Максим Черешня. «Федорівщина», або Замовна журналістика під прикриттям вдавано-чесних мотивів

335

Петро Іванович Коцюбинський привідкрив вікно, щоб у його квартиру пробралося вранішнє морозне та свіже повітря. Ніч була неспокійною… майже щогодини він прокидався від жахливих видінь і у кожному з них приходила його колишня дружина Ірина Федорівна. Петро Іванович в черговий раз протер долонею мокрий від поту лоб, зробив глибокий подих і йому вкотре здалося, що минуле життя нарешті відпустило його… Через 30 хв прискорених зборів сорокарічний власник адвокатського бюро стрімко, але обережно пересувався на білому Фольксвагені, що залишився йому після непростого розлучення…

Відчуття підвели адвоката. «Двірники» на лобовому склі своїм першим помахом повернули його до скандальних подій, що отруїли останні два роки його життя. До пам’яті навернуло момент, як в невеличкій закритій кімнаті він, його колишня дружина та їхні адвокати ділили «спільно нажиті» автомобілі. В результаті «чесного» поділу Ірині Федорівні дістався майже новий сімейний «Мерседес» та невеликий «Опель кабріолет». Його «здобиччю» був згаданий семирічний «Фольксваген».

Перед автомобілями майже три місяці ділили побутову техніку… «Якби не адвокат, – думав Петро Іванович, – віддав би одразу більшість всього, що вона просила. Міг зберегти масу нервів і часу». Перед побутовою технікою ділили меблі…, а ще раніше батьківський будинок… Все це звичайно було дуже неприємно, але не це бентежило адвоката.

Як би це дивно не звучало, найбільшою проблемою Петра Івановича була професія колишньої дружини. Точніше все, що навколо цієї професії відбувалося. Справа в тому, що Ірина Федорівна працювала досить відомим місцевим журналістом. Завдяки цьому факту з її легкої руки їхнє розлучення стало історією, за якою неначе з поп-корном в кінотеатрі спостерігали всі дорослі містяни. Після виходу першої статті у міській газеті (яку передрукувала добра сотня інтернет-сайтів) його, звичайного провінційного адвоката, у місті знав кожен. Стаття «викривала» всі таємниці його подружнього життя і виставляла Івановича таким собі гулякою-хлопцем, що «неодноразово зраджував її, і мав велику схильність до побиття» своєї дружини. Стаття звичайно ж була неправдивою, але населенню, яке «хотіло» ненавидіти «неврівноваженого хапугу-адвокатишку» цей дрібний факт не цікавив…

*   *   *

Якщо публікація зробила колишнього чоловіка місцевим антигероєм – вона ж надала Ірині Федорівні образ жертви, і судячи з усього, такий образ жінці дуже подобався. Тема була дуже «класною» і, як часто любила сама ж повторювати – «народ це захавав». Єдиною незручністю був той факт, що в кожному магазині всі намагалися їй співчувати і роль, яка зробила її об’єктом обговорення «номер один» – автоматично виключала гарний настрій та усміхнене обличчя в публічних місцях. За цим журналістка дійсно сумувала, але це не зупиняло її. Кожного дня Федора (як називали її колеги) з-під пера випускала все нові та нові подробиці їхнього сімейного життя, що добавляло розлученій фантазерці не тільки співчуваючих прихильників, але й чималу суму гонорарів від місцевої преси.

*   *   *

Роль «ізверга» не подобалася Петру Івановичу, але він до неї майже звик. Коло його спілкування звузилося до підлеглих, які, потрібно віддати належне, морально підтримували його сторону, за що, до речі, теж неодноразово отримували гнівні погляди «справедливого суспільства». По типу: «ця руда працює у того.. про якого писали, що бив дружину… і як на такого можна працювати…?». Тому адвокат завжди спішив на роботу. Там відчував спокій і на певний час забував, що повертаючись з роботи він забігатиме в магазин перед самим його закриттям, щоб не ловити погляди ненависті всіх тих, хто стоїть в чергу до касирки, яка його теж ненавидить…

Коли Петро Іванович зайшов до офісу, колектив стояв біля Валюшкиного комп’ютеру. Валюшка, що нещодавно вийшла з третього дикрету, вже звично для нього ховала очі і адвокату було зрозуміло, що вони дружньою компанією перечитують чергове «творіння» його колишньої.

Цей момент завжди був неприємним і трохи навіть страшнуватим. Петро Іванович дивився в очі своїх підлеглих і боявся, що їхній погляд стане таким самим скляним, як у касирки в супермаркеті. Боявся, що ця лабуда від його дружини введе в оману і найближчих у його житті людей.

*   *   *

Проте Петро Іванович помилився за день вдруге. Чим ближче він підходив до своїх колег тим більше по характеру їхньої поведінки розумів, що жарт: «ну що, яку руку моєї Федорки я відкусив сьогодні» – не актуальний. Колеги були ніяковілі, але морально піднесені. Іванович, серце якого колиталось від хвилювання вперше за багато років не вітаючись обійшовши за спини співробітників глянув на монітор Валюшкиного комп’ютера.  Великими літерами на одному з провідних міських сайтів майоріла стаття:

ФЕДОРИНЕ ГОРЕ

«У відомої місцевої журналістки Ірини Федорівни Коцюбинської вчора ввечері пограбували автомобіль. Крім коштів з автомобіля пропали і особисті речі, зокрема ноутбук журналістки. Зловмисники виклали в мережу матеріали “професійної” діяльності Ірини».

Далі йшов довгий перелік всіх псевдовикривальних статей, які його дружина начебто готувала під «чесним незаангажованим журналістським кутом». Стаття публікувала матеріали переписки «Федори» з замовниками і навіть вартість робіт та реквізити оплати. Об’єктами журналістських розслідувань, як правило ставали ті чи інші місцеві політики, а замовниками відповідно виступали їхні опоненти. З матеріалів переписки було видно, що в процесі очорнення приймали участь і інші колеги журналістки. Частина коштів йшла головним редакторам за розміщення матеріалів. Апогеєм викривних матеріалів стала переписка з начальником поліції. По її грайливому форматі було видно, що його екс-дружина мала більше ніж просто добрі відносини з місцевим поліціянтом… Петро Іванович бачив все гірше і гірше. Він спробував протерти очі, але не встиг. Його ноги підкосилися і він стояв на колінах. Десь здалеку він чув голос Валюшки і до його свідомості приходила думка, що він помирає.

*   *   *

– Оце к…а – почув він жорсткий чоловічий голос – довела чоловіка до такого стану! А я знав що воно стерво і що жінкам не можна довіряти.

– В раю так не матюкаються – посміхнувся сам до себе Петро Іванович з розумінням того, що думаючи про смерть сьогодні помилився втретє. Навколо лікаря в білих халатах стояли його співробітники.

– О! Отямився! А ви кричали: «Помер, помер!». Від такого не помирають! У мене таких три Федори по життю було – всіх пережив – і дбайливий лікар грубою чоловічою рукою поправив подушку під головою Петра Івановича, який зі слізьми на очах вдячним і ніжним поглядом дивився на рідний собі колектив.

Ірпінь, Будинок творчості письменників, 2014 р.

Leave a Reply