Юлія Отрішко. Завдання з винагородою

Оповідання

102

Коли Буряк почав осатаніло гавкати і плигати на двері, Ельма врешті-решт переконалася, що очі їй не брехали. У віконці вона бачила відвідувачів – дуже рідкісних у частині лісу, де жила Ельма. Проте люди прийшли саме до неї, сумнівів і бути не могло. По гриби сюди ніхто не бігав.

Віщунка прочинила двері й виглянула одним лиш оком. Вони могли завітати, щоби підняти її на списи; Ельма не знала, що пліткують у селі, відколи вона звідти втекла зовсім іще дівчинкою.

– Пані Ельмо? – спитав один із двох прибульців, широкоплечий дід, чий голос дівчина одразу впізнала.

– Діду Покруче! – Двері розчахнулися. – Проходь! І ви, пані, теж проходьте.

Буряк сторожко обнюхав зайд – старого чоловіка й молоду жінку.

Дід Покруч прошкандибав до єдиної лави, що правила в хатинці й за ложе, і за стілець, та вмостився посередині. Старигань мав монополію в цьому сенсі – саме йому Ельма завдячувала тим, що жива, хоч і вигнанка. Покручева супутниця з вологими очима, що прискіпливо вивчали віщунку (аж занадто молоду як на, здавалося би, будь-яке завдання), нарешті втихомирила свій недобрий погляд і всілася на краєчок лави.

– Тож… що сталося, діду? Я тебе не бачила вже з рік!

Старий кивнув на пані, що завзялася жмакати довгу сукню на колінах. Поколоті пальці видавали в ній швачку або збирачку ягід – вочевидь, не надто вправну. Голос її зазвучав стиха:

– Дитину з села… Мого сина… Його викрали привиди. Вони тримають його заручником вже дві доби… у вітряку за селом.

Ельма похитала головою.

– Привиди нікого не крадуть. Вони не можуть полишити місця, до якого прив’язані. Такого просто не може бути!

Жінка знітилася:

– Може, чорти допомогли…

– Чорти? Тут іще й чорти залучені?

Чаклунка щиро зацікавилася, передчуваючи непросте доручення. Саме за непрості платили найбільше.

– Та будь-яка нечисть могла їм мого синочка принести! – вереснула незнайомка. – Всі знають, що до вітряка взагалі зась наближатися! Там усіляке зло, найрізноманітніше!

Ельма невпевнено кивнула. Дід Покруч розповідав їй, як вітряк спалахнув за загадкових обставин, занапастивши всю родину мірошника. Хто знає, що там коїться?

– Мені сказали, що це робота саме про вашу честь, пані, – відказала жінка ніби й правдиво, але з легкою погордою.

З цим Ельма мусила погодитися також. У їхній глухомані зі всілякими потойбічними силами знався Покруч, але його досвід краще допомагав у справах менш делікатних: втихомирити домовика, повикидати заложних мерців чи вперіщити болотянику. Покруч на те й Покруч, що його товсті, як стовбури, руки могли покрутити будь-яке лихо. Дід був дужим, мав хист до чародійства та мольфарства, і жителям селища цього цілком вистачало, щоби задовольняти потребу в цілителі, віщуні й борці проти нечистої сили. Ельма навчилася в нього всього, що знала, але її контроль над магією був слабким, тому до дівчини ніхто з села не звертався. Ба більше, до неї наближатися боялися: а що, коли вийде як тоді, на пасовиську? А їй же було лише шість рочків!..

Одначе зайда мала слушність: привиди – це справді про її, Ельмову, честь. Їм дід Покруч не зміг би скрутити в’язів, звичайні замовляння сільського відуна теж не годилися, а про привидів з вітряка й говорити годі.

– Це маєш зробити саме ти, – підтвердив Ельмові думки Покруч. – Мірошник і мірошничиха ненавидять людей з села, та й мене докупи. Вони не дадуть мені навіть наблизитися. Але ти…

– Чужа, – гмикнула Ельма.

Вона розуміла. Коли вітряк зайнявся, селяни не квапилися на допомогу здирливому мірошникові, до того ж полум’я охопило споруду так швидко і так цілковито, що врятувати її могло лише диво.

Ельма довго не вагалася – кивнула майже відразу. Вона тішилася з вагомого приводу наблизитися до людей, хай це просто означало прогулянку прилеглими до селища землями. Вперше за дуже довгий час її запрошували, а не виганяли.

Жінка на краю лави кинула на Ельму погляд, в якому полегшення не перекрило підозрілості.

– І що пані попросить за таке діло?

