«І що ми за народ такий», – нерідко повторював/запитував/констатував/подивовувався Володимир Яворівський у своїх публікаціях та виступах . Нині знову мимоволі згадується ця ма́ксима, коли думаєш про все-таки несподівані навіть для найзатятіших песимістів результати соціологічного дослідження групи «Рейтинг», проведеного впродовж 23-25 липня 2012 року. Вони спростовують твердження, буцім у минуле Україну тягнуть суто представники поколінь «учорашнього дня», зациклені на комуністично-радянських ідеологемах. Здавалося б, з відходом у небуття цієї когорти земляків наші держава та суспільство перейшли «точку неповернення», оскільки незабаром диктуватиме правила покоління, народжене після 1991-го.
Але, схоже, не так сталося, як гадалося. Якщо не ставити під сумнів результати згаданого дослідження, з тезою чинного правителя Кремля та улюбленця шовіністично, імперськи налаштованих жителів РФ «Росіяни та українці – один народ, який належить до одного історичного і духовного простору» погоджуються 44% тих, кому від 18 до 29 років. Тобто, майже половина представників нової ґенерації – тих, хто сформувався після відновлення української державності – мислить про минуле, сьогодення, майбутнє у путінській парадигмі. Навіть у лавах представників найстарших поколінь (віком за 60 років) прихильників «єдиного народу» менше: 42%. Так само, як і категоріях віком 30-39, 40-49, 50-59 (40%, 39%, 39% відповідно).
Звісно, не варто фетишизувати результати опитувань тих чи інших структур. Принагідно пригадаймо актуальне зауваження Марка Твена про три види неправди – «брехню, нахабну брехню і статистику». До того ж, мабуть, не зовсім випадково матеріали «Про історичну єдність росіян та українців», розміщена на сайті Кремля 12 липня, та «Суспільно-політичні настрої населення», оприлюднені соціологічною групою 27 липня, з’явилися плюс-мінус одночасно. Це все – складові одного, проте не єдиного «подарунка» до 30-річчя української Незалежності. Адже майже п’ятдесят відсотків молодих українців, які кажуть «так» путінському розумінню народу, – це наша найубивчіша поразка за останні тридесят літ. Як і, відповідно, найістотніша перемога споконвічного стратегічного ворога, причому здобута не завдяки телебаченню чи «воїнству в рясах».
А наслідки цієї перемоги над віртуалізованим, вільним од власної історії поколінням не змусить на себе чекати. Якщо вже зараз, згідно з результатами опитування того ж «Рейтингу», тезу про єдиний народ підтримують 65% мешканців Сходу та 56% мешканців Півдня, то, як із саркастичним надривом волав пісняр Святослав Вакарчук, «веселі, брате, часи настали».
Перефразовуючи Лесю Українку, без надії сподіватися на спонтанне навернення до України сучасного молодого покоління не варто. Якщо воно візьме у свої руки владні важелі, держава може опиниться коли не перед прірвою, то у черговому глухому куті. Сумний, а чи то пак трагічний парадокс, адже рушієм усіх трьох революцій (на граніті, Помаранчевої, Гідності), що вселяли надію на незворотність торжества ідеалів українства та демократії, була молодь.
Інше питання, що навіть такий тривожний сигнал, сувора правда, хай і найубивчіша наша поразка, – ще не вирок у стилі знічев’я кинутого Ю. Тимошенко «Фсьо пропало». Відповідно до результатів опитування, 52% тих, кому від 18 до 29 років, все-таки не погодилися із нещодавньою заявою чинного президента РФ, що «росіяни та українці – один народ, який належить до одного історичного і духовного простору». Хоча число таких незгідних з-поміж інших вікових категорій більше.
Тепер уже перефразовуючи згадану вище пані Юлю, ще не все пропало. За українську молодь, яка, зазвичай цього сповна не усвідомлюючи, опиняється у полоні путінської імперської пропаганди, треба боротися. Це «треба», безумовно, слід адресувати й самим «господарям майбутнього», і владоможцям, і освітянам, діячам культури та мистецтва, літераторам, журналістам – словом, усім, хто не хоче чергової втрати української державності; тим, хто так чи йнак пам’ятає вистраждане Володимиром Винниченком зізнання, датоване ще 25 травня 1918 року: «Читати українську історію треба з бромом, – до того це одна з нещасних, безглуздих, безпорадних історій, до того боляче, досадно, гірко, сумно перечитувати, як нещасна, зацькована, зашарпана нація тільки те й робила за весь час свого державного (чи вірніше: півдержавного) існування, що огризалася на всі боки…. Уся історія – ряд, безупинний, безперервний ряд повстань, війн, пожарищ, набігів, військових переворотів, інтриг, сварок, підкопування. Чи не те саме стає тепер? Тільки хотіли жити державним життям, як починається стара історія: Москва всіма силами вп’ялась і не хоче випустити».
Однак усе-таки найістотніший внесок у перемогу ворога завше робили самі українці, й не лише з числа колаборантів, п’ятої колони: передовсім – із компанії байдужих, тих, хто сповідував/сповідує принцип «Моя хата скраю…» без його другої частини.
Та одужати від політичної сліпоти, пандемії національної байдужості не так і нереально. Якщо, звісно, цього захотіти. Зуміти почути оптимістичну візію Василя Симоненка:
Народ мій є! Народ мій завжди буде!
Ніхто не перекреслить мій народ!
Пощезнуть всі перевертні й приблуди,
І орди завойовників-заброд!
І хай би як не дезорієнтовували наших земляків – зокрема молодих – місцеві «ліквідатори української державності» (теза Дмитра Яроша), навряд чи більшість сумнівається, яким «раєм» обернулося би повернення в московські «обійми». Адже імперія не здатна відмовитися від традиції своєї багатосотлітньої війни, доки не залишилося жодного, хто усвідомлює себе приналежним до українського, а не «єдиного», згідно з канонами «русского мира», народу.
Віктор Вербич
Leave a Reply