Анатолій Кінах: «Жодні сучасні інформаційні технології не замінять книжки»

Анатолій Кирилович Кінах – не тільки державний діяч, колишній міністр економіки, експрем’єр-міністр та президент Українського союзу промисловців і підприємців, а й неабиякий поціновувач літератури. Довідатися про це випала нагода кореспондентові «Літературної України» у затишній бесіді з паном Анатолієм – про його сповнене хороших книжок дитинство, смаки у мистецтві слова, а також про теперішні загрози у соціальнім і культурнім житті України, здатні завдати непоправної шкоди їй як державі.

– Анатолію Кириловичу, розкажіть, будь ласка, як відбувалося Ваше особисте знайомство з книжками, з літературою?

– Я ріс у селі Братушанах, де тоді жило близько семи тисяч мешканців. Бібліотека у нас передбачала два рівні: перший – для молодших, десь до дванадцяти, а другий – уже для старших читачів.

У час, коли я пішов до школи, поруч жила на рік старша дівчинка. Пам’ятаю, як я повернувся із першого в житті шкільного дня, а вона мені каже: «Я тебе вчитиму читати». «Давай», – погоджуюсь. Вона бере книжку в руки так, що мені не видно, читає певні слова й каже: «Повторюй».

А як я вивчив літери направду, мене записали до сільської бібліотеки. Спершу я приходив по нову партію книжок, а мені не вірили, що так швидко читаю попередні та вже потребую нових. Тоді ставлення було дуже відповідальне, й бібліотекарі видавали книжки тільки коли були впевнені, що вже все прочитано.

Згодом перевіряти мене припинили, ще й вписали моє прізвище на спеціальну табличку зі списком найактивніших читачів.

– З яких імен і назв творів почалося формування Вашого особистого списку улюбленої літератури?

Мої смаки сформувалися, коли я перейшов у відділ до старших. У той час мене цікавили насамперед Фенімор Купер, «Останній із могікан»; Жюль Верн; «Капітан Зірвиголова» Луї Буссенара. Я поринув у наукову фантастику і познайомився з такими прізвищами, як Бредбері, Гаррісон, Кларк та багатьма іншими.

Перелік улюблених книжок сформувався саме в той період. Коли говорити про книжки, які, на мою думку, слід що два-три роки перечитувати, то це й дуже глибокі твори Бредбері, і Ярослав Гашек з його «Пригодами бравого вояка Швейка».

Потім, уже на пізніших етапах, додалися Джек Лондон, Еріх Марія Ремарк. Такі твори потрібно читати всім чоловікам, бо автори в них пишуть про те, що така справжня чоловіча дружба.

З українських – безумовно, дуже поважаю Тараса Шевченка, проте читаю його «під настрій». Українські книжки я здебільшого сприймаю в історичному вимірі.

– Чому саме така література Вам до вподоби? Можливо, смаки мають якесь підґрунтя…

– У наш час автори, яких я назвав, – Лондон, Ремарк, Бредбері – лишаються актуальними. Так само, скажімо, Ільф і Петров з вічними книгами, які можна перечитувати безупинно. Зазвичай кажуть, що у них зафіксовано певний «виліпок» тридцятих років минулого століття, але зараз все це ще актуальніше з точки зору персонажів, типажів.

Жодні сучасні інформаційні технології не замінять книжки, банально – в контексті її сприйняття, починаючи навіть запахом її сторінок. Раз на місяць я здійснюю вилазку на Петрівку [відомий книжковий ринок у Києві – прим. «Л. У.»], де маю дуже багатьох знайомих. Буває, пройдешся отак пару годин рядами, подивишся, відчуєш цю атмосферу… Книга – це, звичайно, насолода.

Хоча сьогодні я переважно беру спеціальну літературу. З останнього, що мені дуже сподобалося – книжки, які роблять спробу спрогнозувати майбутнє. Рекомендую почитати Ноя Харарі, викладача Єврейського університету. Він має цікаві праці «Homo Deus: За лаштунками майбутнього» та «Людина розумна. Історія людства від минулого до майбутнього». Це такий собі креативний погляд на історію і спроба зазирнути у завтра років на двадцять-тридцять.

– Який уплив на Ваше життя має зацікавлення такою літературою? І, головне, чи дає вона особисто Вам відповіді, а чи то лише ставить додаткові питання?

– Відколи я почав цікавитися науковою фантастикою, глибоко вивчаю й те, що стосується теорії відносності Ейнштейна. Читаю дослідження Стівена Гокінга та інших авторів. Узагалі, двадцять перше сторіччя – дуже цікаве. Динаміка розвитку нашої цивілізації зростає, сума знань збільшується, особливо в таких царинах, як космос, будова Всесвіту…

Втім, як з’явилася наша сонячна система – до кінця невідомо й досі. Наприклад, усі аналогічні системи сформовані відповідно до законів астродинаміки, коли перед зіркою першою обертається найвагоміша у плані масштабів планета, а далі вони поступово зменшуються. У нас же навпаки: поруч із Сонцем – маленький Меркурій, після нього – трошки більша Венера, далі наша Земля, Марс, а за Марсом – Юпітер, в якому сконцентровано приблизно дев’яносто вісім відсотків маси всієї сонячної системи. За всіма законами астрофізики та астродинаміки бути його там не повинно.

