Володимир Базилевський: «Творчість письменника обумовлена природою і якістю його таланту…»

499

Володимир Базилевський про сьогодення, творчість і дух часу.

– Завжди із задоволенням читаю Ваші роздуми про політику. Та ось цитата з Вашого тексту: «Знамениті елегіки Тібулл, Проперцій, Овідій висловлювали своє критичне ставлення до режиму тим, що оспівували любов». Уявляючи, скільки душевних і творчих сил Ви витрачаєте на вільнодумство, ризикну запитати: чи не краще, аби Ви дали перепочити серцю? Цебто продовжили започатковане знаменитими елегіками?

– Це добре, Антоніно Михайлівно, що наш діалог Ви почали з гумористичної нотки. «А доки ми сміємось, будем жити». Я часто нагадую собі й іншим цю сентенцію Драча. Так легше витримати черговий вал державного деструктиву і подолати наші персональні негаразди. Але любов, як відомо, не картопля. І не відпочинок для серця, а швидше робота, яка потребує піднесення усіх вітальних сил, фізичних і духовних. Я ж у тому віці, коли за релігійним філософом Васілієм Розановим, якого наш земляк Євген Маланюк називав геніальним москалем, поети всихають. Тому вибору в мене немає: лишається вільнодумствувати.

– «Наша антика – село. Уявити без нього українську поезію неможливо», – пишете Ви в статті про Дмитра Іванова, уродженця наших степів, Шевченківського лауреата, який давно живе в Чернігові. Сьогодні сільська тема мовби на другому плані. У нас, у Кропивницькому, дві перших збірки видав 20-річний Станіслав Новицький. Він з міста переїхав у село Високі Байраки. Та чи багато в нас таких ентузіастів? Може б, варто укласти антологію на «івановську» тему «Село в терновому вінку»?

– Так, варто. Село – колиска нашої культури. Нашого слова. Нашої пісні. Пам’ятаєте в Шевченка: «Село і серце одпочине». Сьогодні – не одпочине. Немає села нашого дитинства. Села, романтизованого нашою уявою. Його терновий вінок досі на ньому. Те, що роблять із селом нині, позбавляє надії на можливість повнокровного його існування. Дмитро Іванов відтворив трагіку села минулого. Антологія, про яку Ви кажете, мала би стати свідченням занепаду села нинішнього. Драма відбувається на наших очах.

Володимир Базилевський

– Дуже любила колись Вашу збірку «Допоки музика звучить». Не в одному вірші Ви згадуєте музику й народні пісні. Скажіть: музика для Вас відпочинок, натхнення чи ще щось?

– Музика – посестра поезії. Але закодованіша, гнучкіша, винахідливіша. Музика – це як мистецьке есперанто. Вона не потребує перекладу. Її мова, її звукові образи здатні відтворювати і передавати ірраціональне. І це при тому, що в основі її – математичні співвідношення…

Я не маю музичної освіти і сприймаю музику на чуттєвому рівні. Вона – першопоштовх багатьох моїх віршів. Спонукач до творчості і ліки від депресії. Якщо й музика нас покине, тоді нам кінець. Так чи приблизно так висловився Гоголь. За цими словами – огром смислу.

– Пам’ятаю Ваші літсторінки «Степові кларнети», дякую, що вперше і мене прилучили до їх виходу, замовляючи відгуки на книги наших земляків: В. Близнеця, Л. Тендюка, Ф. Непоменка, В. Мороза, В. Юречка, В. Юр’єва та ін. А також за те, що відкривали нам у «Сівачі» неосяжний світ літератури. Що заохочували нас постійно робити власні читацькі відкриття. Завжди були прикладом, як ніхто з літераторів-сучасників. Ви – затятий книжник. Поділіться, будь ласка, своїми найновішими відкриттями…

– У мене велика бібліотека. Я освоюю її все життя і навряд чи встигну освоїти повністю. Кіровоградський період моєї біографії – період інтенсивного накопичення книг. Ще тоді я замовив спеціальні стелажі, де б кожна ніша вміщала два ряди книг. Це не зовсім зручно, але економно щодо площі. У Києві додалися стелажі звичайні. Ситуація трохи вирівнялась ще й з поміччю Абрама Кацнельсона. Перед своїм від’їздом до Америки він подарував мені свої стелажі. Я відвіз їх на дачу. Там у мене мовби філіал бібліотеки.

Свого життя без книжки уявити не можу. Ця пристрасть з дитячих літ. Сьогодні, з причин зрозумілих, читаю менше. Моя лектура – переважно поезія, філософська і документальна література.

– Смію дорікнути: чому так мало пишете про жінок-письменниць? Із шести десятків статей лише чотири – про Ліну Костенко, Любов Голоту і Любов Проць…

– Дорікання безпідставні. Про перелічених Вами письменниць йдеться у моїй книзі «Талант і талан». Загалом же кількість жінок, на чию творчість я так чи інак відгукнувся, обліковується десятками. З урахуванням передусім моїх «Імпресій та медитацій».

– Завдяки Вашим статтям і рецензіям, моїми письменниками стали В. Близнець і Є. Плужник, В. Мисик і Л. Талалай, Д. Кремінь, А. Кичинський, С. Чернілевський. Чию книжку осмислюєте зараз?

