Олександр Ірванець. Станція Ношородь

Спроба оповідання-рецензії на роман «Радіо “Ніч”»

272
Станція Ношородь. Фото – ZBRUČ

Якось іще в докарантинні часи трапилося їхати не до Польщі-Німеччини, а з Ужгорода через кордон далі, у ту Серединно-Південну Європу, куди шлях лежить тільки через Закарпаття.

В Ужгороді мене, як завжди, прихистили на деньок Ребрики, і поки ми з Іваном Михайловичем смакували на кухні його неперевершені голубці під цуйку, син Івана, Андрій Іванович, заліз на сайт угорської залізничної мережі з красивим жіночим іменем Elvira і витяг мені звідти фартплян, або ж скідл, тобто розклад мого маршруту, який тоді лежав чи то до Сегеда й далі на Суботіцу, чи взовж Балатона аж у Загреб, на південь і захід, більше південь, ніж захід, як уже було сказано вище.

Потім той таки Андрій, син Івана Ребрика, самовіддано відвіз мене автом серед глупої ночі до Чопа, де я сяк-так втовкся у ранковий дизель на Загонь. До Загоня їхалося стоячи, якась жінка попросила мене перевезти у моєму багажі три пари грубих трикотажних колготів. Я, ще трохи напідпитку, запропонував, що можу їх на себе одягнути, просто поверх джинсів. Але в Загоні, на щастя, вдалося одразу перебігти на потяг, що ішов до цивілізації – на Ніредьгазу. У Ніредьгазі я ледь не сів на електричку до Казінбарцики через Тисауйварош, але вчасно зрозумів, що мені на сусідню колію того ж перону. Задля певності я ще й заглянув у фартплян – час і номер потяга збігалися. Читати довжелезні угорські слова після безсонної і не абстинентної ночі просто не вистачало мозку. Забігши у вагон, я закинув наплічника на полицю над лавою і притулився в кутку біля вікна, підмостивши під голову зібганого шарфа, щоб хоч трохи подрімати. Потяг ще якусь хвилину постояв, потім з динаміка пролунало оголошення від машиніста, двері з сичанням зачинилися й мене плавно захитало на стиках пристанційних стрілок. За вікном у фіалковому світанковому серпанку попливла Серединно-Південна Европа…

– Вейґалломаш Ношородь! Ношородь! Вейґалломаш!

Це було перше, що я почув, коли сон почав випускати мене зі своїх обіймів. Я дуже погано сплю в потягах, навіть лежачи, у купейному або СВ, – а тут розіспався в цілком невідповідних умовах. Це все Ребрикова гостинність!..

Світло у вагоні ритмічно забликало, і це теж допомогло отямитися, – болюче била по очах ця зміна інь на янь, зашвидко, зарізко.

Пасажирів у вагоні було небагато, а коли я придивився пильніше, то виявилося, що їх немає взагалі. Здивований, я стягнув наплічника з полиці і, мружачись, визирнув з дверей вагона у сонячне і курявне середньоєвропейське щось. По всьому потязі раптом згасло світло і двері з сичанням почали стулятися. Я притьмом збіг по сходах на низький перон, і двері ледь не прищемили ведмежа Максиміліана на петельці мого наплічника.

Роздивившись по перону, я зауважив недалеко від локомотива металевий щит, на якому стандартним залізничним шрифтом було написано «Nosorogy». Ну так, угорською вимовляється «Ношородь»…

З гучномовців над порожнім пероном тим часом голосно лунав Угорський танок №5 Й. Брамса.

Я зістрибнув з перона перед носом локомотива і, подолавши ще дві чи три колії, ступив на протилежний перон, позад якого височіла прибудованою баштою невелика дерев’яна станційка, нормальне ретро, трохи брудне, та все ж пристойне, а не скло з бетоном, як ото зараз та багатша Европа будує. Двері були на дві стулки, темні й замацані, розхитані на петлях, а всередині порожніла напівтемна почекальня з кількома лавами і скриньками камер схову, у віконечку каси виднілася голова жінки, яка (і голова, і ціла жінка) говорила тільки угорською мовою. Вона роздивилася мій квиток, потім план подорожі, і скрушно зітхнула, перевівши погляд на мене. Виявилося, що я начебто проїхав потрібну мені для пересадки попередню станцію – велику, вузлову. (Назви станції я й тоді повторити не зміг, і пізніше не годен, але пам’ятаю, що шиплячих приголосних там було утричі більше, ніж голосних.) Це вона мені сяк-так спромоглась пояснити. І до тієї попередньої пересадочної станції, яку я проспав, назад можна дістатися тільки отим потягом (вона показала у вікно на потяг, що я ним прибув, він стояв, темний і єдиний на всі колії), і то лише завтра зранку (вона показала на розклад, календар і годинник, десь на сьому, пів на восьму – але завтра!). Бо зараз – вона приклала стулені докупи долоні під щоку й на мить заплющила очі – машиністи пішли спати!