Ельма знизала плечима.

– Спочатку виконаю, а там подивимось, – відказала вона, не годна придумати собі винагороду одразу.

Прибула різко повернулася до діда Покруча:

– Чи це не занадто підозріло? Як поверне моє дитя, то захоче зірки з неба, а я й відмовити не зможу! Про таке у нас розмов не було, відуне!

– А вам заради дитини зірку з неба – задорого? – спитала Ельма, щоби побачити реакцію цієї жінки, яка своєю підозрілістю починала чародійку дратувати. Врешті-решт, ніхто її не звав, а вона, сидячи в чужому домі, вовком дивиться на господиню! Якби не такі, як вона, Ельма могла б досі жити в селі.

А проте дід Покруч лише одмахнувся:

– Нічого вона такого не попросить. Вона – хороша дівчинка.

Жінчині вуста трохи смикнулися, ніби притлумлюючи злосливий коментар. Гостя звелася на рівні.

– Гаразд. Я вірю вам, пані віщунко. Поверніть мого синочка додому.

Дорога до місця призначення видалася приємною. Безхмарне небо тішило глибокою синьою барвою, що нею згодом розпорошилися зорі, мовби крихти борошна з того самого вітряка.

Його чорний скелет стримів до неба серед ланів пшона та гречки, що їх ніч надаровувала сивою блакиттю, – занедбаних і від того високих. Лани впиралися в ліс, але не в Ельмову його частину. Їй все ще було дещо тривожно: як хтось помітить її, то чи повірять в історію про повернення дитини? Чи попередила нещасна мати когось, що сьогодні в Ельми є привід вистромити носа з вигнання? Вона – не на своїй території.

Ельма залишила Буряка вдома – глядіти за господарством. У такій тихій ночі вона точно почула б його гавкання, якби хтось сунувся до хатинки. Якщо дід Покруч скидався на турботливого родича, що відвідує раз на рік, то старий бурий пес був радше товаришем чародійки, який, одначе, не міг підтримати товариської бесіди. Тож Ельма насолоджувалося майбутнім знайомством, хай і швидкоплинним.

У дитині чаклунка мала сяке-таке зацікавлена, а от привиди… Вони стали б значно цікавішими бесідниками. Звичайні люди відчували їх присутність, якщо натрапляли на місце спочину грішної душі, і могли в окремих випадках бачити результати такої присутності – зсунуті або взагалі летючі речі, роздратовані чи змучені домашні тварини, всохлі рослини… А проте спілкуватися з привидами як з людьми могли лише чаклуни й чаклунки. Примари ж уміли читати думки відунів, але тільки необачних. Зважаючи на все це, Ельму дуже цікавило, для чого тим привидам здалася звичайна людська дитина. Дівчина відчувала, що має справу зі справжньою таємницею.

Простуючи сизим полем, Ельма переймалася питанням, чи близько до вітряка вдавалося підійти селянам. З якої відстані привиди починали біснуватися і що саме вони робили? Вили, чи, може, моторошно сміялися, чи кидалися сажею із залишками борошна?

За кілька кроків, коли вітряк опинився достатньо близько, щоб Ельма могла розгледіти, як цілеспрямовано витикається бур’ян із його вікон, як рясно росте полова на даху такого ж чорного скелета-будиночка побіч, дівчина дізналася. Полем пройшлася хвиля вітру і напівзруйновані лопаті вітряка почали ледве помітно хитатися. В кожному їхньому скрипі чувся крик або стогін.

Ельма гмикнула: для того, щоби змусити її втекти, знадобиться щось значно жахливіше.

– Агов, привиди!

Перекричати стугоніння вітряка виявилося складно, та й вітер немовби заштовхував слова відунки назад до рота, спрямовуючи всю лють у протилежний од вітряка бік.

– Привиди, ви там де?!

Мовчали, кляті. Можливо, подумали, що це з села хтось припхався порушувати їхній спокій…

– Привиди! Я чародійка з лісу… Кхе-кхе… І я прийшла… По дитину! Кхе-кхе… Для чого вона вам здалася?

Вітер дещо вщух, і Ельма змогла нормально прокашлятися. Губи вмить пересохли від такого буревію.

– Немає в нас дитини, – глухо долинуло з вітряка.

Чародійка усміхнулася. Попалися! Вийшли на контакт!

– А я знаю, що є! Думки мої прочитайте і виходьте: побалакаємо. Ви ж привиди – то й привидьтеся!