– Зараз переді мною друге видання антології «Консерватизм», куди увійшли праці класиків консервативної політичної думки і деяких сучасних вчених Заходу. Скромно, але представлений у цій антології і наш Вячеслав Липинський міркуваннями про національну аристократію, які завершуються, зауважте, так: «Без цих двох основних прикмет: матеріальної сили і морального авторитету немає і не може бути національної аристократії. А без національної аристократії – без сильних і авторитетних провідників та організаторів нації в її тяжкій боротьбі за існування – немає і не може бути нації». Хіба не на часі? Де вони, наші «сильні та авторитетні» сьогодні?

– Чи вдається Вам знаходити нові шляхи для «самовираження»? Що Ви робите, коли втомлюєтесь від самого себе?

– Не зовсім розумію, про які нові шляхи йдеться. Творчість письменника, як і будь-яка інша, обумовлена природою і якістю його таланту. Цебто вище своєї голови стрибнути письменник не може. Запрограмованість на нове заради нового – гра ризикована і безплідна.

Коли втомлююся від себе, то намагаюся читати.

– Ви пишете, що Ю. Буряк – поет для гурманів. То іншим його не подужати? А Ви – хіба не для гурманів? Хто ще у Вашій «команді»?

– Моя команда строката. Це різні автори. Але автори, які здатні своїми писаннями викликати вібрацію моєї душі. Я причетний до літературної критики. А критик має відмежовуватися від своїх смаків та уподобань. Знаходити позитив і в тому, що йому неблизьке.

– Дуже сподобався Ваш матеріал «Як став я жертвою військового перевороту». А скажіть, що залишилось і що змінилось би в цьому тексті, так і не проголошеному поетом В. Базилевським у Конакрі, столиці Республіки Гвінея у 1994р., якби Вас запросили туди повторно?

– Залишилося б практично все. Але доповнив би текст деякими міркуваннями і засторогами. І стосувались би вони передусім аномалій, яких так і не змогла подолати Україна за три десятиліття. Я сказав би африканцям прямо: не повторіть наших промахів. Не переплутайте демократії з охлократією…

– Вам належить книга про Болгарію – «Земля двох морів». Я люблю цю країну, навіть пробую перекладати з болгарської та дружу з українськими болгарами в общині «Нашите хора» вже шість років. Які Ваші зв’язки з болгарськими письменниками? Чи перекладаєте Ви з болгарської? Чи перекладають Вас болгарською?

– Мабуть, Вам упам’ятку зустріч у редакції «Кіровоградської правди» з болгарським літератором і журналістом Костянтином Младеновим. У моєму поетичному трикнижжі «Тепер і тут» оприлюднений знімок, на якому є він і ми з Вами. Перебуваючи в Болгарії, я познайомився з молодими поетами Драгні Драгнєвим, Генчо Златевим й іншими. Їхні вірші увійшли потім до упорядкованого мною видання.

Володимир Базилевський у 1980-х роках

Ця подарункова мінікнижечка з моєю передмовкою у перекладах українських поетів, зокрема й моїми, вийшла у дніпропетровському видавництві «Промінь». З переїздом до Києва зв’язки з болгарськими друзями урвалися. Чи з’являлися мої вірші болгарською? Так, у періодиці.

– Мені бракує філологічної освіти, але на все життя зі мною залишились Ваші майстер-класи з аналізу одного вірша. Уявіть собі, що Ви знову на чолі «Сівача». Чиї би сьогодні вірші вчили нас аналізувати?

– Вірші поетів хороших і різних

– Згадайте, коли Ви почали виступати в ролі критика і літературознавця? Книга «Талант і талан» – найвищий щабель серед Ваших одножанрових книг, які я читала з не меншим захватом, ніж поезію. А це «І зав’язь дум, і вільний лет пера», «Лук Одіссеїв», «Холодний душ історії». В чому вони подібні, чим різняться?

– Моя творча біографія тісно пов’язана з газетярством. А починалося воно з одеської газети «Чорноморська комуна», популярної «Чорноморки», яка, до слова, не так давно відзначила своє 100-річчя. Там були оприлюднені перші мої відгуки й рецензії. Після розлуки з Одесою публікації продовжилися у відомих Вам газетах «Кіровоградська правда» і «Молодий комунар». У республіканській періодиці, зокрема в журналах «Вітчизна», «Дніпро», «Ранок».

Так вони, поезія і критика, і йшли поряд, обганяючи одна одну на якихось відрізках часу. Непомітно критична проза стала потребою. Необхідною складовою моїх зусиль…

Смію думати, мої есеї і статті подібні авторським почерком. А різняться різністю об’єктів тлумачення.

– В одному з Ваших інтерв’ю Ви зауважили, що хворобою нашої критики є змішування великих і малих талантів. І підсумували: хвороба невиліковна через брак культури й естетичну глухоту. А може, вже є «ліки», а отже, й «лікарі»?

– Література ієрархічна, як і будь-яка інша галузь. Є в ній таланти різних, за Михайлом Орестом, поверхів. У нас їх стрижуть під один гребінець. Так, це хвороба. Наслідок естетичної глухоти. Вилікувати глухого проблематично. Ще до нас зауважено: справжніх критиків менше ніж справжніх поетів.

Спілкувалася Антоніна Корінь,
науковиця літературно-меморіального музею
І. К. Карпенка-Карого міста Кропивницького

Leave a Reply