Ані рудої миші. Де вавилонське стовпотворіння? Папа Франциск самотньо благословляє на порожній площі святого Петра.
«Коронавірус виявиться минущою пандемією. Вчені винайдуть вакцину. Все це мине. Мало хто пам’ятатиме. Але не мине страх перед смертю, перед потойбіччям», – прорікає посеред березня дзеркального дві тисячі двадцятого року вісімдесятичотирилітній перуанець Маріо Варґас Льйоса. Поставив крапку, виснувавши глибше Великого каньйону на ріці Колорадо: «Страх перед пошестю – лише страх перед смертю, що тінню супроводжує нас усе життя». Тінню… Бери його морока!
Саме час багато читати. Але в хаті – непосидлива челядь, годі усамітнитися з книжками. Весна в розповні. Напроти вікна брунькується темно-червоними пуп’янками та вистрілює білим цвітом старезний абрикос із брунатно порепаним, укритим де-не-де зеленкавим мохом стовбуром. Золоті волохаті бджоли віртуозно диригують розквітлим дивом. Попри чепурний карантин розкошує на Михайловому столі розгардіяш: рахунки, квитанції, журнали. Вередливо погавкує сусідська вівчарка. Їй затісний вольєр два на три метри, а хазяї не пускають погасати на привіллі, бо перекопують.
– Чом депутати не роздають маски на кожному кутку, як газети, листівки, гречку, гроші перед виборами? – на грядці під ранню зелень, що знайшла освітлену місцину поміж фруктових дерев, бідкається Михайлів сусід Гриць, тримаючи заступа-городника. От-от напне поліетиленовий парник на пластмасових стійках у дугу. В новинах його віднесли в зону підвищеного ризику: дев’ятий десяток топче ряст, а міністр охорони здоров’я – до безнадійних, живих трупів – кому за шістдесят п’ять і кого даремно рятувати.
– Їду маршруткою з базару, купив псові кісток у знайомого м’ясника. – Гриць – дідок низькорослий та сутулий, коли промовляє, то розпрямляється, витягується, прагне вивищитися над бесідником, змахуючи замість крил руками, жилавими не за віком. – Натягнув захисну маску, її носіння, кажуть, є виявом любові до ближнього. Пересохло. Кашлянув. Усі налякалися (у Михайловій уяві заблимали вогниками перестороги десятки очей). Нарвався: «Чому з дому вийшов, діду?!». Хух – не відлупили…
Гриць видихає з полегкістю, поправляє заношену помаранчеву шапочку-півника – дарунок од революційної молоді півтора десятиліття тому:
– Хоч не виходь за ворота. Не вернешся, мов ті заробітчани, які таборують на шосе перед зачиненим кордоном.
– У мене паніка через її відсутність, – грайливо відказує простоволосий, на дві голови вищий, але вдвічі молодший Михайло через поруділу дротяну огорожу.
У нього досвіду менше – не пережив стількох усесвітніх пошестей, скільки Гриць, відаючи їхню згубність. Як нині, коли на віддалі міряють температуру, а до владних будівель пускають за перепустками, звертатись просять електронною поштою чи телефонувати. На вході причепили скотчем список номерів. Батькам дошкільні́ та початківців раять відпустку або лікарняний. Легко радити. На скільки? На місяць, два, три?
Тож Михайло веде:
– Розпустили, та не всіх. Застав після робочого дня напарника. Чую слабкий кашель – ноги самовільно задкують. Всевишній причащає гіркими ліками.
– Коньяком треба лікуватись, – поклавши долоні на держак городника, повчає Гриць і рукавом змахує краплини поту з чола. – У передачі говорили.
– Три-, чотири-, п’ятизірковим?
– Не знаю. Не казали. Де нема співця, послухаєш і горобця.
– Число зірок – важить багато, – звеселяє Михайло. Він вичитав, як побрехенька про лікування коронавірусу метанолом, що окислюється до формальдегіду, проте на запах і смак не відрізняється від етилового спирту, призвела до загибелі трьохсот іранців.