У вітряку почулося вже два голоси, які нібито стиха сперечалися:

– А як зовсім не чаклунка…

– То і не побачить нас…

– А як забере…

– Не забере…

– Така розумна – от сама і йди!..

У чорному проході випаленої оселі мірошника поруч із вітряком з’явився напівпрозорий жіночий силует. Мірошничиха.

– Я тебе бачу.

– В нас немає ніякої дитини, пані чаклунко, – тихо мовила жінка і склала на грудях білі пухкі руки. Виглядала вона майже перелякано.

От вам і «найрізноманітніше зло». Ельма ступила ближче.

– Ніякої? Взагалі? У вас із мірошником наче був свій власний син. Де його привид? І де чорти?

– Які ще чорти? – отетеріла мірошничиха.

– Чорт з ними, з чортами! Дитина де?

Примара ступила назад і довго мовчала. Її рука нервово схопилася за товсту косу, перекинуту через плече.

– Немає.

– Як це – немає? А-а-а-а…

Ельма похитала головою, поступово складаючи перші шматочки пазлу. Якщо хлопчик загинув малим, то, мабуть, одразу ж відлетів до Раю: чиста душа, невинна. Їм би радіти, але все одно… Скільки років це подружжя тут стирчить, у цьому згорілому чудовиську, без своєї дитини? Двадцять? Тридцять?

Проте Ельма сюди не співчувати прийшла:

– Отже, сумуючи за своїм дитям, вирішили чуже поцупити? – Відунка рішуче вийшла з лану на ділянку горілої землі, що оточувала вітряк. – Буду зараз вас виганяти, як не повернете! Екзорцизити!

Вона не знала, як це робиться, отже блеф виглядав найкращим способом перемогти. В найгіршому разі жінка збиралася просто ввійти до хати та якось забрати дитину, ухиляючись од привидових атак.

Чаклунка обережно вартувала свої думки і, як могла, маскувала тривогу. Магічного плану не вдалося скласти, але Ельма все-таки хотіла отримати винагороду за повернення хлопчика. Чого б його такенького попросити потім у селючки?

– Не кажи за те, за що не знаєш! – проревів привид мірошника з вікна вітряка, вириваючи Ельму з роздумів. – Це хлоп’я по праву наше!

Мірошник мав таки в собі натяк на лячність. Кремезна статура, кудлата борода та майже лиса голова – радше м’ясник якийсь, принаймні на вигляд.

Рішучість чоловіка додала впевненості й дружині:

– По праву він наш! – повторила вона і навіть тупнула ногою. – Свого не віддамо!

Ельма закотила очі.

– Чи ви розумієте, що тут діється? Дитина помре за кілька діб через спрагу та голод, душа його відлетить – так само як вашого сина – і будете ви знову скніти на самоті!

Мірошник сплюнув. Примарний плювок пролетів пів дороги до землі та перетворився на сріблясту пару, яку одразу ж знесло вітром.

– Знову кажеш, чого не знаєш, чаклунко! Ми можемо його пустити до лісу. Малий назбирає ягід і все одно повернеться! Чого повернеться? Бо він – наш! – ударив себе в груди чоловік.

– Та він вас навіть не бачить! Як ви не розумієте?

Мірошник мовчав, мірошничиха – теж, тільки косу тріпала.

Ельма замислилася От уперті! Невже думають, що їхня дитина переродилася в цьому сільському малому? І чого вони вірять, що не втече? Невже тримають під якимось гіпнозом… «Треба далі їх розговорити», – вирішила жінка.

– Що, думаєте, як вашого сина більше нема… Пождіть, а чого ж ви тут стирчите?

Подружжя перезирнулося. Мірошничиха кивнула. Привид чоловіка склав руки на підвіконні, вмостив на них свою спохмурнілу фізіономію та промимрив:

– Бо грішні ми.

– Грішні в пеклі горять, а не вітряки окуповують.

– Вітряк же був занапащений! – гаркнув мірошник.

– І хто б оце злився? Певно, що не ти! – цокнула язиком мірошничиха, кидаючи на чоловіка колючий погляд.

Мірошник висунувся з вікна. Його руки склалися в кулаки.

– Циц, жінко! Перед незнайомцями оце все вивертаєш!

– Я Ельма, до речі.

– Сам ти циц! – вереснула жінка, не чуючи відунки. – Якби не ти, не довелося б зараз привидами з якоюсь відьмою патякати!

– «Відьма» – це термін, який я не дуже…

– Бач, розійшлася вона! – висунувся ще далі мірошник. – Тоді все влаштовувало. Як грошей не було, нічого не було, а зараз – зась?

