевірки, – пояснює Віктор Якович.– Один з досвідчених співробітників авто патрульної служби зупинив для перевірки цей автомобіль. Коли водій відкрив капот, увагу правоохоронця відразу ж привернула відсутність номерної таблички, її ще називають шил- дик. Тут я хочу звернути увагу майбутніх і нинішніх покупців: якщо в автомобілі відсутній цей шилдик, а його наявність обов’язкова, адже це свого роду візитна картка автомобіля, це вам перший тривожний сигнал. І моя вам порада, обходьте такий автомобіль всіма дорогами… Водій не зміг пояснити причину відсутності шилдика . При ретельному візуальному огляді в автоінспектора викликав сумнів і сам ідентифікаційний номер кузова. Він встановлюється спеціальним експертним дослідженням. З цією метою машину співробітники карного розшуку доставляють до нас, у бюро судових експертиз. Як виявилося, зловмисники на алюмінієвій пластинці вибили інші кузовні номери машини і на ній наклали поверх справжньої , а потім місце навколо самої пластинки обробили спеціальною пастою і зафарбували спеціально підібраною під колір фарбою. При візуальній перевірці важко було встановити підробку, настільки все професійно було зроблено.

Ще про один резонансний випадок повідав Віктор Лукашенко.

Одному житомирчанину під час поїздки до Полтавської області, сподобалася престижна іномарка. Торг виявився доречний і покупцю вдалося збити ціну на чотири тисячі євро. Новий власник вирішив перевірити автомобіль на предмет викрадення і чи не перебуває вона в розшуку. І був приємно здивований, довідавшись, що продавець завчасно потурбувався і при цьому, пред’явив акт судової експертизи про перевірку даного транспортного засобу. З документа випливало, що машина без “кримінального минулого”. Щасливий покупець і не подумав обтяжувати колишнього власника допитуванням щодо дійсності документа. Навіть не звернув уваги на те, що замість оригіналу йому пред’явили всього-на-всього лише дублікат. До речі, машина продавалася за генеральним дорученням. Новий власник, заплативши необхідну суму, мирно розпрощався із занадто поступливим продавцем. Незабаром йому довелося гірко пошкодувати про свою довірливість. На відміну від щасливого власника іномарки, один із співробітників МРЕВ при оформленні авто за місцем проживання господаря засумнівався в дійсності дубліката судової експертизи. І, зателефонувавши за зазначеним у “документі” номером, попросив підтвердити факт проходження технічної експертизи . Неважко уявити стан власника, коли він дізнався, що нещодавно придбаний ним автомобіль перебуває в розшуку і ніякої перевірки він взагалі не проходив. Йому підсунули вміло підроблений документ. Як з’ясувалося згодом, за основу даної фальшивки зловмисник узяв зовсім інший фірмовий бланк, виданий на проходження техекспертизи іншої машини. Сам текст при ксерокопіюванні був прибраний, а замість нього внесли дані на потрібну машину. Печатку , що трохи відрізняється від справжньої, зробили на комп’ютері. Тому вона вийшла не синього, а чорного кольору.

Щоб уникнути подібних шахрайських дій з боку різного роду аферистів, звертайте увагу на такі тонкощі, – акцентує Віктор Лукашенко . – На будь-якому документі, у тому числі і перезнятому на ксероксі, повинен стояти штемпель тільки синього кольору зі словом “дублікат”. Ставлять його, зазвичай, у правому верхньому кутку. А внизу, у самому кінці тексту, повинна стояти ще одна кругла печатка , теж синього кольору чи, як ще неї називають, «мокра» – з підписом довіреної особи і словом «копія вірна». І все це завіряє нотаріус. На превеликий жаль, законослухняний покупець, за словами Лукашенка, не був обізнаний з цими юридичними тонкощами. У подібній ситуації він мав повне право на одержання справжнього документа. Навіщо продавцю залишати собі на пам’ять вже не потрібний йому документ? Якщо ж під різними приводами йому на руки не дали справжній акт, то варто було б передзвонити по зазначеними у ньому телефонах. Єдине, що не викликало ніяких сумнівів, так це реквізити. Замість покупця це зробив експерт, але вже після укладання угоди.

