* * *
Місячне колесо скрипне з млиновим у такті.
Ноги, розбиті в кров, обпікає чумацька сіль.
Ти спалив на свічі всі укладені з світом контракти,
Де зміївсь компромісно півстертий курсив.
Чорний млин. Білий Місяць. І серце, мов комір – нарозпаш.
Ти прийшов сюди – містика? милість? закопаний скарб?
Та щемить у душі, ніби чистиш гвинтівку на розстріл
(Власний), і куля непущена плоть пропіка.
У життєвих звершеннях – нуль, хоч повісся на ньому.
Поцілунок у спогаді – гріш у руці жебрака.
Мов сорочку пітну, роздираєш на грудях утому.
Так ніхто не кохав. Однокрила любов – ох тяжка!
Я зранений, мамо! Вимий сіль з ран мені, мамо!
Шлях Чумацький засіяно сіллю, немов Карфаген.
Ти ніколи (о щастя!), ніколи не знатимеш, мамо,
Як то тяжко – палити пергаменти добрих імен.
І сорочка, і віра давно вже подерті на клапті.
У дірявій торбині не знати ще скільки хвилин.
Що напишеш на клаптях сорочки? Молитву? Прокляття?
Бог і небо мовчать. І мовчить, хоч все відає, млин.
З-під млина вовчим оком на мене косує містика.
Із душі облітає лушпиння імен та чинів.
Тільки ноги в крові, тільки руки у борошні Місяця,
Тільки зорі у темряві… Зорі – друзі чи ні?
* * *
Ви-верження, ви-вершення, ви-віршення…
«Ксерокс – Ксеркс» – от і рима. А зміст?
Слова мнеш, терзаєш, немов навіжений.
Зблиснуло? Згасло. Знов у пітьмі…
Рядки натягуєш так, що аж тріскають.
В’яжеш вузлами… Чи витримає?
До біса! Поставити хрест у дві риски.
Ні! – в цій строфі гарна рима є.
В очах – скабки снів. Ранок зайде без стуку.
Сонце ковзне по хапливій кирилиці.
На те, що вночі народилося в муках,
При світлі подивишся – скривишся.
Зчорнили папір твої черти і рези.
Слів обрубки. Рядків короста.
А ти думав, поезія –
Це тобі отак просто?
* * *
Ти поглянь-подивись:
Уже ходять прожиті літа
У твоїх кросівках старих,
А спогади про юнацтво
Ховають глибоко до кишень
Фотки дівчат, яких ти колись
Не запросив на побачення…
Ти поглянь-подивись:
Ти ж іще молодий,
Тільки де та межа,
Коли «ще» стає «вже»,
Коли буде не можна
Танцювати на вулиці,
Цілуватись на людях
І гуляти містом всю ніч?
А зараз
Можна висмикнути сивину,
І вдягатись яскраво,
Діти з тобою на «ти»,
Літні люди говорять «синку»,
Дівчата фліртують.
Але друг твій вже має сім’ю,
Ти звеш свого друга «старий»,
І з часом іронії в цьому слові
Все менше і менше.
Ти поглянь-подивись:
Може юність – це справжнє життя,
А решта – лише доживання?
Чи є життя після юності?
Якось вранці у ванній,
Розчісуючись біля дзеркала,
Із жахом виявиш сивину
І подумаєш: «Все…»
Ти поглянь-подивись:
Ну чому ти так певен,
Що найкраще лишилось позаду?
Що прожиті роки
Доносять старі кросівки
І розчиняться з хлюпотом
В сірих буденних зливах,
І життя твоє буде
Як денце старої чашки?
Ти іще молодий,
Ще дівчата фліртують,
Ще діти говорять «ти»,
Ще кросівки нові
Й денце чашки біле й гладеньке.
Та вже тріщинка перша на чашці,
Й під очима вже перша зморшка,
Сірі будні шмагають дощами,
І кросівки нові протікають,
І у шумі дощів
«Ще» так схоже на «вже»…
Ти поглянь-подивись
І не плач…
Негритянська пісня
(за мотивами Ленгстона Х’юза)
Чорна шкіра, чорне вугілля, чорна робота…
Ми ніколи не бачили Африки, ніколи не чули тамтамів.
Наше небо – це небо Гарлема понад дахами нетрів,
Наша доля – збирати у шапку центи від білого пана.
Ви, білі, клялися на Біблії, і з чорних ліпили рабів
За образом і подобою свого пуританського світу.
Наш піт ставав діамантами у прикрасах ваших жінок.
Наша музика стала джазом у ваших клубах.
Ваші білі долоні від жадоби вічно липкі.
І балахони білі, наче вітрила «Мейфлауера».
В той час, як ви напиваєтесь за табличками «Тільки для білих»,
Ми куримо марихуану і б’ємося до крові.
Ми – чорні, ми страшні негри у брейдах і рваній джинсі,
З пістолетами за поясами, з кастетами у кишенях.
Наші білі зуби для вас – наче ікла пантер.
Вас страшать чорні ночі і чорні квартали.
Ви не забули, як в’яжуться зашморги для суду Лінча?
Не відіпрали із балахонів кров Мартіна Лютера Кінга?
Слухайте ж, сучі діти, як звучить негритянський джаз –
Це вам не «Yankee Doodle» чи співи в церковному хорі!
Ви нас нарекли дикунами – ми не вміли в’язати краватки,
Не курили гаванських сигар, не пили бразильської кави.
Ви, відгодовані білим хлібом, відпоєні молоком,
Знаєте, скільки чорного труду у кавовому зерняті?
Ви вірите у всесильність біллів і конституцій,
Вірите у сльозогінний газ і у кийки полісменів.
Та не забувайте – в наших серцях чутні відлуння тамтамів,
А в нашій крові й досі гарчать пантери!
* * *
Я лечу над безберегим морем
В тихім сяйві сонної води.
Море – наче древо синьокоре,
Білі баранці – його плоди.
Жаль, землі на обрії не видно –
Хоч тверда, і тьмяна, і важка,
Але завжди є суха стеблина
В бортовім журналі моряка.
Коли штильне море світ кулястий
У первісну пласкість випрямля,
Коли воду розсікають ласти –
Під тобою також є земля.
Крила у юнацькій непокорі
Небо тнуть, як тишу голоси.
Я лечу над безберегим морем
І не знаю, доки стане сил.
Я повівся підло із землею –
Проміняв її на пару крил.
Що мене ще досі в’яже з нею?
Та тріпають спогади-вітри
Сторінки зачитані й затерті
Марно і немарно житих літ.
Я готовий до своєї смерті,
Та хотів би вмерти на землі.
* * *
Більярдними кулями яблука
Хвацько ганяє серпень.
В тому саду, де я блукав
З очорнобривленим серцем.
Кий – промінь скісний, трав зелене сукно.
Літо назовні, всередині осінь.
…Все іще мрієш зустрітися знов?
…Вже настраждався, досить!
Не благаю падучих зірок у небес.
Яблука врозтіч – промах!
Руки розвів – на обійми? На хрест?
…Чемно кивнеш, мов далека знайома.
Що скажеш тепер? «Все спливе, як вода»,
«Ти наче брат мені», «Будемо друзі»…
…Влучний у серпня удар!
Яблуко в лузі.
Leave a Reply