– А я хіба знала, що воно все так буде? Стирчати з тобою на цьому згарищі невідомо скільки – це ж гірше за пекло, гірше за вогнище!

– А з милим же рай і в курені, і ми ж маємо і в радості, і в горі оце осьо! – не вгавав привид господаря.

– Так то ж «поки смерть не розлучить», щоб тебе!..

– А от видиш, любонько, вона й не розлучила! – і чоловік показав язика, на що мірошничиха лише відвернулася, горда й ображена.

Ельма почухала потилицю. Оце правильно люди кажуть – оженився дурний, та взяв дурнувату…

Раптом відунка відчула, як шкіра її взялася сиротами. Взялася говорити щослова голосніше:

– …так не знали, що робить – запалили хату. Ви самі спалили свого вітряка! Ви – самогубці, того тут і стирчите!

Привиди знову перезирнулися. Мірошник спантеличено почухав вуса, а його дружина навіть припинила м’яти косу.

– І знову казна-що верзеш, – першим оговтався чоловік. – Ми не самогубці! Ми, шо, культ якийсь? Самогубці всі в пеклі! Ми не знали, що воно так оце займеться, що ми й вибігти не встигнемо! Отже, ми ніби й самогубці, та не зі своєї волі.

Настала Ельмина черга дивуватися:

– Ви хату зсередини підпалювали? Справді дурнуваті…

– Хліб не родив, – зрештою мовила мірошничиха. – Якби вітряк згорів, ми отримали б гроші. Але не можна було, щоби довідалися про підпал. Належало обставити, ніби все саме собою скоїлося…

– От патякало! – гримнув мірошник.

– Ти сам почав!

– А тобі, значить, доконче треба слово встромити, гадюці!

– Та годі вже сваритися! – почулося звідкись.

Усі замовкли. Відунка, яка до цього не надто зацікавлено слухала сварки подружжя, загострила всі свої органи чуття, наскільки могла. Благання припинити ґвалт пролунало дитячим голосом з будиночка мірошника. Співчуття мірошничихи видало її: риси лиця примари пом’якшали й вона неголосно мовила в темряву хати:

– Ми не сваримось, Ілаю.

– Чи тітка відьма вже пішла? – спитав Ілай. Йому з будинку, мабуть, було добре чутно привидів, але не репліки Ельми.

– Ні, – скрипнув зубами мірошник. – Не пішла.

– Йой, – тільки й зойкнув хлопчик.

Мірошничиха сумно всміхнулася до Ельми:

– Бачите? Він наш.

Проте Ельма у відповідь лише зойкнула, і то не без приводу: дитина, що не просто відчуває або бачить привидів, а й спілкується з ними? То не простий хлопчик, ні.

– Він чаклун.

– Він – мала дитина! – проревів мірошник.

– І до того ж чаклун. Був би чаклуном, якби його хтось взявся вчити, – кинула Ельма.

Перед очима жінки тут-таки понеслися спогади з дитинства, доволі короткого через її хист до магії. Якщо незначні нещастя, як-от зсуви та зливи, село ще сяк-так терпіло, то коли вибухнула корова – терпець усім урвався, бо ж замість корови міг бути хтось із селян. Гонитва, її маленькі кволі ніжки, сильна рука діда Покруча, що вихопила її десь у лісі…

– От бачиш, – прочитала Ельмині спогади мірошничиха, – в селі таких, як він, не люблять. Його зроблять вигнанцем. Тож хай уже ліпше сидить тут.

– Але це не все! Я можу показати вам, що було далі!

Сама Ельма не мала певності, чи хотіла наново пропускати крізь себе перші кілька років навчання під дідовим крилом, звикання до самотності, батьківське забуття. Все це встало перед внутрішнім поглядом так яскраво та жваво, що чаклунка навіть не одразу помітила, як Ілай висунувся з дверей.

То був звичайний маленький хлопчик років п’яти, не старший. Мірошничиха поклала руку йому на голову і світло-сіре у промінні місяця волосся відразу ж зробилося русявим на тлі блідої руки привида. Великі темні очі виглядали геть не схоже на маленькі підозрілі очиська його матері.

Ельма не знала, чи може дитина з допомогою привидів бачити її думки, а от сама вона завиграшки розгледіла у хлопчиковому погляді сум.