– Отже, пане Анатолію, все-таки еволюція чи розумний задум, креаціонізм?

– Згаданий Юпітер своєю гравітацією перехоплює чимало всілякого космічного сміття, а також астероїди та комети. До нас долітає лише мала частина – все зупиняє ця планета, такий собі «янгол-охоронець» Землі. Завдяки Юпітеру в нас немає планетарних катастроф. І це доведено наукою. Тому питання «звідки ми», «хто ми такі», «куди ми йдемо» та «що з нами буде» актуальні у двадцять першому сторіччі.

– То куди ж ми йдемо – у «середньовіччя», коли книжки читали тільки або вчені, або дуже багаті люди, які могли собі їх дозволити? Чи насторожує Вас, що зараз в Україні на сорок два мільйони душ – двісті сорок книгарень?

– Мене це дуже турбує. Доступ до інформації – це, безумовно, прогрес, який не можна зупинити. І це правильно, але головне – грамотно використати його, тобто для збалансованого розвитку сучасних людей, нашої цивілізації.

Те, що книжка має все менше місця в житті молоді, дуже погано. Навіть якщо говорити про рівень інтелекту: книжка допомагає у вихованні, тренуванні концентрації уваги, пам’яті, уміння аналітично мислити. Вона потрібна для формування сучасної не просто освіченої, а інтелектуальної людини.

У Рея Бредбері є відома антиутопія «451° за Фаренгейтом» – про суспільство, що знищило книги. Люди змогли зберегти літературу лише тому, що кожна родина вивчала тексти й переповідала їх наступним поколінням. Усі чекали моменту, коли на Землі відновиться книговидавництво. Книги нищилися не просто так; це робилося, щоби мати «зручне» суспільство, яке не може самостійно думати, не може себе захистити, не складається з самодостатніх людей.

Ось вона – роль книги.

– Хто, на Вашу думку, має дбати, щоби в нашій країні книжка як суспільне явище поширювалася?

– За тридцять років незалежності з точки зору формування української національних ідей та ідеологій зроблено, на жаль, дуже мало. Я маю на увазі рівень, що має об’єднувати та формувати самоідентифікацію нас як єдиного народу. Цим мусять опікуватися сучасні люди, й без книги тут ніяк.

Звичайно ж, повинна існувати відповідна державна політика, що мусить формувати стимули для книговидання: це ж ресурси, обладнання, маркетинг, менеджмент… Повинна бути й дуже значна виховна частина цієї політики – з дитячого садочка до вищої школи й далі.

Хочемо ми цього чи ні, а рано чи пізно муситимемо і державу, і себе самих передавати в руки молодого покоління. І щоби нащадки гідно виконували покладений на них обов’язок, потрібно вже тепер підвищувати статус книжки у суспільстві.

– Нещодавно колишня голова Наглядової ради Українського Культурного Фонду заявила, що культурні проєкти має фінансувати наполовину культурний фонд, а ще на п’ятдесят відсотків – бізнес. А чому підприємець у них укладатиме ресурс, коли це навіть не вигідно? У нас же немає закону про меценатство!..

– Саме такими закликами треба формувати державну політику, та й не просто її, а конкретні програми розвитку книговидання. Діяльність видавця – насамперед бізнес-проєкт, і він має окупатися. А держава повинна формувати відповідні стимули – наприклад, низьку ставку оподаткування, спрощений доступ до ресурсів, вигідні кредити підприємцям, стимули для стартового капіталу.

На цьому тлі важливо провадити розумну політику доступу людей до книг з урахуванням їхньої реальної платоспроможності. За офіційними даними ООН, шістдесят відсотків українців – на межі чи й поза межею бідності. Наша людина передусім думає, як їй вижити, прогодувати дітей, одягнути їх, пролікувати тощо.

Я це сопстерігаю навіть на досвіді Петрівки. Коли я приходив туди вісім-десять років тому, бачив, як там вирує життя: люди ходили вздовж рядів, цікавилися книгами, дискутували, радилися… А зараз я йду практично порожніми рядами. І це – якраз ота загроза, про яку ми казали: людина, занурена у боротьбу за існування, не має можливості та стимулів думати про самовдосконалення, про нові книжки, стежити за творчістю популярних авторів. Це одна із серйозних загроз, яку несе з собою бідність.

На базовому рівні піраміди американського психолога Абрахама Маслоу містяться потреби людини як істоти – їжа, одяг, тепло. Поки ми не задовольнимо їх, складно мріяти про наступний рівень навчання, самовдосконалення, інтелекту, самодостатності.