Ого! А де мені спати?

Я ткнув себе пальцем у груди, так само приклав долоні до щоки і запитально подивився на жінку. Мені де спати? І яке, до біса, спати? Сонце на небосхилі, день у розпалі! Я не спати, я їсти хочу!

Піднісши до рота стулену пучку правиці, я кілька разів виразно плямкнув – ням-ням-ням. Де тут можна ням-ням-ням?

Жінка, на диво швидко зрозумівши мене, оживилась і голосно вимовила «От ні!» – що я спершу прийняв як цілковите заперечення моїх шансів перекусити, але касирка, знову повторивши «Ott ni!» («онде там» – угорською, я з’ясував це пізніше від Сашка Вешеленого), при цьому якось аж радісно й енергійно почала показувати у бік, протилежний від колій, постійно примовляючи «Ксата! Моргана Ксата!». Я зробив крок назад від каси і зиркнув у напівтемний кінець почекальні – вона виявилась прохідною. В глибині я розгледів такі самі двостульчаті темні двері, що вели на привокзальний майдан, позад якого височіла велика і також темна, ніби закопчена димом пожежі будівля. Понад вузеньким, швидше декоративним дашком при вході тягнувся неоновий напис «ХАТА MORGANA», та ще й світився, дрібно бликаючи окремими елементами. Напис той також тихенько шипів і сичав, – але це з’ясувалося (стало чутно), лише коли я дійшов до будинку і на мить спинився під дверима. Відчинив їх і ступив у таку саму напівтемряву, як і у вокзальчику.

В глибині великого темного простору все ж світилося кілька не дуже потужних лампочок – під простенькими металевими абажурами, просто над шинквасом. У конусі світла з-під одного абажура над порожньою, лакованою і вже добряче подряпаною лядою бару повільно рухалась чоловіча постать, вбрана у темне, на голові бейсболка козирком набік. Із динаміків неголосно грала музика…

Я наблизився темною залою до шинквасу, чоловік потойбіч повернув до мене своє обличчя в чорних окулярах (навіщо у цій напівтемряві йому ще й чорні окуляри?!) і кивнув, щось наче пробурмотівши, яко привітання. А я, холєра, навіть «добридень» угорською не знаю. Колись знав, питав у друзів-мадярів – але забув те складне й довге угорське слово. Чи там кілька слів – також зараз не згадаю…

Чоловік за шинквасом підніс до рота чашку, з якої щось парувало, і зробивши ковток, подивився на мене запитально.

Він був приблизно мого віку, середнього зросту, темноволосий. Обличчя мав помірно поросле, втім борідка і вуса були акуратно підстрижені. Очей за окулярами було не розгледіти, але загальний вираз обличчя був швидше приязним, ніж навпаки. Пара з його чашки повільно здіймалась і тут-таки танула в променях світла, що звисали з абажурів, розширюючись донизу.

Я наблизився до шинквасу і поставив рюкзака на один зі стільців. Чоловік був вбраний у чорні джинси й темно-синю сорочку, а на голові мав не бейсболку набакир, як мені здалося від дверей, а чорно-червону бандану – тобто чорну у дрібні червоні трикутники. За його плечем, на тлі скляної вітрини з пляшками, трохи збоку на окремій підставці гордо стояло опудало великого чорного крука, чорно-синьо-смолянисте, з грубим, масивним дзьобом.

Поряд на спинці високого барного стільця висіла шкіряна камізелька з білим прямокутником бейджа на нагрудній кишеньці – «Xata Morgana – Joska Krasznogorszki».

Пауза трохи затягувалася.

«Хай!» – привітатись довелося бодай англійською.

