Віктор Вербич. «Брешеш, людоморе»: імперіалізм на марші

170

Чи випадково саме у день вшанування апостолів Петра і Павла на офіційному сайті Кремля оприлюднено двомовний (російською та українською) опус «Про історичну єдність росіян та українців» за підписом Володимира Путіна, котрий позиціює себе як «собиратель русских земель»? Хай якою була б відповідь на це запитання, поза сумнівом: публікація цієї програмної для російської спільноти статті – невипадкова. Вона окреслює стратегічний вектор реанімації імперії, де першим і визначальним кроком має стати цілковите поглинання України, щоби, використавши нові набуті ресурси (зокрема людські, зокрема – і в ролі «гарматного м’яса»), спробувати «повернутися» не лише до комуно-радянських союзних меж, а до кордонів 1914-го.

На перший погляд, така перспектива – суцільна маячня. Але ж до 2014-го навіть відносно кваліфіковані та чесні експерти-аналітики так само оцінювали ймовірність розв’язання Москвою війни проти нашої держави. І доки – на восьмий рік після анексії Криму та окупації частини Донбасу – Київ плекає сподівання на звільнення загарбаної території, окупант уже не експлуатує «відкушування» від України тільки «Новоросії» як завершальної версії встановлення новітнього кордону по Дніпру. В Кремлі українське питання хочуть вирішити масштабно й остаточно.

Змішуючи правду, напівправду з цинічною брехнею, навішавши ярликів на низку історичних постатей, улюбленець більшості наших східних сусідів резюмує: «Впевнений, що справжня суверенність України можлива лише в партнерстві з Росією. Наші духовні, людські, цивілізаційні зв’язки формувалися протягом століть, сходять до тих же витоків, загартовувалися спільними випробуваннями, досягненнями і перемогами. Наша спорідненість передається із покоління до покоління. Вона – у серцях, у пам’яті людей, які живуть в сучасних Росії та Україні, в кровних зв’язках, які об’єднують мільйони наших сімей. Разом ми завжди були і будемо незліченно сильнішими та успішнішими. Адже ми – один народ».

Якщо відкинути словесну еквілібристику, за алогічною логікою «собирателя», Українська держава – непорозуміння, а наявність українського народу – фікція. Мислення загарбника, що привласнює історію київського давньоруського періоду, – в суто великодержавницькій шовіністичній парадигмі. «Забувши» про три століття тотального нищення царатом усього українського, він заявляє, що «в Російській імперії йшов активний процес розвитку малоросійської культурної ідентичності в межах великої російської нації, яка поєднувала великоросів, малоросів і білорусів».

Довічний московський правитель розправляється з українською історією та її чільними постатями. У цьому контексті, за путінською версією, – і «заколот Мазепи», і винятково зневажлива оцінка діянь Симона Петлюри, Михайла Грушевського, Степана Бандери. Виявляється, Московія, що з волі Петра І («це той перший, що розпинав нашу Україну», – Тарас Шевченко, «Сон») з 1721 року почала йменуватися Росією, не поневолювала наш народ, не знищувала найменші ознаки державності, автономії, а навпаки.

З цього приводу найлаконічніша відповідь – у Шевченковій максимі: «Брешеш, людоморе!». Так він відгукнувся у «Холодному Ярі» ще в грудні 1845-го на оцінку одним із путінських «предтеч» українського гайдамацького руху. А сувора Кобзарева настанова «розбойникам неситим, голодним воронам», тим, хто впродовж століть убиває і при цьому ще й звинувачує, оббріхує борців «за святую правду-волю», навряд чи втрачає актуальність:

Стережіться ж,
Бо лихо вам буде,
Тяжке лихо!.. Дуріть дітей
І брата сліпого,
Дуріть себе, чужих людей,
Та не дуріть Бога.
Бо в день радості над вами
Розпадеться кара.

Однак наразі до моменту істини, коли це доленосне попередження буде почуте і неодмінно втілиться, коли підтвердиться народна істина «брехнею світ пройдеш, однак назад не повернешся», – неблизька терниста дорога. Тим паче, що суспільство в нинішній РФ – «колективний Путін», а озброєна до зубів імперська армада, що б вона не витворяла, від колективного Заходу зі значною міролю «шрьодерізованою», «газпромізованою» елітою не зустріне жодного опору, окрім хіба «стурбованості» та згоди нинішнього глави Білого дому, що чинний президент РФ – убивця.

