Євгена Сверстюка справедливо називали совістю української нації. У цьому не компліментарному визначенні – суть цієї багатогранної та дивовижно цілісної особистості. А ключ до розтаємничення – здатність бути вірним своїй життєвій місії, повсякчасно (і непоказово, неепатажно) звіряти свої помисли, слова та діяння з приписами, подарованими совістю. Зрештою, це і спроможність за будь-яких обставин залишатися собою, бути чесним і вдячним, не нарікаючи.
Утім, про те, як не розминутися з собою, торуючи земний шлях, Євген Олександрович мовив ув есеї «Перед входом до тунелю»:
«Бути – це бути сином! Бути – це бути в опозиції, бути зі шпагою».
Але при цьому навряд чи варто його сприймати у якихось донкіхотських парадигмах.
Іноді Сверстюк – худорлявий та енергійний, внутрішньо зібраний – здавався вірним старозаповітним підходам. Дивлячись прямо в очі, тихим голосом він міг сказати співрозмовнику карколомну правду (зазвичай несподівано).
Євген Олександрович надзвичайно шанував тих, хто колись йому простягнув руку допомоги. У цьому переконувала повсякчасна, щира дружба з Андрієм Криштальським-старшим, а отже і з його родиною, зокрема – синами Петром та Андрієм.
Пам’ятаючи тих, хто чинив добро, Сверстюк не забував носіїв зла й особливо не панькався з ними. Однак якщо була спокута, то чинив уже відповідно до новозаповітних принципів. Приклад дружніх і, мабуть, братерських стосунків зі Святославом Пирожком – підтвердження висловленого вище.
Роздумуючи про долю нашого земляка, унікальної особистості, чиє ім’я назавше викарбувано на нетлінних сторінках незнищенної книги буття нашого народу, мимоволі розумієш, що це невипадково. Й тут-таки бодай побіжно згадуєш про феномен Горохівщини, яка лишень у ХХ сторіччі дала Україні Олексія Брися (курінного, одного з найперших командирів УПА), Валентина Мороза, Василя Слапчука… Тут формувався характер Ростислава Братуня, цими шляхами ходив Борис Степанишин, педагог і літературознавець, лавреат Державної премії України. Цей перелік можна (і, безумовно, треба!) продовжувати.
Проте, вочевидь, чи не найзнаковішою залишатиметься саме Сверстюкова постать.
«Я народився під щасливою зіркою: вона висвітлювала моє обличчя і ніколи не ховала його в тінь того місця, на якому сиджу. Навіть у найтемніші дні без просвітків я відчув, що моя зірка висока», – писав Євген Олександрович («На моїм віку»), попередньо зізнавшись: «І тільки в тюремній камері навпроти Св. Софії я остаточно прокинувся і зрозумів, що душа тужить до Вічного Неба». Ця зоря вела його з рідного Сільця до духовних верховин. Тож і Євген Олександрович душею намагався пригорнутися до свого отчого краю.
Коли Сверстюк приїздив, щоби помолитися на могилі батьків, поспілкуватися з земляками, не завше на його тепло адекватно відповідали: з рідної сільської церкви – виштовхувати в спину, бо ж вона зробилася московською; на зустріч із визначним краянином, коли він у Луцькому палаці культури презентував книгу Юрія Луцького «Листування з Євгеном Сверстюком», прийшло з десяток осіб…
Якщо у середовищі постсовкової волинської інтелігенції, що зодягла ура-патріотичні проукраїнські маски, він був чужим, то про владців, які засідали в «білому домі» на Київському майдані, годі й казати. Відзначаю це не заради закидів комусь – говорю, бо немає сенсу (та й часу) на неправду.
Пригадую, у день вісімдесятиріччя Євгена Олександровича, записавши інтерв’ю з тодішнім головою ОДА, нагадав йому, що нині – у столичній філармонії урочистості з нагоди такого ювілею. Світлої пам’яті Микола Ярославович Романюк аж зрадів: він буде ввечері у Києві, має там свої справи, тож прийде і на ювілейні врочистості. Одначе йому цього зробити не вдалось, як і тодішньому голові облради Анатолієві Грицюку. Тож коли очільник України Віктор Ющенко (він вручив ювілярові орден Свободи) у фойє філармонії запитав, де ж волинська влада, ситуацію після хвилинної ніякової паузи розрядив, жартуючи, Микола Жулинський: «Пане Президенте, її сьогодні представляють не голови ради та адміністрації, а президент «Волинського братства». Отак!».