«Хай…» – відповів він, повернув до мене свої невидющі чорні окуляри, і вираз його обличчя посерйознішав. – «Ар ю рашен?».

«Вай ю ресів мі лайк рашен?» – відповів я своїм питанням на його питання.

«Акцент…» – відказав він однослівно і, подмухавши в чашку, зробив іще один ковток. Обличчя його зробилось не так серйознішим, як зосередженішим.

«Ай ем нот рашен. Ай ем юкрейніен…» – моя відповідь була чесною, хоча тутешній бармен навряд чи мусив мати теплі почуття до країни, з якої я походжу. Але й почути акцент у слові «хай» він теж не міг. Тут щось інше. Я внутрішньо завмер.

Аж ні – його обличчя повільно освітилося доволі приязною посмішкою. Він поставив чашку, що й далі слабенько парувала, перед собою на ляду і поліз рукою під шинквас, звідки вийняв пачку сигарет і запальничку.

«Мі ту…» – повільно й поважно вимовив він, прикурюючи сигарету. – «Так що, земляче, можемо говорити рідною мовою!».

Він пустив дим струменем угору і вбік, пасма розтеклися в світлі лампи, а чоловік запитально і все ще трохи недовірливо подивився на мене.

– Ви ж говорите українською?

– Так – кивнув я.

– А то з України теж різні люди приїздять… – чоловік знову зробив затяжку і пийнув ковток із чашки, яка вже майже не парувала. – Особливо зі східної…

– Я не зі східної… – моя відповідь навряд чи була доречною, але бармен кивнув і знову підвів голову, аж світло від лампи сяйнуло бліком у темних скельцях окулярів.

– Я з Рівного. – Це уточнення мені здавалося все ж доречним. – Мене звати Олександр.

– А я Йосип. Можна Йос. – Бармен простягнув мені правицю через шинквас, і, перш ніж її потиснути, я зауважив покручені й нерівні пальці. «Наче зрощені після переломів» – подумалося мені. Бармен тим часом відставив чашку й поставив на ляду чисту склянку.

– Що питимете?

– Спершу – мінеральної води. – Мене і справді вже добряче сушило після вчорашньої вечері й незручного, хоча й міцного сну у потягу. Наливаючи мені зельтерської, Йосип, або ж Йос, продовжував свою презентаційну промову:

– А я з Франківська. З Франека. Я музикант, клавішник… Був. Бачите оце? – він підніс правицю й продемонстрував вузлуваті пальці. – Був, грав, лабав. У Франеку, у Львові, трохи в Польщі…

Він підсунув до мене склянку, в якій булькотіла і дрібно бризкалася мінералка. Я, мабуть, занадто швидко й метушливо її вхопив, трохи облився і пожадливо випив. У роті й грудях стало значно краще. Йос все зрозумів правильно і налив мені ще. Поки я пив другу склянку, він докурив і загасив сигарету, відставив кудись углиб вже схололу чашку зі своїм напоєм і вмостився на стільці, де висіла його камізелька. В його руках якимсь чином опинився пульт, що його він спрямував на програвача, який стояв праворуч на підвищенні. Вдарив давній, забутий центральноєвропейський шлягер:

Йос приглушив динаміки до рівня шелестіння і знову повернувся у мій бік.

– Ви, може, чули такого письменника – Юрій Андрухович? Він теж з Франківська, досить відомий… – Після цих його слів я ледь не поперхнувся водою, але все ж ковтнув і кивнув головою на знак згоди, мовляв – знаю.

– От, а ми з ним з дитинства знайомі, ще школярами на олімпіаду з німецької мови до Львова їздили. Навіть пам’ятаю завдання, яке нам випало, – аналіз вірша Бертольда Брехта «Про плавання в озерах і річках». Але зараз… Майне Дойче Шпрахе іст ферльорен.. Практики нема, забувається потроху…

Я допив другу склянку і полегшено відітхнув. Йос тим часом продовжував свою неквапну оповідь.

– Тут було життя, у цьому містечку, гарне було життя. Я мав свою програму, нічну, на ефемці. А тепер все змінилося. Понаїжджали ці шмошники, скупили половину міста. Фінансування культури урізали, нашу ефемку закрили. Тепер тут «Русское радио Ношородь»! – останню фразу він вимовив з відчутною гіркотою. – Ось, прошу!