Поки що ж своєю статтею «Про історичну єдність росіян та українців» господар Кремля не тільки задовольняє імперські амбіції своїх співвітчизників, але й, показово бравуючи перед світом, попереджає громадян нашої держави про підготовку до прийдешнього силового армагеддону, як і про те, що, відповідно до концепції «Русского мира», від планів цілковитої «зачистки» України «миротворець», фактично розвиваючи нацистські практики у стилі московських імперських традицій, не відмовиться ніколи. За його вердиктом, українська державність – випадковість, непорозуміння.

Путін в уявній тозі історика безапеляційно зрікає, що «на прикладі УНР видно, наскільки несталими були різноманітні квазідержавні утворення, які виникали на просторі колишньої Російської імперії під час Громадянської війни та смути». Нехтуючи право націй на самовизначення, жалкує, що «до тексту Декларації про створення Союзу РСР, а згодом до Конституції СРСР 1924 року внесли право вільного виходу республік із Союзу». Таким чином, зазначає «собиратель», «у підвалини нашої державності було закладено найнебезпечнішу «міну уповільненої дії». Вона й вибухнула, як тільки зник страхувальний, запобіжний механізм у вигляді керівної ролі КПРС, яка в підсумку сама розвалилася зсередини».

Хоч і довічний правитель РФ неодноразово чесно констатував, що ленінсько-сталінський проєкт під назвою СРСР – та ж Російська імперія, тільки в іншій формі, він не може вибачити тодішньому лиховісному режиму, який фізично знищив мільйони українців, начебто прихильності до нашого народу. «У 20-30-і роки минулого століття більшовики активно просували політику “коренізації”, яка в Українській РСР проводилася як українізація. Символічно, що в межах цієї політики за згоди радянської влади до СРСР повернувся і був обраний членом Академії наук М. Грушевський, один з ідеологів українського націоналізму (насправді Михайло Сергійович перебував під упливом соціалістичних ідей, нерідко категорично дискутував з представниками українських націоналістичних течій, зокрема з Миколою Міхновським – В. В.)», – по-своєму розставляє акценти підписант опусу «Про історичну єдність росіян та українців». А після цього рече: «Разом з тим під виглядом боротьби з так званим російським великодержавним шовінізмом українізація часто нав’язувалася тим, хто себе українцем не вважав. Саме радянська національна політика – замість великої російської нації, триєдиного народу, що складається з великоросів, малоросів і білорусів – закріпила на державному рівні положення про три окремих слов’янських народи: російський, український і білоруський». Ось так в інтерпретації «історика» Путіна саме комуно-радянський режим, який творив для України «рай» голодоморами, концтаборами, фізичним винищенням тих, хто виявляв національну свідомість, і «винен» у постанні українського народу.

При цьому довічний московський зверхник правдою вважає лише свою брехню. І такий погляд опісля оприлюднення згаданої статті покликаний стати «канонічним», безпомилковим, єдино істинним для російського населення, путінської п’ятої колони в нашій державі (політструктур, філій кремлівської церкви), а також для суттєво збаламученої частини українського суспільства, що ностальгує за радянським минулим. Саме такій авдиторії адресоване «одкровення» новітнього «собирателя»: «По суті, українські еліти вирішили обґрунтувати незалежність своєї країни через заперечення її минулого, правда, за винятком питання кордонів. Стали міфологізувати і переписувати історію, викреслювати з неї все, що нас об’єднує, говорити про період перебування України в складі Російської імперії та СРСР як про окупацію. Спільну для нас трагедію колективізації, голоду початку 30-х років видавати за геноцид українського народу».

У цьому ж контексті – й оцінка активної фази війни, яку розпочала Росія проти України після втечі Януковича з Києва. «Про інтереси українського народу не думали й у лютому 2014 року. Справедливе невдоволення людей, викликане найгострішими соціально-економічними проблемами, помилками, непослідовними діями тодішньої влади, просто цинічно використали. Західні країни безпосередньо втрутилися у внутрішні справи України, підтримали переворот. Його тараном виступили радикальні націоналістичні угруповання. Їхні гасла, ідеологія, відверта агресивна русофобія багато в чому й стали визначати державну політику в Україні», – йдеться у статті «Про історичну єдність росіян та українців». І ні слова – про «зелених чоловічків», військове вторгнення (на фоні брехливих запевнень «царя» про «іхтамнєт») регулярних російських частин і контрольованих Москвою бойовиків із так званих ПВК.

Коли восьмий рік триває війна, розв’язана Кремлем, очільник держави-агресора переконує, начебто «Росія зробила все, щоб зупинити братовбивство». А попередньо він нагадує, що «за оцінкою Верховного комісара ООН з прав людини, загальна кількість жертв, пов’язаних із конфліктом в Донбасі, перевищила 13 тисяч людей. Серед них старі люди, діти». «Страшні, непоправні втрати», – наголошує Путін, звинувачуючи за вбитих окупантами громадян України самих українців. І при цьому називає збройне протистояння на Донбасі громадянською війною.