Якщо номера справжні і змінам вони не піддавалися, – продовжує Віктор Якович, – то в межах години видається акт спеціального дослідження. Якщо ж номера агрегатів зазнали змін, то завдання дослідження – установити спосіб зміни номера, ознаки, що вказують на конкретний спосіб підробки, і визначити первинний (справжній) номер. У моїй практиці був випадок, коли «Мерседес 220» досліджували протягом трьох діб. До великої радощі власника, автомобіль виявився «чистим» і пройшов необхідну реєстрацію Якщо ж автомобіль умовно належить до середнього ступеня складності, то на дослідження витрачається від трьох до п’яти годин.

Дослідження будь-якого автомобіля потрібно довіряти тільки фахівцям, що володіють професійними знаннями, необхідними технічними засобами і методиками досліджень. На практиці неодноразово переконувався, що нерідко зустрічаються автомобілі з таким рівнем підробок, що для їхнього виявлення потрібні зусилля не одного експерта, а цілого колективу професійно підготовлених фахівців.

  1. З пресою краще не жартувати

До уваги читачів пропоную один з випадків, який зайвий раз підтверджує, що до представників преси слід ставитися якщо не дружньо, то хоча б з повагою та розумінням.

Щопонеділка у главку для прес-офіцерів проводилася нарада, на яких ми звітувалися про виконану згідно плану роботу. На минулому тижні нам у зразок ставили нашу колегу з Оболонського району. Вона досить оперативно у ЗМІ повідомила про затримання небезпечних злочинців, які обґрунтовано підозрюються у вбивстві двох відпочиваючих: чоловіка та жінки. Його жорстоко було порубано сокирою, а її зґвалтували, а потім задушили. І завдяки зусиллям оперативників місцевого РУ вбивць затримали. Зясувалося, що ніякого затримання не було і вбивць взагалі не знайшли. А їй, не задумуючись над можливими наслідками, про затримання розповів, точніше сказати збрехав, начальник карного розшуку. Одним з перших, хто поцікавився, а де ж затримані, був прокурор району. Всі ЗМІ інформують про зухвалих і цинічних вбивць, а я взагалі не володію оперативною інформацією. Чим все це скінчилося, можу лише здогадуватися. Єдине, що знаю, наша колега вимушена була перевестися на іншу службу не пов’язану з роботою із ЗМІ.

Мені довелося поспілкуватися з прокурором нашого району на його прохання. Про це повідомив мені мій безпосередній начальник Валерій Назаров, коли делікатно зауважив, що мав необережність показати прокурору моє інтерв’ю з ним. І той зажадав, аби з ним також надрукували інтерв’ю. Його прохання я виконав.

Два роки я пропрацював з Валерієм Назаровим. Одного разу він запросив мене до свого кабінету і повідомив про переведення його для подальшого проходження служби до центрального апарату. Подякував мені за спільну роботу. На згадку подарував годинник. Згадав мої слова, поки він буде на посаді, то і я працюватиму з ним. Так і сталося. Слова свого я дотримав. А за кілька місяців потому мені запропонували посаду у Департаменті ДАІ МВС України. На співбесіді з одним із заступників останній поцікавився, де я раніше служив. А коли дізнався, де саме, зателефонував безпосередньо до Назарова і так делікатно почав розмову здалеку: «Ви пропрацювали начальником РУ, знаєте багатьох людей. Ми тут шукаємо співробітника у прес-службу. Кого б ви могли нам рекомендувати?!» Назаров не знав, де саме в цей час я перебуваю. І назвав моє прізвище. На що його співрозмовник, також генерал-лейтенант міліції Сергій Миколайович Гусаров, сказав: «Він зараз у моєму кабінеті і вирішується його подальша доля». Незважаючи на свою зайнятість, а очолював він службу внутрішньої безпеки, відразу ж прийшов до Гусарова і поручився за мене.

Попереду мене очікувала не менш цікава робота. Але це тема вже іншої книги.

Leave a Reply