Коли оголосили карантин у країні, де багатії рознесли заразу в парламенті та поза ним, повернувшись чартерами з ресторанів Куршевелю у Французьких Альпах (наїлися від пуза!), і сховались в обладнаних не для простаків палатах столичних лікарень, то посадовці наплодили суперечливих заяв, що зрикошетили. «Миємо руки і чистимо кулемети», – покотилося простолюдом гасло з приміткою: «Поки миєте руки з милом, не забувайте, що в Україні війна, де гинуть не від коронавірусу, а російських куль». Сьомий рік.
– Носа з дому не показуй! Вуличних роззяв будуть відстрілювати. Норвезькі біатлоністки прибули, – розкотисто регоче Гриць; у нього сутужно із зубами – стирчать поодиноко. Натиснувши ногою на плічко металевого леза заступа, нарікає дитинно:
– Бенкет у чуму! Квартиранти справа куршевелять уночі з танцями. Сплять без поруху, доки не звечоріє. В неділю попруть шашлики жарити за місто. Чого? Їхня дворняга замість будильника виє, бряжчить ланцюгом – від того прокидаюся. Море турбот.
Він улаштовує вечорниці з телевізором. Родився безбатченком. Мати ним опікувалася, доки не спочила. У хвилі відверті не міг до пуття розтолкувати, чому не одружився, хоч мався заможно, не слабував: «Ніяк не знайду ідеал. Ходимо різними стежками. Та ще не вечір». Коли по відходу матері причіпливо просилися в приймачки, відрубував: «Вибачте, я голубий». Неправда. Чому не завів коханця? Терпима епоха, де голодному й опеньки м’ясо.
– Притомних віруси не знайдуть, – підбадьорює Михайло. Його кличуть Єпископом, бо набожний, не пропускає зборів євангелістів. Заробляє на хліб насущний автоперевізником, а на дозвіллі чихвостить чиновників за неповороткість і крадіжки, не криючись. У дяку йому автівку жовтянкою спаскудять і похоронний вінок у двір швиргонуть. Застрашують. Та в нього душа не з лопуцька:
– Розсудливим дах не зірве. Сусід Олійник правий: «Людоньки, не панікуйте! Не отруюйте останніх днів своїх!».
– Світ перевертом, а вмирати не хочеться, – Гриць обережно перевертає і розпушує шар ґрунту. – Поки базіки лякають, оброблю виноградник, сад… Парничок натягну.
– Навесні засіваєм річний достаток, – сипле сентенціями Єпископ. – Весна – наймудріша пора. Недарма в березні на літній час переходим.
Відколи коронавірус помандрував з Уханя, що на повноводій Янцзи, соціальні мережі переповнило замішання. Зашкалило вподобайками билицю про іспанку, яка нокаутувала сильних світу: «Даєте футболісту мільйон євро на місяць, а вченому в п’ятсот разів менше, і шукаєте порятунку? Просіть володарів Золотого м’яча винайти ліки!». Втішилися носії першої групи крові – ймовірність їхнього зараження оголосили найнижчою. Америка розвідала про крутійство з даними у вихідній точці підступної хвороби. Чотириста відпочивальників у Тиролі позивалися до чинуш за недбалість із поширенням інфекції, що звідти рознеслась Австрією. У Нью-Йорку вмирали щосімнадцять хвилин. Сполучені Штати вирвалися в лідери за хворими.
– Літо-літечко прилинь, – віддалившись од заклопотаного веснуванням сусіда, наспівно муркоче Михайло перед порогом, за яким у домашніх по кімнаті – жона і дітей двійко. – Ляжу-приляжу в житах, у волошках, у маках.
Мрійно задерши підборіддя, видивляється в блакиті птахів – перелітні давненько вернулись, у початках березня милувався журавлиними ключами. Намацує риму й образи:
– Крізь остисте колосся зирить сонце простоволосе… у вінку колосся… сонячне колосся… сонячне волосся… Абищо!