Йос клацнув пультом, перемикаючись на канали радіо. Після двох-трьох секунд свисту й тріску з репродукторів наростаючою хвилею ринула пісня.

Я зіщулився, і Йос вимкнув трансляцію. Після кількасекундної паузи він потягнувся до вітрини з напоями і взяв звідти пляшку без жодної етикетки.

– Це тутешня, так звана франківка. Я часом жартую сам до себе, що це на честь мого Франека. Гидотний напій, але мусите спробувати.

Він налив дві крихітні європейські 40-грамові чарочки і виставив на ляду банку з горішками.

Будьмо!

Після першої чарки він майже одразу наповнив знову. Видно, душа була у нього справді центрально-європейська, з наголосом на «центрально». Він знову закурив і поправив бандану, зсуваючи її з чола до потилиці.

У ту мить він здався мені схожим на постарілого капітана Джека Спаррова із «Піратів Карибського моря». Другу чарку він підніс і тримав перед очима.

– За що п’ємо?

– За… – я затнувся. – За Україну?

Йос скривився і випив не цокаючись.

Я також проковтнув свою франківку і запив її залишками зельтерської. Йос затягнувся цигаркою, випустив дим і продовжив:

– Тут була свобода… Правда, з трахом, тобто із сексом, була страшна морока – слід було опитувати її, чи можна на ній наступного ґудзика розстебнути. Шизнутись можна! Але то таке. Зате я мав свою програму, де грав людям усе, що хотів.

Знову затягнувся і нервово видихнув:

– А тепер кручу для них дискотеки!..

Він зиркнув у бік дверей, і я слідом за ним. Двері прочинилися і всередину зі світла дня зазирнули чоловік і жінка у спортивних костюмах і бейсболках.

– Скажите, а когда начало? – голосно запитала жінка від дверей. Чоловік з-за спини щось підказав їй, і вона повторила, – Вен із діскотєка старт?

– Сикс о клок! Сикс пі ем! – гукнув їм у відповідь Йос і закотив під лоба очі, коли двері за парочкою зачинилися.

Я співчутливо подивився на нього, а Йос кивнув у бік дверей, які зачинилися.

– Вони вже і в міській раді тутешній свою фракцію мають – «Наша родина Ношородь»! Уявляєш? Закорінюються тут надовго… – Він помовчав і налив по третій.

– Ну, ця вже за любов!

Йос цокнувся зі мною й випив хвацько і легко.

– З любов’ю, як я вже казав тобі, тут були проблеми, як то… церемоніального характеру. Але все це було подоланно. Ну, помарудить тебе трохи, але зрештою все вдається!

Йос всміхнувся, ніби пригадуючи.

– А ще були тут дві… – він потримав паузу, – дві дівчини, обидві… наші… Не одразу були, не водночас. Але якось так, одна за одною… чи одна поміж одною?.. – Знову мрійно помовчав. – Обидві на А називалися. Тіпа Аліна і Анжела. – Йос коротко реготнув, чи не вперше. – Насправді ні, звичайно. Одна така руда, худенька, а друга смаглява і вся зататуйована…

Він потягнувся до пляшки і, акуратно наливаючи наступні келишки, продовжив:

– Обидві навіщось прошманали мій комп’ютер. Попсували мій порноархів, там дві третини файлів пообсипалися. А той архів був мені дорогий. Там були фільми і за моєю участю…

В темряву зали потягся дим з його цигарки – видно, допитливі відвідувачі нещільно причинили за собою двері. Йос нарешті долив по наступній і мовчки подивився на мене, чи кудись крізь мене.

– Добре, що ти тут заїхав. Саме вчасно…

Я нерозуміюче підвів очі, але Йос махнув рукою, повертаючись до теми, яку вважав незавершеною.

– Вони все мене про якийсь код випитували. Та я до власної пошти електронної пароль пів години мушу згадувати щоразу. Ще би я знав якийсь код!..

Йос зліз зі свого стільця і сказав тоном, що не допускав заперечень:

– Йдемо обідати!

Озирнувся на мене, а я теж зіскочив зі стільця і вхопив свого наплічника.

– Фолов мі! – Йос попрямував кудись в обхід скляної вітрини з наливками, углиб свого царства.