«Собиратель» залишається вірним і своїм поглядам на мовне питання. Хоч наче у відповідь на його твердження, що там, де російська мова, – Росія, український візаві російського президента пояснював своєму народові: «Какая разница». Попри такі та схожі пасажі, очільник Кремля безапеляційно стверджує: «Під удар потрапило все те, що об’єднувало нас і зближує дотепер. Перш за все – російська мова».

Виняткова агресивна, обвинувачувальна риторика – навряд чи просто словесна мана у традиційному стилі перекидання власних гріхів на потенційну жертву. Це відверте нагадування, що в питанні України російському імперіалізму «нужна одна победа… мы за ценой не постоим». Можливо, така позиція московського правителя мала б допомогти нарешті й чинному українському президентові перестати горіти жагою зустрічі з Путіним, сподіватися побачити в його очах мир. Адже якими б домежно доброзичливими не були наміри Банкової, у Кремля для української влади за умов, крий Боже, знищення нашої державності запрограмована відома доля. Якщо про це поки що відверто не говорить «цар», то його речниками виступають «наближені».

Аби не плекали ілюзій потенційні добровільні капітулянти, що хоч колись перебували на вітчизняному владному олімпі, процитуємо без перекладу недавнє зізнання віцеспікера Держдуми РФ Петра Толстого в ефірі телеканалу «Россия 1»: «На самом деле, мы – один народ, как сказал президент. Проблема только в кучке негодяев, которые антиконституционным путем там власть захватили. Вот их надо перевешать на фонарях… Украина, безусловно, часть нашей великой России».

Натомість сам Путін у своїй статті нарікає на те, що в Україні «не налаштовані всерйоз обговорювати ані особливий статус Донбасу, ані гарантії для людей, які живуть тут. Віддають перевагу експлуатації образу “жертви зовнішньої агресії” і торгівлі русофобією. Влаштовують криваві провокації в Донбасі». Лідер держави-окупанта докоряє нам за незгоду з кремлівськими планами, за опір. При цьому він не бачить, що зі зброєю в руках протистоїть захланному агресору українська політична нація, до якої себе зараховують і немало (якщо не більшість) етнічних росіян – громадян нашої держави.

Насамкінець «собиратель» та «історик» майже відверто погрожує. Він, знявши маску «братерства», зазначає: «І ми ніколи не допустимо, щоб наші історичні території і близьких для нас людей, які мешкають там, використовували проти Росії. А тим, хто вдасться до такої спроби, хочу сказати, що в такий спосіб вони зруйнують свою країну». Таким чином він нагадує навіть найвідчайдушнішим політичним сліпцям в Україні, хто сьогодні, як і вподовж століть, – стратегічний ворог номер один.

За умов, коли на імперські апетити Кремля відсутня адекватна реакція Заходу, коли все частіше, говорячи про цьогорічні домовленості Байдена-Меркель-Путіна, віднаходять паралелі з мюнхенською угодою 1938-го та пактом Ріббентропа-Молотова 1939-го, Україна залишається з ворогом сам-на-сам. Він, реанімувавши шовіністичну ідеологему про «триединый народ», фактично декларує початок чергового етапу «звільненння» України від українців, від державності, за яку віддали життя мільйони найкращих із-поміж найкращих синів і дочок нашого незламного народу, при цьому забуваючи, що концепт про нібито нездатність долати «непереможних» спростовує історія. Пригадаймо хоча б спільну перемогу українців, білорусів і литовців над московитами у битві під Оршею у вересні 1514-го року, тотальний розгром військом гетьмана Івана Виговського (за підтримки кримських татар) ворога у битві під Конотопом влітку 1659 року… зрештою, у цьому контексті – й звитягу порівняно недавнього часу: двістісорокадвохденна оборона Донецького аеропорту, відома як звитяга кіборгів.

Так, імперія вже не здатна зупинитися. Навіть читаючи ту чи іншу зневажливо-поблажливу брехню – чи то підписану «царем», чи то озвучену його прихвоснями, – не варто обманювати самих себе. Ворог не може стати другом, пітьма зла – світлом добра. Нині всім нам мала б допомогти визначитися, відкинувши відчай і сумніви, Ліна Костенко («Берестечко»):

Не допускай такої мислі,
що Бог покаже нам неласку.
Життя людського строки стислі.
Немає часу на поразку.

Тож попереду – направду доленосні суворі іспити. Для нашої держави. Для українського народу. Для кожного з нас.

26.07.2021
Віктор Вербич

Leave a Reply