Путнього не виходило. Краса навкруг, а красні рядки не стеляться. Задумав згарячу «Хроніку коронавірусу» подібно до призабутого поета, який по лікуванні від розладу особистості на свої заощадження видав «Дев’ять місяців шизоїда» – першу в світі автобіографію від зачаття до народин, як значилося в анотації. Взорувати є на кого. Та ба! Перевершити Михайлові не стачило таланту, хоча римував од студентства і коли вчителював. У школі не затримався: водійські права знадобилися, принесли зиск і новий дім. Споминки про освітянські миті його полонили ідилічними малюнками за келихом безалкогольного пива з благочестивим Василем Олійником…
– Ми вільні люди у вільній країні, – розвівши долоні вбік, наче Оранта на мозаїках і фресках, стиха, проте пафосно починає рухливий лектор. Придивившись до слухачів, які вмостились в обшитих бордовим велюром кріслах, розгрішує:
– Приємно бачити молодь, – розімлілий в очікуванні обіду зал заворушився. Серед сотні вчителів переважали зрілі. Професор Олійник, сам не древній, поштиво вшпарив: – Є два періоди в житті людини: коли молода і коли вічно молода.
Публіка вдячно загомоніла, посвітліла від наснаженої бадьорістю блискітки, що бальзамом лягла на серце, зігріла по-людськи, а не тому, що в Європі якраз найтепліша зима в історії.
На гальорці чаївся Гнат Гультяй, газетяр, якого прозивали Ґав-гав за гавкітливу вдачу. Мешкав неподалік, на восьмому поверсі. «До неба ближче», – сповіщав тих, із ким шапкався. «Загруз у багні до рота», – зустрічні бридливо трясли кистями, коли не уникли ручкання, не обминули десятою дорогою. Він же не зважав, ліз у гущу, як не боявся.
Чому припер? Не вчителював, удосконалити ремесло йому без потреби. Заблукав? У прохолоду, тиняючись, волів зігрітись у велелюдній установі. Величався посвідченням журналіста із тисненням сріблянкою. Шкрябав. Уславився замальовкою про пристрасті в будинку, чиї вікна пильнував у бінокль. Замість гонорару дістав по мармизі по-доброму, по-сусідськи. Облишив благодатну тему не зразу, а коли вистежили й поцілили в біноклеве скельце з «воздушки». Раніше куратори підкидали документики. Служба деградувала, не заробиш і на буханець із маслом, і на шампунь кучері вимити…
– Змолоду він кучму заплітав у косичку, – припаливши цигарку, згадує відставник Андрій Поляченко. Сидить на лавиці людної алеї над в’юнкою річкою півобертом до давнезного приятеля Василя Олійника, який теж гуляв – от і зустрілись. – Зниділо, вицвіло, побила іржа сивини. Досі на зв’язку. Не обділений кебетою.
– У когось найперше вмирає волосся, – відказує Василь. Андрій перехоплює:
– У нього дитинка знайшлася. Закадрив молодуху, в доньки годиться. Любов…
– …заброду завела в блуди.
– На вхідчини кликав і на хрестини. Поважає.
Що Ґав-гав недорогий при медійних вереміях (закрутить, мов блекоти об’ївся), щебетали за півдецею міцненького в забігайлівках просвічені: «Дав Бог тому чортові довічну роботу: чорні вівці стригти, а вовну прати набіло».
Олійникові з Поляченком до тих теревенів байдуже. Їх вабили розмисли. Попри поразку президента, на щиті якого красувався оберіг «Армія, мова, віра», Поляченко далі вірить у триєдиність землі, серця, душі. Олійник стримано суперечить:
– Направду критично важливі три суспільні верстви: військові, лікарі, педагоги. Небоєздатна країна – приречена здобич. Громадяни чуються в безпеці за якісних медичних послуг. А люд свідомий плекає вчительство… От розтелепі в обсервації кортіло навідати родичів, заразила пару сіл, друга – парафіян, третя – замовчала, що коронавірусну дочку шпиталізували. Маємо вчити відповідальності. Освіта є наріжною в підмурівку держави. Неоднаково, за яким календарем і годинником жити: по-новому, за зеленим чи московським.
