Олександра Малаш. День народження

Оповідання

172

Чорт. Чорт. Чорт. Чорт. Де його носить? Де?! Давно вже мав прибігти, кошика з трояндами притягти, а ще краще – обручку цю бісову, на яку я вже п’ятий рік чекаю, хай їй грець. Де ти вештаєшся? Тільки не кажи, що ти на роботу подався. Я намагалася в суботу поміняти у вашому банку валюту – щоразу впиралася як не в замкнені двері, то у зачинене віконечко.

Ні, раз на рік бувають у людини іменини. А двадцять п’ять – то взагалі раз у житті. Не можна було, дідько, перенести, коли щось і напланував? Ага, давай, розповідай мені, що якби не робота, то не мав би за що водити мене що два тижні до ресторану їсти суші. Я й сама собі можу насу́шити, в мене зарплатня в доларах.

– Що, доню, коли там уже твій буде? – вривається до моєї кімнати мама. І ця, хай їй біс, оливи у вогонь підливає.

– Буде, коли згадає, не пізніше ніж післязавтра, відмахуюся я.

– Це зрозуміло, басить тато, весілля коли? Скільки можна вже мою донечку використовувати без штампа в паспорті?

– Це ти, тат, в нього сам спитаєш, відкараскуюся й від тата. Бо батько тільки зі мною такий правильний, а як без нас, жінок, на балконі п’ють пиво, то сам хвалиться, що двадцять вісім років тому мама прибігала до бабці й плакала мовляв, умовте вже свого сина якось, восьмий рік голову морочить, не дає знайти нормального чоловіка.

Ну ось. Пів дня минуло, а він і не телефонує, й не пише. Хоч бери й сама дзвони. Але, чорт, це як називається?! Зателефонувати й попросити, щоб привітав? І це кохання, ви вважаєте? Та я на його іменини перша його поздоровляю, завжди о шостій ранку, за що мене ненавидить уся його рідня…

– Ти б, може, й правда дзенькнула сама, втручається старша сестра.

– Ага, і шнурки б йому попрасувала. А ти ніколи не думала, що коли замість чоловіка все робиш, то він розслабляється й сідає на голову?

Сестра мовчить. Втомилася вже зі мною сперечатися. Вона в мене феміністка. Носить широчезні камуфляжні штани, не фарбується, знає карате, айкідо та інші страшні слова і скрізь із собою возить нагострений ніж. Їй чоловіки не треба. І, звісно ж, вона сто разів за день тобі скаже: «Яка різниця, хто кому перший телефонує і хто кому освідчується». От через таких, як вона, ми й маємо розквіт гомосексуалізму, тисячі неповних сімей і масову безбатьківщину. Бо, хоч би як ти намагався зробити все як у людей, завжди знайдуться ті, хто схоче не так, як у людей, а так, як моя старша.

П’ята година. Шоста. Сьома. Я валяюся долілиць на канапі. Моя чарівна рожева сукня, придбана спеціально задля цього дня, вже пожмакана й сльозами заляпана. Про зачіску взагалі мовчу. І щось мені підказує, що зараз, ось просто зараз відчиняться двері й зайде він… Оторопівши від побаченого, хутенько зникне з обрію, а я кину йому навздогін: «Сам винен, було б раніше приходити!» і знову розридаюся в подушку…

– Мала, термосить мене раптом сеструха.

– Що, не піднімаю обличчя від подушки.

Твій написав тобі у вайбер.

Ось я не можу пояснити, що зараз відчуваю. Чи ні… можу… Вас колись придавлювало заваленою стіною до підлоги? Та так, що й руки, й ноги перестають ворушитися, тільки серце вдаряє об ребра так, що чути аж в іншому кутку кімнати?! Я хапаю телефон.

– Добрий день, Аліно, сповіщає вайбер, це Катя.

Тобто його мати.

– З днем народження, продовжує вайбер.