Правда, тоді Євген Олександрович таки був пошанований рідним краєм. Відзнаку Почесного громадянина Волині вручив світлої пам’яті Іван Корсак, який був депутатам облради та, власне, зініціював таку ухвалу. Як дитинно, з іскристим гумором тішився ювіляр! З прикріпленою до лацкана піджака відзнакою він усміхався перед мікрофоном: «От приїду додому, сяду в своєму Сільці [село, де він народився 13 грудня 1927 року – прим. авт.] на ровера – і жоден собака не гавкне. Бо ж їде Почесний громадянин Волині».
Згодом титул почесного професора отримав Сверстюк й у Волинському національному університеті імені Лесі Українки. А нині неподалік головного вишу Волині – затишна вулиця його імені.
До речі, Євгенові Олександровичу довелося втрутитися в суперечку між групою волинських письменників старшого покоління та Оксаною Забужко. Він публічно виступив на захист цієї талановитої та епатажної мисткині, якій докоряли за те, начебто її батько, викладач педінституту, «здавав» когось у КДБ. Це, звичайно, не сподобалося місцевим літераторам. Але Сверстюк не вмів перед будь-ким прогинатися, а поготів «загравати», щоб утішити чиєсь еґо. Пригадую, йому закидали, що біля Луцького міського рагсу має бути пам’ятник Бандері, а от влада зволікає. Просили підтримати, «натиснути». А Євген Олександрович чітко «відшив» прохачів: «Якщо ставити пам’ятник, то це має бути пам’ятник українському повстанцю».
Траплялися й кумедні випадки. Євген Сверстюк опісля мандрівки Волинню у письменницько-журналістському товариств попрощався на Луцькому вокзалі з компанією, перебуваючи в добрім гуморі. По тому захотів – а потяг за кілька хвилин мав вирушати – придбати пляшку хмільного: «Пані, шановна, будь ласка, пляшечку пива». Та атлетична продавчиня, виблискуючи перснями та вставними золотими зубами, переповнена байдужою зверхністю, була невблаганна: «Мужчина, у нас переучот». Зрештою, ситуацію вдалося виправити – я встиг придбати пиво у привокзальній ятці та передав пляшки Євгенові Олександровичу у відчинене вікно вагона: поїзд уже почав рухатися.
Згадуючи цю світлу, дивовижно зібрану, витриману, сильну людину, вкотре переконуєшся: Сверстюк був молодий душею. Навіть у тих глибоких літах залишався таким, яким художньо зафіксований Іриною Жиленко в її автобіографічному прозовому шедеврі «Homo feriens» («Людина, яка святкує»). Колись світлої пам’яті Левко Григорович Лук’яненко казав, що навіть кілька днів ув’язнення якщо не ламають, то деформують людину. Але цей «діагоноз» не стосувалося Євгена Олександровича, якому судилося відбути у неволі дванадцять літ. Звісно, на всі «чому» годі відповісти, але, поза сумнівом, його порятунком була віра. Тож і по-своєму промовисто, що Сверстюк став і засновником, і редактором християнського часопису «Наша віра».
До речі, в повсякденному житті він постійно звертався до Бога у молитві, зокрема перед сніданком, обідом чи вечерею. Він підводився, повертався обличчям до ікони та подумки молився, по завершенні осінивши себе хресним знаменням. Суворо дотримувався посту. У такі дні за типову поживу для нього правила вівсянка.
У верлібрі «Молитва», вміщеному в листі до Юрія Луцького (датується 3 жовтня 1982 року), Євген Сверстюк пише:
Слава Тобі Господи
за все що Ти послав мені в цім житті
за розкішний і вбогий край під сонячним небом
де я родився
за дарований мені духовний скарб
пісню і віру батьків…
Він був ревним вірянином, і ця віра виявилася запорукою гідного життя, що було «святом надій». Навіть за кілька днів до смерті, долаючи нестерпні болі та розуміючи, що залишається зовсім небагато, не нарікав, відмовляючись од знеболювальних препаратів – сприймав ту невиліковну онконедугу радше як іще один іспит на право бути з Богом.
А земний шлях Шевченківського лавреата, українського мислителя, літературознавця, філософа завершився 1 грудня 2014 року, тобто в дату, яку було обрано до назви його дітища – ініціативної групи «Першого грудня», що об’єднала тих наших земляків-інтелектуалів, чиї слово і чин – дороговказ для українського народу.
Свого часу Євген Сверстюк зазначив, що «нація тримається духовними зусиллями особистостей». І ця констатація, безумовно, стосується і його самого.
Віктор Вербич
Фото – Володимир Лук’янчук
Leave a Reply