– Вірус не візьме непотрібного, – завбачливо звертає з магістралі розмови Поляченко, погладжуючи лівицею плішиве тім’я, не жде, поки Олійникові аргументи покладуть на лопатки, як траплялося.
– Забирає кістлява знуджених, – медитує професор на сяйливий річковий плин. – Все буде добре… Не всім… Не скоро… Не довго… Не бува добра забагато…
Поляченко раптово притупує, присвиснувши:
– Про вовка промовка! – киває в бік, звідки наближався розпатланий, але поголений писака, притримуючи наплічник.
Із ним не поручкались – профілактика із двометровою дистанцією в придачу з велінням кабінету міністрів. Ґав-гав простяг руку і вибаньчився, не втямив одразу. Підморгнувши Олійникові по-змовницьки, Поляченко перепитує:
– Не заразний, Гнатику-братику?
– Боронь Боже!.. А ви?
– Чому дома не сидиться в пандемію? – не прояснивши, чи здоровий, допитується Поляченко добрим поліцейським.
– За піною для гоління – закінчилася – пройшовся, послухав.
– І що говорять?
Гнат звітує скоромовкою:
– Кав’ярні зачинені не зовсім. Деякі на виніс каву подають у паперових чашечках, коли дзенькнути на номер, що на прикріпленому до дверей аркуші. Інші вивісили плакатики з порадами кавувати вдома. Багатьом не заплатять на Пасху. За що стіл накриють? Чув продавчинь зачинених магазинчиків: «Весняні пальта завезли. Нікому не треба. У нуль не вийдемо». У супермаркеті біля вокзалу збувають прострочене. Користають емоційною сліпотою покупців.
– Болить дотично, коли не втрачати глузд, – озвався Олійник. – Метро, поїзди, автобуси зупинились. Ресторани – на замку́, в лікарнях скасували планові операції. Пенсіонерам президент обіцяв підсобити тисячею гривень, а взяти нізвідки.
– Уявив себе фюрером, – повзагорідно розбурхує Ґав-гав, запобігливо поглядаючи на вербувальника з контори, де колишніх не буває. – Каже більше десяти не гуртуватися, у храми не йти. І зібрав олігархів (Професор мигцем косить на Гультяєві патли: «Міг би й помитися»). Словесно завалив країну десятьма мільйонами китайських експрес-тестів. Доправили в стократ менше! Попередник привіз мільйон безкоштовних, а чинний продає по чотири сотні гривень – доларів по чотирнадцять за курсом. Не забудьмо, хто барига.
Не заперечиш. При нестачі масок усередині країни їх продали за готівку в Іспанію. Словацький уряд витяг валізу з мільйоном євро, та німці перекупили.
– Згаявши два місяці, царьок вішає локшину відеозверненнями, коли хвороба охопила закутки. Досить глянути на інтерактивну карту. – Поляченко сидьма дражливо розмахує розчепіреними пальцями, а Гультяй вірним зброєносцем переминається за три кроки та підливає:
– За оптимістичними прогнозами ближче літа хворих поменшає. Мусимо митися з милом, не чіпати облич…
– Песимісти що кажуть? – перебиває Поляченко.
– Згадують грип-іспанку, коли по Першій світовій померло до ста мільйонів душ, п’ять відсотків землян, а перехворіла п’ята частина. Тепер заразиться вдвічі більше, поки за два роки все стихне. Прикиньте, від коронавірусу одужав стооднорічний італієць, народжений за іспанки!
– Затягнеться, – Поляченко присвистує (ошелешеним усе так робить). – Ушелепалися!
– Згадайте дев’яності, «Просто Марію», серіал мексиканський, – не вгаває Ґав-гав, перекладаючи зашморганий наплічник з правого на ліве плече й осмикуючи поли стьобаної курточки. – Натоді двори місяцями порожніли в чеканні, як там Марія Лопес, Хуан-Карлос, Хосе-Ігнасіо. Тут якісь тижні.