– Дякую, відписую, й мене ще більше придавлює, стискає, щось холодне стає поперек грудної клітки. Але я ще зла. Навіть його мати пам’ятає про мої іменини, а воно забуло.

– Олексій помер у лікарні, раптом сповіщає… Катя??? чи хтось сплутав номер??? Але, чорт, як же сплутав, коли його справді звати Олексієм?

– Що????? множу я знаки питання, ні, ну, може, таки збій системи, боти якісь, хіба я знаю…

– Швидка не довезла. Він погано переносить спеку, а сьогодні тридцять п’ять.

– Як не довезла? І далі вже що попало: Послухайте, це якась помилка, хтось від імені Олексія пише мені, що він помер!

– Аліно, це Катя, його мати. Я знаю, що ти не віриш. Мені й самій досі не віриться. Він цілий ранок їздив магазинами, шукав для тебе подарунок.

– Ідіот, не міг купити заздалегідь, коли було не так спекотно! написала я і вжахнулася: як моя голова могла до такого доду…

За кілька хвилин ми зі старшою вже штурмували метро. Видовище просто бомбезне: висока стрижена тітка в камуфляжі і я в рожевій суконьці та в біжутерії. Поправити мейкап сеструха не дала: мовляв, кому він треба, твій макіяж.

– Увага: на станцію прибуває потяг! заволав репродуктор. Я кинулася назустріч, але шпилька раптом зігнулася піді мною, і я почала валитися долу та щосили, сама того не бажаючи, пхнула сестру.

– Олено-о-о-о! верескнула я, бо моя старша вже летіла під колеса поїзда. Щось несамовито завищало, потяг загальмував, але було запізно: колії ж під надвисокою електричною напругою.

* * *

– …А ось і новенька! загукав до мене якийсь молодик, весь у чорному, розфарбований у біло-червоне. Ти ж наша?

Надійшло ще п’ятеро хлопців і троє дівчат усі в височенних чорних чоботях, із смоляним волоссям.

– Ні, бойфренд помер, пояснила їм.

– Життя одна мить, зауважив молодик. Сьогодні він, завтра ти. Смерть не питає.

– Ага, згодилася я. Молодик вийняв лезо, різонув собі язика, потім мені й наказав облизати, щоб кров перемішалася. А то раптом я приховую в тілі отруту, небезпечну для всього людства.

Кілька хвилин ватажок чорної зграї ждав. Ознак наближення смерті не спостерігалося, й він задер мою довгу чорну спідницю.

– У вас що прийнято при всіх?! обурилася я, але ватажок поспішив заспокоїти:

– Та кому ти треба, крім мене, всі вже тут мають із ким паруватися.

Це потім я писатиму до всесвітнього товариства готів, що мені мають виплатити моральний збиток через зараження сифілісом. І голова товариства відпише, що готи такими не бувають, що це якісь упирі до мене чіплялися, та й узагалі може, то мені примарилося, а на сифіліс хворів мій покійний бойфренд…

– …То коли ж ви вже одружитеся? перепитав мене тато. Я лежала вдома на ліжку, чисто вимита й розчесана.

– Ми вчора про це говорили, нагадала я.

Ні батько, ні мати нічого не питали про Олену. Адже вона вільна, як вітер, і могла по кілька днів не ночувати вдома. Ну а зі мною їм було все зрозуміло: я знову кохалася з Олексієм, а весілля невідомо коли буде. Він просто використовує мене й скоро про це пошкодує, обіцяє мама.

Утім, мені здається, що, якщо я розповім про те, що сталося насправді, то вони не дуже засмутяться. Тато, наприклад, мав інших дівчат навіть тоді, коли зустрічався з мамою.

– Обов’язково одружимося, пообіцяла я й почала поволі розчинятися в своєму сні.

А завтра прокинуся та прозрію від того, що я накоїла.

Утім, нічого крамольного. День народження раз на рік. А двадцять п’ять узагалі раз у житті.

Leave a Reply