* * *
Ми з тобою на початку домовились так:
Ти поважаєш моїх котів, я годую твоїх собак,
Я не питаю нічого про чорне в твоєму житті,
Ти не читаєш тексти, написані мною в стіл.
Я не лізу тобі у душу, ти – у мої листи.
Ми вміємо домовлятися, є одне одному стимулом.
Я тебе обіймаю переважно вночі, ти мене – вдень.
Ти впливаєш на мого скептика, я – на твого генія.
Ми робимо спільні фото, клеїмо їх в альбом.
Єдине, про що не домовились: чи буде тоді любов?
Карантинне
Травень почнеться з телефонних дзвінків,
З повідомлень: «Друже, пора б зустрітися!».
І, мабуть, після стількох ізольованих днів
Душа кожного з нас від любові засвітиться.
Ми обіймемось, замовимо каву-чай, як раніше.
Спілкуватися будемо в улюблених затишних закладах.
Та наскільки зсередини станемо трохи іншими?
Й чи залишиться звичний світ все таким однаковим?
Love
наш кожен день
настільки наповнений любов’ю
що аж дивно
звідки у світі стільки
агресії й роздратування?
карантин змінив звичний ритм
суттєво вплинув на світогляд
але посилив
милосердя й любов
про які ми
трохи забули
тож про любов
більш детально буде
от наприклад
прокинувся я без будильника
(нині це часто)
докlove зусилля не читати новини
від яких пloveвиться мозок
неквапно поснідав
пішов працювати
надісlove кілька робочих листів
прочитав дві гloveви одного роману
а коли відчув що стомився
здоlove бажання
механічно гортати Instagram
увімкнув аудіокнигу
й почваlove на кухню
пити чай
після цього
скlove перелік завдань на сьогодні
до рота покlove кілька горіхів
і продовжив працювати
згодом піймав себе на тому
що мої думки десь
у затінку весняних запlove
купають фантазії в теплому морі
і я пloveваю у солоній воді
намагаючись психологічно
отримати насолоду від
тепла й мандрів
і тут я несподівано
усвідомлюю
що в Україні навіть міста
[аби ми жили в злагоді й щасті]
названі з любов’ю
Богусlove Борисlove Переясlove
Станісlove
[ну хіба не прекрасно?]
навіть місто Левів
багато хто романтично
вважає містом Love іs
а деякі чоловічі імена!
скільки у них любові!
Владисlove
Станісlove
Яросlove
В’ячесlove
Бронісlove
Борисlove
Миросlove
і Ростисlove
а з ними
й Святосlove
по-особливому
дихають любов’ю
й творять її для інших
бо від Бога любов
і кожен хто нею живе
носить у серці своєму
благодатний вогонь
любові!
* * *
цей стан в мене був колись
і от повернувся знову
мамо
поклади мене до колиски
заспівай колискову
укрий мене на ніч так
у ковдру закутай ноги
мамо
твій син літак
лист-подарунок
Бога
* * *
і прийшов до чоловіка Господь
і переказав його життя
новим втіленням
і дав йому більше мудрості
й сили
щоб той множив
любов і гармонію
в затишку
злагоді
і достатку
єдине чого
чоловік мав досягти
самостійно
навчитись любити
ближнього
і себе самого
ближнього
як себе самого
чи навіть більше!
Соняхи
А знаєш, чого б я насправді хотів? –
Каже він їй спросоння. –
Щоб ти мені до кінця зими
Намалювала соняхи.
Великі, жовті, щоб аж сюди
Пахли літнім запиленим полем.
Я б тоді із ними в серці ходив.
Вони б мене заспокоювали.
Бо чимось соняхи – трохи ти:
Гаряче тіло в зернятках-родимках.
Серед усіх відомих мені картин
Лиш від твоєї душа б не відходила.
А поки сонце не здійнялось, як завжди́,
Трохи вище сусіднього з нами будинку,
Не поспішай тікати із ліжка, прошу: «Зажди!
Полеж у обіймах, моя доросла дитинко!».
* * *
Хай молитва моя
Починається словом «дякую».
Нехай «дякую» буде частіше,
Аніж «прошу́».
Добрі і грубі слова
Проростають у світі однаково,
Тиша лікує серце,
Коли замовкає шум.
Хай молитва моя
Починається словом «вірую».
В те, що кожне життя
Має безцінний зміст.
Ду́ші – птахи,
Прилітають із Божого вирію,
В різних тілах
Набирають духовний зріст.
У кожній молитві
Різними мовами світу,
З різним кольором шкіри,
Хай буде, як спільний обряд:
Починати життя
З радості й вдячності світлу
У кожному втіленні
Безліч століть підряд!
* * *
(За мотивами вірша Тадеуша Домбровського «До небесного царства не потрапить…»)
до небесного царства
не потрапить той
хто чекає п’ятниці
всі робочі дні
а в неділю зранку
сумує за вихідними
і ненавидить свою роботу
до небесного царства
не потрапить і той
хто чекає пі́вночі
щоб дістати
із холодильника
шматок ковбаси й піци
чи сховане від дітей
галетне печиво «Марія»
не потрапить і той
хто вмикає паузу на плеєрі
аби помолитися
а під час молитви
думає про те
як мине робоча зустріч
та чи вдасться
увечері з друзями
відпочити
не потрапить і той
хто не чує янгола
й спокушається
на високу зарплатню
яка стане згодом
платою за рабство
не потрапить і той
хто пише вірші
замість молитви
і читає їх
замість молитви
сподіваючись
на спасіння
бо на все свій час
і добре
коли він поєднується
в одному
«Слава в вишніх Богу!