– Поможе чесність, а не клоунада, – відкинувшись плечима на спинку лавиці та потягнувши донизу блискавку на коричневій вітрівці, відставний полковник мружиться: сонцезахисні окуляри не взяв. Маску до кишені поклав, їх – ні, а не завадили б. – Брехня комуністичних достойників Китаю причинила тяжкі наслідки. Від грудня фіксували передачу вірусу людиною, та півтора місяця Пекін заперечував. Ефективніші – Південна Корея, Німеччина, Швеція. Не зупиняють усе, а відстежують заражених. Росія ж понтує – перекинула в Італію військові вантажівки з непотребом. І смертей там побільшало до тисячі за добу, і кілька прибулих росіян злягло.
– Найдужче постраждали, де найдовше живуть, – підтакує Гультяй, благально дивлячись на Поляченка (субординація!), бо задзеленчало й зі слухавки чутно жіночим голоском, що час малому на свіже повітря, а візок униз доперти самій несила.
– Біжи, Гнате, – змилостився пенсіонер, масажуючи черевце, потовстіле на зимуванні. – Благовірній – вітання! Оберігайтесь, та не в паранджі. Ховаймо на спід тягар наших бід!
Той біжки зник за закрутом. Просльозившись од сонячного лоскоту, Поляченко сентиментально ронить:
– Ет, потішив. Довгі літа однодумці.
– З оленем, немитим і поголеним? – добротливо виясняє професор, не відриваючись від смартфона і торкаючись сенсорних кнопок. Листувався з Ліною з Мілана в обміннику миттєвими повідомленнями про всячину: що канали Венеції очистилися – рибок видно, наскільки винні в коронавірусній галабурді підковоносі кажани з південнокитайських печер…
– З ним, Гнатиком-братиком, – Поляченко шарудить маскою, пора домувати. – Назвисько Ґав-гав я придумав, коли вербував, бо лащився.
По грі! Прощались знезараженим потиском. Флаконами антисептику запаслися на весь термін придатності.
Олійник накручував обертів кривулястими вуличками. Звихрювали душу Лінині дописи, коли Поляченко з Гультяєм околяса дорікали кермовому держави, що веде її до присмерку.
«Привіт, Васильок (змалку його ім’я по-квітковому переінакшила), з епіцентру коронавірусу – Ломбардії! Ситуація важка, хоча тут медицина найкраща. Спершу люд ігнорував застереження. У барах яблуку впасти ніде. Відтак заборонили пересування. Усі вдома! Один купляє продукти, вертається, лишає взуття зовні, переперає одежу, милиться під гарячим душем. Підлоги миємо з хлоркою, в кого на неї алергія – з алкоголем. Паску не святитимемо в церквах. Тримайся!».
І фото з багрянцем, зняте з власного балкона (заміжня за лікарем-італійцем), долучила: «Тривожне вечірнє небо. Коронавірусне».
Одписав буденно: «Попервах нас відпустили на три тижні, днями – ще на три. Контратакуємо вірус, виставивши лекції на платформу. Зарплату перераховують на картку без затримок. Трудимось і відпочиваємо. Нас пандемія ще не косить штабелями».
Відповіла зі смайликом – усмішкою до кутніх: «Оптимізм ніколи не зайвий. Будьмо реалістами і вимагаймо неможливого!».
Додала автопортрет-селфі чоловіка Алессандра після пів доби чергування в реанімації з підписом італійською: «Не почуваюся героєм. Біль у спині й утома пройде. Не здаваймося. Ніколи».
Ще б пак! Доконче. Ліна за дипломом – історикиня, її вабило Рісорджименто – махнула в італійські архіви за ґрантом і залишилась. У Василя – філософський вишкіл, у столиці захищав дисертації, кандидатську і докторську… Черкнув Ліні на ходу, ледь не перечепившись об опале гілля на стежці парку:
«Кажуть, що нині День історика. Шанувальники істини заперечують. Як на мене, для істориків кожен день – свято. Коли день продуктивний, незгаяний. Вітаю!».
