Богдан Ковальчук. Російський привіт із дитинства

258

Моє кремсодово-діснеївське дорослішання перебігало в дев’яностих – в епоху, коли подвір’я столичних багатоповерхівок повнилися дружним гамором дітваків різного віку й калібрів, котрий час до часу розбавлявся відлунням ударів м’яча по асфальту десь за рогом, де старшокласники рубалися в «квадрат» бувалим у бувальцях кулястим. Старанно оминаючи солодкаві ностальгійні мотивчики в багатоголоссі пам’яті, згадую основну мелодику тогочасного київського надвір’я спальних районів: дитячий галас лунав здебільшого російською. Видається, ми взагалі не сушили собі голів ані через мову, ані через якісь там кордони…

Чимало моїх друзів дитинства мали родичів у Росії. Скажімо, незграбна Настя – кумедне дівчисько з двома білявими кісками та великими зеленими очиськами, що в лабіринтах моїх спогадів назавше зостанеться щонайстарше семирічним – щоліта на кілька тижнів катала під Тулу, де жила її бабця. Сірого, відомого в нашім дитячім середовищі як Сєрьожа Тхір, у вересні батьки забирали до Краснодарського Краю – «на историческую родину», як він сам пояснював, повертаючись зазвичай на початку жовтня. І так далі, й до того подібне. Кожен другий, коли не кожен перший, мав сякий-такий стосунок до «наддержави».

А телебачення тогочасне – пам’ятаєте? Часто-густо мультики транслювали російською, і всі довкіль це мали за норму, за таку собі несхитну аксіому. Звичайно, ніхто не применшує досягнень основоположників отчизняної локалізації на світанку незалежності – цей грандіозний феномен, як і культурні процеси України у дев’яностих роках загалом, нам тільки належить осягнути, – проте чимало телепродукту родом із минулого особисто мені в пам’ять закарбувалося саме в російськомовній іпостасі.

Книжки мовою північного сусіди – й багатовікового поневолювача України за сумісництвом – узагалі квартирували чи не в кожній оселі, де мені дитиною випало побувати. Пригадуєте засилля детективно-бульварного шировжитку з-за порєбріка? Всілякі донцови, полякови, дашкови та інші майстри писати по стоп’ятсот книжок на рік окупували полиці квартир киян і дещицю дозвілля їхніх власників, не присвячену телевізії. А ще з рук у руки мігрували переклади закордонних авторів-фантастів, дитяча література, видана за ліцензіями творців тогочасних мультсеріалів, спеціальні журнали для наліпок, часописи про комп’ютери та ігри для них, інші періодичні й неперіодичні видання, і все це – російською. З винятками, звісно, але чи пам’ятаєте ви їх? Отож.

Якось ми зі згаданим Сєрьожею Тхором бавилися на дитячому майданчику проти рідної багатоквартирки: закопували одне одного в пісок, жбурлялися камінцями, з’їжджали з проіржавілої гірки макітрами вперед, гарцювали по залізобетонних Т-подібних «грибках», які не надто уважному малолітньому стрибунові загрожували щонайменше скрученими в’язами, – словом, гаяли дозвілля так, як і належало дітям дев’яностих. У розпалі забави Сєрьожа чи то жартома, чи то цитуючи батьків, а чи то казна-котрою своєю чакрою ввіп’явшись у канал передавання інформації з майбутнього, зрік: «Війни Росії з Україною ніколи не буде». Фраза, бовкнута нібито мимохідь і ні до чого, запам’яталася на довгі роки – частково тому, що нівроку так контрастувала зі звичним тоді тематичним полем спілкування (які, на Бога, України-Росії у шість років?!), хоча здебільшого через теперішні події.

Із особистого архіву. Світлодарська дуга, грудень 2017-го

У дві тисячі восьмому Сєрьожа Тхір гайнув у Росію незворотно. Хтозна, як склалася його доля. А я, плюс-мінус тоді само знічев’я перейшовши на українську (і спіткавши негаданий опір рідного Києва, та про це іншим разом), сповна відчув, що означає переривати зв’язок із дитинством.

Пишучи ці рядки українською, нею виформовуючи першу усвідомлену думку кожного нового дня, а ще – раз поза раз озираючись на чотири роки волонтерської діяльності для ветеранів російсько-української війни, вимушено переміщених осіб і літніх людей, покинутих напризволяще безпосередньо перед «нулями» у спотворених гарматнями хатах, мимохіть розумієш, до чого разючі зміни з нами відбулися. Часто – непомітно, проте завжди – остаточно.

…Настя, що в дев’яностих регулярно навідувала бабусю під Тулою, нині є відомою в Києві волонтеркою. Сподіваюся, вона якимсь незбагненним робом усе-таки прочитає цей текст і впізнає себе. Може, згадає навіть Сєрьожу Тхора і його «передбачення» з далекого минулого, яке мало зухвалість не лише справдитися діаметрально протилежним, але й незлецьки гіперболізованим чином.

«Війни Росії з Україною ніколи не буде». Може, вона просто не припинялася, Сірий?

29.07.2021
Богдан Ковальчук

Leave a Reply