Радомир Мокрик. По русифікованих містах

102

Початок осені в українських соціальних мережах вже не перший рік стає періодом символічного протистояння пісенних мемів, в якому, здається, «Плач Єремії» поступово витісняє «перевернутий календар» із сумнозвісної «класичної» пісні російського шансону. З настанням осені голос Тараса Чубая щороку нагадує про «русифіковані міста». Однак приводів задуматися над цим питанням останнім часом не бракувало й без його меланхолійного вокалу.

Нещодавно віцекапітан збірної України з футболу Андрій Ярмоленко вперше заговорив українською мовою під час передматчевої пресконференції, чим викликав хвилю підтримки серед україномовних уболівальників збірної. Однак не менш цікавим, аніж сам факт «раптової» україномовності Ярмоленка, стало пояснення футболіста збірної: «Розмовляю українською з батьками, але вона в нас не чиста. Думав, що якщо я десь буду вживати якісь слова-паразити, то люди будуть сміятися, можливо, наді мною. А потім я якось дав одне інтерв’ю на українській мові – і люди сказали, що начебто нічого, гарно розмовляю. Тому сьогодні вирішив спробувати».

Навряд чи Андрій Ярмоленко усвідомлював, що висловив тезу, під якою могли б підписатись цілі покоління українців, які попри те, що походили з україномовних сімей, потрапляючи у «великий світ», переходили на російську. Проблема, мабуть, не лише в тому, що хтось міг би кепкувати з футболіста через неправильні слова, а в тому, що російська була «прийнята» у великому місті та середовищі, куди потрапив Ярмоленко. Тут, у великому місті, комфортніше, простіше говорити вдома українською, а «на людях» – російською. Така ситуація стала результатом багаторічної цілеспрямованої політики щодо української мови.

ван Дзюба 1965 року в своєму «Інтернаціоналізмі чи русифікації?» влучно схопив цю проблему, охрестивши великі міста «лабораторіями русифікації»: «Чому незмірно зрослі українські міста стали незмірно грандіознішими лабораторіями русифікації? Чому мільйони українських хлопців і дівчат, опинившись на роботі в місті, через рік-два “забувають” свою мову і починають говорити якимось каліченим і вбогим жаргоном? […] В містах ще більше утвердився дух вищості російської культури та російської мови і зневага до мови й культури української. Звичайно, ніякими декретами такого становища не змінити. Але й це становище – наслідок певної політики, і його можна поступово змінити, змінивши політику. Останнім часом русифікація невблаганно наповзає вже й на менші містечка, сільські районні центри тощо – з намноженням там начальства й чиновництва, яке, звісно, говорить або старається говорити по-російському і таким чином змушує до того підлеглих…».

Намноження російськомовного начальства та чиновництва, про яке писав Іван Дзюба, було ледь не ключовим фактором «повзучої русифікації». Справді, особливо в 1960-х роках русифікація України досягалась не стільки репресивними методами чи директивами, скільки «добровільним» переходом україномовних на російську мову. Один із найпростіших методів такої «добровільної русифікації» – російськомовність «начальства» в будь-якому вигляді: директора на роботі, викладача в університеті чи бюрократа в державній установі. Зрозуміло, що молода людина, яка таким чином опинялася під суспільним тиском, зазвичай обирала найбільш простий шлях та підлаштовувалась під середовище. Цей механізм насправді діє досі. Його доступно описала професорка Києво-Могилянської академії Лариса Масенко: «Відомо, що свобода вибору мови спілкування в міському комунікативному просторі – це фікція. Людина, яка хоче говорити українською в публічній комунікації зросійщеного міста, має до вибору лише дві стратегії мовної поведінки: або пристосуватися до оточення і перейти на російську, або ж протистояти диктатові середовища і зберігати вірність рідній мові. Повсякчас протистояти оточенню нелегко, тому більшість носіїв української мови, зокрема й тих, хто переїздить до великого міста з українськомовних сіл і містечок, у позародинному спілкуванні переходять на російську. Тож урбаністичні середовища досі лишаються потужними центрами русифікації й денаціоналізації українців».

Ці теоретичні конструкції є насправді вкрай дієвими на практиці. Таким чином протягом історії Радянського союзу поступово зростала нездорова тенденція, коли українці, які говорили українською вдома, спілкувалися російською поза ним. Цей «ґлянц» російської мови у своїх спогадах з початку шістдесятих років чітко усвідомила Ірина Жиленко: «Я росла, а “процес” ішов… З кожним роком дедалі більше давалося взнаки відчуття другорядності всіх мов і націй порівняно з російською. Першими пилотяг русифікації втягнув поляків. Вони зникли, розчинились. Потім зник колоритний побут київських євреїв. Вони стали як всі “киевляне”… Всі заштокали. А українці, ті, хто не зросійщився, потрапили в другий сорт, у “кугути”. Українською мовою говорити стало соромно і “некультурно”. Нею спілкувалися (суржиком) хіба що хатні робітниці та няньки із солдатами, гуляючи в парку Шевченка».

У період Брежнєва русифікація набрала більш догматичних та примусових форм, однак ключовим залишався саме психологічний тиск середовища. Російська – мова еліти, українська – «хатніх робітниць та солдатів». Тому в уявленні «приїжджих» поступово сформувалося уявлення про те, що в місті треба говорити саме російською. Бо засміють.

В цій історії нещодавно виник один характерний епізод. Борис Херсонський, людина, яка навряд чи потребує додаткового представлення і чиї заслуги мало хто може піддати сумніву, на своїй сторінці у fb назвав процес українізації «перемогою над людським розумом» і поскаржився, що в разі цілковитого запровадження української мови у сфері освіти буде змушений припинити викладацьку діяльність, оскільки перевчитися викладати українською мовою в його віці нереально. Після свого допису доцент Херсонський отримав зливу негативних та агресивних коментарів, які навряд чи є справедливими. Бориса Херсонського важко запідозрити у ворожих намірах щодо України, однак кидається у вічі нерозуміння ось цього радянського механізму русифікації, зворотного боку медалі. Адже статус викладача (тобто певною мірою «начальника» для студентів) автоматично чинить тиск на студентів. Якою мовою говоритимуть студенти в аудиторії російськомовного доцента – думаю, питання риторичне.

Почасти такі уявлення щодо співвідношення російської та української мови перекочували з радянського минулого в українське сьогодення і є частиною постколоніальної травми українського суспільства. Не важко собі уявити, як умовний юний студент-першокурсник чи футболіст на прізвище Шевченко чи Ярмоленко потрапляє зі свого невеличкого провінційного світу в університет чи академію київського «Динамо». Де всі говорять російською. Очевидно, юнак підлаштовується під середовище, стає «своїм», а отже – російськомовним.

Слова Костя Москальця, написані ще в 1990-му році, які твердять, що «невдовзі прийде осінь – ми усі розбіжимося по русифікованих містах» все такі ж актуальні, як і тридцять років тому. Однак приклад (не лише) Андрія Ярмоленка – це один із симптомів, що українці поступово заліковують свої постколоніальні травми. Для цього, без сумніву, потрібен час та індивідуальна відвага, нехай і на маленькому особистому клаптику культурного поля. Однак такі приклади можуть зростати в геометричній прогресії. І дають надію, що якоїсь, не такої вже й далекої, осені Тарас Чубай таки остаточно витіснить з наших соціальних мереж та радіостанцій «перевернутий календар».

04.09.2021
Радомир Мокрик, ZBRUČ

Leave a Reply