Те, що значна частина суспільства сьогодні сконцентрована на цьому найнижчому рівні – величезна загроза. Тут потрібна комплексна політика. Навіть якщо ми говоримо про книговидання і доступ до книги, маємо не забувати про платоспроможність. Тобто, потрібна така дотаційна політика, яка б знизила вартість книги, або слід зняти з видань ПДВ, щоби не додавалося двадцять відсотків до роздрібних цін.

– Чим, як Ви гадаєте, ця загроза може обернутися?

– Це тема радше загальноцивілізаційна. У світі зростає конкуренція за людський капітал – потенціал, трудові ресурси. Недопущення відтоку з України самодостатніх, досвідчених, кваліфікованих, працездатних людей – це питання нашого майбутнього.

До пандемії коронавірусу – станом на початок дві тисячі двадцятого року – за кордоном працювало від семи до дев’яти мільйонів українців. Міграція вже має декілька вимірів. Це – і трудова міграція, «класична»; і міграція бізнесу, яка зростає; і міграція освіти – адже чимало земляків навчається за кордоном, а значна частина уже не має наміру повертатися. А останній рівень – це міграція родинами. Якщо від’їжджає сім’я, зрозуміло, що вона вже не збирається назад.

Коли ми проводимо незалежні дослідження причин виїзду, найчастіше опитані називають не тільки низьку заробітну платню, відсутність робочих місць, а й питання, пов’язані з якістю життя. Ідеться про можливості для інтелектуального розвитку, проблеми особистої безпеки, захисту прав – тобто важливі для інтелектуально розвинених людей складові повсякденності. Відчуття гідності, розуміння, що особисті права захищені й ніхто їх не може порушити, для них є провідними.

Виходячи з цього, з України виїжджають найкращі. Це призводить до дуже серйозних наслідків. Наприклад, у нас сьогодні на одинадцять із половиною мільйонів пенсіонерів – приблизно дванадцять мільйонів працевлаштованих, і дисбаланс збільшується. До того ж освічені люди, які виїжджають, – це ті люди, що будуть захищати свої права цивілізованими, конституційними методами. По суті, їде середній клас, який є основою стабільності демократій усіх розвинених країн. У нас він зменшується.

– Чи можемо ми, звичайні українці, щось із цим удіяти?

– Дуже важливо, щоби люди мали доступ до інформації, щоби вони вміли простежувати тенденції та процеси, формували свою громадянську, моральну, цивільну, політичну позицію і дотримувалися її. Це допоможе свідомо ставитися до тих-таки виборів – президента, парламенту чи місцевих. Якщо ж цього немає, суспільство занурене в боротьбу за виживання і не знаходить стимулів до творчих складових свого життя, а активна його частина ще й виїжджає, зрозуміло, що ризики зростають. Ми це відчуваємо і маємо перейти до наступного політичного етапу, коли обиратимемо формат влади на основі волевиявлення людей. Інших варіантів просто не повинно існувати.

З точки зору держави на тридцятому році незалежності дуже важливо, щоби була власна стратегія розвитку, яка відповідає насамперед національним інтересам. Вона мусить спрямовуватися на створення в країні умов для зростання числа самодостатніх, сучасних, патріотичних людей. А це можна зробити тільки завдяки вмінню працювати з інформацією та на її основі формувати чітку позицію. Власну, а не навіяну, наприклад, телевізором.

Відсутність глибокого творчо-інтелектуального підходу призводить до того, що ви самі бачите довкола. Ми живемо не за тим порядком денним: питання листування депутатів у смартфонах, термінів наступних траншів МВФ, телефонних розмов перших осіб із Байденом цікавлять авдиторію набагато більше, ніж демографічна ситуація.

Візьмімо для наочності питання реформи охорони здоров’я. ВООЗ включила Україну до п’ятірки держав світу з найшвидшими темпами скорочення природної численності населення з огляду на розрив між народжуваністю та смертністю. У нас минулого року на сто смертей припадало тільки сорок восьмеро немовлят. Через це за рік ми втратили понад двісті сімдесят тисяч нашої природної численності – населення середнього обласного центру. Водночас у Польщі минулого року на сто смертей припадало дев’яносто двоє немовлят.

Чому на таке не звертають увагу, а на політичні шоу і так звані дискусії, що посідають значну частину в інформаційному просторі, – звертають? «Планка знижується» настільки що створюється реальна небезпека поступово маргіналізуватися та перетворитися на сировинний придаток розвиненого світу й експортера дешевої робочої сили. Ось якими є можливі результати відсутності провідної ролі книжки у становленні та розвитку особистості.

Без відповідного інтелектуального рівня відповідей на питання сучасності ми ніколи не знайдемо. Суспільство має бути зацікавлене в такому пошуку, і через своє розуміння здійснювати відповідний конструктивний тиск на владу. Так вона буде працювати за правильним порядком денним, над правильними пріоритетами та проблемами, а не гаяти час на всіляких політичних токшоу.

Спілкувався Сергій Куліда
Підготував Богдан Ковальчук