Там за коротким коридором і справді виявилися двері до кухні, на якій чомусь нікого не було, але на плиті парувала каструля з темно-помаранчевим гуляшем. Йос поставив на бічний столик дві тарілки, потім звідкись неподалік приніс хліб, ложки, дві склянки і ще одну пляшку франківки. Налив – уже не в чарки, а по пів склянки.

– Ну, будьмо!

Ми випили і взялися до їжі. Йос раптово і різко сп’янів, його розповідь зробилася зовсім незв’язною, він час від часу схлипував, і з-під темних його окулярів по боках кирпатого носа, здається, навіть стікали якісь цівочки. Втім, це міг бути піт, бо гуляш мав у собі перцю не менше, ніж м’яса. Хліб був свіжий і смачний. Франківка вже лишалася тільки на денці. Мене ж їжа розморила, і я, кліпаючи повіками, котрі вже пекли й злипалися, через п’яте-десяте слухав про те, що тут десь є підземний хід, який веде крізь час по різних континентах, про монстрів та потвор, які чигають там, про облоги замків і блукання в пустелях, і про солод лона молодої дівчини, і про музику, як мову душі й мову революції, і про вічну тугу творення, і про біль від програної бійки, битви, війни…

Врешті я таки задрімав. Розбудив мене Йос, делікатно поторсавши за плече. Я розклепив важкі повіки. Йос стояв наді мною з тверезим і рішучим обличчям.

– Ходімо. Вже пів на шосту.

Я підвівся, розминаючи спину, яка оніміла на стільці. Ми повернулись до бару і Йос повів мене одразу на своє робоче місце, за шинквас. Без зайвих слів відкрив продовгасту фанерну коробку, що лежала на одній із внутрішніх полиць, між упаковок зубочисток, серветок і пакетів арахісу. З коробки ребристими зеленкуватими боками сяйнули чотири гранати Ф-1. Йос кивнув на гранати:

– Були тут хлопці, туристи з Косова. Грошей у них було небагато, але мали ось це. – Йос повів долонею над чотирма убивчими предметами.

– З Косова? Так, у них там, у тій Пріштині, після війни цього добра ще має бути навалом, – підтакнув я.

– Ні, з нашого Косова! – Йос поправив мене. З Франківщини. – Кажу ж, вони грошей не мали!

– Ага-ага! – я вимушено кивнув.

Йос погладив гранати кінчиками покручених пальців.

– Слухай мене уважно. Підземний хід, про який я тобі казав, існує насправді. Після прибуття шмошників це приміщення перебудували, і він тепер ось тут, у нас під ногами.

Йос відсунув опудало крука на високій підставці і змів ногою синтетичного килимка, на якому стояла підставка. Коричневий металевий люк метри півтора на півтора зяяв вузькою замковою шпаркою на самому краю. Подзеленчавши ключами, Йос відчинив одним із них ляду і підняв її. Вниз тяглася металева драбина, що вела у темряву.

– Ти підеш туди. Там десь, в самому кінці, має бути вихід у Франеку. Тільки ніде не звертай, чуєш?

Я нічого не розумів, хоча про всяк випадок кивнув. Йос опустив ляду, але не став її замикати.

– Ще маємо трохи часу.

Поставивши крука збоку від люка, Йос знову наповнив наші чарки. Звідкись в його руках з’явився термос, і він налив собі й мені духмяного трав’яного чаю. Клацнув пультом на програвач. Поєднання франківки з чаєм було геть не поганим. І пісня була добра.

Ми дивилися один на одного понад парою, що пахла травами рідних центральноєвропейських луків і галявин. Хотів би сказати – «дивилися один одному в очі», але Йос ні на мить не знімав своїх темних окулярів. Він замислено-зосереджено робив маленькі ковтки через однакові інтервали часу: ковть-ковть-ковть… Потім він промовив вагомо і чітко:

– Я поставлю першу пісню і висмикну всі чотири кільця. Вусики я вже відігнув. Але ти перед тим підеш підземеллям. Кажу тобі – вкінці має бути вихід у Франеку. Я сам так і не перевірив ніколи, але я вірю.

При вході почулося шарудіння, двері відчинилися і хтось зазирнув. Поки ми перевели туди свої погляди, двері знову зачинилися.