– Та ні, – знову відчула емоційність чаклунки мірошничиха. – Таке вгадати важко. Малий же не вміє все це ховати від нас, як ти, відьмо. Дитину наскрізь видно – той біль, коли батько лупить, той сум, коли мати ридає, та розгубленість, коли п’ють обоє, бо нема ще що робить з цим всім. В малого навіть друзів не було – забороняли з кимось бавитися, бо що як село дізнається? Нашого сина ніколи не любили через нас, але навіть у нього якісь приятелі були…

Магічна дитина без контролю своїх здібностей, незадоволені батьки, сором перед селом… В Ельми з’явилася певна здогадка. Згадалося дещо, що гостя сказала ще в Ельминій хаті.

– Ілаю, – звернулася до дитини чаклунка, – чи казала колись твоя мама, коли ти робив щось дивне, «бодай тебе чорти вхопили»?

Ілай знітився. Мірошничиха стисла губи в тонку риску.

– Казала-казала, – підтвердив здогад мірошник. – От тільки коли таке кажуть, то якось не планують, що чортам до тієї дитини теж діла нема. Кинули нам під вітряк – і до побачення! Отже, бачиш, відьмо: він – наш.

На мить Ельма замислилася, чи не залишити хлопчика тут. Але лише на мить.

– Його мати шукає.

– Його мати прокляла! – злісно кинула мірошничиха, притискаючи дитину.

– І тепер шкодує про це. Вона – його родина.

Ельма дозволила привидам побачити спогад, як жінка з вологими очима куйовдить спідницю, як просить повернути дитину.

– Бачите? Ілаю не місце з двома привидами, які хочуть замістити ним своє дитя.

Мірошничиха ніби засумнівалася: власні материнські інстинкти веліли захистити дитину, але і нагадали про те, як воно – втратити сина. Мірошник фиркнув і ще раз плюнув своєю примарною слиною.

– Серед людей йому теж не місце. Кому, як не тобі, знати? Живеш десь у лісі, аби тебе на палю не насадили!

Ельма кивнула. На сході небо починало світлішатиЖ й вона відчула прохолодний доторк роси до шкіри.

– Хай там що, а моя ситуація – інакша. Батьки мене не шукали; в мене був лише дід Покруч, щоби хоч чогось мене навчити. Ви ж самі бачили! А Ілая ми б навчали вже вдвох, і його мати, хай яка вона підозріла пацючка, його любить і підтримає.

Ілай невпевнено подивився на мірошничиху.

– Він не ваш син, – вела далі Ельма.

– Але свого ми вже не побачимо…

– Він не може все життя прожити в старому згорілому вітряку. Колись хлопчик подорослішає. Вам рано чи пізно доведеться прощатися з ним.

– Краще вже пізно, – гримнув мірошник.

– І ви зможете побачити свого сина, якщо потрапите до Раю, відлетите. А потрапити туди можна лише завдяки добрим учинкам – учинкам, що потребують пожертви.

Мірошник перемінився в лиці.

– Я не можу його побачити.

– Чому це? – спитала мірошниця, і голос її тремтів, ніби на нього теж упала прохолодна роса.

– Як ми подивимось йому в очі, Гало? Через нас він загинув! Який після цього Рай? Ми занапастили дитину!

У тиші мірошник та мірошниця подивилися на малого Ілая, а потім – на Ельму. В них боролися батьки, що втратили сина, і опікуни, що знайшли нове дитя, вважаючи власне навіки втраченим.

Кинувши на чоловіка слізний погляд, Гала кивнула:

– І ми не занапастимо ще одну.

Мірошниця сіла поруч із хлопчиком і подивилася в його темні очі.

– Ілаю, сонечко, час тобі повернутися додому.

– Але я не хочу…

– Так треба. Мама тебе дуже любить і жде.

– А нас зможеш у цьому вітряку навідувати, – вставив мірошник. – Іди. Тітка чарівниця відведе тебе додому.

Ельма відчула лубок у горлі. Вона глибоко вдихнула і стримала репліку, коли простягнула до хлопчика руки: відунка сумнівалася, що подружжя у вітряку хтось іще встигне навідати.

Ілай боязко обійняв на прощання Галу і помахав долонькою її чоловікові. Після цього він рушив до Ельми, яка встигла повернути хлопчика до лісу саме вчасно, щоби той не побачив, як яскраве світло, водночас схоже і не схоже на сонячне, розчиняє здивованих, але всміхнених привидів.

Чаклунка та дитя закрокували ланом, золотавим і лискучим у перших променях сонця.

– Я справді навчусь чаклувати? – спитав Ілай дорогою.

– Звісно.

– А як мама не дозволить?

Ельма підхопила хлопчика і всадила на плечі, щоб не застудився у вогкій траві.

– Побачимо… Коли що, то за твоє повернення мені ще не заплатили.

Leave a Reply