І на землі мир!».
Мотанка-лялька
Мотанку-ляльку старанно формують нитки.
Ще кілька обертів – готова копія тіла.
Я прагну й надалі лишатись таким струнким.
Не хочу, щоб в мене влучали слів чужих стріли.
Вдихаю минущість, споглядаю вечірній блиск
Від сонця, що скоро сховає себе за обрій.
Я прагну й надалі триматися Всесвіту, як колись,
Душею, як світ, що древній, магічний, добрий.
Усі мої друзі – такі ж галактичні світи.
За покликом світла, голосом роду й крові.
До Божого світла нам спільною стежкою йти.
Я стверджуюсь, підростаю. Я далі іти готовий!
* * *
сину мій
я маю безліч імен
на всі з них озиваюся
у твоїй країні
мене звуть
Господом-Богом
або Всевишнім
на інших планетах
в мене інші імена
й обличчя
але все це я
хоча тобі й важко
у це повірити
ти стільки разів
звертався по допомогу
і я жодного разу
тобі не відмовив
чому ж нині
просто захотів
мене побачити
й навіть
нічого не просиш?
маю тебе запевнити
ти поки не готовий
дізнатися ким я насправді є
й зазирнути в мої очі
але відповідь
на питання хто я
ти вже знаєш
і коли зможеш її прийняти
тоді все й стане
на місця
на кілька галактик
ти будеш ближче
до мене
а поки у тебе
страху від зустрічі
буде більше ніж радості
й твоє бачення світу
розсиплеться мов доміно
від правди
яку я тобі відкрию
тому не думай
який я на вигляд
вір і звертайся серцем
й надалі
щоразу як матимеш потребу
будь певен
відстань не має значення
я добре чую тебе згори
навіть подумки
хоча те
що ти вважаєш «небом»
для мене цим небом не є
а ще пам’ятай
твої фантазії й мрії
для мене вагоміші
за деякі твої
щоденні справи
бо в них більше
світла й любові
щирості й істини
а я ті частоти
уважно пильную
сину
* * *
Вечір пташкою сів на гілку
Над серпанковим рідним краєм.
Я ходжу по воді, де мілко.
Я сліди на воді лишаю.
Від космічних енергій шлюбу,
Там, де душі батьків ходили,
Став я тим, кого справді люблять:
Невгамовним, сміливим, дивним.
Я – велике містке «спасибі»,
Все, що сам собі напророчу.
Я був батьком. І був я Сином.
Кровоточив. І мироточив.
Я ходжу по воді, де мілко.
Я з вина не навчився – воду.
Вечір втомою сів на гілку,
Співом пташки мого народу.
* * *
Я мрію, аби частіше
Тобі дарували квіти!
Щоб усі компліменти
Пахнули ароматно!
Щоб зростала любов
У полі добра і світла,
А вірші твої між люди
Розліталися на цитати.
Я мрію, аби до тебе
Радість завжди приходила.
Не важливий твій вік
Та з якого ти будеш століття!
Відчиняй потаємні двері
З дерев’яними сходами
І твори в текстах осінь,
Плекаючи в серці літо.
Літуй і літай
Над давніми землями сили,
Підживлюй коріння
Молитвами й вірою чистою.
Я хочу, аби ще більше
Тебе на землі любили!
І чули, як між рядками
Говорить в тобі Пречиста.
* * *
Будую майбутнє. Складаю камінь на камінь.
Хочу, щоб мій фундамент був непохитно міцним.
Учора на будівництво приходив до мене Каїн.
Розповідав тривожно про свої дивні сни.
Що наче у нього зуб випав – і кров рікою.
І серце змістилось у тілі кудись на окраїну.
Я вислухав, обійняв його, заспокоїв.
Бо не сни – головне, а те, що ми в них вкладаємо!
Будую майбутнє. І знаю, чого чекати.
Навчився думками впливати на хід історії.
Я вніс корективи у сон мого рідного брата.
І дім свій, до речі, сьогодні якраз добудовую!
* * *
ми висаджували в землю двері
сподіваючись що з них
виростуть дуби й сосни
висаджували розбиті горщики
намагаючись повернути
в родини злагоду
шматки з битих чашок
рідко сіяли
на городі
в надії на осінь зібрати
любов
та вона не проростала
через самотність!
і раптом у двері
хтось постукав
зібрав силою думки
розбитий горщик
налив у чашку молока
й сів на краєчку світу
дивитися що ж буде далі
він добре знав
де цьогоріч виростуть
нові дуби й сосни
нові родини й діти
а де любов
нарешті
з’єднає серця
* * *
На жаль, це стається не так вже й рідко:
Очі бійцям закривають не лише капелани.
Криптографують у спогадах тепле літо.
У гравців світових – непохитно узгоджені плани.
Побільшало в тілі втоми, у кожному із прожилків.
Довкола стільки брехні, що усе – в секреті.
І лишаються й далі чоловіків будинки,
Й безтурботно радіють ще молоді кадети.
Вибухають проти перших морозів п’янкі хризантеми,
Яскраво-червоні, мов обвітрені холодом щоки.
У новинах невтомно повторюють давні теми,
І минув уже Спас, але спасу не видно поки.
Розростаюся тишею, розповзаюся болем по стінах,
Кожна постать на фото – копія резервіста.
І щемить мені правда, викривлена постійно,
Й літають небесні сотні туманом густим над містом.
Leave a Reply