– Вони вже близько, – сказав Йос і залпом випив чарку. Потім торкнувся вустами до чаю, рішуче облизав губи.

– Добре, що ти тут заїхав. Готуйся.

З цими словами Йос раптом висмикнув з опудала крука одну невелику пір’їну. Простягнув її мені. Я взяв і відчув долонею холод пластику. Глянув на пір’їну – замість стрижня з неї блиснув прямокутний металевий конектор. Флешка?

– Забери це з собою!

Я швидко сховав пір’їну в найпотаємніше місце. У ведмежаті Максиміліані є невелика заглибина, практично непомітна, вона ще й застібається так само непомітно. Дуже добра місткість для перевезення, наприклад, кількох незареєстрованих діамантів, або дрібочки місячного пилу.

– Тепер – давай!

Він нахилився і лівою рукою знову відчинив залізну ляду. Двері в кінці зали у цю мить розверзлися навстіж і ціла юрба людей обох статей у спортивних костюмах та не менш спортивному взутті посунула досередини. Майки з триколірними прапорами, розв’язна хода, показна дешева статечність – так, це були вони.

– А чьо музика нє іграєт?! Лабай давай, слишиш?!

Йос всміхнувся і клацнув пультом. Я аж зіщулився.

– Ну а що?! Не під Моцарта ж їм помирати?! – голос Йоса аж дзвенів напругою. Він підштовхнів мене до драбини в зяєві люка. Я зробив кілька кроків по щаблях углиб і закляк, до пояса над поверхнею, притискаючи наплічника до живота. Йос підморгнув мені і, відкинувши кришку коробки, висмикнув усі чотири кільця своїми вузлуватими пальцями. Металеву ляду він при цьому копнув ногою, і я мусив умить аж зірватись донизу, щоб не отримати важким люком по голові.

Руки не втримали і я пролетів кілька метрів, доки знову зумів учепитися за драбину, ледь не вивихнувши пальці. Угорі наді мною щось дудоніло і ревло, але ляда, вочевидь, витримала і звідти принаймні нічого не впало.

Потім я спустився до горизонтального коридора, яким довго ішов, не звертаючи, як то й велів Йос, за вказівниками «Середньовіччя», «Готика», «Ренесанс», «Модерн», «Авангард». Врешті коридор уперся в стіну драбиною. Підвівши голову, я побачив, що вихід зовсім не високо, метрів десять. Драбина догори привела мене в зовсім короткий коридор, де у темряві щось бриніло і дзижчало. Крізь вузькі горизонтальні шпарини пробивалося денне світло. Я штовхнув перед себе металеві двері…

Я вийшов із трансформаторної будки біля самого нового автовокзалу у Франківську, посеред новобудов. Висмикуючи рюкзака з вузьких дверцят будки, зауважив, що ведмедик Максиміліан на ньому трохи обгорілий і обвуглений. Я почистив його носовичком і, витягши флешку, переклав її до кишені. На платформу автовокзалу саме в’їхала маршрутка Чернівці-Рівне. Я понишпорив по кишенях, знайшов там трохи гривень і швидко пішов до маршрутки, де, на щастя, було кілька вільних місць. До відправлення лишалось хвилин десять, водій відійшов, і я, присівши на лавку при платформі, дістав з наплічника свого маленького ноутбука. Понад дві доби невмиканий, він все ж зберіг коло тридцяти відсотків своєї батареї. Флешку ноут прочитав швидко, на ній був один-єдиний файл – radionich. Я поквапливо-радісно клікнув на нього, та мені так само миттєво висвітлився напис:

ENTER PASSWORD

У цей час біля сусідньої платформи різко загальмував жовтий двомісний «Ягуар». Водія за тонованим склом було роздивитися важко, але він дуже скидався на письменника Юрка Іздрика своїм серйозним, зосередженим, замисленим обличчям. А двері пасажира відчинилися і звідти виступила постать Юрка Андруховича. Одягнений, як завжди, бездоганно, цього разу він мав на голові чорну бандану в дрібні червоні трикутники.

– Привіт, Сашко! – Юрко приязно усміхнувся і, зробивши кілька кроків від авта, простягнув мені руку для потиску. – Ти, здається, маєш щось для мене?..

Із салону «Ягуара» неголосно грала музика, але я не міг визначити, що це за твір.

а

Leave a Reply