Вигулькнуло біле сердечко в червоному колі: адресат у захваті. «Зацілую!» – солодко шепоче березень між дерев у бростях. Голосисті пташки цвірінькали веснянками.
Простолиць Олійник стрічає Єпископа, що сусідить через хату. Він у синьо-зеленому комбінезоні підмітає тротуар.
– Василю, анекдот. Похресниця так знезаражувалася, що на руці стерла тату: антисептик бомбезний!.. Ти з роботи?
– Із прогулянки. На роботу ходять, кого не шкода.
– Брат Андре з Льєжа (братами звалися Михайлові одновірці) повідав «Скайпом», що в Бельгії – ажіотаж, крутіший за різдвяний. Змітають мінералку, молоко, консерви, сухарі. Б’ються упаковками спагеті за рулон туалетного паперу!
– У нас не дійшли до краю.
– Ген-де на ринку цінних паперів зріс у ціні туалетний, – іронізує Єпископ. – Скуповують в Австралії, Японії… Чому?
– Чистоти фетиш, Михайле. Ідеальний товар – не псується.
– Бог простить, як не підеш у церкву, а коронавірус ні. Мене коробить, коли дивлюсь на причастя з однієї ложечки, та ще й з примовкою: «Слабкі вірою можуть не причащатися».
– Нічого не вдієш – природний добір.
Олійник відчинив хвіртку та, обтрусивши пил, увійшов у домівку. Походеньки, посиденьки, перемовини наснажували, бо викладацтво рутинне, з вигоранням. «Цінуватиму розкіш живого спілкування, картаті пледи на терасі, коли памороки від усмішок», – клявся, вимиваючи можливі підчепи.
Дружина теж повернулася. В них у мерії – купа-невеличка недистанційних клопотів. Закинула в кипень пригорщу вареників. Василь відкоркував солодкаве аліготе й ощадно розлив у два фужери. Діти повиростали й розлетілись.
– Оксанко, хочеш противірусної мотивації? – цмулить вино Василь. – Гемінгвей пережив сибірку, дизентерію, важке поранення на війні, авіакатастрофу, дві автотрощі… Став геніальним.
– І застрелився, – співчутливо мовить вона, насипаючи в тарілки вареників, що парують.
– Що не вбиває – посилює, а потім ламає. Така закономірність.
– Ніколи не думала, що за карантину дурнісінько, без пояснень хтось подарує улюблені жовті тюльпани, – оповідає дружина.
– Таємний залицяльник? Кожна пошесть є випробуванням на людяність. Не погоджуйся на менше, ніж заслуговуєш!
– На старість тобі жарти в голові.
– Яка старість? – занурюючи в сметану вареник на виделці, лукавить Василь. – Є чимало тестів, не лише на коронавірус. Я ж тримаю прямий кут на турніку – значить до весняно-польових робіт придатний.
– Не тільки до польових, – й Оксана на жартівливій хвилі.
По вечері Василь увімкнув ноутбук. Звідкимога жахтіли сенсації. Нідерландці вернули китайцям неякісні маски, іспанці – тести. Вартість нафти пробила дно. Саудівська Аравія натвердо поставила Кремль буквою зю. «Залишаюся вдома», – розпливалося різними мовами. «Аякже, в піжамі рятуєш світ, позираючи фільми про карпатського рейнджера, сварливу сім’ю», – подумки кпив.
«Не до вподоби? Повідай своє».
«Прошу».
За фабулою похворіла шлюбна пара. Вона температурила кількадень. У нього – затяжна болячка. За декаду явився маститий лікар. «Пізніше захворієте – скоріше вилікують, – переконує. – Суспільство й медицина швидко мобілізуються за однією лінією фронту». І переповідає, що від коронавірусу одночасно спочило подружжя в Бергамо, інше – в Чикаго. По шістдесяти літах од весілля. Вміє розрадити…
Мережив аж розвиднілося.
Морок розвіявся. Не відразу. Не після карантину…
Leave a Reply